Уривок із роману
Я вже освоївся у місті, яке пронизало мене з першого дня,
пригріло й навчило, потім викинуло за міцний мур, споганилось і здрібніло,
прийняло знову і тепер насторожено відлунювало під моїми кроками.
Я впізнавав ці вулиці, сходжені колись у сумі й веселощах,
то самотою, то галасливою юрбою. Я повернувся. Та повернувся я вже не тим,
колишнього Микити Каменя вже не було, бо не було й колишньої країни…
Країна була ще не наша.
Її треба повернути. Задля цього одинадцять років я скнів
у невіданні своєї долі, ловив промені заґратованого сонця, а в моїй розбитій
голові бухкала палаюча кров – я хотів на волю і хотів волі усім. Марив Хоробрим
Яром, де від людини могла падати лише одна тінь: обирай сам, ким будеш. Обирай
мудро – один раз. Сумніви відтинала шаблюка, бо тільки після цього можна
дивитися вперед.
…Я й дивився вперед, сидячи в барі. День, людей мало,
Наталя принесла мені келих вина і на моє «Дякую» раптом озвалася: «Заходьте
ще».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вже від цього можна захмеліти!
Забагато новин на сьогодні.
Забагато, але не для мене. Сам же взявся прибрати сміття,
тож не жалійся, що мітла в руках. Зміниш іще мітлу на шаблю…
Шаблі мені не вистачало зранку – хитрий Красильников зі
своїм банком зник. Я дивився на блискучі двері, а жмут паперів, принесених ніби
на обмін обіцяних трьохсот тисяч, все важчав у кишені. «Зачинено на ремонт» –
висіла табличка, а я губився у здогадках: що ж тут слід ремонтувати? Хіба що якась мушка несанкціонована наслідила
на склі, або ота білявка, що передавала записку, щось ушкрябнула своїм нігтиком.
Я відчував, що за дзеркальними дверима мене пильнує
охоронець, та все ж сіпнув ручку.
– Зачинено на ремонт, – з’явився кашкет.
– Красильников, – висловив я мрію.
– Нема.
– Я клієнт, – нагадав охоронцю.
– Зачинено на ремонт, – не здавався той.
Відірвати б оцю ручку, щоб їм справді було що
ремонтувати…
«Виходить, що мене таки обманюють», – міркував я, і
хмільний напій потроху налаштовував мене на спокій. Даленіють мої триста тисяч,
і не було б так образливо, але ж це Монах старався. Це його обманює Красильников,
його щонайперше, не мене.
Добре тут вино. Справжнє. Та все тут справжнє – приходять
прості люди, радіють один одному, а надвечір ще й піснею тішаться. Сидів би тут
і сидів.
Раптом я завважив – на мене крадькома поглядають двоє
міцних молодиків. У-ух! – зашуміло відразу вино в крові, подалося в кулаки,
розпрямило спину. Потішимося зараз не піснею… Хай тільки блиснуть їхні очі – я
знаю, як вони блищать. Я знаю, як блищать до бійки, і після. Вони теж
дізнаються. Передам свою науку, попросіть лише.
Перемовившись, незнайомці знову глянули в мій бік, один
із них усміхнувся, показуючи на свою футболку.
«2020», – було написано там під малюнком. А намальований
був я.
Занадто на сьогодні новин…
Мене намалювали, але підписати власним іменем поки що не
наважуються. Я для них той, хто обіцяв: «Дві тисячі двадцятий – і все». Як ти
звешся – чи не все одно, аби робив те, що говориш. Микита Камінь не підписаний,
а Красильникова підписали, почепили на піджак карточку, мовляв, це справді
Красильников. Його ж ніхто не знає, а Камінь уже в газетах, що ж тут писати…
І я повірив, що це Красильников!
Добряче вино! А давай-но ще келих, Наталю! У цьому шинку
затишно, та хіба тільки затишок не відпускає мене? Тут гарно міркувати, тут
можна спіймати думку за хвіст, а думка моя крутиться навколо того, вірити
картонці банкіра, чи записці із зошита.
Гарно міркувати, гарно, та ноги вже несли мене до Джмеля,
чого – й сам не знаю, та ось і Джміль, і він мені, виявляється не потрібен, а
потрібна газета, яку він колись давав, де згадується закон, прийнятий доблесним
парламентом… Та й закон мені не потрібен, а ось ця фотографія, підписана: «Д.
Зименко, заступник міністра фінансів, і Л.Красильников, представник банку, на
семінарі».
І глянув з газети справжній Красильников – не той, що
зустрічав мене в банку – кремезний, гостроокий, з міцними щелепами, а мирний,
спокійний, із шляхетним лицем.
Іноді Паланник мене лякав – його думки були схожими на
мої, мов сірі смуги на наших тюремних ковдрах.
– Зацікавити людей можна, це легше, а от спробуй утримати
інтерес. Це важко, – мовив, як завжди, повагом. Він проходжався камерою,
старість нависала над ним, та Паланник не піддавався, лише дихання видавало
роки.
– Більша купа довше горить.
– Це якщо про хмиз говорити! А в людини треба зачепити її
струну. Тоді озветься.
– Безпека, здоров’я, голод, слава… – погодився я. Цікаво,
подумалось мені, а патріотизм, доля країни?
– Патріотизм, – знову перехопив мою думку Паланник. – Але
це не для всіх. Бути патріотом – наче під прицілом ходити. Микито, для
більшості таке неприпустимо.
Сумно… «Для більшості бути патріотом неприпустимо». Еге
ж. Кирило Паланник знає, що каже: носить тюремну робу років із двадцять. А чого
він хотів? Всього лише пояснити, що не туди йдемо. Мирно висловив свою думку.
– Коли людина хоче чаю, то просто вмикає чайник, а не
думає про електростанцію. Про це вже потурбувалися ті, хто бачить далі за
інших. Але любитель чаю цього може й не хотіти знати.
Паланник гірко усміхнувся:
– Не знаю, чи ти навмисне сказав про електростанцію, але
багатьох патріотів таки відправляли на їх будівництво.
…Отже, Монах пояснив Красильникову про мої гроші, і тоді
мені показали фальшивого Красильникова. Де знайти справжнього? Про це може
знати Оксана. Але як вона сюди уплуталась? Зуміла передати записку… От
нестримна – якось же умовила банківських клерків. Навіщо воно їй?
Джміль палив поглядом записку. Він не вірить папірцю, а
хіба є інший вихід? Смішно чекати, поки «ремонтуватимуть» банк. Хтозна, що там
буде після ремонту – чи не електростанція для патріотів?
І я сів до телефону. Цю доріжку треба пройти. Вона веде
до 2020 року.
…Пролітали машини, у сутінках їхні обриси загрозливо
насувалися на мене, та потім авта повертали ліворуч, кинувши насичений сніп
світла.
Оксана призначила зустріч саме тут – на розі вулиць, де
мене видно, як примерзле яблуко на голому дереві. Вечеря для ворон. Так і
чекай, що зараз клюнуть у тім’ячко. Хоч я й Камінь, але досить мені підставляти
голову… Ще кілька хвилин постою пам’ятником – і геть звідси, поки квіти до
підніжжя не поклали. Рано мені бронзовіти.
І ворона не забарилася – срібляста машина стишила хід і
пригальмувала неподалік.
– Микито! – долинув жіночий голос.
Спершу озвалося серце – дурне-дурне, потім бозна й чого
рушили ноги. Та не хвилюйся ти, сам же вирішив прийти, стояв-чекав, доріжку
перед собою бачив із двома двадцятками. Все вже почалося, давно почалося, тож
не зупиняйся…
Хвиля світлого волосся сколихнулася, Оксана подарувала
довгу посмішку, забрала в мене свою теплу долоньку і поклала на кермо.
– Що, не зразу здогадався, від кого записка? – запитала
на ходу.
Мені було затишно коло неї, вуличні вогні безсоромно
ковзали з її лиця на плечі, зайчиками стрибали на руки, груди, і через усе це
можна було забути, що минуло вже стільки років.
– Чому ти взялася допомогти мені?
Оксана мовчала.
– Все забув! Усе, – докірливо мовила за хвилинку, а тоді
спритно крутонула кермо, зупинила машину й заглушила двигун. – Нагадаю: якби я
була українкою…
– …то неодмінно стала б націоналісткою, – продовжив я.
– …бо по вас топчуться, а ви не опираєтесь, – доказала
Оксана, і очі її блиснули так само несамовито, як тоді, коли вона вперше мені
це сказала.
– Ти ж знаєш – це не про мене.
Теплі Оксанині губи прошепотіли, лагідним корабликом
торкнувшись моєї щоки:
– Знаю, – легенька долоня довірливо скуйовдила мою
чуприну й зупинилася на плечі. – Ти ж ледь не втратив голову.
Еге ж, я втрачав голову не раз, але ж безперестанку таке
тривати не може. Якщо справжній Красильников знайдеться, далі туману буде
менше. Без туману в дорозі краще.
Як же мало я її знав! Оксанин голос пестив мене, він
падав у тишу, коли білявка розказувала про те, чого я не знав. Що з нею
сталося, ледь дізналася про мою розбиту голову, що з нею було, коли мене
вилікували, а потім кинули за мури… Лише один раз глянула на мене вологими
очиськами, та цей погляд надовго схопив серце у терпкі обійми. Як же мало я її
знав…
Все гаразд із моїми тисячами. Монах знав, що робить –
Красильников гроші зберіг – тонко й розумно, якось це банкіри вміють. Недарма ж
їхні контори такі блискучі. Моя голова коштує триста тисяч? Коштує! От я їх і
отримаю. Не зовсім це просто, не так, як склянку води перехилити, але зметемо
паперові заслони – не кам’яні ж вони!
– Красильникова підмінили, щоб ніяких грошиків тобі не
дісталося, ну, принаймні, тими днями. А потім вони ще щось придумали б… Ледь я
дізналася – передала записку.
– А якби мені не віддали?
– Запасний варіант сидів у парку. Ти ж бачив.
– Оту цяцю в червоній спідничці, чи що? Я думав, то
повія.
– Що-о? – пирхнула Оксана. – Більше не одягатиму червоне!
Парк, підстрижені кущі, лава… Так то вона сиділа! У цьому
світі багато дивовиж.
Оксана простягла руку до ключа, машина завуркотіла.
Ожили зайчики, жваво затанцювали.
Люблять кататися з нею. Затишно тут, хоча… Це вже неможливо – ми давно не ті.
– А звідки ти дізналася, що Красильникова підмінили?
– Бо Красильников – мій чоловік.
…Мене випхнули на постамент, і вивищувався я, гранітний
Микита Камінь, отаким, бач, завзятим героєм із минулого, матері твоїй ковінька!
І хто виштовхав? Якісь звихнуті партійці! Та ще й нумо милуватися один поперед
одного. І не мною, а собою!
Джміль не випихав, але саме він, розправивши кулаками на
столі якусь неохайну газетку, хмикав, перечитуючи заголовок: «На могилу до
відважного борця з колишнім режимом М. Каменя».
Це був сильний заклик. Такий сильний, що на могилу до
відважного борця з режимом М. Каменя прийшов сам відважний борець Микита
Камінь. Бо що воно за політичні джунглі? Поховали, розбишаки, й не
запросили…
Від Джмеля чулося скрушне:
– Отак-от воно. Поховали. Із живої людини зробили
зітлілий символ. Ги-ги… Борець відважний.
Якийсь неук у газетці бідкався, краючи і собі й мені
серце: мовляв, навкруги таке життя-смакота, а М.Камінь лежить-спочиває
праведним сном героя, бо кляті виродки минулого вбили його…
Виходило так, що
похований я коло села Торохтіївка, і час від часу моя могилка зрошується
партійними сльозами якихось картонних патріотиків. І завтра вони знову
збираються там погаласувати. Приходьте, мовляв, подивитесь, як ми вшановуємо та
ін.
– Доведеться піти… повкладати коло могилки… хай їх теж
приходять вшановувати.
– Ти б ото не перся в чужі ігри, – відмовляв Джміль. –
Нехай самі топчуться по твоїх видуманих кістках. У них це передбачено статутом.
Нічого собі «чужі ігри»! Які ж вони чужі, якщо могила
моя? Але звідки вона взялася? Аж пече побачити: «Тут похований…» Бр-р… може, не
так це й цікаво? Цікаво-нецікаво… Але серце гамселило, пручалося, ця таїна ледь
його не розпанахала. От покидьки!..
Якщо вони не вірять телевізору, або читають інші газети,
то я ще можу зрозуміти… Але навіщо такий цирк? «Вшанування відважного борця із
режимом…» Мабуть, ці діячі заробляють собі на життя випилюванням із фанери
профілів вождів.
– Знаєш, як ворони грабують чужі гнізда? – просторікував
Джміль, озвавшись із іншої кімнати. – Щоб поцупити у баклана яйце, одна ворона
дратує, а інша чекає, коли розлютований птах підведеться… Тоді хап – і немає.
– Спритні чортяки! – згодився я. – Може, ще якусь казочку
мені на дорогу розкажеш?
– Досить і цього. Для розумного досить.
І я подумав: авжеж, для розумного досить. Я ж не баклан.
м. Київ