Ак Вельсапар (Швеція)
Відомий прозаїк і поет. Народився у 1956 році в
Мари (Туркменістан). Закінчив факультет журналістики Московського державного
університету імені Михайла Ломоносова (1979) та Вищі літературні курси
Літературного інституту імені Максима Горького (1989). Публікується з другої
половини 1970-х. В 1979-1987 роках працював редактором літературно-драматичної
редакції Туркменського телебачення, старшим редактором видавництва «Магариф» та
завідувачем відділу прози і публіцистики
журналу «Ашхабад» (органу Спілки письменників Туркменістану).
Національна слава прийшла до молодого письменника
в 1986 році, коли він отримав престижну премію за повість «Динноголовий». У
роки перебудови його ім’я не сходило зі шпальт газет та журналів не лише в
Туркменістані, а й далеко за межами республіки. Гострі публіцистичні виступи Ак
Вельсапара зробили його кумиром мільйонів, проте викликали ненависть
корумпованої влади. В 1993 році, переслідуваний у себе на Батьківщині за
незалежні висловлювання, письменник був прийнятий у почесні члени Міжнародного
ПЕН-клубу; а в 1994-му отримав
грант-премію Х’юман Райтс Вотч за незалежну творчість. Однак у Туркменістані
його виключили з членів спілок письменників і журналістів республіки, а книжки
спалили.
Ак Вельсапар був змушений залишити Вітчизну. З
1994 року він мешкає в Швеції. Член Спілки письменників цієї країни (з
1996-го), багаторазовий стипендіат Літературного фонду письменницької
організації. Його твори опубліковані багатьма мовами, зокрема туркменською,
шведською, українською, російською, англійською, французькою, іспанською,
турецькою, монгольською. Особливу популярність письменнику принесла його десята
прозова книжка – роман «Кобра», перекладений кількома європейськими мовами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пропонуємо Вашій увазі одне з нових оповідань
письменника.
У самому серці мовчазної пустелі
спекотного літнього дня, немов міраж, виник старий. Силует його рухався
повільно, як тінь. Його можна було не боятися, але від чоловіка неприємно пахло
різким запахом поту, який на відстані дратував нюх величної рептилії, що
опинилася на цьому шляху.
Кобра, захоплена зненацька,
загрозливо засичала, приготувавшись кинутися на старого, але в останню мить
зупинилася, сповільнила свої ритуальні рухи тіла. Важкий погляд її маленьких
очей був націлений прямо на людину, і, чим пильніше кобра вдивлялася, тим більше
переконувалась: цей силует – не надто небезпечний, зате цікавий.
Помітивши змію, старий повів себе
трохи дивно: опустився на коліна, і, наблизивши долоні до обличчя, ніби затуляючись
від безжальних променів сонця, що пропікали його благеньку одежину, забурмотів
щось невиразне.
Близькість змії, здавалося,
анітрохи його не турбувала, принаймні це ніяк не відображувалося на поведінці
старого. Зате кобра, на відміну від чоловіка, була насторожі, адже досвід
спілкування з людьми привчив її до пильності й думки, що в цьому просторому
світі, спокійному на вигляд, небезпека – на кожному кроці. Її очі уважно
стежили за кожним рухом старого, який влаштовувався зручніше, продовжуючи
ворушити губами. Змія перебирала в пам’яті, як одного разу вона непростимо
схибила, довірившись оманливій неквапливості такої ж незнайомої живої істоти,
котра виникла раптом у безлюдній пустелі. Саме тоді кобра й потрапила в пастку,
і, якби вузол на мішку, завдяки щасливому випадку, не виявися зав’язаним геть недбало…
Навіть страшно уявити, що сталося б тоді!
Кобра, звиваючись, продовжувала
залишатися на місці, готова припинити будь-яку спробу двоногої істоти
наблизитися до неї. Втім, незнайомець поки не робив ніяких дій, ніби
заздалегідь знаючи, чим це може скінчитися для нього. Невдовзі змії набридло очікування,
і вона вже вирішила забратися звідси, аби не спокушати долю; та в останній момент щось стримало її. Здається, вона не
вперше зустрічає цього добродія, який пахне травами і вовною?.. Круто вигнуті
брови, збляклі від старості чи сонця; ніс із горбинкою, потріскані губи, що
продовжували майже беззвучно ворушитися, – авжеж, у всьому цьому було щось
добре знайоме… Зменшивши гнучкі хвилеподібні рухи, кобра ще пильніше почала
спостерігати за поведінкою дивної мовчазної істоти.
А старий, впираючись кістлявими руками
зі здутими венами об хиткий пісок, важко осів на землю й заговорив несподівано
тужливим голосом:
– Я ж знав, що зустріну тебе.
Так-так… І чекав цієї зустрічі! Вештався пустелею, розмірковуючи і про тебе, і про свою
долю. А ще про те, що кожен народжується для того, аби виконувати справу,
призначену йому згори. Людина повинна встигнути виконати волю Бога. Якщо
виконав, можеш замислитися про вічне; тоді не страшно й
померти. Смерть – це ж не крапка, а продовження долі; тільки вже поза життям, поза свідомістю. Отже, наша доля
не обмежена роками, прожитими на цьому світі; здається мені, вона може бути
набагато довшою. Час, відміряний нам для перебування серед живих, продовжується
й потім. Хтось іде з життя саме тієї миті, коли вріже дуба, сконає назавжди; а хтось – ні, вмирає
не зовсім, не весь… Є й такі, в яких справжнє життя починається лише після смерті.
То – праведники. Чи лиходії, котрі розкаялися в скоєному. Мені навіть здавалося
колись, що Всевишній більше любить останніх…
Я з’явився на світ років
вісімдесят тому, і, коли обрізали пуповину, крапелька моєї крові немовляти змішалася
з землею, от із цією, – старий поводив пальцями біля своїх ніг, – пустельною!
Це був, напевно, віщий знак, визначення долі: жити мені було велено, як і тобі,
в суворих пісках. Із самого народження ми з тобою, ти і я, – заручені з піском.
Та й моє ремесло Бог пов’язав саме з вами, з тобою і з твоїми родичами. Змінити
нічого не можна було, та я, чесно кажучи, і не намагався. Навіщо? Адже ця
робота давала мені заробіток, і вона, повір, нічим не гірша за будь-яку іншу.
Хоч, звичайно, я не повинен говорити тобі про це. Та й чи збагнеш ти,
безсловесна тварюко, мої слова, міркування змієлова? Хто я для тебе? – старий
важко зітхнув і відповів сам собі: – Правильно, я – вбивця.
У цю мить змія начебто
невдоволено сколихнулася. Однак старий, не звертаючи на неї уваги, продовжував:
– Знаєш, колись, на самому
початку, я подався в піски зовсім не для того, щоб стати маргіром. Шукав
дива… Забираючись усе глибше й глибше в безводну пустелю, сподівався зустріти
пророка Хідира-ата. Мав одне бажання, яке, був упевнений, міг виконати тільки
він! Тому й блукав пустелею стільки років у його пошуках. Звичайно, ніякого
дива не знайшов, а зустрічав усюди лише бездушність. Я, мабуть, уже неабияк здичавів
за роки поневірянь, став схожим на кого завгодно, тільки не на людину. Проте подорожні, котрі випадково опинялися в пісках,
сприймали мене, мов святого Хідира-ата… Зненацька зустрівши мене в мовчазній
пустелі, люди падали переді мною навколішки, хапали за полу халата, починали
благати про щось, без чого їм було зле. Часом я уникав правди – не вистачало
духу зізнатися в тому, що подорожні помилилися, настільки вони потребували дива!
І тоді, жаліючи людей, я нерідко був змушений втішати їх хоча б словами,
обіцянками. Траплялося, казав: «Ідіть. Я пам’ятатиму ваше прохання».
Люди настільки вірили в
реальність зустрічі з дивом, що мені не потрібно було навіть розчинятися
безслідно в повітрі, як личить справжньому пророкові; бо самі прохачі одразу ж
забиралися геть після такої зустрічі!.. Неначе побоювалися, що я передумаю й
відберу назад тільки-но подароване їм щастя-благословення. Якщо ж і знаходилися
надто цікаві, то й вони, спостерігаючи за моєю звичною, цілком буденною ходою,
сприймали побачене, як щось божественне, непідвладне розуму.
Чи вірили вони в те, що я – насправді
Хідир-ата, той самий пророк? Не знаю. Та це й неважливо. Я ніколи не прагнув їх
ні в чому переконувати, а вони, як мені іноді здавалося, потребували не стільки
дива, скільки підтримки своєї віри; і, одержавши бажане, линули
на сьоме небо. А я… я залишався тут, на цій грішній землі, в безкрайній
пустелі, яка була для мене і вірним другом, і годувальницею, і, нехай убогим,
але надійним житлом. Ну і ви, мої вічні сусіди й найвірніші супутники, завжди
були поруч, неподалік…
Але, клянусь, я не приносив вам
зайвих мук, не вбивав нікого з вас даремно. Якби чинив інакше, то рано чи пізно
сам підрубав би сук, на якому сидів. Бо опинився б наодинці з пустелею, з цими
хиткими пісками. Вбивати – справа нехитра. Перемагає ж, зрештою, не той, хто позбавляє
життя ворогів, а той, хто навчився перетворювати їх на своїх друзів; або ж просто мандрує далі, припиняючи ворогувати з ними.
Якщо ти не зумів подружитися зі своїми заклятими ворогами, стань щодо них хоча
б подобою друга. Ти вже вибач мене за цю «подобу»…
Ніби погодившись із людиною, змія
зробила рух усім тілом, намагаючись розтягнутися на всю довжину на піску; але
він був настільки розжареним у цю годину, що кобра знову прийняла колишню позу.
Старий обережно, плавним рухом завів праву руку за спину, намацав дерев’яну
рогатину, присунув її ближче. Маргір чудово вивчив повадки змій, знав і про їхній
слабкий слух. Звісно, усвідомлював, що гадам не дано розуміти людську мову; проте говорив і говорив – так важливо було висловитися.
– Повір, усе свідоме життя я
вважав вас своїми близькими, яким довіряв найпотаємніше. Я так і не зумів стати
своїм для людей, – старий помітно засмутився, згадавши минулі образи. – У мене
ж як: з одного боку – люди, з іншого – завжди ви… І знаєш, доля з кожним
прожитим роком все більше віддаляла мене від людей і наближала до вас. Не буде
вас – не буде й мене.
Кобра різко заколихалася, погляд
її очей-щілинок напружено стежив за рухами двоногої істоти – це старий
спробував змахнути піт з обличчя. Всім своїм єством він відчував на собі цей
безпристрасний холодний погляд, відчував – і не рушав з місця. Продовжував
говорити, часом збиваючись на нерозбірливе бурмотіння; спина його горбилася все більше. Чолов’яга вже змучився
і від спеки, і від тривалого сидіння на гарячому піску; ноги зовсім заніміли.
Намагаючись допомогти своєму немічному тілу, наче осмілівши, обережно випростався.
Потім зачерпнув долонею жменьку сухого піску й цівкою, немов воду, просіяв
крізь пальці. Це – все, на що могла зважитися людина, перебуваючи так небезпечно
близько від отруйної змії.
Кобра розуміла, що перед нею – легка
здобич, принаймні цілком доступна для укусу ціль, але чомусь зволікала. Очі
старого, немов присипані попелом, опуклий лоб, шапка-тельпек із кучерявого
баранчика на голові, – змія знову й знову неквапливо вивчала все це, ніби
розважаючись, милостиво відпускаючи зайві миті життя приреченій жертві, а
насправді намагаючись зрозуміти, в чому ж справа? Чому вона, кобра, не може
зважитися на напад? Адже скількох джейранів та зайців убила протягом свого
життя! За потреби, її зуби впивалися в їхні тіла без зволікання й усілякого жалю.
Потрібно було лише вистежити здобич, а вже потім усе здійснювалося блискавично.
Жертва вищала від болю, а для змії це було миттю найвищої насолоди – впорснути
отруту з коренів зубів у податливе тіло приреченої істоти. В такі миті кобра вся
звивалася від задоволення! У її жертв вичерпувалися сили, вони билися в агонії,
невблаганно наближаючись до смертної межі; а переможниця продовжувала
відчувати зміїний захват. Часом їй вдавалося буквально видертись на бідолашну
тваринку, перш ніж та встигала схаменутися, збагнути, що її смерть – поруч. І потім, коли вже було
важко врятуватися від смертельного укусу, тонконогий джейран мчав із коброю на
шиї так, неначе під його копитами горіла земля!..
А потім джейран поступово
уповільнював біг і раптом падав, немов підкошений… У нього починалися
судоми… Кобра чутливо прислухалася, як б’ється серце жертви; її неабияк цікаво, коли ж зупиниться це калатання живої
плоті. Змія тріумфувала, коли нарешті, безсило розкинувши ноги, широко розплющивши
очі, тварини переставали смикатися, покірно втупившись незрячими очима в
сліпучо блакитне небо пустелі… Затихали назавжди. Тоді кобра відповзала вбік
і чекала, доки не завітають на дармовий бенкет гієни або шакали. Вона
потребувала цього, не могла обійтися без їхньої участі у своїй жорстокій трапезі.
І, звичайно, вони не підводили змію; зачувши падаль, з
боягузливим завиванням мчали до неї. А прибувши на місце, миттєво накидалися на
тіло джейрана. Кобра ж, причаївшись, з огидою спостерігала за їх нудотним
бенкетом. Але ось наступав і її час… Тільки-но хижаки, витісняючи один
одного, розпорювали джейрану живіт, вона тут же блискавкою нависала над зграєю,
примушуючи розбігтися лякливих брудно-сіро-рудих ненажер. Вони ображено
скиглили; а змія, забувши про них і про
все на світі, нетерпляче тяглася до теплої, набряклої від крові нирки
джейрана… Нирки з кров’ю – що може бути смачнішим за такі ласощі!
Наситившись, кобра кидала
гордовитий погляд на своїх «друзів», які жалюгідно скиглили осторонь усією
зграєю, ніби промовляючи: «Я використала ваші кігті та зуби, інакше мені самій
не дістатися до ласощів; а тепер – бенкетуйте!». Наостанок, наводячи на них жах
вогнем холодних очей, вислизала, великодушно залишивши жебракам пустелі
розтерзане тіло джейрана. Їй було нецікаво, як вони потім гарчатимуть від
ненаситної жадібності, люто обгризатимуть кістки, тягнутимуть їх у різні боки,
вириваючи з пащі одне одного криваві шматки розкішного дарунку, який звалився
на них, неначе з неба. Мерзенні звички цих тварюк були їй так огидні, що змія
поспішала відповзти подалі.
Інша річ – вовки. Вони ніколи не
торкалися до її здобичі. Побачивши джейрана, в тіло якого вчепилася величезна
зміюка, лише скалили зуби й забиралися геть. Кобрі іноді здавалося: ці горді
хижаки відчувають до замученої нею тварини щось на кшталт співчуття. Можливо,
вони навіть зневажали її за спілку з гієнами й шакалами, котрих вона
використовувала у своїх цілях, аби тільки дістатися до улюблених ласощів. Вовки
ж, ці янголи смерті, наводили панічний страх на все живе в пустелі, самі
здобували собі джейранів і не заздрили здобичі гієн та бенкетам шакалів.
Авжеж, тут, у безводних пісках, у
кожного – свої закони, свої звички; все це, разом узяте, і є
законами пустелі. Звісно, у кожного – свої одвічні вороги. Навіть у ховрахів.
Хоч вони майже все життя проводять під землею: риють собі нори, ходи,
копошаться, ховаючись від великих злих хижаків. Проте ці підземні укриття
нерідко стають також і їхньою могилою: сипучі піски, потривожені чиїмись
ногами, копитами коня або ходою верблюда, раптово обрушуються й засипають
нещасних у власних норах. Та й на тваринку, яка необачно висунеться зі своєї нірки,
теж очікує безліч небезпек. Проте трапляється, що сліпі очі нестримно тягнуться
до світла, до сонця. Часом вони ніби починають сумувати за пурпуровою зорею. За
квіточками, які привиділися уві сні (на короткий час, навесні, ті розцвітають
на барханах). Тоді ховрахи наважуються на ризиковану подорож, нехай навіть це –
всього лише вихід на поверхню землі. Але лисиця, котра давно караулить свою
здобич, не дрімає…
Все це кобра спостерігала з
народження. Однак вона ніколи не втручалася ні в чиї справи, завжди була лише
холоднокровним стороннім спостерігачем. Її очі дивилися на світ байдуже й
безпристрасно; вона нікого не жаліла, хоч,
можливо, могла думати про ховрахів – «нещасні», про гієн – «підступні», а про
шакалів – «боягузливі». Та й то лише тому, що знала – так прийнято вважати
здавна, до її появи на світ.
* * *
У кобри вистачає ворогів, але
мало хто наважиться опинитися поруч із нею. Однак цей чолов’яга зовсім втратив відчуття
страху. Чи він взагалі нікого не
боїться?! На гарячому піску під застиглим у небі сонцем – неначе дві забутих
часом статуї: вона і він. Обоє, і оповідач, і слухач, перебували в страшному
напруженні, не зводили один з одного очей. Зараз уся увага кобри зосередилася
на тому, хто був від неї буквально на відстані одного кидка… Може, головний
її ворог – саме ця істота, котра смерділа вовною та потім? Скільки ж він ще
буде сидіти тут, випробовуючи її терпіння?! І чому не перестає ворушити сухими,
потрісканими губами? Хіба невтямки, що він їй страшенно набрид? І чому вона
досі залишається тут, перед ним? Що приваблює її в цій людині? Невже тільки те,
що підказує зміїний нюх: це – не перша їхня зустріч?..
А старий тим часом продовжував:
– Я анітрохи не шкодую, що не
зустрівся з тобою раніше, коли у мене було ще багато сил. Це ж чудово, що моя
найбільша непокірна змія залишилася на волі! Я не шкодую, що мені не довелося
тебе зловити й приручити. Знаю, нікому не дано досягнути найвищої досконалості
у своєму ремеслі. Інколи, правда, здається – ти все збагнув, усе вмієш; але проходить час, і вкотре дізнаєшся, що до
досконалості – так само далеко, як і на початку шляху. Прикро, але це так!
Я от, скажімо, ніколи не думав,
що ти, найбільша й наймогутніша змія в цій пустелі, так терпляче слухатимеш
мене. Якби я сам виховав тебе, вигодував зі своїх рук, то в цій безкрайній
пустелі, ймовірно, вперше з часу створення її Богом, запанувала б злагода між
непримиренними ворогами. Тоді дві найсильніші живі істоти прив’язалися б одна
до одної, – ти і я. Вслухайся в звучання цього слова – «друг»… Так кажуть,
коли один потребує іншого, не може обійтися без нього. Каюсь, відтоді, як
освоїв своє ремесло, я, хоч і довіряв вам, моїм друзям, але водночас неабияк остерігався.
Бо найбільше вірив давньому заклинанню. У нас є таке повір’я… Змієлов повинен
відловити і…
Старий пожував губами, розмірковував,
не наважуючись вимовити слово «з’їсти», але все-таки продовжив:
– … з’їсти найбільшу змію в
цьому краї, тоді він ніколи не помре від укусу меншого гада. Ось тому найкрупніші
з вас іноді ставали моїми харчами і
гарантією безпеки…
Кобра вдалася до якоїсь
незрозумілої спроби: чи то трохи відповзти вбік, подалі від людини, чи в такий
спосіб висловила свій протест. Старий здригнувся, зрозумів, що вона незадоволена
його словами. Однак продовжив свою сповідь:
– Вас вважають підступними. Так і
я думав, жив із цим усе життя. Може, тому я й залишився на самоті на схилі
віку. Все ніяк не міг змиритися з тим, що в мене немає гідного співрозмовника,
немає людини, яка могла б вислухати мене. А ось ти слухаєш… Хоч восьми десятків
років, прожитих на світі, здавалося б, цілком досить, щоб звикнути до земної
самотності. Та я не зміг, все-таки, виявляється, потребую товариства живих,
може, й людей. А вони сторонилися мене, позаяк їх лякало моє заняття. Але чому?
Чим воно гірше від інших?!
Старий замовк, понуривши голову.
Спина його знову згорбилася, зігнулася ще сильніше. На руках, колись сильних, випиналися
важкі вени, ніби оголене коріння на березі арика, чиї води потекли іншим руслом. Старий
напружив пам’ять, болісно згадуючи, як люди, котрі все життя відкидали його
дружбу, все ж не могли обійтися без нього, зверталися за допомогою, коли їм ставало
зле. Боягузливо використовували його рідкісний дар у власних цілях.
Такі випадки міцно, назавжди
засіли в пам’яті. Він пригадує досі, аж до найдрібніших деталей, як
давним-давно, ще в його молоді роки, важко захворів один із можновладців – бай,
очільник округу… І ось одного разу до бідного маргіра-змієлова завітали гінці
найвпливовішої людини в тутешніх краях. У час, коли він за звичкою ховався в
своїй старій халупі від полуденного сонця, раптом пролунав незнайомий, але
владний голос: «Гей, Сапарлі! Агов, Сапарлі-маргіре!».
Гість волав наполегливо:
– Сапарлі! Іди сюди! Вийди надвір!
Сапарлі збагнув, що прибулець кличе
його, бо сам увійти до оселі боїться. Старий – втім, тоді він ще не був старим –
вийшов. Йому, лише сяк-так пояснивши суть справи, звеліли сісти на їхнього коня
й скакати слідом. Дорога була тривалою, вершники гнали коней щодуху. Коли гінці
спішилися біля розкішного будинку, Сапарлі здогадався, до кого його викликали. Побачивши
змарнілого господаря, молодий змієлов зрозумів, що справи – кепські. Залишившись наодинці з хворим, він
оглянув його – всемогутнього бая скрутив жорстокий ревматизм. Тоді Сапарлі
відпросився додому (йому негайно підвели іншого скакуна), а на світанку
наступного дня повернувся до недужого з пахучими зіллями та зміями, про які йшов
людський поголос, начебто ці гади – зачаровані…
Маргір негайно приступив до свого
таємничого обряду: відкрив плетений з осоки кошик і заходився стукати по ньому,
щось нашіптувати, водити руками по обличчю хворого. З кошика із загрозливим
шипінням висунули свої гордовиті голови кобри. Тоді Сапарлі скоромовкою почав
читати заклинання, одночасно втираючи в шкіру недужого мазь. Бай метався,
стогнав від болю, безуспішно намагаючись вирватися з сильних рук маргіра, які
чіпко хапали не тільки змій, але й людей. Чи не тому під час випадкових зустрічей
жителі уникали цього загадкового чоловіка: Сапарлі був дужим і спритним, як і
його підопічні змії. Тож навіть сваритися з молодим мовчуном-відлюдьком
побоювалися – хто знає, що в нього на думці…
Керлен-бай теж ставився до змієлова
з великою недовірою, вважаючи його темною і дивакуватою людиною. Але, коли багатія
притиснула хвороба й ніхто не міг позбавити шановного бая нестерпних страждань,
той ладен був хапатися за будь-яку соломинку. Тому й вирішив випробувати
останній засіб і терпів до кінця «катування».
Сапарлі ходив до нього рівно три
місяці. Рівно три місяці лікував він бая своїми мазями та «зачарованими»
зміями. І щоразу після відвідин лікаря хворий впадав у напівзабуття, не було
сил навіть ворушити язиком, проклинати свого нелюба-цілителя. Дружина обережно
піднімала голову чоловіка й поїла його з глибокої піали відваром маку. А
страждалець усе лежав із заплющеними очима і лише зрідка стогнав. Втім,
здоров’я його поступово поліпшувався. І ось настав день, коли жителі стали свідками
того, як колись безпорадна людина, що пролежала пластом цілий рік, самостійно, без
сторонньої допомоги, скочила на коня. Всі були надзвичайно вражені. Однак і
почуття страху перед «чаклуном» лише посилилося. Від оселі до оселі поповзли
чутки про дивовижне, незбагненне мистецтво маргіра. Одні говорили, що він
вилікував хворого укусами своїх кобр; інші стверджували: Сапарлі годував бая
смаженими зміями, натомість «цілющі» мазі, які змієлов втирав у тіло недужого, –
звичайнісінький обман, тільки для відводу очей!..
При цьому, як завжди, старалися
жінки. Власне, була на те особлива причина… Якось Огулхаджар, найближча
сусідка бая, пішла з глечиком до криниці, і там приголомшила жіночок неймовірною
новиною:
– Вже не знаю, що йому зробив
Сапарлі-маргір, але у нещасного зовсім зникло бажання кохатися! Так розповіла
мені по секрету його старша дружина. Спочатку думала, мабуть, її чоловіченько до
молодшої жінки вчащає… Але ж ні! Та, бідолаха, теж постійно похмура ходить. Отже,
зовсім…
Жінки вражено зацокали язиками,
заохкали, а Огулхаджар іронічно посміхнулася:
– Подякуємо, що шановний бай взагалі
живим залишився: як то кажуть, кому що. Зрештою, можна прожити й без цього,
напевно…
Відтоді й почалося. Наче злий вітер
пронісся очеретяними чагарниками на березі арика – чоловіки поглядати на
Сапарлі з неприхованою підозрою, дехто навіть уже відверто зневажав його. Наче
й зробив чоловік добру справу, вилікував нещасного, але якою безжально дорогою
ціною!
* * *
Про ці плітки й настрої людей нічогісінько
не відав лише сам колишній пацієнт. Тепер він привітно вітався з Сапарлі, адже
якби не змії маргіра, гнити б йому, володареві Керлену, в землі. Авжеж, вони – бридкі,
слизькі тварюки, можливо, пов’язані з нечистою силою; та коли все тіло скручує від нестерпного болю, коли не те що
рукою – пальцем не поворухнути, – людина самому дияволу душу готова запродати,
тільки б вилікував! Тепер він, Керлен, ніби нічого й не сталося, хвацько сидить
у сідлі, розправивши груди. І знову може радіти свіжому вітерцю, який пестить
обличчя, чути тонкий срібний дзвін жіночих прикрас, а головне – приймати дорогі
його серцю ніжності молоденької дружини Сахрагуль, коли вона масажує йому ноги чи
ледь помітно прикушує вологі губи, обриси яких манливо вимальовуються
з-під її тонкої перської шалі.
Якось у нього майнула в голові
дивна думка, що, якби накинути таку шаль на голови змій Сапарлі-маргіра, вони,
напевно, не поступляться граціозністю найвродливішим красуням. Адже кобри – не
менш витончені, ніж жінки! А потім бай злякався своїх крамольних міркувань: «І
як я тільки міг подумати таке, – поспішив він покаятися. – Слава Аллаху,
одужав! Чого ж іще бажати?..».
Недавню зарозумілість Керлена
неначе рукою зняло, й одного разу він сам пригнав до халупи Сапарлі дюжину
овець! І відтоді, перебуваючи в гарному настрої, продовжував робити дорогі
подарунки своєму рятівникові, попри велику заздрість інших. Люди все помічали й
губилися в здогадах: невже Огулхаджар вигадує небилиці? Адже від цих безтурботних
жіночок, котрі купаються в достатку, всього можна чекати. Робити їм нічого, от
і плескають язиками.
Інші односельці, які вважали себе
більш проникливими, заперечували: «Необов’язково, щоб маргір зробив шановному
баю зле. Кажуть, якщо зачаклує змія, то взагалі забудеш про своїх дітей та
дружин. Ніщо тебе не врятує! Власне, навіщо йому тепер дружини? Йому, мабуть, і
без них непогано…».
Кажуть, Селім, сільський мулла,
одного разу спостерігав, як кобра заворожила жайворонка, і той сам полетів прямісінько
до неї в пащу. Чи не сталося подібне і з Керленом? Правда, він стверджує, що
боїться цих слизьких гадів із пронизливим, крижаним поглядом та отруйним жалом,
яке висовується щохвилини. Однак хіба можна довіряти словам людини, котра
скористалася допомогою чаклунський сили?!
Втім, бай змусив жителів ставитися
до маргіра з повагою і хоча б на деякий час забути про їхню неприязнь. Сапарлі почувався
тоді щасливим і навіть уже розмірковував про своє одруження. Мешкала в селі
дівчина, яка не боялася його змій, тим вона й сподобалася маргіру. Але от
заковика – її батьки і чути не хотіли про такого зятя! Навіть вельми впливовий Керлен-бай
і той не зумів переконати цих упертюхів, змусити їх відмовитися від давніх забобонів.
Тож змієлов, як і раніше, залишався ізгоєм. Люди дивилися на Сапарлі-маргіра,
рятівника їхнього очільника, з презирливою підозрою. Вважали, що за тривалий
час спілкування зі зміями він і сам став на них схожим: швидкий, гнучкий, із
безшумною, вкрадливою ходою, з очиськами, що так і свердлять наскрізь, –
простому смертному важко витримати такий погляд! А може, він ще й жалити навчився?!
Воно й не дивно: з ким поведешся…
Так все й тривало: за допомогою до
маргіра зверталися лише ті, кого без таємничого зілля очікувала болісна смерть; а решта обходили його, як то кажуть, десятою дорогою.
Люди вперто не визнавали рідкісне ремесло змієлова, остерігаючись навіть
торкатися до його чарівної мазі, хоч нерідко потребували її.
* * *
І ось, через багато-багато років,
сидячи перед величезною змією, аксакал розмірковував: «Скільки ж часу минуло
відтоді, як я навчився своєму ремеслу? Чи не помилився я, обравши цей шлях? І
що вважати правдою зараз – те, як було, чи – як запам’яталося? Втім, хто може
дати відповідь? Ніхто. Події ті давним-давно занесло піском, та й багатьох
свідків тих днів, коли мене сторонилися, вже немає на світі. А я от живу, і
часом мені здається, що вже нічого й не потрібно: ні пошани з повагою, ні
поклоніння, ні мого таланту лікування… Нічого! Я хочу жити, просто жити,
незважаючи ні на що! Хоча… Чи був сенс у моєму житті?».
Губи старого скривилися,
затремтіли в усмішці. У кобри, яка загадково погойдувалася перед ним, збільшилися
округлі холодні оченята. Наступної миті, вловивши рух людської руки, вона блискавично
хитнулася вбік, але знову випросталася, бо старий лише зняв із голови папаху й
поклав поруч, на пісок. Губи його знову безсило заворушилися, зашурхотів тихий
шепіт:
– Сенсу шукаю? А ось – сиджу й
кажу тобі, а ти слухаєш; от і сенс!
Кобра заспокоїлася…
Старий відчував, що останнім
часом у нього помітно поменшало сил, в тіло все глибше проникав якийсь дивний
спокій, м’язи сковувало заціпенінням, і вони не завжди слухалися його. Багато
днів він ховався у своїй жалюгідній халупі; потім виходив, похитуючись від
слабкості, і блукав, ледь перебираючи ногами, довкола оселі. Здавалося, основною
метою його теперішнього життя стало відлюдництво: влітку він ховався від сонця,
взимку – від холоду і завжди – від людей. Авжеж, із деяких пір маргір взагалі цурався
людей! Міг не одну добу обходитися без їжі. А коли мав здобич, куштував її
більше за звичкою, ніж із бажання, відправляючи до шлунку будь-що, аби їстівне,
навіть якусь несмачну гидоту. Тепер про те, що він –живий, нагадувало, хай і
мляве, споживання їжі, а не голод. Розжовуючи затверділі шматки смаженої
баранини, якою старий, за звичкою, запасався на зиму, все частіше ловив себе на
думці: можливо, це – востаннє він бере до рук глечик, дістає харчі, трапезує…
Раптом більше не доведеться?! Та й баранів йому давно вже ніхто не приносить.
Адже Керлен-бай кілька років тому відійшов у інший світ. Нудно стало йому без
свого могутнього покровителя; люди остаточно втратили
до нього інтерес, наче поховали живцем. Недобра слава чаклуна залишила його
самотнім. Ось ця самотність і вбила маргіра задовго до справжньої старості.
Однак, доки тебе не поховали, ще не закопали в землю, ти – начебто живий, і
нікуди від цього не подінешся! Доводиться добувати собі їжу, збирати саксаул, розводити
багаття… Не бажаєш, а живеш, ніби з примусу. Існуєш… Але мислиш, рухаєшся, щодня
терпиш це буденне життя і миришся з його законами.
Нещодавно, правда, старий відчув
справжній, гострий напад голоду. Його лихоманило, руки й ноги обм’якли. Заплющивши
очі, він пролежав, не рухаючись, майже добу, і сам не помітив, як занурився в тривалий,
виснажливий сон. Але, прокинувшись, відчув себе бадьоріше – здається, щось
сталося в організмі, поки він перебував у забутті. Проте голод неабияк дошкуляв
шлунку, змушуючи маргіра озиратися
навкруги у пошуках чогось їстівного… Він довго й напружено нишпорив поглядом
по голих стінах житла та долівці, доки його очі не зупинилися на м’ясистій
змії, яка лежала, згорнувшись калачиком…
Того вечора він перебував
буквально на волосинці від того, щоб нерозсудливо зрадити самому собі: на пательні
вже сичав баранячий жир… Змієлов зумів стриматися в останній момент, хоч змія
в його чіпких пальцях вже майже попрощалася з життям.
«Ні, – сказав він, – краще помру
з голоду, ніж зраджу своє ремесло. Моє покликання – зцілювати хворих зміїною отрутою,
не віднімаючи життя у плазунів; мені Богом дано дружити з ними, а не використовувати
як їжу!».
Багато років змії були його найкращими
друзями, з якими він ділив і свої прикрощі, і скупі радості. Приручені, вони
безбоязно мешкали в оселі, часом, немов молодиці, красуючись перед своїм
маргіром-повелителем, котрий володів таємничою, магічною силою. І ось він,
Сапарлі, як втомлена життям людина, більше не хотів їх бачити, не бажав, щоб
вони залишалися у нього вдома. Тож виловив усіх поодинці і з важким мішком
відправився в пустелю. І там, далеко від аулу, несподівано для плазунів,
повернув відняту колись свободу. З журбою в серці дивився старий на зміюк, які повільно
відповзали геть. Одна з красунь ніяк не хотіла залишатися в пустелі, тож,
неначе вірний пес, слідувала за ним. Маргіру довелося кілька разів відганяти
її…
Всю зворотну дорогу змієлову пригадувалися
її очі. Старий схаменувся тільки на порозі осиротілого будинку, в якому тепер
не було жодної живої душі. І стало йому неймовірно тоскно. Абсолютно байдуже проводив
він час з раннього ранку до пізнього вечора і взагалі не знав, що робити далі. В
цьому житті у нього не залишилося тепер
нікого й нічого, крім сумних спогадів про минуле.
У такому стані він провів кілька
днів. І тоді пустеля покликала його… Жовті хиткі бархани, що оживають в уяві,
щось нашіптували йому; він чув їхні голоси, хрипкувато-ніжні, але не міг
розібрати слів. Опиратися було безглуздо. Старий встав і озирнувся, вирішивши
навести лад у своєму житлі, перш ніж покинути його, можливо, назавжди.
– Негаразд залишати дім неприбраним.
Раптом хто у гості загляне… – невесело пожартував уголос.
Звично вклав до мішка кілька
коржів, глиняний глечик із водою і вирушив у дорогу. В його руці знову була
дерев’яна рогатина – єдине знаряддя, яке брав у пустелю…
* * *
Тільки-но село сховалося з очей,
серце старого закалатало в колишньому хвилюючому ритмі. Він заквапився, ніби
йшов на побачення з молодою дружиною. Ні, жінки він ніколи не мав, але зараз
ясно уявляв, що це таке – нудитися в передчутті довгоочікуваної зустрічі. Від
бархану до бархану, від дюни до дюни, – шлях його лежав углиб великих пісків,
куди ще не ступала нога людини. Протоптані дороги невдовзі залишилися далеко
позаду, але маргір продовжував свій путь…
Нарешті, старий дозволив собі
перевести дух, підкріпитися змоченим у воді коржем. На всьому неосяжному
просторі не було нічиїх слідів. Нікого, крім споконвічних пустельних мешканців.
«Пустеля нікого надовго не запам’ятовує, стирає сліди кожного, хто ступає тут,
не обтяжуючи свою пам’ять нічим, – подумалося йому. – Скільки виходив цими пісками,
однак жодного мого сліду не зосталося! Невже і в житті так – помирає людина й
нічого не залишається після неї? Принаймні від мене, Сапарлі-маргіра, ніяких
слідів на світі не лишиться». Щодо цього він був майже впевнений.
Старий постарався відігнати невеселі
думки й згадав, як тижнями, часом без сну та їжі, переслідував якусь велику
змію. Перш ніж здатися йому, вона з диявольською хитрістю втікала, ухилялась,
повзла, ховалася в ярах, заривалася в пісок. З ними, зміями-велетнями,
доводилося нелегко – і під час лову, й особливо, коли приходив час «доїти» –
відбирати отруту. Але його рогатина завжди діяла без промаху. Руки були дужими,
а зір – гострим. Зате потім, втративши отруту, змія вмить ставала слухняною, мов
наречена, яка увійшла в будинок чоловіка. Вона могла ще погрожувати, шипіти,
злитися, але все це вже було лише спогадом про колишнє життя, тугою за втраченою
назавжди свободою…
Кобра заколихалася, зненацька
звелася майже на увесь зріст, аби, різко відхилившись, напасти на старого збоку,
та раптом помітила бродячого каракурта, який підкрадався до подорожнього ззаду.
Змія миттєво завмерла. Збліднувши від напруги, аксакал пильно стежив за її діями,
не підозрюючи про присутність іншого підступного ворога. Кобра підвела голову,
ніби сигналізуючи про небезпеку, але людина залишалася непорушною. Тоді змія, роздувши
капюшон, сильно заколихалася. Але старий і не думав озиратися, все не спускав
очей з неї, з кобри.
А каракурт був уже зовсім поруч. Змії
потрібно було негайно, не зволікаючи, напасти на старого, щоб змусити його
схопитися й тим самим, можливо, врятуватись від мерзенного ворога; але,
охоплена незрозумілим заціпенінням, вона завмерла. Їй пригадалося, як шакали й
гієни накидались на знищеного нею джейрана; тепер вона сама була в ролі жертви,
покірно очікуючи, доки хтось скоїть вбивство…
Минула мить, і старий підскочив,
по-молодечому вигнувши немічне тіло. Руки його тягнулися до правої лопатки,
куди, очевидно, вжалив каракурт. Кобра, про всяк випадок, відхилилася назад,
хоч розуміла: тепер уже їй боятися нікого…
– Вдовина змія! – забурмотів
старий придушено, то присідаючи, то знову схоплюючись; потім повалився на пісок
і заметушився. – Вдова каракурта! Вдовиний
скорпіон!.. – повторював давнє заклинання, яке в цих краях було прийнято промовляти,
якщо людина не знала, хто її вкусив: – Скорпіон,
каракурт… чорна вдова… – продовжував безладно шепотіти він, намагаючись
уникнути найгіршого, вгадавши, хто його вжалив.
Старий неначе прагнув збагнути
щось незрозуміле, бо хіба ж його змія здійснила цю підлість! Не могла вона
цього зробити… Ні, не вона!.. Раптом він сів. У його погляді промайнула приреченість.
Незабаром очі людини помутніли й нерухомо втупилися в кобру. Бачили
вони чи ні, цього змія не могла знати; але вона ще побоювалася
змієлова, неначе той і раніше міг напасти на неї, забрати її свободу, позбавивши
захисної отрути. Маргір досі причаровував її своєю владою, і змії важко було
звільнитися від цієї магічної сили. Коли людина нарешті звалилася на землю й
затихла, змія ще якийсь час вичікувала… Незабаром з-під сорочки змієлова виповз
великий каракурт – моторно рухаючись, швидко зник у тіні найближчого саксаулу.
І тільки тоді кобра підповзла до
людини. Обличчя старого було спокійним, у куточках рота біліла слина. Поряд із
тілом валявся полотняний мішок зі знайомим запахом. Тепер змія зрозуміла: саме
цей запах і скував її, не дозволивши напасти на людину. Він паморочив голову, дурманив
уяву, лякав і водночас манив, як і загадкові очі маргіра. Змія обповзла довкола
мішка, обстежила його з усіх боків, навіть спробувала всунути в нього голову,
але, злякавшись, негайно відскочила. Збагнула – з такої пастки вдруге не
вивільниться! Адже вона побувала вже в цьому мішку багато років тому, просто тоді
їй надзвичайно пощастило: він виявився не надто ретельно зав’язаним…
Кобра знову втупила погляд у нерухоме
тіло старої двоногої істоти, але вирішила все ж триматися від неї подалі,
оскільки довіряла лише собі й силі власної отрути. Мертвий цей чоловік чи ні –
ще невідомо. А раптом він затих ненадовго, щоб згодом зловити її й знову
засунути в цей пам’ятний мішок?!
Кобра ще деякий час охороняла
тіло, але потім їй набридла нерухомість людини; і
вона повільно, колами, стала віддалятися від маргіра. І незабаром зовсім
розчинилася у вічному мовчанні пісків.
Українською переклав Сергія Дзюба