Сонце зійшло

 
Юрій МУШКЕТИК
 
Санаторійною алеєю йшло троє – літній поет посередині і двоє редакційних працівників. Зранку наліг туман, тримався до полудня, а тоді вдарив морозець, і на всьому лежала ожеледь. Літній поет підтримував молодиків під лікті: «Обережно, тут ковзко, тримайтеся з мене», – він був дуже делікатний, а молодики думали: «Тримайся вже краще ти за нас». Повіяв вітерець, і обледенілі віти дерев і кущів мелодійно задзвеніли. «Як гарно,– мовив один, у береті,– неначе кларнети…». «Крижані кларнети», – додав другий.
Вони підходили до центрального входу, літній поет став прощатися: «Мені вже час на спочинок». Хоч було ще рано. Сонце щойно зайшло. Але він жив за чітко встановленим порядком. Молодики попрощалися. Поет увійшов у вестибюль і пішов довгим коридором, засланим килимовою доріжкою. Він знав – молодики пішли до себе, й зараз вони, як нині кажуть, курбачитимуть. І буде довірча розмова, і регіт, і дзвін чарок. Він заздрив їм. Цього він не знав ніколи. Вони і його запрошували натяками. І хоч йому хотілося – відмовився. Не міг порушити власного усталеного чину. Ніколи його не порушував. Деякі його колеги ще й як закладали за комірець.
Піднявся ліфтом, зайшов у свій номер люкс. Вестибюль, три кімнати. Нащо вони йому. Але так належить. По чину.
«Кларнети», – згадав поет. Вони хотіли сказати – сонячні. Але… Ті кларнети піднесли на незнану височінь український національний дух. Думали – навіки. Поет сів у крісло. Його з усіх боків огорнула самотність. Але ж було… Були ті кларнети… І кларнети, й тромбони, і бубни. Дзвін долітав до неба. Йому здавалося, що й сам дістане неба. Він бродив, закотивши холоші, мілководдям Десни, і все співало, кричало: збудеться, збудеться! Те, що йому мариться. Друзі його вітали з успіхом, дівчата дарували усмішки. Бери, яку хочеш! Ні, він не запишався, не загордився, але вірив. У свою зорю. Вона повела його далі, в столицю. І там його помітили. І взяли на роботу до редакції. Поруч з ним за довгим-довгим столом сиділа синьоока, з бровами, неначе крила ластівки, дівчина. «Поетику, – казала вона, – поглянь, я правильно написала?» І в цю, найкращу з дівчат, він закохався. Ні, не в неї, в сестру. Чи в неї? Чи в обох? І вони кохали його. Оця, що сиділа поруч, трохи вередлива, іронічна, весь час зачіпала його, а друга лагідна, як тихе літо, упокорена. І певно, все збулося вже тоді вповні. Але… загриміли всесвітні громи. На столицю йшли на чолі війська його колишні товариші, а нинішні, теперішні, захищалися. Й полягли. І жаль за ними пройняв його до глибини серця. Він стояв на горі і бачив, як несли до довгої могили тридцять трун, в них – гарні, молоді його друзі. І сльози покотилися з його очей. І вони перелилися в слова, у вірші.
Тих слів він боявся все життя. Їх було надруковано в одній з тодішніх малопомітних газет. Ану, як хтось витягне, ану прочитає! Ану як його щирі слова-сльози переллються в кулі. Ні, йому не нагадували. Але вони висіли як мечі. І навіть зараз можуть витягти. Можуть! «Господи, вірую в Бога єдиного, Творця Світла і всього живого». Він стенувся. Ці слова прилетіли хтозна звідки, наче з того світу. Чому? Як? Адже він назавжди відрікся від них голосно і мислено. Мислено? Це так? І злякався цієї думки. Адже мислено, в душі – ні. Відрікався, відкараскувався, але знав, що вони живі. Ще від тих днів, коли чув їх від батька-дяка, мудрого і благовіруючого. І коли далі думав про це, про світ, який він гармонійний, досконалий, улагоджений, цільний, від комашок-мурашок і бджіл, які живуть за певними, точними законами, і до зір, які ходять по небу в одній гармонії. Цього вирвати з себе не міг, хоч і хотів, і ховався з цим у найглибші підземелля душі.
Побути б у соборі на самоті. Та де там!
Згадав молодиків, з якими ходив. Що вони про нього думають? Заздрять? Великий! І так дивляться на нього. А він… Він знав, що він великий, таким його зробили, й що треба бути простим. Великий і простий. Тут іноді перегравав. І раптом іронічно – простим. Їх он мільйони. Великий… і простий, то інше. І вони, а їх… І раптом: я отут, а там, за вікнами, тисячі й тисячі, нужденних, заляканих, забитих щоденною працею. Ні, цур, ці думки він давно спалив. Кожен живе, як може. Думає тільки за себе. Народ завжди жив сам по собі, з вірою в щось. Він і нині живе так.
Як він ненавидів тих, які його зробили таким. Й що дужче ненавидів, то дужче боявся. Скільки разів думав: рвонуся, скину з душі. Хіба посміють! Он я який!
Посміли й не таких, а тих, на кого страшно глянути – шапка з голови спадає – такі великі. Та й… Ось його закликав у Верховній Раді клерк до свого кабінету вручити якусь грамоту якогось комсомольського зльоту. На столі гора паперів. Перекидає. І раптом:
– А це ось ви.
Він підвівся, заглянув через плече на фото.
– Ні, ні, то не я, не я.
– Як же не ви – ви. Петлюра вам на плече руку поклав.
І все. Вже його немає. Вже він – не він. «Я був не я».
Хух.
Він добрий, спочутливий. Якби міг, допоміг би всім. Якби міг… А так, якомусь студенту кілька десятків карбованців, якомусь убогому поетикові кульок апельсинів для малолітньої донечки… І у власному селі не може допомогти нужденним… Бо він не такий багатий, як дехто думає. Та й… не має права.
Випив вечірній кефір. «Ось для цього панського керівного кефіру й живу». Кефір не засмакував.
Були смачні наїдки, смачне питво. Древні казали: «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити».
А власне, жити для чого? Для продовження роду. Так запланувала природа (Бог), для чогось мають безперервно існувати мурахи, жуки, горобці, чаплі, зайці, вовки, олені, тигри, слони… Ми… Їй, природі, для чогось потрібні оці ланцюги. Для чого? Там, в глибині безкінечності, це заплановано? Людині ж ще надано розум, і ним вона хоче пояснити себе, свій безкінечний ланцюг. Побудувати комунізм. Знову ж, для чого? Що він дасть, якби й здійснився, в конечному результаті? Те ж саме. Але в те треба вірити. Писати. Кажуть, людина живе для щастя. І хіба це мета отого, що все замислив. Та й ось він… Прожив не в щасті, а в нещасті. А мріяв прожити в щасті. Виходило так. А як же він колись солодко їв у бурсі капустяну юшку. Їв і не боявся, що завтра її не дадуть. А як же сотні тисяч, мільйони їли ще гірш в таборах? Ох, мить і страх. Страх більший. Все життя пішло в страх. Один споживав. Інший бридився. Іноді йому здавалося, що їх у ньому двоє. Двоє в одній оболонці. Один отой… з сонячних кларнетів, молодого вітру, вишневого цвіту. А другий… Другий… Другий остаточно здолав його, коли застрелилися Хвильовий і Скрипник, коли були розстріляні інші… В розпуці, в переляці він написав вірша про партію. Знаменитого, який у підручниках і хрестоматіях. Його писав той, другий. Один рятував другого. Цей, з плоті і крові, рятував посланий йому Богом талант. І життя; його жахи приймав отой, другий, офіційний, державний діяч-чиновник. І той, другий, волів першому, поетові, дивитися його очима. Він і дивився. Й не бачив голодомору. Не бачив того страхіття. Он, за його вікном… Не бачити, не чути. Хвильовий побачив, і що зробив? Він до того не дійде. І знову: а все ж я живий, живий, – але якось печально, безрадісно. І враз: «Молодий я, молодий, повен сили та одваги». Був певен. І куди воно поділось? Як він любив грозу, вітер («Чортів вітер»). А тепер любить мжичку. За вікном мжичка, на ногах теплі капці, на столі чай з лимоном.
…Зринали в серці гнівні строфи. Але він боявся покласти їх на папір. Бо якщо знайдуть… А можуть знайти і при ньому, і таємно добувшись у квартиру. Тоді всі боялися. Всього і всіх. Друзів у нього не було. Жодного друга. Друг, це коли ти вповні довіряєш йому. А довіряти не можна: ні другу, ні брату, ні батьку. Й не тільки через те, що побіжать доносити. Й через те: якщо візьмуть «у роботу», то не витримає, зізнається. Хіба ж такі не витримували. Як он Куліш. Який був залізний. Але й він… написав покаянного листа Єжову. Багато хто тримав в узголів’ї біля ліжка тюремний клуночок – білизна, мило…
…І ось чоловік у квартирі на п’ятому поверсі. Увесь у напрузі. Хряпнули внизу вхідні двері. Кроки. Минули другий поверх, третій, четвертий. На п’ятому тільки він. Інших вже немає. І він бере рушницю і стріляє в рот. Аби не мучили. А ранком стало відомо, що то забрів п’яний і впав на п’ятому поверсі.
Хіба після такого можна щось написати. Але ж писав. Бо й не писати не можна. Писав те, що вимагали. Ламалися строфи, рядки, правив, вставляв туди з передовиць. І яка вже там музика душі. Музика страху.
Він знав, що його страх має дуже низький поріг. Дуже тонкі в ньому струни, дуже болісна душа. І високий лет чорної думки, сказати б фантазії. Він не думає про те, що може статися, а так, мовби все вже сталося. Мовби він в камері, його ведуть на допит, допитують. І він… вже не пам’ятає себе. Іноді таке й з хворобою. Навіє собі, і вже ніби є хвороба. І всі її симптоми. А потім виявиться – нічого немає.
Задзвонив телефон. Клерк з Верховної Ради повідомив, що всі папери готові. Завтра сесія, він її відкриває, як голова. Нагадує, чи не забув. Він справді вимагає, щоб оті папірці на відкриття були готові і чіткі, він все повторить слово в слово. Хоч там і слів тих… Він – перша людина державі… Якої немає, яка тільки на папері. Ні держави, ні людини. Перша людина й найвищий страх. Він боїться всього. Особливо молодих поетів. Починають говорити. Тоді він показує на свої вуха і на стіни: стіни мають вуха. Розуміє: вийшовши од нього, той поет розривається з реготу. Але так краще. Певніше. Бо хто знає, хто той поет. Він боїться не тільки живих, а й мертвих. Мертві обступають його з усіх боків, поети, яких знищили, колишні друзі з бурси, з училища, які потім високо попідносились і яких постріляли. Іноді, коли він дивиться в залу, йому здається, що бачить там мертвих. І вони вітаються з ним.
«А мені всі ще й заздрять».
Моє життя – театр, де режисер темний, невидимий і страшний. Він водить мною.
…Були б у мене діти. За клопотами про них я багато б чого забував. Немає дітей. Були б друзі… Але цур, друзі – небезпека. Чому я не справжній? Не натуральний. Не отой пастушок, що ловить золотистих карасиків у болоті, не отой семінарист, що йде в гурті і рве груди піснею. Все життя в мої сліди ступала тінь. Моя тінь. Злякана. Куди не поїду, куди не піду, вона йде за мною. Ляжу спати, вона стоїть в узголів’ї. Стою на трибуні, а вона – за мною. Темна, густа. І в село вона за мною поїхала. Отут я знайшов гніздо ремеза. Отут стояв з дівчиною… ні, з дівчинкою. Стояли і розмовляли по-дитячому. Отут гралися з хлопцями в цурки. Ківшик-качечка біля криниці, пив з неї воду. Кузня. Великий жорновий камінь. Ковадло, молоток. Тут коваль кував щастя. Та не викував.
…Мабуть, я в чомусь винуватий. У чому? В тому, що народився. Таким. Чи не тією стежкою пішов? Але всі стежки нині небезпечні, всі простежені, перекриті.
Вийшов за село. Озерце. Білі, непорочні лілії. Як гарно. Щоб вони скрізь у житті, щоб все життя таке. А то – верболіз. І під кущем – червоно-рудий пес, облізлий од корости, червона пащека розкрита, очі горять палом. Сахнувся. Одступив. Наступив на власну тінь. Вона теж сахнулася. Отак завжди.
…За всіх скажу… За всіх і ні за кого. Скажу те, що мені підказують-наказують. Скажу як? Щиро. Так, він переконаний, що говорить щиро, серцем… Переконаний. «Сталь і ніжність», «Сталь долає ніжність». І так… до кінця? До чийого? До власного. Бо іншого кінця, либонь, не буде. Це надовго. Назавжди? Може й ні. Але на мій вік… Та й що інакше. Та й як? Одне спливає, приходить інше… таке саме, або й гірше. Це – круговерть життя. Але ж думав, що ось воно вже прийшло. Ой гримить, гуде, гуркоче. Переблискує. Оновлюється світ. Буде чесний, світлий, наш. Український.
Це слово вдарило, як куля. Страшне слово. Скільки за нього розстріляно, згноєно на каторзі. І скільки ще буде. Неначе на час притихло. Але він не вірить. Воно не минуло. Він не втікав од життя. Брав його, як того вимагалося. Він був зі своїм народом. Любив його, український радянський народ. Воював з ним, не радянським.
Перебирав своє життя. Підвівся, нервово ходив. Так…було. Розумів. Тепер. Нічого не переробиш. Не переробиш душі, не переробиш себе. Лишається… те, що лишається. Забути все… Слухати музику власної душі, ту, колишню музику. Сонячних кларнетів. Яку чують і інші.
 
Скрипнули вхідні двері. Тихі, скрадливі кроки. Вже прийшли? Чи підслуховують?
Впав у крісло. Скулився, отерп.
В двері кабінету постукали, ледь-ледь прочинили.
– Там я баночку поставила на аналіз сечі. Вранці заберу. – Санітарка. – Доброї ночі.