Уривок із роману
Я вже освоївся у місті, яке пронизало мене з першого дня,
пригріло й навчило, потім викинуло за міцний мур, споганилось і здрібніло,
прийняло знову і тепер насторожено відлунювало під моїми кроками.
Я впізнавав ці вулиці, сходжені колись у сумі й веселощах,
то самотою, то галасливою юрбою. Я повернувся. Та повернувся я вже не тим,
колишнього Микити Каменя вже не було, бо не було й колишньої країни…
Країна була ще не наша.
Її треба повернути. Задля цього одинадцять років я скнів
у невіданні своєї долі, ловив промені заґратованого сонця, а в моїй розбитій
голові бухкала палаюча кров – я хотів на волю і хотів волі усім. Марив Хоробрим
Яром, де від людини могла падати лише одна тінь: обирай сам, ким будеш. Обирай
мудро – один раз. Сумніви відтинала шаблюка, бо тільки після цього можна
дивитися вперед.
…Я й дивився вперед, сидячи в барі. День, людей мало,
Наталя принесла мені келих вина і на моє «Дякую» раптом озвалася: «Заходьте
ще».
Вже від цього можна захмеліти!
Забагато новин на сьогодні.
Забагато, але не для мене. Сам же взявся прибрати сміття,
тож не жалійся, що мітла в руках. Зміниш іще мітлу на шаблю…
Шаблі мені не вистачало зранку – хитрий Красильников зі
своїм банком зник. Я дивився на блискучі двері, а жмут паперів, принесених ніби
на обмін обіцяних трьохсот тисяч, все важчав у кишені. «Зачинено на ремонт» –
висіла табличка, а я губився у здогадках: що ж тут слід ремонтувати? Хіба що якась мушка несанкціонована наслідила
на склі, або ота білявка, що передавала записку, щось ушкрябнула своїм нігтиком.
Я відчував, що за дзеркальними дверима мене пильнує
охоронець, та все ж сіпнув ручку.
– Зачинено на ремонт, – з’явився кашкет.
– Красильников, – висловив я мрію.
– Нема.
– Я клієнт, – нагадав охоронцю.
– Зачинено на ремонт, – не здавався той.
Відірвати б оцю ручку, щоб їм справді було що
ремонтувати…
«Виходить, що мене таки обманюють», – міркував я, і
хмільний напій потроху налаштовував мене на спокій. Даленіють мої триста тисяч,
і не було б так образливо, але ж це Монах старався. Це його обманює Красильников,
його щонайперше, не мене.
Добре тут вино. Справжнє. Та все тут справжнє – приходять
прості люди, радіють один одному, а надвечір ще й піснею тішаться. Сидів би тут
і сидів.
Раптом я завважив – на мене крадькома поглядають двоє
міцних молодиків. У-ух! – зашуміло відразу вино в крові, подалося в кулаки,
розпрямило спину. Потішимося зараз не піснею… Хай тільки блиснуть їхні очі – я
знаю, як вони блищать. Я знаю, як блищать до бійки, і після. Вони теж
дізнаються. Передам свою науку, попросіть лише.
Перемовившись, незнайомці знову глянули в мій бік, один
із них усміхнувся, показуючи на свою футболку.
«2020», – було написано там під малюнком. А намальований
був я.
Занадто на сьогодні новин…
Мене намалювали, але підписати власним іменем поки що не
наважуються. Я для них той, хто обіцяв: «Дві тисячі двадцятий – і все». Як ти
звешся – чи не все одно, аби робив те, що говориш. Микита Камінь не підписаний,
а Красильникова підписали, почепили на піджак карточку, мовляв, це справді
Красильников. Його ж ніхто не знає, а Камінь уже в газетах, що ж тут писати…
І я повірив, що це Красильников!
Добряче вино! А давай-но ще келих, Наталю! У цьому шинку
затишно, та хіба тільки затишок не відпускає мене? Тут гарно міркувати, тут
можна спіймати думку за хвіст, а думка моя крутиться навколо того, вірити
картонці банкіра, чи записці із зошита.
Гарно міркувати, гарно, та ноги вже несли мене до Джмеля,
чого – й сам не знаю, та ось і Джміль, і він мені, виявляється не потрібен, а
потрібна газета, яку він колись давав, де згадується закон, прийнятий доблесним
парламентом… Та й закон мені не потрібен, а ось ця фотографія, підписана: «Д.
Зименко, заступник міністра фінансів, і Л.Красильников, представник банку, на
семінарі».
І глянув з газети справжній Красильников – не той, що
зустрічав мене в банку – кремезний, гостроокий, з міцними щелепами, а мирний,
спокійний, із шляхетним лицем.
Іноді Паланник мене лякав – його думки були схожими на
мої, мов сірі смуги на наших тюремних ковдрах.
– Зацікавити людей можна, це легше, а от спробуй утримати
інтерес. Це важко, – мовив, як завжди, повагом. Він проходжався камерою,
старість нависала над ним, та Паланник не піддавався, лише дихання видавало
роки.
– Більша купа довше горить.
– Це якщо про хмиз говорити! А в людини треба зачепити її
струну. Тоді озветься.
– Безпека, здоров’я, голод, слава… – погодився я. Цікаво,
подумалось мені, а патріотизм, доля країни?
– Патріотизм, – знову перехопив мою думку Паланник. – Але
це не для всіх. Бути патріотом – наче під прицілом ходити. Микито, для
більшості таке неприпустимо.
Сумно… «Для більшості бути патріотом неприпустимо». Еге
ж. Кирило Паланник знає, що каже: носить тюремну робу років із двадцять. А чого
він хотів? Всього лише пояснити, що не туди йдемо. Мирно висловив свою думку.
– Коли людина хоче чаю, то просто вмикає чайник, а не
думає про електростанцію. Про це вже потурбувалися ті, хто бачить далі за
інших. Але любитель чаю цього може й не хотіти знати.
Паланник гірко усміхнувся:
– Не знаю, чи ти навмисне сказав про електростанцію, але
багатьох патріотів таки відправляли на їх будівництво.
…Отже, Монах пояснив Красильникову про мої гроші, і тоді
мені показали фальшивого Красильникова. Де знайти справжнього? Про це може
знати Оксана. Але як вона сюди уплуталась? Зуміла передати записку… От
нестримна – якось же умовила банківських клерків. Навіщо воно їй?
Джміль палив поглядом записку. Він не вірить папірцю, а
хіба є інший вихід? Смішно чекати, поки «ремонтуватимуть» банк. Хтозна, що там
буде після ремонту – чи не електростанція для патріотів?
І я сів до телефону. Цю доріжку треба пройти. Вона веде
до 2020 року.
…Пролітали машини, у сутінках їхні обриси загрозливо
насувалися на мене, та потім авта повертали ліворуч, кинувши насичений сніп
світла.
Оксана призначила зустріч саме тут – на розі вулиць, де
мене видно, як примерзле яблуко на голому дереві. Вечеря для ворон. Так і
чекай, що зараз клюнуть у тім’ячко. Хоч я й Камінь, але досить мені підставляти
голову… Ще кілька хвилин постою пам’ятником – і геть звідси, поки квіти до
підніжжя не поклали. Рано мені бронзовіти.
І ворона не забарилася – срібляста машина стишила хід і
пригальмувала неподалік.
– Микито! – долинув жіночий голос.
Спершу озвалося серце – дурне-дурне, потім бозна й чого
рушили ноги. Та не хвилюйся ти, сам же вирішив прийти, стояв-чекав, доріжку
перед собою бачив із двома двадцятками. Все вже почалося, давно почалося, тож
не зупиняйся…
Хвиля світлого волосся сколихнулася, Оксана подарувала
довгу посмішку, забрала в мене свою теплу долоньку і поклала на кермо.
– Що, не зразу здогадався, від кого записка? – запитала
на ходу.
Мені було затишно коло неї, вуличні вогні безсоромно
ковзали з її лиця на плечі, зайчиками стрибали на руки, груди, і через усе це
можна було забути, що минуло вже стільки років.
– Чому ти взялася допомогти мені?
Оксана мовчала.
– Все забув! Усе, – докірливо мовила за хвилинку, а тоді
спритно крутонула кермо, зупинила машину й заглушила двигун. – Нагадаю: якби я
була українкою…
– …то неодмінно стала б націоналісткою, – продовжив я.
– …бо по вас топчуться, а ви не опираєтесь, – доказала
Оксана, і очі її блиснули так само несамовито, як тоді, коли вона вперше мені
це сказала.
– Ти ж знаєш – це не про мене.
Теплі Оксанині губи прошепотіли, лагідним корабликом
торкнувшись моєї щоки:
– Знаю, – легенька долоня довірливо скуйовдила мою
чуприну й зупинилася на плечі. – Ти ж ледь не втратив голову.
Еге ж, я втрачав голову не раз, але ж безперестанку таке
тривати не може. Якщо справжній Красильников знайдеться, далі туману буде
менше. Без туману в дорозі краще.
Як же мало я її знав! Оксанин голос пестив мене, він
падав у тишу, коли білявка розказувала про те, чого я не знав. Що з нею
сталося, ледь дізналася про мою розбиту голову, що з нею було, коли мене
вилікували, а потім кинули за мури… Лише один раз глянула на мене вологими
очиськами, та цей погляд надовго схопив серце у терпкі обійми. Як же мало я її
знав…
Все гаразд із моїми тисячами. Монах знав, що робить –
Красильников гроші зберіг – тонко й розумно, якось це банкіри вміють. Недарма ж
їхні контори такі блискучі. Моя голова коштує триста тисяч? Коштує! От я їх і
отримаю. Не зовсім це просто, не так, як склянку води перехилити, але зметемо
паперові заслони – не кам’яні ж вони!
– Красильникова підмінили, щоб ніяких грошиків тобі не
дісталося, ну, принаймні, тими днями. А потім вони ще щось придумали б… Ледь я
дізналася – передала записку.
– А якби мені не віддали?
– Запасний варіант сидів у парку. Ти ж бачив.
– Оту цяцю в червоній спідничці, чи що? Я думав, то
повія.
– Що-о? – пирхнула Оксана. – Більше не одягатиму червоне!
Парк, підстрижені кущі, лава… Так то вона сиділа! У цьому
світі багато дивовиж.
Оксана простягла руку до ключа, машина завуркотіла.
Ожили зайчики, жваво затанцювали.
Люблять кататися з нею. Затишно тут, хоча… Це вже неможливо – ми давно не ті.
– А звідки ти дізналася, що Красильникова підмінили?
– Бо Красильников – мій чоловік.
…Мене випхнули на постамент, і вивищувався я, гранітний
Микита Камінь, отаким, бач, завзятим героєм із минулого, матері твоїй ковінька!
І хто виштовхав? Якісь звихнуті партійці! Та ще й нумо милуватися один поперед
одного. І не мною, а собою!
Джміль не випихав, але саме він, розправивши кулаками на
столі якусь неохайну газетку, хмикав, перечитуючи заголовок: «На могилу до
відважного борця з колишнім режимом М. Каменя».
Це був сильний заклик. Такий сильний, що на могилу до
відважного борця з режимом М. Каменя прийшов сам відважний борець Микита
Камінь. Бо що воно за політичні джунглі? Поховали, розбишаки, й не
запросили…
Від Джмеля чулося скрушне:
– Отак-от воно. Поховали. Із живої людини зробили
зітлілий символ. Ги-ги… Борець відважний.
Якийсь неук у газетці бідкався, краючи і собі й мені
серце: мовляв, навкруги таке життя-смакота, а М.Камінь лежить-спочиває
праведним сном героя, бо кляті виродки минулого вбили його…
Виходило так, що
похований я коло села Торохтіївка, і час від часу моя могилка зрошується
партійними сльозами якихось картонних патріотиків. І завтра вони знову
збираються там погаласувати. Приходьте, мовляв, подивитесь, як ми вшановуємо та
ін.
– Доведеться піти… повкладати коло могилки… хай їх теж
приходять вшановувати.
– Ти б ото не перся в чужі ігри, – відмовляв Джміль. –
Нехай самі топчуться по твоїх видуманих кістках. У них це передбачено статутом.
Нічого собі «чужі ігри»! Які ж вони чужі, якщо могила
моя? Але звідки вона взялася? Аж пече побачити: «Тут похований…» Бр-р… може, не
так це й цікаво? Цікаво-нецікаво… Але серце гамселило, пручалося, ця таїна ледь
його не розпанахала. От покидьки!..
Якщо вони не вірять телевізору, або читають інші газети,
то я ще можу зрозуміти… Але навіщо такий цирк? «Вшанування відважного борця із
режимом…» Мабуть, ці діячі заробляють собі на життя випилюванням із фанери
профілів вождів.
– Знаєш, як ворони грабують чужі гнізда? – просторікував
Джміль, озвавшись із іншої кімнати. – Щоб поцупити у баклана яйце, одна ворона
дратує, а інша чекає, коли розлютований птах підведеться… Тоді хап – і немає.
– Спритні чортяки! – згодився я. – Може, ще якусь казочку
мені на дорогу розкажеш?
– Досить і цього. Для розумного досить.
І я подумав: авжеж, для розумного досить. Я ж не баклан.
м. Київ
Прокоментуєте?