Соломія Закордонець. «Там в нас, домів»

“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024

Уже більше трьох років триває міжнародний освітньо-культурний проєкт «Лемківська спадщина», націлений на популяризацію лемківської культури в Україні та світі. Одним із результатів роботи учасників проєкту стала презентація англомовних титрів документального фільму Соломії Закордонець «Переселені» (https://youtu.be/YysRj9vzmXo). Соломія Закордонець народилася у 2005 році у селі Великий Ходачків Тернопільської області. У 2023 закінчила Тернопільську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №16 імені Володимира Левицького та нагороджена золотою медаллю «За високі досягнення у навчанні». Навчається в Українському Католицькому Університеті на гуманітарному факультеті, спеціальність «Культурологія».

Проєкти:

Режисерка короткометражного документального фільму «Переселені» (2018).

Роль Тоні у фільмі Зази Буадзе «Позивний Бандерас» (2018).

Участь у телевізійному шоу «Розсміши коміка» (2019).

Роль Лізи у серіалі «Сліпа» (2021).

Крім того, має численні нагороди і відзнаки фестивалів і конкурсів.

 Сьогодні Соломія є організатором заходів студентської організації ШТУКУ (театр УКУ). До уваги читачів її родинні спогади. Керівники проєкту «Лемківська спадщина» Наталія Закордонець та Наталія Пасічник.

Усі діти бояться підійматися на горище. Але не я. Наше горище, на прабабусиній хаті, у якій виросла бабуся Галя і де народилася моя мама, пахне сіном і горіхами, які там чекають Різдва, щоб їх дбайливо полущили і поклали у кутю. Ще там стоїть величезна скриня – лемківській куфер, якому понад 100 років. Він пам’ятає декілька поколінь: переправлений шифою через океан з Америки, перевезений по степах України з Кіровограда до Великого Ходачкова під час депортації. Куфер зазнав багато поневірянь і горя, ставши очевидцем незламності та віри.

Тож нас чекає цікава мандрівка крізь століття, де ми дізнаємося про шість поколінь жінок: Теодозія, Меланія, Ольга, Галина, Наталія, Соломія.

У селі Устя (нині Польща, а тоді Лемківщина) у 1895 році народилася моя прапрапрабабуся Теодозія Крайняк, яку кликали вдома Одоса. Дівчина розумна і працьовита двічі була у Гамерицькому краї, як тоді казали. Одоса вміла шити, вправно вишивала, любила гарний одяг, який дбайливо зберігали у куфрі. Хоча пройшло століття, але скриня добре збереглася. Каркас виготовлений з дерева та обшитий жерстю, на якій вибиті квіточки. Обережно відкриваємо напівкруглу кришку, оздоблену орнаментами, металеві завіси ледь порипують, всередині бачимо оббивку з тканини. Куфер був надійним сховищем для одягу, потім взуття, а найважливіше – спогадів.

У 1919 році Одоса Крайняк виходить заміж за Семена Мамроша (1899 р.н.) і згідно тодішніх звичаїв йде за невістку у сусіднє мальовниче село Ганчова, яке знаходиться декілька кілометрів від кордону зі Словаччиною. У 1920 році народжується дочка Меланія. А вже у 1925 році, залишаючи маленьку донечку Мілю, Одоса їде до Америки на заробітки. Разом з нею вирушають брат Мелян і сестра Фотиня, які залишаються жити в Америці, а Одоса повертається і будує з чоловіком будинок з червоного дерева, який стоїть у Ганчові досі. Зароблені гроші вона позичила сусідам під відсотки, а під час депортації доля розкидала всіх по світах. Саме прапрабабця Міля, пригадуючи своє важке дитинство без мами і гіркоту втрати всього заробленого важкою працею майна, переконає бабцю Галю у скрутні 90-ті, після зупинки фарфорового заводу і через відсутність роботи, не їхати до Америки та не покидати мою маму Наталю.

Прапрабабуся Меланія була надзвичайно мудрою і сильною жінкою. Вона закінчила 7 класів, що на цей час було багато. Знала багато віршів і пісень українською мовою. У своїх 75 років вона вчила мою маму табличку множення. Мама досі пам’ятає як прапрабабця Міля, відстукуючи пальцями по столі ритм мелодії, співає пісню: «На мураві чисте поле я го орать не буду, сяду собі на свого коника сам на войну поїду».

У ті зимові довгі вечори мою маму лякали страшні історії про виселення. Вона була дитина, але їй вже тоді було боляче слухати розповіді про втрату рідного дому і відсутність вибору. Будучи десятилітньою дитиною, вона і уявити не могла, що їй доведеться все залишити і поїхати у невідомість, тікаючи від війни, бо ще змалку моя мама чула, що саме радянська влада у 1945 році змусила її прабатьків і малу прабабцю Олю покинути їхні гори, прирікаючи їх на голод і холод у чужині.

Меланія успадковує талант своєї неньки і вишитий бісером ґорсет є нашою родинною реліквією. Цей ґорсет – це ода мистецтву і часу, втілення жіночої гордості, відданості та майстерності. Вишитий на початку Другої світової війни, він пережив уже майже століття. Коли крамарка витягнула шухляду і висипала залишки бісеру прапрабабусі Мілі на долоню, вона і не здогадувалася, що цей ґорсет стане не лише предметом краси, даруючи частинку традицій та елегантності, але й символом спільноти, бо його будуть позичати на усі шкільні вистави та на весілля. Яскраві квіткові композиції розцвітають на тлі чорного велюру. Кожна вишита квітка ніби маленький маркер часу, що дарує нам спогади про ранню весну або пишний літній сад. Жовті, білі та червоні пацьорки, які переплітаються у квітковому візерунку, наче відтінки вогню, який палає у непокірному серці.

Прапрабабця Меланія виходить заміж у 1938 році за Семена Мучку. У вересні 1939 року Німеччина нападає на Польщу, розпочинається Друга світова війна. Село Ганчова було під нацистською окупацією. Під час війни німці маркували худобу селян, щоб вести облік кількості, тому неможливо було зарізати тварин, бо все йшло на утримання німецької армії, яка розташувалася у селі. Прапрадід Семен з братом Іваном, щоб прогодувати велику родину, зарізали вночі вівцю і шкіру заховали на горищі. Прапрадід Семен був дуже ощадний, йому шкода було закопати ту шкірку у землю, бо згодом мав собі виправити її і пошити лайбик. Німці помітили вночі вогник у хаті, прийшли і зробили обшук та знайшли шкірку. Прапрадіда забрали на допит, утримуючи у підвалі.

Ця доленосна подія сталася у 1940 році у селі Устя. Була рання весна. Танув сніг. Вода затікала до пивниці. Прапрадіду Семенові довелося стояти у холодній воді. Щогодини його вели на допит. І щоразу він стверджував, що шкірка стара. Йому дали ще одну ніч на роздуми і на ранок мали розстріляти. Вдома знали про цей вирок. І коли вранці прапрадіда привели останній раз на допит перед розстрілом, то він знову повторював свою версію. Німецький офіцер Дуве, затиснувши зуби від злості, відпустив його на волю.

Прапрабабця Міля і прапрадід Семен побудували нову хату. Незважаючи на війну, вони продовжували жити своїм буденним життям. Прапрабабуся Меланія була добра господиня, дуже смачно готувала. Прапрадід Семен цінував і поважав її. Ці щирі почуття любові та підтримки вони пронесли крізь усі поневіряння і випробування. Пам’ятаючи їхню непросту історію життя та кохання, моя мама і тато вирішили одружитися у ту ж дату – осінню, на св. Дмитра.

У 1943 народилася дочка Оля. Це моя найкраща у світі прабабуся, якій я багато чому завдячую. Вона досі живе, добре пам’ятає лемківську мову і завдяки їй і збереглися усі ці неймовірні історії, які розповідали їй батьки, все життя мріючи повернутися до себе домів. У червні 1945 року прийшла страшна біда, яка змінила усе їхнє життя. Прибув у село уповноважений по переселенню і наказав зібрати речі. Прапрабабця ще дбайливо підгорнула капусту, бо вірила, що вони таки повернуться до рідної оселі. Зі станції Грибів товарними вагонами, як худобу, ціле село назавжди вивезли з рідного дому.

Лечу думками на Вкраїну у милий край, моє село.

Я бачу хату і стежину. Буяє зелень і тепло…

Моя там хата залишилася, що збудували ще батьки..

Нічого зовсім не змінилось. Лечу думками я туди..

Ми не хотіли.. Ми благали.

Ховались в лісі щоб не йти.

В сльозах пороги цілували. Неслися в небо молитви.

Людей привезли на Кіровоградщину. Наших рідних розмістили у селі Злинка, підселили їх до бідної вдови, яка жила з дітьми у глиняній хаті. Проживши там декілька тижнів і зрозумівши, що потрапили до пекла, у якому вже функціонували колгоспи, вирішили повертатися додому. На воза повантажили найцінніше: дітей, ікони, вишитий одяг. Хазяйка висипала їм відро соняшникового насіння на дорогу. Кожен захід сонця наближав їх додому. На свято Покрови приїхали у село Великий Ходачків, де і зупинилися, бо дійшла звістка, що кордони вже закриті. У селі вони перезимували свою першу голодну і холодну зиму, кожного дня згадуючи про ліси та гори. До останніх своїх днів прапрабабця Міля прагнула повернутися до рідного краю і з любов’ю та гіркотою у голосі згадувала молодість і називала «там в нас, домів». Вона померла у 2003 році, так і не відвідавши свою омріяну оселю. Моя мама виросла біля неї. Вона заплітала бабці коси, слухала її милозвучні пісні, милувалася її красою і захоплювалася її силою духу. Адже у віці 25 років прапрабабці Мілі довелося почати все спочатку.

Скрипить колиска у хатині. Ростуть обсапані грядки.

Так ніби ось увійде ґазда і знову буде як завжди.

Та ні, господаря не буде. Сюди прийде чужа сім’я.

А ми мов ті бездомні люди плелися десь у небуття.

Це уривки з вірша, який написала моя мама. У 2005 році у травні був великий концерт в нас у селі, присвячений депортації лемків. Мама була ведучою, і читала цей вірш. На той момент мама була вагітна мною. Ось тому ще з утроби, як то кажуть, я люблю сцену.

Моя мама мала прабабусю Мілю, а я виросла біля прабабусі Олі. Моя прабабуся Оля – це та добра, рідна бабуся, яка завжди нагодує, вислухає, підтримає, щиро порадіє успіхам. Ніхто у світі не вміє пекти такого пухкого смачного бісквіту як моя прабабуся. Ніхто у світі не має такої любові і терпіння до дітей, як моя найкраща прабабуся Оля. Моя мама дуже схожа на неї. Прабабуся працювала у садочку, а мама стала педагогом, успадкувавши ці чесноти доброти і людяності. Саме прабабуся Оля навчила мене читати ще у 4 роки. Вона була зі мною з перших місяців. Мама сказала, що місце викладача кафедри іноземних мов не буде чекати, і довірила мене бабці Олі, яка її теж виховувала, поки бабця Галя вчилася у політехнічному інституті.

А любов до сцени в мене ще і від бабусі Галі. У 90-х роках у складі хору на великих та малих сценах вона прославляла Бога і Україну, доносила до сердець, що ми один український народ, виконуючи церковний гімн «Боже, вислухай благання». Особливо їй за­па­м’я­тав­ся травень 1992 року: концерт у ПК «Березіль», приурочений репресованим, де після її слів «Україно, зозуленько, багата вродлива чого маєш долю, таку нещасливу…» весь зал стояв, аплодуючи зі сльозами на очах.

На превеликий жаль, слова пісні «Гей же, до бою, браття, за волю! З ворогом лютим час робити лад…», яку вони співали тоді, актуальні і зараз.

Саме бабуся Галя, по жіночій лінії, перша здобула вищу освіту, закінчивши Львівську політехніку. Колись вона теж ходила дорогами цього величного міста, розглядаючи неймовірну архітектуру Львова. А ще бабуся Галя підтримала моє рішення повернутися влітку 2022 з Швейцарії додому.

Мама визнає, що досі переживає, бо невідомість, безсилля, вічні лукаві вороги лякають. Її світогляд формувався на розповідях про те, що десь там краще. Дитинство мами – це важкі 90-ті, тотальна економія і молитви про краще майбутнє України. Проте символ веселки на фонтані Івасик-Телесик, який вона помітила, гуляючи у Стрийському парку, чекаючи на мене, у День посвяти першокурсників, додає їй віри, що Бог нас врятує від зла.

У мені вирує неймовірна прив’язаність до рідного гніздечка, бо саме дому мої предки надавали великого значення. Я відчуваю сильну присутність своїх родичів у моєму житті. Зв’язок роду, історія лемків завжди надихала мене і надавала ідеї для різних проєктів. Тож коли нам дали досить важке завдання у КіноШколі зняти документальний фільм – сюжет короткометрівки був очевидний. Таким чином ми увіковічнили історію громади лемків села Великий Ходачків. А у 2023 році студенти спеціальності «Переклад» підготували англомовні субтитри до фільму.

Теодозія, Меланія, Ольга, Галина, Наталія, Соломія – 6 поколінь жінок, де завжди перша народжується дочка. Я усвідомлюю силу свого роду, відчуваючи їхню любов і підтримку. У мені поєдналися: мудрість Крайняків, хитрість Мамрошів, працелюбність і доброта Мучків, волелюбність Диких, підприємницький хист Лаців, жага до пригод і любов до моря від Закордонців. Гори і потоки рік чарують мене, бо саме такою була Батьківщина моїх пращурів.

Я вірю, що прийде такий час і цей старовинний та цінний куфер буде стояти у музеї національної гордості, як символ української сили й незламності. І прийде епоха, коли людина буде сама вирішувати свою долю, де їй жити і як їй жити. А мої нащадки напишуть твори і знімуть фільми про нашу любов до дому, як їхні рідні попри небезпеку прийняли доленосне рішення та повернулися до України, де досі продовжувалася війна, бо дім – ще найцінніше, що у тебе є, бо це твоя домівка, твоє спасіння, твій маленький рай.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.