Скала і грудочка

(Сторінки пам’яті)
 
Михайло СІРЕНКО, лауреат премій В. Сосюри, А. Малишка, М. Чабанівського
 

Майже у кожного із письменників є свій натхненник,

свій добрий геній, найчастіше теж письменник

Костянтин Паустовський

 
У мене таким був і лишається досі Андрій Пилипович М’ястківський. Він понині належно недооцінений та й майже забутий. А даремно. Свого часу це справді був для багатьох молодих незамінний і неповторний справжній учитель і натхненник. Особисто для мене знайомство з ним стало щасливим дарунком долі…
А познайомив мене з ним Степан Рочинь. Сам я з Степаном познайомився теж випадково. Навчався я тоді (1954 рік) на другому курсі Київського театрального інституту імені І. К. Карпенка-Карого. До нашого вузу приходив інколи на перегляди дипломних вистав стрункий юнак в осінньому з поясом чорному пальті й темно-зеленому крислатому капелюсі. Він був з профілем Адама Міцкевича (так мені здавалося). Уже не пам’ятаю хто мені сказав, що це поет. Після одної з вистав я набрався сміливості і запитав у нього:
– А ви поет?
Його це питання здивувало, але він відповів:
– Та нехай буде й так, хоч ще не зовсім. А що?
Я тихенько сказав, що теж пишу вірші. Він запросив пройтися разом по бульвару Шевченка і погомоніти. Там за цієї гутарки прочитав йому кілька своїх віршів. Юнак запропонував мені прийти до видавництва ЦК ВЛКСМ «Молодь» назавтра вечором, де він познайомить мене зі справжнім поетом, членом Спілки письменників.
…Я прийшов. А це було у двоповерховому затишному будинку в дворі на вулиці Ворошилова неподалік Золотих воріт.
Ось там суботніми вечорами збиралася літстудія видавництва на другому поверсі у одному з кабінетів. Мене підвів мій новий знайомий Степан Рочинь до невеликого зростом старшого за нас чоловіка, який сидів за столом і жваво розмовляв зі студійцями. Степан мене представив. Поет глянув у мій бік веселими очима, в зіницях яких світилися дві чорні росяні ягідки смородини, потиснув руку і сказав:
– Андрій М’ястківський… А, це і є той майбутній артист, про якого ти говорив? Цікаво.
Остання репліка була до Степана. До поета уже хтось знову звертався із літстудійців – і він мені сказав:
– Тут нам не дадуть погомоніти, а ти краще приходь до мене завтра додому, бо це буде неділя і я буду вдома, а не тут на службі у видавництві. Приходь з віршами – і ми зі всім розберемося.
…Так воно й було. В неділю зранку я вже був за Києвом на третій просіці приміського Святошиного і йшов по зарослій невисокою хвоєю вулиці до Андрія Пилиповича М’ястківського. І, як не дивно, аж ось він і сам із невеличкою валізою іде проти мене вулицею і сміється:
– Ну це гаразд, що ми зустрілися, бо я зібрався в лазню, а тут ти йдеш. Могли б і розминутися. Тоді давай все-таки сходимо до лазні, а далі й поговоримо.
…І ось ми вже в лазні, на Брест-Литовському шосе проти кіностудії, що пізніше стала імені О. П. Довженка. Ми в номері. Він брав номер на сім’ю, бо в нього на той час було уже троє синів-школяриків, але ті не пішли чомусь, і ось замість них я. Отож, як гостеві, він мені надав ванну, а сам під душ став за целофаном. Купаюся. Через деякий час відсовує мою завісу Андрій і стоїть наді мною обгорнутий білим простирадлом, як грецький Патрицій у туніці, підняв пророче руку і проголошує:
– Ех, Сіренко, Сіренко! Спливуть роки – обростеш сірою шерстю, озвірієш, особачися і підуть твої молоді літа за вітрами…
Я ж лежу перед ним у ванні, як янголя у купелі, і до цього часу чую його пророчий голос, а мені зараз уже за 80 років.
Що ж, і пророкування збулося не все. Тобто обріс сірою шерстю буднів – так, але щоб особачився та озвірів, то далеко ні! І допоміг мені з тим саме цей смуглий невисокий пророк…
Після лазні ми знову верталися тою дорогою між сосонок. Тепер письменник щось весело щебетав, а я здивовано слухав цю надзвичайно привітну й цікаву людину. Глянувши на деревця, він каже: «Що тобі вони навіюють?»
Я мовчав, а Андрій виголошує: «Пробували шаблю чи міцна – і упала зрубана сосна. Ось так і народжуються вірші. Хіба не так?»
Зачаровано мовчу. Ми були вже біля його невеличкого будиночка, де він поселився, знявши у якогось господаря подешевше на околиці Києва.
Проглянув знову мого зошита з віршами, як це було вчора вечором перед засіданням літстудії, попросив залишити його в себе й наказав приходити туди щотижня.
Так щасливо почалися мої перші кроки до літератури. Ніби для підтвердження цього він мені тоді ж підписав свою книжку віршів «Над Бугом-рікою». Це була на той момент ще єдина його книжечка, за яку прийняли Андрія М’ястківського до Спілки письменників України. Про те, як вона з’явилася на світ, я дізнався через кілька років. А це теж повчально і дуже цікаво…
Якось у Вінниці у післявоєнний час проводили обласний семінар літераторів-початківців. На цю подію від Спілки письменників приїхав поет-фронтовик, спілчанський секретар партійної організації Микола Данилович Руденко. Він слухав разом з усіма учасниками семінару виступи, і душу його заполонила лірика теж недавнього фронтовика, а нині сільського фельдшера з глибокого подільського села Соколівка Андрія М’ястківського. Він поговорив з ним і забрав купу його рукописних сторінок до Києва, де сам передрукував їх на домашній друкарській машинці й заніс до видавництва, склавши із них книжку «Над Бугом-рікою». Чи не диво? Хто б це тепер учинив так, як Микола Данилович??? Але ж то треба бути таким тоді партійним секретарем спілки.
Я ж цього всього ще не знав, коли йшов до свого студентського гуртожитку щасливий з тою книжкою, ніби від класика української літератури. Та й взагалі то була в моєму житті перша книжка, подарована мені самим автором.
Звичайно, я потім уже щотижня літав на крилах на ті засідання літстудії, які інколи проводив сам Андрій Пилипович М’ястківський. Правда, його тоді всі літстудійці називали просто Андрієм. А що ж – невисокого зросту, засмаглий, завжди усміхнений, з жартом при розмові. Ну, їй же Богу, – циганчук і все – чого ж йому казати Ви? Та зі мною такого не сталося: він був для мене завжди Ви!
А його любили всі літстудійці і вважали за свого товариша і ровесника. Дивно. Адже цей чоловік пройшов уже з вогнем бої Другої світової війни пів-Європи. Проте це нікого не обходило – ні його, ні студійців, бо лишався таким же молодим, як і вони.
І які ж тут у мене товариші з’явилися! Як тепер згадаю, то вже трохи чи не молоде пагіння Спілки письменників України. Це були Василь Діденко, Микола Сом, Тамара Коломієць. До речі, у неї першої уже тоді вийшла книжечка «Проліски», а пізніше у Миколи Сома – «Йду на побачення». У Діденка далі – «Зацвітай, калино», у Ліни Костенко – «Проміння землі»… Згадуються рядки з поезій В. Діденка:
 
І яка мені з того морока,
Що у мене в віршах синь та синь?
Я гібрид Єсеніна і Блока,
І Сосюри позашлюбний син.
 
Я з радісним трепетом дивився на цих хлопців і дівчат і гордився, що й я коло них, що маю книжку, підписану самим М’ястківським, що він у мене, немов кам’яна скеля, що я теж маю право прочитати тут свої (хай і незграбні!) вірші.
А далі були з кожним днем у мене все нові й нові знайомі – Леонід Тендюк, Володимир Коломієць, Петро Засенко, Володимир Підпалий, Василь Симоненко, Іван Драч, Ірина Жиленко, Ганя Чубач, Валерій Шевчук, Станіслав Тельнюк і т. д., і т. п. Ми читали вірші, разом обговорювали їх. Порівнювали до таких поетів як Микола Гірник, Андрій М’ястківський, Володимир Карпеко.
Я після цих засідань виходив як п’яний, летів на крилах щастя. І ось якось після такого засідання пізнього зимового вечора спускався я по східцях праворуч від оперного театру до Володимирської вулиці, а проти мене з другого боку цієї гребінки східців піднімається вгору якийсь літній чоловік. Він тримається за поручень балюстради і час від часу падає, кульгає і знову намагається йти вгору. Я на крилах свого натхнення підлітаю до нього і намагаюся йому допомогти. Бачу у цій вечірній напівтемряві, що чоловік п’яненький та ще й на протезі. Пристойно зодягнений, з папочкою. Я його з юнацьким запалом тягну наверх, а він, дякуючи мені, каже, що зветься Микола Подолян, що є редактором якоїсь редакції, а оце тепер так добирається додому. Одним словом, теж свій брат, літератор! Коли я його вже витягнув наверх і віддав папку, то він мені каже:
– А ти що – хочеш зняти з мене годинника?
Я остовпів і готовий був провалитися на місці. Але, отямившись, кинувся бігти донизу, щоб хтось не почув цих слів і не повірив їм. Оце, бачте, вскочив зі своїм добрим наміром у халепу. Отак допомагати п’яному…
Та ж не кожного дня таке. До того ж у мене в літературних учителях справжній його ровесник-фронтовик сам Андрій Пилипович М’ястківський! Між студійцями уже про нього ходила така епіграма:
 
У Вінниці він був М’ястківським.
У Києві – М’ясткиївським вже став.
Далі він стане М’ястмосківським,
А там, дивись, і – п’єдестал!
 
Звичайно, я сміявся і був гордий від цих рядків…
І так місяць за місяцем ходив на засідання літстудійців, брав участь в обговоренні віршів і бачив, що в цих людей, як і мого вчителя, кожне українське слово стає у рядках і починає світитися мені зовсім по-новому: чи то образом, чи звуком – легко, красиво й мелодійно стає в рядку… Яка красива милозвучна та чиста наша українська мова. А тут ще коли кожного разу приходиш до М’ястківського додому, коли він запрошує і читає свої нові й нові вірші, то відчуваєш, що чи не кожне слово в моїх нових товаришів видзвонює простотою і щирістю. А вона мені найрідніша й проймає мене глибоко-глибоко. Це ніби дома, в селі моя мати щось наспівує, прядучи на нашій ковородці, висмикує сирову нитку за ниткою із мички гребеня. Мене це завжди дивувало змалечку: звідкіля вона (безграмотна!) знає стільки пісень і звідкіля в неї беруться ті слова? А які вони потрібні, необхідні навіть моїм товаришам-літераторам.
Особливо у ліриці мого вчителя М’ястківського:
 
То не дядько, а дідько – стільки ран у боях!
А він каже – «Дарма. Переживу!»
І завжди в того дядька чогось та нема:
Чи то гречки в полях, а чи риби в ставу.
 
Слухаю і бачу свого батька чи нашого сусіда дядька Терешка чи будь-кого із нашого села. Я й не думав, що так просто і щиро можна писати про все і що це все потрібно й цікаво кожному, а не тільки вірші про партію та наш героїчний народ. Або ось:
 
«Українська дорога – то кукіль та зола,
Українська дорога до Сибіру вела…
Українська дорога – чорна стрічка жалю.
Українська дорого, я тебе не люблю!»
 
Андрій Пилипович те читав мені у себе вдома, а не на вечорах літстудії. Та й видавництво «Молодь» уже перейшло на перехрестя вулиці Пушкіна і бульвару Шевченка на третій поверх в будинку проти готелю «Україна». Це за один крок донизу по бульвару до Хрещатика, де біля пам’ятника Леніну був і мій театральний інститут.
Частенько в обідню робочу перерву кілька редакторів з М’ястківським спускалися до нашого інститутського під’їзду – і ми купкою йшли до критого ринку Бессарабки і там купляли дешеві пиріжки з лівером і ними гарно закусували смачне домашнє молдавське вино, яким пригощав нас Андрій Купка, як прозвали жартома у видавництві Андрія Пилиповича після виходу його першого роману «Жито на камені», в якому один з героїв так називався. А ще звали Андрія Пилиповича Буною. Бо це, коли він з кимось із нас зустрічався, то вітався румунською: «Буна зіва!» А сам знав румунську чи молдавську мову, як свою українську. Він навіть колись працював фельдшером в одному з молдавських сіл після війни.
І ось тепер на Бесарабці він легко вів бесіду, як рідня, з продавцем вина молдованином, а ми смакували витягненим з-під прилавка особливим домашнім вином, приготованим тільки для таких рідних гостей, як Андрій Пилипович.
І я собі думаю тепер: чи не перекочував той «дядько» з віршів М’ястківського пізніше до віршів Миколи Холодного чи Василя Симоненка? Та ми тоді так легко ділилися і мовою віршів, і чаркою, і щирістю. А там, де був Андрій Пилипович, цього вистачало для всіх. Він тут же у відповідь на прізвисько Буна називав свого земляка-поета Василя Гранчака родом з сусіднього села з його Соколівкою – Василем Гранчаком, або Матулою, бо так звали в їхньому селі увесь рід Гранчаків.
Всі ми в той час дуже любили й цінували щойно надрукований цикл гострих і сміливих віршів Миколи Гірника «Короїди», де були, зокрема, такі рядки про київських міщан –
 
Ідуть, ковтаючи вітрини,
чи –
 
Вісім кімнат і дві дачі –
Ти вже дійшов до мети!
В дружбі живете гарячій –
Жінка, собака і ти.
 
А майстер художнього слова Петро Кисельов (це вже по моїй театральній лінії) читав із сцени із таким акцентом: «Жінка-собака і ти».
Такі розмови і читання уже мали відлуння в будинку МВД на вулиці Короленка, 15, що тепер вулиця Володимирівська. За це почали кликати туди час від часу і Гірника, і М’ястківського й ще декого. Але то ще вибірково.
У Спілці письменників завжди був присутнім уже (особливо в підвальному буфеті «Еней») куратор із сусідніх із Спілкою органів ЦК. Всі його знали і сприймали за належне.
А одного разу потрапляє цей куратор з групкою молодих митців на вулицю Пушкінську, де знаходились поруч двоє видавництв – «Молодь» та «Музична Україна», потрапляє зранку на «скроплення» чаркою свіжого гонорару в знятий під майстерню одним з художників невеликий напівпідвальний спортивний зал. Жартують, сміються, а поруч на фізкультурному маті додивляється хтось свій вранішній сон.
– Хто ж це такий? – запитав куратор.
– Та то ж композитор Володя Верменич. До речі, сьогодні величезний зведений хор його «Піснею про партію» на слова Олекси Новицького розпочав свій черговий партійний з’їзд комуністів України.
– Як же це? – запитує куратор. – Чому він, немов бомж?
– А так, – каже Микола Сом, – що не одержав квартири і тут підночовує. Словом – спить Верменич на підлозі й славить партію по змозі…
Знову: – Ха-ха-ха!
А тим часом у КГБ (як тоді говорили в народі – «Контора глибокого буріння») викликали й Андрія М’ястківського й інших із тих, хто ходив на засідання літстудійців при видавництві «Молодь». Керували уже тими засіданнями чудові письменники. Поетами – Дмитро Григорович Білоус; прозаїками – Михайло Іванович Чабанівський. Час від часу з’являлися окремі книжки і в літстудійців. Зокрема, у Ліни Костенко збірка поезій «Проміння землі». Редактором був А. П. М’ястківський. Через років два вийшла й моя книжечка «Від сонця жито половіє» – редактор А. П. М’ястківський. І я особливо пишався тим.
Продовжую прислухатися саме до його слова. А воно в нього було співуче, соковите й глибоко-народне. Книжка за книжкою з’являлися його нові збірники поезій – «Від землі», «Там, серед поля», «Тятива», «Обрії» та багато книжечок для дітей. Поет грався кожним словом, як ранок росами, а я прислухався і навчався. Він чудово знав румунську мову і перекладав з молдавської Й. Георгіце, з яким познайомив і мене. Мої вірші теж потрапили в альманах українських поетів, що були перекладені на румунську мову. Й. Георгіце переклав румунською мовою майже всього «Кобзаря» Т. Шевченка, а А. М’ястківський велику книжку поезій класика румунської літератури Михая Емінеску. Я теж перекладав з Андрієм Пилиповичем. І жив після закінчення інституту в його квартирі біля Центрального стадіону. Хто тільки не приходив до цієї хати М’ястківських. Це все було точно так, як сказав він в одному з його віршів, «щоб моєї хати люди не минали». А працював я тоді кіноактором на студії ім. О. П. Довженка, що знаходиться навпроти тієї лазні, де наді мною виголосив свій спітч А. П. М’ястківський.
З часом я мав уже свою квартиру на Русанівці, а А. П. М’ястківський квартиру на Печерську. І я часто, дивлячись у вікно через Дніпро,уявляв його і бачив перед собою там на печерських кручах у кабінеті за робочим столом. Це мене захоплювало і кликало писати, бо він був надзвичайно роботящим. У нього уже крім поезій пішли романи й повісті та образки: «Жито на камені» – роман, «Через вогонь» – роман, «Хлопці з Бубни» – повість, «Місяць вересень» – роман, «Земля не мачуха» – роман. «При світлі соняшників» – етюди та образки і т. д., і т. п…
Я й зараз згадую біля його письмового столу високу стопку товстих зошитів, списаних його красивим рівним почерком. У нього на пальцях, які тримали ручку, були два чималі трудові мозолі. Я не знав ні одного письменника, щоб так багато писав самопискою і сам передруковував на своїй друкарській машинці.
Частенько ходив до нього в редакцію до видавництва «Молодь», бо потім і сам працював недалеко на Хрещатику в тому ж інституті, який закінчував.
І ось ми нерідко (по одержанні певного гонорару) заходили після роботи до кафе готелю навпроти видавництва «Молодь». І засиджувались довго, майже до закриття. Пізніше перебиралися на високий поверх готелю в буфет, де вже була знайома буфетниця і не тільки наша, а й багатьох письменників. З Андрієм завжди було весело.
Отож, коли ми піднялися в цей високий готелівський буфет, то зустріли там іншу компанію, котра вже залишила свого столика і направлялась додому. Серед них виділявся стрункий красивий юнак з чорним воронячим крилом чуба. М’ястківський кинувся саме до нього. Обнялися, як брати. Це був Григір Тютюнник. Він залишився з нами. Ну, звичайно, знову чаркування, цікаві розмови і це знову довгенько. Коли ми вже виходили відтіля, то було близько дванадцятої години вечора. На вулиці всі розійшлися додому і так вийшло, що біля готелю залишився один я з гарно захмелілим Григорем. Не залишать же його одного в такому стані. Я беру машину і завожу на Печерськ Григора додому. Обнімаємось. Я поїхав на свою Русанівку. А Печерськ мені пам’ятається ще й тим, що тут мешкав і Андрій Пилипович, в котрого вдома мені доводилося часто бувати, а потім він мене проводив до трамвая. По дорозі ми заходили ще на ринок на бокал пінистого оболонського холодного пива. У М’ястківського й тут зустрічалися знайомі. Як на дивно, це були студенти- негри з гуртожитку медінституту, що знаходився коло ринку. Знову починалися довгі дружні розмови. Як вони розуміли одне одного, я не знаю, але розуміли. А М’ястківський був таким, що розговорить навіть мертвого. До пива з’являлася тараня і ці ефіопи чи сомалійці ловко смакували з Андрієм нашою дніпровською чехонею і оболонським пивом. Ось звідкіля й бралися в мого учителя й вірші, й сюжети оповідань та образків й етюдів. А телебачення і радіо уже демонстрували його «При світлі соняшників» з акторами театру ім. І. Я. Франка з задоволенням…
…На вулиці Великоднє свято Паски. Я, розговівшись у своєму селі під Києвом з батьками, повернувся на Русанівку. Вдома нема нікого – жінка поїхала ще днів два тому до своїх батьків на Чернігівщину, де була тоді наша маленька донечка. А я привіз із села і окістя м’яса, і крашанок, і паски – багач! Сонце ясно світить через Дніпро із Печерська, де живе на вулиці Панаса Мирного мій учитель – Андрій Пилипович. Телефоную, щоб приїхав до мене, аби разом розговітися. Відмовляється, бо в нього, мовляв, гості. А хто? Григір Тютюнник і композитор Верменич, який недавно написав популярні пісні на слова М’ястківського «Підкручу я чорнії вуса» та «На калині мене мати колисала»… Кажу, щоб він забирав їх з собою і приїздив до мене похристосуватися, гуртом буде веселіше. Умовив. Приїхали з пляшкою шампанського. Отож – Христос воскрес! Поцілунки – й до сонячного столу трохи чи не над Дніпром. Знову жарти, цікаві розмови, чаркування. Композиторові менше цікаві наші літературні теревені – він гарно пригрівся на сонечку, склав руки на грудях і тихенько похропує. А Андрій Пилипович не нащебечеться з Григором. Ну й насівся на того, як кліщ: чому, мовляв, так талановито пишеш, але так мало друкуєшся і видаєшся, а він же дуже любить його слово. Григір йому на це:
– Дорогий Андрійку, я теж не менше люблю твоє слово і тебе. Радію, коли часто читаю твої вірші, романи та образки. Бачиш, у тебе твого таланту ціла скала. І ти рубонув її – романи «Жито на камені», «Іван Отара», «Земля не мачуха», оповідання та образки «При світлі соняшників». Словом – скеля.
І раптом через невелику паузу чомусь з печаллю в голосі і очах Григір продовжує:
– В мене ж того таланту отака грудочка, як оцей кулачок, а його ж потрібно на все життя. Отож я одколупну трішки і надрукую. То читай хоч те.
…Мені чомусь стало сумно. Але заразом подумав: та то ж не проста грудочка в нього того таланту, а справжній радій! Я промовчав, але запам’ятав ці слова на все життя і запам’ятав той печальний погляд його.
…Нині друкують часто в пресі згадки про Григора Тютюнника, віддаючи шану таланту цієї людини, але не потрібно забувати й про те, що він був далеко не ангел, що ми, пригощаючи його «на шару», поглиблювали в ньому тяжку й невиліковну хворобу – манію переслідування. Ось один приклад її. Так уже повелося колись за моєї молодості, що після певних урочистих подій у Спілці письменників деякі літератори групувалися по інтересах і йшли далі водити «хмільну козу» по окремих пивних точках. Спускалися з «парнасу» Спілки до Хрещатика по теперішній вулиці Грушевського. А внизу біля стадіону «Динамо» був великий світлий буфет, котрий називали «Склянка», де можна було далі проводити так звані «кущові наради» по зацікавленнях під випивку і закуску.
І ось ми після одної такої «чарконаради» ідемо від «Склянки» додому до станції метро. Поперед мене пішло кілька товаришів і за мною ідуть двоє. Це Григір Тютюнник і молодий грузинський поет Рауль Чілачава. І я чую як Рауль питає Григора, певно показуючи на мене:
– А хто ж це такий?
Він, мабуть, звернув увагу на мою особу ще в буфеті, де я нарівні з іншими розраховувався за застілля. А я й тоді й тепер не любив і не люблю пити «на шару». І ось чую як Григір рекомендує мене грузинові:
– О, це прихований сексот КДБ Василь Сичевський. Він нині працює головним редактором українського популярного журналу «Новини кіноекрану». З ним потрібно бути дуже обережним.
Я відчув, що в Григорові проснулася його хмільна хвороба – манія переслідування. А в мені теж душевна несправедлива образа. Я зупиняюся, стаю перед їхні ясні очі і говорю Григору:
– Що ти верзеш? Рауле, я не Сичевський, а Сіренко Михайло Петрович і справді працюю в цьому журналі заввідділом «Кіно братніх республік», а тому не хочу для нашого грузинського друга бути сексотом.
Бачу, Григір остовпів і очі полізли на лоба. А Чілачава відтоді, коли зустрічає мене, то з сміхом вигукує дотепер:
– Привіт, Сичевський!
Отож я ще й таку згадку хочу залишити про нашого справді дуже талановитого й розукрашеного похвальбою Григора Тютюнника і не менше талановитого його щирого друга Андрія Пилиповича М’ястківського – незаслужено забутого.
19 січня 2019 р.
м. Київ