Сни-сини

226

Марія Ткаченко народилася й виросла в Білій Церкві. Нині закінчує 1-й курс магістратури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Спеціальність – «Літературна творчість, українська мова і література». Вона багато читає і нашого, і «чужого», має від того насолоду. Рік тому брала участь у подіях Майдану. Згодом, у червні, відмінно склала державні іспити й захистила творчу бакалаврську роботу, яку писала на кафедрі теорії літератури, компаративістики та літературної творчості під моїм нібито керівництвом. Кажу «нібито», бо як можна керувати чужими снами?Хіба що заголовок придумав, бо Марія каже, що з назвами не дружить. Їй і справді таке наснилося, і вона записала ті сни, навіть пронумерувавши їх. Але не просто записала, а огранила в майстерну прозо-ліричну форму.
Ось і рік минув, а я не можу забути першого враження. Перечитав – і ті пронумеровані сни знову стрепенули душу дивовижним переплавленням реальних подій у пророчі візії, які справджуються й досі. І цією тугою материнства, яка зростає нині щомиті, коли нищиться юний цвіт нації. Сказав трохи патетично, а в Марії, тезки моєї 87-річної матері, немає жодного пафосу – сама щемлива щирість, і це особливо цінуєш іще й тому, що вже потекли потоки невитравної риторики навіть на цю святу тему. Уже й до унікальної назви «Вулиця Небесної Сотні» почали додавати непотрібне саме для цього космічного прозріння слово, не відчуваючи, що воно баналізує оригінальну першоназву, заганяючи її в наїжджені рейки типу «Героїв Дніпра», «Героїв Севастополя», «Героїв революції» тощо.
Іще один Маріїн твір, написаний позаторік, – гумористичну прозову «Подорож задоволення без моралі» – можна прочитати в 9-му випуску студентського альманаху «Сві-й-танок», на сторінках якого зустрінете чимало цікавих авторів і всі числа якого розміщено на сайті кафедри: http://www.philolog.univ.kiev.ua/php/kafkaf.php?id=3&s
Молоді й талановиті, ходіть до нас, озивайтеся:www.svi-j-tanok.webnode.com.ua; svijtanok.magazine@gmail.com, svi-j-tanok@ukr.net
Анатолій Ткаченко
 
Марія Ткаченко
СОН НОМЕР ОДИН
Була на Хрещатику. Дуже довго не могла зрозуміти, що із ним не так: повітря пропахчене димом – волосся треба не купати, а прати, намети, сцена співає увімкненою пісенькою… Люди! Хрещатик був абсолютно безлюдний – лишень я. Серце гекнуло і пішло в п’яти, прокричало: біжи! Бігла так довго, що серце випадало через рот – мусила притримувати його рукою, раптом – гоп! – насправді бігла на одному місці. Розлючена, запхавши серце до кишені, намагалась рухатись в іншому напрямку – марно. Вулиця Хрещатик, місце поруч рівненської палатки, схопила мене й не збиралась відпускати.
 
СОН НОМЕР ДВА
Стояла в черзі. Нас було неймовірно багато і нам мерзли ноги. Ми підскакували, пританцьовували та обіймались із знайомими, яких було повно. Ми стояли довго і нам мерзли руки.Засовували їх до кишень, а хто не мав кишень – до сусідових. Стояли ніч, стояли день і нам тріскались губи. Тому ми цілувались. Прудкіші дівчата покусували хлоп’ячі губи – від того залишались на них краплинки крові. Сміялися, що то горобина: бліді сірі худі обличчя і сніг стіною.
Дочекалася своєї черги. За прилавком стояло наше циганча з ІТ-намету. На ньому, так само як і в нашу останню зустріч, був бронежилет. Хлопчик посміхнувся і видав мені протигаз.
 
СОН НОМЕР ТРИ
Поле, якому межі немає. Стою зовсім сама, розводжу в боки руки, кружляю, плету вінок, валяюсь у траві. Згодом удалині з’являється чудовисько. Йде шляхетно, впевнено і спокійно. Наполохано вдивляюсь у постать – не чудовисько, ні.
Молодий хлопець, але у дивному костюмі. Між нами кроків п’ятнадцять. Розумію, що весь його одяг – лід. Починаю пальцями здирати з його обличчя – пальцям холодно, шиї – тала вода стікає руками, мурашки шкірою, зазираю в очі – темінь і водомети. Тисну лід його правої руки – момент! – рука залишається в мене.
З рани в передпліччі витікає смердючий і густий бензин.
 
СОН НОМЕР ЧОТИРИ
Були на полі. Стояла біля сотника. Між нами було відро, по вінця наповнене яблуневим насінням. Навпроти нас виструнчилася вся сотня: і жінки, і чоловіки, наймолодші та найстарші. Відкашлявшись, сотник сказав:
– Хлопці… ой, і дівчата. Еее… ви розумієте… так, ви все розумієте. До зброї!
Люди розривали на собі одяг і виламували ребра. Підіймали догори – ребра перетворювались на рушниці.  Шикувались у двійки і йшли повз нас. Зупинялись біля відра, набирали у жменю насіння, рухались далі.
– Для чого їм насіння? – запитала я в сотника.
– Це набої, колись вони виростуть деревом.
Ми дивились у спину колоні, були єдиними, хто залишився на полі.
– А коли вони скінчаться?
– А коли скінчаться… то… стрілятимуть своїми серцями.
 
СЕРІЯ СНІВ ОДНІЄЇ НОЧІ (СОН П’ЯТИЙ)
1.
В одній руці мала плетеного кошика, в другій – сина. Малому було років 4 – кросівочки, машинка на футболці. Ми йдемо по молоко. Нам треба його літрів з десять. Мій хлопчик – слухняний, тримається за мою руку, дивиться під ноги. Ми простуємо до рядів із молочкою, я вже бачу хустку бабусі, в якої ми завжди купуємо молоко, я прискорююсь, щаслива, йду до неї швидше-швидше. Бабуся без слів дістає пляшки, вкладає їх мені до кошика. Посміхається. Я посміхаюсь їй.
Літри відтягують мені руку – припадаю на одну ногу. Раптом розумію, що сина біля мене нема. Хвиля відчаю лупить мене і залишає по собі під моїми ногами рибинки-знаки: сина в мене більше немає.
 
2.
Стояла на мосту над Россю. Раділа Росі – стрічка із дитинства, над якою чоловіки, як і мене колись тато, навчають своїх дітей їздити на велосипедах. Латаний-перелатаний міст, із проломленими бильцями спокушає роздягтись і стрибнути у воду. Дрібними кроками підходжу до краю, радісна і легка, несу перед собою живіт, у якому син.Хочу, щоб носки моїх черевиків виструнчились рівно в лінію із кінцем мосту. Не можу бачити своїх ніг – живіт дуже великий, регочу голосно на всі груди, але не перестаю дивитись униз. Раптом помічаю маленьку червону пляму на футболці. «Що це?» Торкаюсь руками її, а вона під долонями збільшується, замащує кров’ю руки, мені чорніють очі. Моє дитятко стікає у Рось.
 
3.
Пилява купається у сонячному промінні, біла хустка у червоні квіти на бабусі купається в сонячному промінні, відполірований руками поручень старого автобуса купається в сонячному промінні, сережки дівчинки навпроти купаються в сонячному промінні, золотий пушок на голові мого сина купається в сонячному промінні. Він простягає дівчинці свою машинку і каже: «Бібі-біль!» Дівчинка великодушно посміхається: їй уже років п’ять, а тут до неї лізе бавитись маля. Автобус зупиняється, через прочинені двері входять звичайні запахи літа: розпечений асфальт…квіти… морозиво… спалених шин. «Шин? До чого тут шини?» Знервовано хилюся, пригорнути своє дитя. Рука проходить через сонячне світло, що починає купатися у моїх порожніх долонях: мого сина немає.
 
СОН НОМЕР ШІСТЬ
Була членом підпільної організації, люди якої мали татуювання. Ще маленькими дітьми над пупком їм малювали листочок. Кому кленовий, кому дубовий – залежно від наснаги майстра. Згодом листочок розростався у гілочку, пускав стовбур і плекав коріння. Дивитися на наших оголених дорослих було трішки моторошно: заплутані лінії, сплетіння суцвіть, пагінців, дупел (траплялось інколи й таке!).
Одного дня розпочалась війна. І ми вирушили на неї – це була наша війна.
Дув вітер – довге дівоче волосся крилами воронів тріпотіло десь перед очима, над головами і за спинами, валив дим – очі застилало море, солона хвиля витиралась язиком десь під носом, гарчало горло, гриміло – металеві кулаки зустрічались із палицями, заборами, забралами, кам’яні наші серця зривались і  падали донизу, проганяючи тишу всередині, розбуджуючи кров.
Було дуже страшно – темінь ніч червоне відблиски удари спалахи – ми не переставали йти.
Прямували до великого вогнища, за яким, знали ми, розквартирувався ворог.
Ішли у вогонь, спокійно і рівно.
І входили у вогонь люди – і горіли  у вогні дерева.
 
СОН НОМЕР СІМ
забігала до університету. навколо мене бігали довгі ноги в панчохах, червоні губи, продумані зачіски, дорогі телефони. швидко – сходи – ноги в панчохах, ноги в лосинах – губи – очі – двері. за столом сидить журнал відвідування, у нього в очах відбиваються мої енки.
– ти філолог? – запитує мене, – ілігдє?
– на Майдані кажу.
видирає у мене з рук залікову, подихає над нею, сопе.
– ти бачиш себе зі Словом?
– тіки з ним і бачу, – чесно відповідаю.
– дивись… щоб потім не шкодувала, що замість більше підчитати, вибрала мерзнути там.
журнал розписується у заліковій. я забираю її, вибігаю, навколо груди-підбори – ноги – ноги – ноги…
 
СОН НОМЕР ВІСІМ
Дивилася на себе збоку. Дивилася на себе збоку і бачила, як лежу на Інститутській: голова і плечі на бордюрі, а поперек, ноги на проїжджій частині. У мене перебитий хребет, а з очей витікають сльози.
Я лежу між розбитою бруківкою і мені неймовірно болить спина.
Я дивлюся на себе перебиту і мені неймовірно болить спина.
(Я сплю у своєму ліжку під ковдрою і мені теж неймовірно болить спина).
 
СОН НОМЕР ДЕВ’ЯТЬ
Це Інститутська. Тримаю відерце з лимонами, пов’язка на обличчі зовсім мокра і сіра, кашляю щохвилини. Поруч пробігає людина без руки. Я протискуюсь чимраз далі, підіймаю відерце щораз вище. Земля боїться, а тому труситься у мене під ногами.  Знаю, що маю продертись якомога далі, туди, де вогонь, кровлять пальці й течуть очі. Протискую себе між чоловіками – люті, тримають у руках палиці, проминаю бабусь – розкриті, вони гатять камінцями об стовпи. Наштовхуюсь на двох хлопців, що несуть третього. Кладуть мені під ноги – пильнуй!–і повертаються назад. Дивлюсь на тіло – юнак років двадцяти, гарний, гострий ніс і зелені кросівки. Не дихає. Весь залитий кров’ю.
Заплющую очі: цього не може бути господи цього просто не може бути господи чого він чого ми господи спаси і сохрани.
Цього немає, чуєш? –  шепочу я. Розплющую очі, і справді – сплутала, дурна, то не кров, то він просто розквітнув.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!