(Уривок з повісті)
ВЕРБА АЯ
Хто б міг подумати, що через три роки безробіття мій батько
знайде нарешті роботу, за яку йому будуть платити пристойні гроші? Хоча знайшов
він її не сам, а напитала баба Соля. Звати мого батька Євген Луньо. Він –
піаніст, музикант не від світу цього, як любить казати мама. Хоча баба Соля в
таких випадках не забуває її вщіпнути:
– Лільо, про що ти говориш? У нього розум п’ятирічної
дитини.
Ліля – це моя мама. Вона викладає німецьку мову в
лінгвістичному університеті, має півставки в університеті імені Шевченка,
вечорами веде мовні курси в Інституті Ґете, підпрацьовує репетитором і
перекладачем, коли в Кабмін приїжджають німецькі бізнесмени й політики, і пише
докторську дисертацію. Мій батько, звісно, ще той фрукт. Всі вважають, що він –
дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не
запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує. Коли мама відправляє його до крамниці, то багато
разів повторює:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Візьмеш три пляшки молока, хліб, булку, пачку солі, імбир,
сухий котячий корм, сметану й сірники.
Батько збирається і
вже в дверях вона його перепитує:
– Повтори, що маєш купить.
– Молоко, хліб і сірники, – невпевнено бурмоче він.
– От, бачиш, – дорікає вона. – Знову нічого не слухаєш. Про
що ти думаєш?
– Та слухаю я, – сердиться він.
– Та де ж слухаєш, як нічого не запам’ятав.
Вона записує йому все на папірці, який він по дорозі
розгублено викидає в урну для сміття і вже з магазину телефонує і здивовано
запитує:
– То що ти хотіла, щоб я купив?
Вона сердиться, знову повторює і чекає, коли він
повернеться, але з’являється батько
тільки через години півтори.
– Де ти був?! – сердито зустрічає його в коридорі вона.
– Імбиру в нашому магазинчику не було, – каже їй, – то
я шукав супермаркет, заблудивсь і вийшов
аж на Дарницькому вокзалі.
– Господи, п’ятнадцять років живеш у цьому районі, а не
можеш запам’ятать! – вигукує мама. – Та через дорогу треба було перейти.
– То чому ж ти не сказала? – ображається батько.
До його ніг підходить Бахус, треться об штани і обнюхує
пакет з покупками.
– Ти купив коту сухий корм?
– О, а корм забув, – винувато бурмоче він.
– Доведеться йти ще раз, – каже мама. – Хай Славко збігає,
бо як підеш, то знову заблудишся.
– Що я вже геть несповна розуму? – сопе він і поривається
вийти на вулицю, але мама його зупиняє.
– У Славка вийде це швидше, – вона викладає покупки в
холодильник, а я виходжу з під’їзду і в кіоску купую Бахусу сухий корм.
Славко – це я, а Бахус – наш чорний волохатий кіт. Батько
його назвав так, бо він випиває вдома всю валер’янку. Відчиняє носом у
шафі-купе розсувні двері, залазить на полицю з ліками, скидає пляшечку з
валер’янкою, затискує лапами, відкручує зубами і лиже язиком, доки не висмокче
до дна, а після цього вдоволено качається на килимі.
– Ти, п’янцюго, нащо валер’янку вихлебтав?! – обурено
трусить перед його носом порожньою пляшечкою мама.
Бахус падає на спину, закочує очі, задирає лапи і довго
лежить у повній прострації. Якби Бахус був чоловіком, то це для сім’ї була б
суща кара. Напевно, щодня приходив би додому п’яний. Хоча баба Соля найбільшою
карою вважає батька. Вона говорить, що його цікавить лише музика, мама і я. Все
інше він не чує і пропускає повз вуха, бо воно йому, як каже баба Соня, не тра.
Як бачите, в системі батькових цінностей я посідаю лише третю сходинку.
Батькова робота була на Шовковичній у кафе «Старий рояль».
Коли під вечір він вперше туди збирався, то одягнув напрасований мамою фрак,
свіжу сорочку, метелика і вийшов з дому. Це було так по-святковому і незвично
для нашої сім’ї, що я пішов разом із ним. На Шовковичній він підвів мене до
невеликого скрученого дерева.
– Бачиш? Це верба Ая. Вона символізує вічне кохання.
– Як у тебе з мамою?
– Як у мене з мамою, – кивнув головою.
Верба нагадувала сплетені обручки, мов на весільних
лімузинах. Дерево росло біля сірого будинку, в якому колись жив Олександр
Довженко, а через дорогу було кафе «Старий рояль».
Ми перейшли на той бік Шовковичної. «Старий рояль» мав
овальний дашок із нотами над дверима. Кафе було розташоване в будинку кремового
кольору зі старими балконами. По обидва боки доріжки, біля дверей, стояли
кам’яні вази, в яких росли чорнобривці. Весь будинок був обліплений
автомобілями. Шовковична впиралась у Верховну Раду, і від кафе виднівся скляний купол на сірому будинку.
Батько зупинився біля кам’яної вази, повернув до мене
обличчя і, дивлячись мені в очі, стурбовано запитав:
– Подивись, чи не стирчать у мене з носа косинки.
– Стирчать, як у кота вуса, – відповів я.
Він невдоволено закректав і почав робити пальцями якісь
маніпуляції. Мені здалося, що він колупається в носі.
– Перестань! Ще хтось побачить. Що ти робиш? – засоромлено
озирнувся я.
– Запихаю косинки в
ніс.
– А чому ти їх не вирвеш?
– Бо болить.
Нарешті він привів у порядок свій ніс, поправив метелика і
відчинив двері. У кафе до нас підійшла гарненька офіціанточка, і батько сказав:
– Це мій син Славко. Йому морозива за мій рахунок, будь
ласка.
Посадив за вільний столик, і мені принесли морозиво – три
кульки з посипкою і листочками м’яти у креманці з білого скла. Батько сів за рояль, офіціантка піднесла йому
чарочку коньяку.
– За рахунок кафе.
Він випив, опустив руки на клавіші і почав грати. І це було
так красиво. Всі парочки й компанії, що сиділи за столиками, ожили й зачаровано
слухали живу музику. Коли стемніло, батько відправив мене додому, а сам
залишився в кафе. Після того першого дня його роботи я ходив із ним до кафе
«Старий рояль» багато разів, і мене там уже добре знали офіцанти й постійні
відвідувачі. І я був задоволений, що в нас усе так добре налагодилось.
Та найбільшим святом у сім’ї став перший день його зарплати.
Увечері мама накрила стола, приготувала фаршировану щуку, купила величезного
кавуна, виноград, диню, які я ледь дотягнув із супермаркету, і запросила на
вечерю свою найближчу подругу Алісу Цицалюк.
Коли стіл був накритий, прийшов батько з пляшкою десертного
вина «Чорний полковник», ми всілися за
стіл, він розлив вино, навіть мені налив на дно бокала, і сказав:
– Давайте вип’ємо за те, щоб такі вечори проходили в нас
щомісяця, і щоб приходила Анфіса, і ми пили десертне вино й переживали прості
радощі життя.
І від святкового збудження ми почали голосно сміятись.
– Господи, яка Анфіса?! – пирхнула мама. – Аліса! За скільки
років не можеш запам’ятать.
– Але ж усі знають, кого я мав на увазі, – знічено відповів
батько.
– А ще він називає мене Аліною, Альбіною, Альвіною, –
почаркувалася з ним Аліса Цицалюк.
Ми сиділи за столом, їли фаршировану щуку, кавуна, диню і
виноград, а потім мама запалила свічі, погасила світло, батько сів за піаніно й
почав грати, і від цього Аліса засумувала, а в мами збуджено заблищали очі.
Стояла несамовита спека. Мама відчинила всі вікна й балкони.
Був спекотний липневий вечір. Земля не встигла охолонути, і в будинку було
жарко. Я дививсь у вікно на залите вогнями місто і бачив, як тремтить повітря,
що віддає нагріта за день земля. У небі, повернутий ріжками на південь, висів
молоденький місяць. Ми задихались від спеки, наче цей вечір був не в Києві, а в
Кабулі. Під вікнами нашої зали проходила
небесна траса, якою, поблимуючи вогнями, летіли вечірні літаки. За вікнами
несамовитіли цвіркуни. У липкому від спеки повітрі глухо клацали автомобільні
дверцята. Я пив багато мінеральної води і не міг напитися. Над вуличними
ліхтарями кружляли нічні метелики, що були єдиною реальністю, яка не дозволяла
повірити, ніби ця освітлена ліхтарями вулиця – не декорації театральної
вистави, а справжній міський краєвид.
– Щось Аліса засумувала, – сказала мама, розливаючи вино. –
Давайте я їй щось веселе розкажу. Наприклад, як мій Луньо співав під моїм
балконом серенади, коли я була ще дівчиною.
– А що, він і на таке здатний?! – зламалися від здивування
брови Аліси Цицалюк.
– І не тільки на таке! – засміялась мама й почала
розказувати історію, яку я регулярно слухаю, відколи себе пам’ятаю.
РОМАНСИ ЗА КАНАВОЮ
Не люблю, коли мені розказують те, що я вже багато разів
чув. Ще коли слухаєш це вдруге чи втретє, але з різними інтерпретаціями, то
можна з цим якось змиритись, але коли тобі одне й те ж розповідають п’ятдесят
перший раз, особливо мама, то залишається тільки вдавати, що чуєш це вперше і
тобі це надзвичайно цікаво. Я не хочу повторювати все маминими словами, бо
жінки люблять свої розповіді прикрашати всякими дрібницями, які для них мають
значення, але вони бувають страшенно занудні, тому перекажу цю історію своїми
словами.
Ще колись до мого народження мама жила в старому жовтому
триповерховому будинку на Подолі. Їхнє помешкання було на другому поверсі з
кованим балконом недалеко від станції метро «Контрактова площа» над сучасною
крамницею жіночого одягу. І ця квартира на Нижньому Валу була завжди предметом
маминих спогадів.
– Моя покійна бабця, – любила згадувати мама, – ніколи не
казала «на Нижньому Валу», а за старосвітською звичкою говорила «за канавою».
Десь там під асфальтом протікає річка Глибочиця, яку
спочатку перетворили на канаву, а згодом пустили в каналізаційний колектор. Ще
за царя мамин прадід торгував на дніпровській пристані дровами. А бабця Соля,
його дочка, на свята любила готувати старовинний київський десерт – піраміду з
прозорого желе, в якій горіла свічка. Колись це на київських весіллях вважалося
шиком, як зараз весільний торт.
Коли мама вчилась у десятому класі, з нею познайомився
батько, що вже був студентом консерваторії. Його рід походить із маленького
села Личмани біля Овруча. Це ще та глухомань, скажу я вам. Почули б ви, як
говорить моя баба Павця, батькова мати:
– Да шо ті
прічапівса, як патух до квочкі? Ті бач, яка нахалюга!
Піаніно в селі не
було, тож батько їздив учитися грати за двадцять п’ять кілометрів до Овруча. У
дитинстві він був такий запеклий, що навіть коли хворів і не ходив до школи,
від піаніно його не можна було відірвати. Їздив із температурою до райцентру і
грав, доки його не проганяли і казали, що на сьогодні вже досить. Його зовсім
не цікавило сільське життя, і в селі батька в кращому разі вважали дивакуватим
хлопчаком, що не вмів виклепати косу й запрягти коня, а це для села було
ознакою цілковитого кретинізму.
– Нєма в манє жісці! – бідкалася баба Павця, коли батько
заганяв у землю косу, з тріском ламав біля ручки кісся і розгублено стояв із
двома уламками коси серед незайманої конюшини.
Але баба Павця дуже пишался, коли він грав на гітарі чи
баяні.
– То цє Луньов хлопєц так віграє, чі шо? – перепитували у Личманах.
– Цє мой Женік так
розходівса, – казала баба Павця. – А ві
думалі, шо хто?
І цей дивак із забутого Богом і цивілізацією села внадився
до київської школярки Лілі Маціборко, таке прізвище за дівоцтва було в мами, і
наробив неабиякого переполоху в її родині. Мій дід Оксень боявся, що його доця
вийде заміж відразу після школи. А мама, як усі українські дівчата, була
нівроку, і виглядала дорослішою, ніж насправді. Вони познайомились у вересні на
Трухановому острові, коли мама купалася зі своєю шкільною подругою, а батько –
з однокурсником із консерваторії. І відразу між ними зав’язались почуття, які
більше нагадували перші стосунки
школярів. Батько зустрічався з мамою в місті, вони гуляли, їли шоколадне
морозиво і ходили на концерти піаністів. Та коли мама почала приходити пізніше,
і баба Соля хитрощами видурила від неї зізнання, що вона зустрічається зі
студентом, на подільській квартирі вибухнув нечуваний скандал.
– Щоб удома була не пізніше дев’ятої, – похмуро казав дід і
сердито грюкав дверима, – бо не знаю, що тобі зроблю.
І тоді мій батько, студент консерваторії Женик Луньо, рівно
о дев’ятій вечора ставав під балконом Маціборків і так пронизливо співав, що з
гуркотом розчинялись усі вікна й балкони, і в них з’являлися дівчата й молоді
жінки, щоб послухати це личманівське диво. Навпроти будинку дзеленькотіли
трамваї, гуділи автомобілі, розмовляли люди, та мій батько перекрикував шум
вулиці і зривав аплодисменти у мешканців будинку і випадкових перехожих. А мама
боялася навіть визирнути, щоб не викликати гнів діда Оксеня Маціборка, який у
той час, коли починав співати батько, голосно вмикав телевізора, щоб не було
чути під вікнами його відчайдушних серенад.
Та пройшла осінь, зима і настала весна, а батько з
регулярністю вечірнього експреса приходив під вікна Маціборків і несамовито
співав. У дворі вже всі знали, як його звати і до кого він приходить, тільки
дід вдавав, що це його не стосується. А коли сусіди почали в нього випитувати,
коли нарешті він справить дочці весілля, дід скипів і почав проганяти батька
з-під вікон. Спочатку він виливав йому на голову відро води й сердито кричав з
балкона:
– Що ти виєш, як березневий кіт?
Але батько продовжував приходити за канаву й співать,
перетворивши тихе сімейне життя Маціборків на суцільний концерт, присвячений
початку дорослого життя зразкової київської школярки Лілі Маціборко. Нарешті
дід перейшов до більш рішучих дій і почав утришиї випихать батька, проганяючи
з-під вікон. Батько йшов, але на другий день знову приходив. І тоді баба Соля вмовила діда запросить батька
додому й вислухать, що він хоче. Дід призначив йому зустріч, і на другий день
рівно о дев’ятій вечора батько з букетом троянд переступив поріг Маціборків.
Вся сім’я сиділа за столом, і червона Ліля Маціборко, червоніша за батькові
троянди, нервово смикала торочки в
настілнику.
– Ну?.. – сказав дід Оксень. – І що ти хочеш нам
сказать?
– Видайте за мене Лілю, бо я вже не можу! – забелькотів
батько, кидаючись до неї з квітами.
Але Баба Соля обурено перехопила букет. Її аж заціпило від
батькового нахабства:
– А ти знаєш, скільки їй років?
– В Україні дівчата завжди виходили в сімнадцять, а деякі в
шістнадцять і п’ятнадцять років, –
знайшовся батько, з надією зазираючи в очі баби Солі. – Так що їй пора…
– То розкажи нам, – засопів дід, ледь стримуючи себе, щоб не
задушить охопленого любовною пристрастю ймовірного зятя, – хто ти і за що жить
збираєшся?
– Ще три роки я
буду вчитись у консерваторії, –
закохано зебелькотів батько, – в цей час буду з Лільою жить у гуртожитку і
заробляти на весіллях музикою. А коли закінчу, то стану піаністом, прославлюсь,
Ліля буде мною пишатися, і ви – теж, бо краще мати зятем відомого піаніста, ніж
невідомого інженера чи сантехніка.
– А вона що буде робить? – поцікавився дід.
Вони сиділи за столом, навіть не доторкнувшись до струдля з
яблуками, які до чаю виставила баба Соля.
– А вона, – відповів батько, – буде зі мною жить.
– І чим же вона буде займатись? – перепитала баба Соля,
пожираючи очима батька, якому вже здавалося, що його аргументи майже доконали
Маціборків, і він прямо зараз доб’ється їхнього благословення.
– Вона буде любити мене й глядіти дітей.
– Добра мені спеціальність, – засопів дід.
– Послухай, що я тобі скажу, – нарешті оговталася баба Соля
і взяла всю розмову за столом у свої руки. – У цьому році Ліля закінчує школу.
Вона – відмінниця. Яке може буть весілля?! Вона у нас одна, і вона повинна
вчитись. А ти хочеш, щоб зразу після школи сіла коло тебе в гуртожитку й
почала, як квочка, розводить тобі дітей. А ти з нею поживеш, роздивишся,
знайдеш собі другу. А їй буде що робить? Без диплома, з дитиною на руках. Кому вона після цього
буде тра?
– Для чого мені друга жінка?! Мені вистачає Лілі! – вигукнув
батько.
– Цього ніхто не знає, – розсудливо мовила баба Соля. – І ти
цього не знаєш. Сьогодні ти побачив Лілю і полюбив, а завтра побачиш Наташу і
полюбиш ще більше. Така жизнь.
– Давай ми з тобою договоримося так, – сказав дід Оксень. –
Ти можеш з нею зустрічатись, але тобі ще вчиться і їй вчиться, поживемо –
побачимо. Може, колись і поженитесь, як до того часу не посваритесь. А зараз
про це рано говорить. І щоб я більше цього не чув.
Вони стримано попрощались, і вже в порозі дід нагадав:
– Але до дев’ятої, щоб вона була вдома, бо я нароблю тобі
таких клопотів, що про це будуть знать і в консерваторії, і де треба.
Після цієї розмови батько продовжував зустрічатися з мамою,
переживав, коли вона вступала до інституту іноземних мов, і коли вже вступила і
стала студенткою, то продовжували зустрічатись, ходили на концерти, а в кінці
четвертого курсу Ліля Маціборко і Євген Луньо відгуляли весілля.
– На той час мої батьки вже не були проти одруження, –
сказала мама. – Вони бачили, що за стільки років Луньо не змінив до мене свого
ставлення. Його взяли вже до київської філармонії, і говорили про нього як про
перспективного піаніста. Він підпрацьовував на весіллях, і ми знімали
однокімнатну квартиру на Русанівці. А на останньому курсі, перед випускними
екзаменами, я народила Славка. Так що інститут я закінчила з дипломом і дитиною
на руках.
– Яка романтична
історія, – захоплено прошепотіла Аліса Цицалюк.
– Навіть Анфісі вона сподобалась, – розлив вино в бокали
батько.
І за столом всі знову збуджено засміялись.
– Аліса, а не Анфіса, – сказала мама.
– Вибач, – пробурмотів батько, – але ж ти на мене не
ображаєшся?
– Я вже до цього звикла, – відірвала шматок виноградного
грона Аліса Цицалюк. – Мені самій іноді буває приємно, коли мене називають
Анфісою, Аліною, Альбіною, Альвіною. Гарно мати багато імен, шкода тільки, що
це можна почути тільки від Євгена Луня.
В цей час до мене підійшов Бахус, вискочив на коліна, став
передніми лапами на край стола і почав нюхати все, що там було.
– Давайте вип’ємо за те, щоб мій Луньо утримався на цій
роботі, – підняла бокал мама, – і щоб ми
вичухались із своїх проблем, і щоб у нас усе було добре.
Ми пили вино і слухали, як грає свою улюблену фортепіанну
штучку «Острів радості» батько, наповнену сонцем, морем, небом, смаком
персиків, погойдуванням на вітрі нормандських трав і шепотом закоханих на
острові Джерсі – бідного Дебюссі та дружини французького мільйонера Емми, про
кохання яких розповідав батько. Його пальці, як нічні метелики, тріпотіли над клавішами, і ця музика,
заповнюючи вечірній простір, розливала дивовижний настрій над Дарницею, і
тільки Бахус безтурботно грався китицями святкового настілника.
м. Київ