Відомий сучасний вірменський письменник Едуард Мілітонян народився 1952 року в Єревані. Автор понад двадцяти книг прози та поезії. За повість «Пригоди драконоборця Вагаґна» 2005 р. відзначений найвищою вірменською літературною відзнакою – Премією президента Республіки Вірменія. Його твори перекладені на ряд мов, зокрема, на українську, і вміщені в антології молодої вірменської поезії «Севанський світанок» (1973). Едуард Мілітонян є головою Спілки письменників Вірменії.
Едуард МІЛІТОНЯН (Вірменія)
Мано, Манік з роками все більше скидалася на дитя. ЇЇ зеленаві, широко розплющені очі світилися радістю від усього, що вони споглядали – чи то предмет який був, а чи людина. Її каштанове волосся, то скуйовджене недбало , а то старанно завите, обрамляло її личко, яке аж сяяло своєю білизною і дитячістю. Стегна в Мано були по дівчачому вузькі, зате перса, попри її невисокий зріст, вдалися надміру пишні. Мано виповнилося сорок п’ять, але на справжній вік вказували хіба що її надмірна чуттєвість та двоє синів, які служили в армії. Вони були її гордістю і водночас причиною повсякчасних турбот. До залагодження цих самих турбот вона намагалася залучити і свого чоловіка – майстровитого срібляра, якого Мано називала лагідно Хичулік, та на ці потуги своєї дружини Хачик відказував:
– А як моїй матері було? Я он аж у Владивостоці служив, а Вачик (молодший брат) – у Свердловську. І нічого, справлялася…
Мано ще ширше розплющувала очі і, надувши губки, кидала:
– Так у вас ще й третій брат був, той, що вдома лишався.
Мано, звісно, мала рацію, і з цим Хачик був згоден. Хоча, на те й жінка, щоб за дітьми упадати… Отож він спускався у двір перекинутися в блот. А Мано в кращому випадку сідала дивитися телевізор, а в гіршому – надзвонювала комусь із своїх нечисленних родичів (щодня телефонувала всім почергово) і цікавилася справами. І родич виповідав їй усі свої негаразди і тривоги одну за другою, а надто сестра Мано, чоловік якої втратив роботу, а недавно ще й попав до буцегарні через якусь дрібну крадіжку: поцупив пару віконних шибок з держустанови, що вже на ладан дихала. І хоча у справі неборака проходив не один, та не міг же він закласти «братанів». До того ж, ті обіцялися пособляти його родині. Та й керівництво установи не вельми побивалося через цей трапунок: що раніше контора розвалиться, то скоріше будівля впаде в ціні, щоб потім задешево її прихопити… У всякому разі, так гадав сестрин чоловік.
Сестра не плакала, лише згорьовано розповідала, що Арсена (чоловіка) у в’язниці потягло на вірші і він під виглядом тюремних послань-ксив шле на волю романтичні листи, в яких заприсягається їй у коханні й обіцяє більше не красти.
У них росло двоє доньок, і Мано, притискаючи до вуха слухавку, плакала нишком і голосно лаяла зятя:
– Арсене, а щоб ти луснув, не подумав про те, що дівчаткам до школи треба ходити? А що носитимуть вони, на що жити будуть, ти подумав?
Сестра втішала Мано:
– Нічого, якось обійдеться. Суддя натякав, що допоможе: зметикував, що начальство установи потурало розкраданню, тож сподівається злупити з них грошенят. Бо з нас що взяти! Ледве животіємо в гуртожитку.
Мано запитувала про доньок Каріне (сестри), пропонувала на тиждень взяти старшеньку до себе. Потай від чоловіка підкидала їй якусь копійчину, себто драм. Старалася, як могла, пособити сестрі, а вголос шпетила її:
– І що ти в цьому горопасі знайшла? Згадай, якою кралею ти була, які женихи до тебе сваталися!
– Що вдієш, сестронько, така вже доля моя, – зітхала Каріне й рушала до прокуратури.
Немовби все було байдужки їй, один Арсен на умі.
Мано надзвонювала братові, вислуховувала ремствування невістки і, щоб вирватися з цієї безнадії, набирала номер тітки – материної сестри. Ось тітка – та завше посміхалася, зачувши її голос, і приязна розмова точилася доти, доки Мано не згадувала імені Каріне.
Тоді тітка спалахувала:
– Сама надибала його, тож хай терпить!
Але не була вона жінкою аж надто вже суворою а чи лютою. Пописувала дитячу прозу і вірші для дорослих, редагувала дитячий часопис, і з своїх та чоловікових заробітків викраювала сяку-таку дещицю для родини Каріне. Віддавала їй свої куплені втридорога і жодного разу не вдягані сукні. Словом, без підтримки не полишала.
Тіткою з материнського боку Мано пишалася, а ось батьковими сестрами була дуже невдоволена:
– Справжні ванеці, – казала вона.
Однак і їх не обходила своєю увагою.
З телепередач, здебільшого про здоров’я, Мано набиралася медичних знань і часто ділилася своїми порадами з родичами та сусідами: комусь вони ставали в пригоді, комусь ні, але і в тому, і в другому випадку люди їй телефонували знову або приходили радитися. Щороку, починаючи з першого січня, Мано брала собі на озброєння якийсь цілющий засіб. Свого часу це був часник, з допомогою якого рятувалися (або не рятувалися) від усіляких недуг увесь рік.
Тоном упевненим і категоричним Мано повчала:
– Нанизуєш зубки часника на нитку і носиш їх на шиї як намисто. І ніякий грип, ніяке запалення тебе не візьме.
І, звісно ж, сестра, невістка, Хачик, сусіди і знайомі з її близького оточення, увішані зубками часнику, слідуючи її настановам, мужньо боролися з усілякими болещами. Хачик приписи дружини сприймав з неохотою, але Мано не була б Мано, якби не примусила таки його носити низку часничин, а, завваживши, що той намагається зняти чудодійне намисто, чіпляла його знову. І дійсно, того року Хачик жодного разу не занедужав, хоча перед тим підхопив гостре запалення легенів.
З першого січня наступного року Мано перейшла на редькотерапію. Вона перекручувала на м’ясорубці редьку, клала в пошиту для цього ладунку і чіпляла її чоловікові на груди. Того року Хачик лише раз занедужав на грип, при чому це припало якраз на ті дні, коли він знехтував ладункою. І хоч у глибині душі Хачик намагався впевнити себе, що в лікуванні Мано щось таки є, та все ж вважав це знахарством і не більше.
Редькотерапією перейнялися не лише мешканці їхнього будинку, а й сусідніх, й ім’я Мано витало над кварталом, немов добрий янгол. Сусіди, не соромлячись, приходили до неї позичати грошей, чорного перцю або картоплі, друшляк або термометр. Коли просили градусника, Мано в придачу давала їм ще й редьку, приказуючи: «Власноруч пропустіть через м’ясорубку. Коли робиш сам, діє скоріше».
Мано бачила, що багато-хто з її сусідів ледве кінці з кінцями зводять. Наприклад, подейкували, що Погосова донька за тисячу драмів згодна була на все. А яка ж красуня, клята дівчина! І зростом вдалася, сині очі, світлі коси… Яких женихів могла б мати! Не захотіла чекати судженого, тепер ось торгує собою, щоб якось родину утримати. «Будь він проклятий, такий хліб, – думала Мано. – Як добре, що в мене немає дочки». І пускала сльозу, згадуючи синів. «Як там мій Гайк? Арманові тому легше, він рік уже відслужив, призвичаївся…»
Арман подеколи навідувався з військової частини додому, але матері не признавався, що втік: вирядила б відразу назад або вкотре залилася б сльозами.
Коли дев’яносто третього року замість рублів запровадили драми, у них з Хачиком великих грошей не водилося, тож вони свої швидко обміняли. Здавалося б, їй лише радіти з цього, та Мано не могла не бідкатися про людей, які на час обміну перебували в аеропорту або на залізничному вокзалі, за кордоном, у вугільних копальнях і в інших важкодоступних місцях, і могли не встигнути обміняти готівку. І плакала:
– А що, як вони свої мільйони не обернуть у драми?
Хачик сердився:
– Послухай-но, нам що, своїх турбот замало?
– Тобі легко казати, – крізь сльози докоряла йому Мано, – ти нечулий, душі не маєш. І як тільки я за такого вийшла?
Настав Новий рік, і Мано перейшла на лікування сечотерапією. Якось сусіда дядя Юра був занедужав і за звичкою прийшов до неї по пораду. Але не встигла Мано ще й слова сказати, як йому припекло і він хутко забіг до туалету. Мано кинулася слідом, затарабанила у двері:
– Дя Юро, ось заждіть, послухайте мене!
Та дядько Юра зробив свою справу і, вийшовши з туалету, здивовано запитав:
– Що сталося, Мано джан?
– Я саме збиралася лікувати вас сечею, – промовила Мано, – а ви…
– Сечею? Це ж бо як? – здивувався дя Юра.
– Ви маєте настояти її днів зо два, а тоді випити, – з наївною вірою в очах пояснила Мано.
Сусід далі вже й не слухав, звіявся, тільки його й бачили.
Хачик, ясна річ, намагався вгомонити дружину.
– Слухай-но, ти, бодай, попервах пояснила б чоловікові, що й до чого, а вже тоді радила йому.
– Не встигла, – смиренно відказала Мано.
Того року хвороби частенько навідували рідних і сусідів Мано. Не дослухавшись її порад, вони довго валялися в ліжку і нарікали на недугу.
– Ви самі винні, не слухаєте мене, тож себе й картайте – з образою в голосі казала у відповідь Мано і розчаровано зітхала.
Наскільки невдалим був для Мано рік сечотерапії, настільки вдатним видався наступний. Мацунотерапія – ось метод, який ні в кого не викликав заперечень.
В сусіда з нижньої квартири помер батько. Лютий – місяць холодний. Декому з тих, хто прийшов на панахиду, стало зле. Мано запропонувала їм зайти до неї. Виміряла їм тиск, у всіх він був підвищений. Всадила чотирьох чолов’яг довкруж столу, принесла кілька банок домашнього мацуну і, щедро зачерпнувши його своєю жменькою, спробувала намастити ним лице найстаршого з «пацієнтів». Той попервах закрутив було головою.
– Дідуню, ось потерпіть, – вмовляла Мано, продовжуючи процедуру. – Змиєте мацун і будете як молодий.
Мастила старанно, і лице старого небавом стало схожим на гіпсовий зліпок. Лише очі блищали. Інших трьох побілила також.
Чолов’яги сиділи один навпроти другого і тільки очима блимали. У супроводі Хачика до кімнати зайшов ще й п’ятий. У нього тиск також аж зашкалював. Та за столом місця вже не було.
– Ходімо до спальні, – вирішила Мано.
Пацієнт улігся на ліжко, мацун поволі стікав йому з лиця за комір.
– Не ворушитись! – суворо звеліла Мано.
Наказано – мусиш коритися.
Тут до квартири зайшла ще й жінка.
– Де мій чоловік, – запитала занепокоєно.
– Самі дивіться, – каже Мано.
Жінка в жодному, з тих які сиділи за столом, не впізнала свого – не той одяг.
– Отже, він у спальні, – підказала Мано.
Жінка зайшла – заойкала, заквилила, – чоловік лежав на ліжку білий, як крейда, мов при смерті.
– Це всього лиш мацун, не бійтеся, – заспокоїла її Мано.
І що ж ви думаєте, у всіх п’яти після цієї мацунотерапії недугу як рукою зняло, тиск повернувся до норми.
Лише Хачик час від часу бурчав:
– Нехай би хоч свій мацун приносили.
– Ні, – заперечила Мано, – хіба ж то лікування!
Тож чимала частка їхнього сімейного бюджету тратилася на мацун. Зате слава Мано злетіла до небес, люди присягалися її іменем.
Старший син демобілізувався. Ой, яке застілля вони влаштували з цієї нагоди на весь їхній будинок! Ще й Арсен вийшов із в’язниці. Турбот у Мано поменшало. Вона стояла на балконі свого восьмого поверху і позирала вниз. Звідти виднівся весь Південно-західний масив з пам’ятником Андранику (Мано він не подобався: «На сервант схожий», – думала вона про себе). Побачила, як двором почвалав кудись сусіда дядько Гурмиш. Той самий, який колись привидівся їй уві сні, і того ж таки дня Гайк зателефонував їй з частини. «Отже, побачити уві сні дядька Гурмиша – це на добре»,– розважила Мано й погукала згори:
– Агов, дядьку Гурмише! Дядьку Гурмише!
Дядько Гурмиш озирнувся, скинув догори голову. Мано махнула йому з балкону рукою, мовляв, нічого, прошкуй собі далі. Гармиш пішов і того ж дня Гайк зателефонував знову.
Тепер увесь їхній будинок знав – щойно Мано забачить Гурмиша, Гайк обов’язково зателефонує. Хтось із сусідів навіть запропонував звести у дворі пам’ятник дядькові Гурмишу. Але Мано не погодилася.
– Нехай дядько Гурмиш живе довго,– сказала вона. І плакала, жаліючи Гурмиша, що в того руки завжди чорні від мастила, що в нього невдячна робота (він на сусідньому ринку продає запчастини для автомобілів), що його бідолашний син подався на заробітки в далеку Україну.
Для кожного з сусідів у Мано знайдеться сльоза. Всі про це знають і моляться Богові про скоріше повернення Гайка.
Мано добре знають і шанують по всіх довколишніх магазинах. І на ринку також.
Виправи Мано на ринок – справжня мука для тамтешніх перекупок. Ніхто з них не годен вистояти супроти благального погляду її дитячих очей.
– Так ми ж перекупниці, а ти даєш менше, ніж ми заплатили… – кажуть вони, ледь не благаючи, і… неминуче зазнають збитків.
Вона повертається додому, нав’ючена величезними торбами і пакетами, за якими самої Мано з її маленьким зростом не видно, лиш очі ряхтять з-під клунків.
Хачик з Арманом дивляться згори, з восьмого поверху, і Хачик бурмоче:
– Знову як та мураха все на собі тягне…
Мано (в напівсерйоз) гиркає на чоловіка (мовби і немає поруч сина):
– Дивишся, а й не подумаєш, щоб спуститися, пособити…
– Та хто ж міг знати, що ти така нетяма, набираєш стільки, що ледве на собі тягнеш, – осміхається Хачик.
– Якщо я не тягатиму, ви ноги протягнете з голоду! – огризається Мано. Але розуміє, що не мусить надміру дорікати чоловікові: він працює з ранку до ночі, з хімічними речовинами справу має, дай Боже йому здоров’я. І коли щось із купленого йому не до вподоби, вона повертає товар назад або міняє. Цього разу Мано принесла курку (справжню живу). Пташниця, що курми торгувала на ринку, причепилася:
– Донечко, купи. Золото, а не курка, нестиме тобі золоті яєчка. Бери, не пошкодуєш.
Мано погладила курку по голівці і купила. За дві тисячі драмів. Подумала: «Недорого. До того ж – несучка».
В одній руці кошик, іншою притискаючи до грудей курку, Мано постала на порозі квартири. Хачик знову заходився бурчати:
– Тільки курей нам тут бракувало.
– А чого ж, півень уже у нас є, тепер ще й курка буде, – вколола Хачика Мано.
До Нового року ще двадцять днів. «Нехай поки поживе, а там заріжемо,– розміркувала Мано. – Та і яйця не зайві будуть». І поки Мано варила борщ, курка знесла яєчко. Диво, а не яєчко – величеньке, кругленьке, тепленьке.
Мано як побачила, аж засміялася на радощах:
– Хачику, наша курка яєчко знесла.
Хачик також зрадів. Мано поставила перед рябою блюдце з пшоном. Курочка жадібно налетіла на пшоно, тільки й чути було, як вона завзято дзьобом вистукує.
– Розумнице ти моя! – похвалила її Мано. – Ось візьми ще й водички попий.
Курочка закинула голову, попила води.
Мано навіть віршика склала:
Ходи, куро, сюди,
попий трохи води,
подзьобай пшонце,
знеси нам яйце
Щодня курка несла по яєчку. Сусіди заходять, приносять хто капустяний листок, хто жменю зерна. А Мано навзаєм їм свіже яєчко дарує. Сусідські діти часом забігають погратися з Чубарочкою (так її назвала Мано). Мано завжди гралася разом з ними і в хатки, і в крем’яхи, і в жмурки. Тепер грається в курку й курчат.
Чубарочка всьому їхньому будинку радість. Походжає гордо, кудкудаче і підлогу раз у раз марає. Хачик, який працює зі своїм сріблом на балконі, повсякчас пильнує щоб не вступити, перескакує через курячий послід. Але хоч як старається, бувало, вступить та й занесе ненароком до вітальні, замарає килим. Тоді Мано здіймає галас:
– Ти що, осліп? Весь дім курячим послідом загидив!
– Нічого, не довго лишилося, – буркає Хачик.
– Авжеж, гадаєш, я так тобі і віддам Чубарочку. Не бачити тобі її, як своєї потилиці. Не дозволю курку зарізати, – заявила Мано.
Але всьому є край. Зрештою, не перетворювати ж квартиру на курник. Та й сморід на весь будинок.
Хачик затявся:
– Що-що, а я різати не буду!
– Авжеж, де ж це бачено, щоб півень та курку різав! – ушпигнула чоловіка Мано.
Зрештою, голову Чубарочці скрутив сусіда Ваган. А Мано звеліла Хачикові:
– Щоб додому приніс обпатрану і без голови. Бо як побачу Чубарочку мертвою, сама помру.
Коли тельбушила курку і розітнула пупок, чого там тільки не зайшла: і шматочки скла, і тирсу, і навіть діамантовий камінчик! Мано його промила, камінчик засяяв і Мано сказала Хачикові:
– Глянь-но, в Чубароччиному шлунку діамантик виріс.
– Атож, «виріс», – перекривив її Хачик. – Це цирконієвий камінчик з бранзолетки скотився на підлогу, от курка і подзьобила його…
На робочому столі в ювеліра купками лежало коштовне і напівкоштовне каміння: аметист всякий, місячний камінь, топаз, гранат, лазурит, сапфір, хризоліт…
– Добре, що тільки один камінчик проковтнула, – втішала себе Мано.
Курятини вона навіть не торкнулася. Тим, хто прийшов привітати її з Новим роком, скорботно і гордо казала:
– Це Чубарочка, наша Чубарочка…
Гості також не їли, але знайшовся таки один нечема, ум’яв майже пів-курки. Від такого в Мано аж сльози виступили на очах.
Та все ж, хай там як, а таки добре мати чуйних, уважливих сусідів.
Якось серед літа, коли обидва сини ще служили в армії, Хачикові та Мано закортіло потішитися в ліжку. Аж тут у двері хтось як закалатає, та ще так гучно і настирливо, що Мано притьмом метнулася до дверей, наспіх накинувши сорочину.
– Хто там?– затривожено запитала.
– Це я, Алла, – з не меншою тривогою в голосі озвалася з-за дверей літня сусідка, що жила через стінку опочивальні. – Ти часом не занедужала, Мано джан?
– Та ні, хвалити Богові! – полегшено зітхнула Мано.
– Щось голос твій мені хворим здався, – провадила сусідка, – то ж я й подумала, може, в тебе щось із жовчним міхурем. Ну коли все гаразд, то я пішла.
Так і не розчовпавши, чому Мано їй не відчинила, сусідка подалася до себе.
А кілька днів по тому, вночі, коли Хачик та Мано щойно майнули до ліжка, як у двері знову наполегливо подзвонили. Мано скочила на ноги і напіводягнена кинулася в передпокій.
– Хто там. – перепитала тривожно.
– Це я, Алла, Мано джан, тебе чоловік б’є, чи що? – занепокоєно запитала сусідка.
– Та ні, навіщо йому мене бити? Спить він, – збрехала Мано.
– Мене твої стогони розбудили, і я вже була подумала, що Хачик напився і руки розпустив.
– Бідолаха Хачик спить давно. Це тебе, мабуть, телевізор розбудив.
Ашхен з дев’ятого поверху, яка саме піднімалася до себе, ще й швабру запримітила в руках у Алли. Пізніше Алла зізналася Мано:
– Я швабру схопила, щоб провчити Хачика, гадала, він кривдить тебе.
Аллин чоловік недавно помер. Кілька місяців по тій розмові вона продала свою квартиру і перебралася в іншу – за чотири будинки від їхнього. Часом вона телефонує:
-То як, Мано джан, нові сусіди не скаржаться на безсонницю?
Мано розуміє, що Алла зметикувала що й до чого. «Страмота яка!», – думає Мано і червоніє. В цьому клятому будинку затонкі стіни. А Хачик ще той розпусник! Зате срібні хрестики у нього славні виходять. Мано сама розвозить їх по магазинах. З того й живуть.
А як смачно готує Мано! Гостей, які не вибувають у їхній господі, мало не силоміць частує. Загалом, нагодувати гостя донесхочу – це в них у роду. Її мати, благослови Боже її душу, сама така була. Гість мав з’їсти не стільки, скільки здужає, а все, що є на столі. Тож своєю крихітною ручкою Мано мало не запихає гостеві до рота кусні м’яса, торту чи ще якісь смаколики.
– Їжте, щоб не хворіти, – щоразу примовляє Мано. І в цьому щось було. Адже худі більше схильні до хвороб.
– Щось гладких людей поменшало, – бідкалася Мано. – А скільки безхатченків і безпритульних он вештається вулицями, міським ринком…
Після своїх виправ на ринок вона не плакала – готувала консервацію: соління, варення, маринади, соки. Словом, запасалася на зиму.
І вдоволено споглядала довгі шереги банок і раділа. От якби лиш дім їм просторіший! Надто комірчина.
Наближався січень. Мано лаштувалася до новорічних свят. Потроху прикуповувала суджук і бастурму, мандарини, цукерки й цукати всякі, а ще напої…
Гайкові також належало послати сяких-таких гостинців, знайомий якраз збирався в ті краї. Шамшадин далеко, але Мано таки раз вибралася туди побачити сина. Спливають останні місяці його служби.
Мано пригадує: якось у Ґарнійському храмі вона помолилася й осінила себе хрестом. Тітка (материна сестра) сказала:
– Мано джан, це ж язичницький храм, а не християнський.
– А що, хіба в язичників немає бога? – здивувалася Мано.
– Є, – відказала тітка.
– То яка йому різниця, нехай допоможе Гайкові, – мовила Мано. І нараз уздріла, як чийсь малюк напустив калюжу поруч з олтарем. Й злякалася, що молитва не дійде до божества.
– Пусте, це ж дитя, – посміхнулася тітка.
– До того ж, ти в нас дока в сечотерапії, – ущипнув Хачик.
– А ти б уже краще помовчав! – гримнула на нього Мано…
Як мало часу лишається в Мано за всіма її турботами, щоб подумати, поміркувати, згадати все пережите. Вчилася вона в школі загалом непогано. Проте в інститут не поступила. Ще й двадцяти їй не виповнилося, як вискочила заміж. І вже тоді не до науки було: діти, родина, дім. Спочатку винаймали квартиру, потім Хачику надали майстерню-підвальчик, згодом квартиру одержали. Восьмий поверх. Високо, що не кажи, але одне добре: Мано стоїть на балконі, позирає з вікна і знає – знизу вона схожа на веселкову птаху (так каже тітчин чоловік-поет) а чи на янгола, хіба що не літає. Зате лине подумки до далекого Шамшадину, годує домашніми котлетами Гайка, всміхається його офіцерам: «Подивляйтеся за моїм хлопчиком», – просить їх. Потому, прилетівши назад, довго кружляє над двором, зливає воду дядькові Гурмишу на його змащені руки, співає малечі, що грається у дворі, благословляє з високості всіх знедолених, зокрема сестру Каріне, а тоді через розчинене вікно впурхує на балкон і продовжує спостерігати за роботою Хачика. І дивується, як це вона встигла за хвилину злітати туди й назад, а чоловік навіть нічого й не завважив. Та й чи помічає він її коли! Але загалом вона своїм чоловіком задоволена, пошли, Боже, йому здоров’я! А те, що вона обертаєься отак у птаху, аніскілечки її не дивує: світ великий і птахів у ньому багато. Тож і вона завжди з ними, бо там, де клопотнеча, там і вона. А часом думає собі – чомусь птахом стати легко, а ось тигром або левом – не виходить. Чому – Мано не знає. Доля, мабуть…
А цей Хачик таки проноза – граючи в блот, махлює безбожно. Мано тримає карти в своїх крихітних ручках і лиш замислилась, яку карту заявити, як нараз згадує про пательню з насінням, що її залишила на плиті (насіння завжди в неї добре підсмажене, як слід підсолене) і зривається з місця, а коли повертається, вже не пам’ятає, з ким у парі грала і які були козирі. В розпал гри забуває рахунок, не оголошує терц або п’ятдесят. Тітка, її незмінна партнерша, їй це вибачає, і вони обоє регочуть, коли програють.
Лиш не подумайте, що коли в Мано руки маленькі, то й невправні. Вона цими самими рученятами навіть рибу ловила в морі, плескала долонями по воді, як пелікан крилами, змушувала рибу вискакувати і тоді аж вищала на радощах, а всі відпочивальники чорноморського узбережжя вигукували: «Молодчина, вірменочка Маня!» (так її росіяни називали).
А якось, коли вона сиділа на березі моря і плакала, незнайома жінка накинулася на Хачика:
– Це чому ти свою красуню-дружину до сліз довів?
– Вона плаче, бо не може купатися, їй недавно жовчний міхур оперували, – відбивався Хачик.
Мано дивилася на море і плакала. Але вона знала, що гарячий пісок та морська вода мають цілющі властивості, особливо для дітей і людей з хворими суглобами. Тож немов дитина пустотливо бовтала ногами у воді і сміялася з своїх сліз.
Як уже згадувалося, надходив Новий рік. Мано розуміла, що їй належало визначитися з новим лікування, але не знала достоту, на що сподобить її Господь. Арман, її старший син, влаштувався працювати кимось до якоїсь новоспеченої телекомпанії, приніс додому телекамеру. Душа Мано стрепенулася. А що як спробувати себе в ролі телеведучої, щось хороше сказати людям… І наважилася. Всілася на диван і сказала синові: «ну ж бо, знімай!». Й Арман, аби не засмучувати матір, увімкнув камеру. Мано не знала, що перед ефіром ведучі завше гримуються, вбираються, чепуряться. А вона як була – з волоссям, що давно вже забуло перукаря, в домашній одежині, влаштувалася перед телекамерою і заговорила:
– Здорові були, дорогі телеглядачі, я вас люблю (очі в неї взялися вологою, брови насупилися, ось-ось накотиться сльоза). Чоловік мій майструє чудові срібні прикраси. А я хочу, щоб ваші сини живі й неушкоджені поверталися з армії, з далеких країв (тут вона розплакалася і потекли рясні сльози).
Згодом, коли, сидячи у Мано, тітка з чоловіком-поетом і сусідою Ваганом переглядали «телепередачу», вони щиро сміялися, бо Мано і справді виглядала кумедно. Вираз у неї був як у побитого цуценяти, і навіть вона сама, побачивши себе на екрані, розплакалася, а тоді всміхнулася й проказала:
– І чому це я розрюмсалася, сама не второпаю. А Арман, бешкетник, замість зупинити зйомку, все підбадьорював мене: «говори, мовляв, мамо джан, говори…»
Тітчин чоловік, глянувши на її заплакані очі, промовив:
– Мано, а що як цього року тобі вдатися до сльозотерапії.
Всі засміялися, а Хачик підхопив:
– А й справді, адже є такі екстрасенси – сльозами лікують.
Швець-Ваган додав з виглядом мудрагеля:
– Сльози очищають душу.
А тітка заявила:
– Ось тобі, Мано джан, і новий метод лікування на цей рік.
І всім ураз стало весело. Сміялися, лузали насіння і нахвалювали Мано, що так уміло його посмажила ще й підсолила в міру.
Лише Мано не сміялася. Вона вірила, знала напевне, що всяке лікування від Бога.
– Боже милостивий, – ледь чутно шепотіла вона, – Вчини так, щоб усі люди жили добре і не хворіли…
Казала тихо, щоб лише одному Богові було чути. І щоб цей смішко Хачик знову не взяв її на глузи.
З вірменської переклав
Олександр Божко
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал