Сюрреалістичні новели Василя Чабана

447

Якщо в прозовому творі надто багато місця займає публіцистика, то твір значно втрачає в художності, – бажано взагалі не допускати у сферу духу нуковий контент. Поте цікаво, коли письменник зуміє гармонічно поєднати обидві іпостасі, – читач і насолодиться чаром емоційного слова, і пізнає щось вразливе зі світобудови. Таким винят­ко­вим прозаїком у сучасному літературному процесі є Василь Чабан – член Національної спілки письменників України, про­фесор Львівської політехніки, фізик… А досягнув згоди між «фізикою і лірикою» завдяки стильовій знахідці – оригі­нальній формі короткої сюрреалістичної новели. Перша збірка, видана в 1997 році, так і називається – «Сюрреаліс­тична новела».

                Відтак доволі регулярно виходили у світ збірки: «222 надреальні короткі історії», «111 надреальних історій», «Розп’яте сонце», «1000 блискавок», «Біла тінь», «Крик», «На соломі». Готується до друку нова збірка, позаяк автор у творчому піднесенні з огляду на сучасні політичні, національні виклики в Україні, позначені, як ніколи дивовижною парадоксальністю, що якраз сюрреалістична стильова форма новели найкраще надається для моментального реагу­вання збоку письменника на калейдоскопічну мінливіть часто епохальних подій.

       Звичайно вчений, з раціональним мисленням не допускає ні вигадливої езотерики чи містики; чистісінька реальність – пропущена через призму художньої винахідливости. Сам автор на запитання в одному з інтерв’ю «чим зумовлений ваш стиль? – відповів: «Розширенням творчих засобів літератури. Наприклад, людське око реагує лише на ви­­д­и­ме світло, наука ж дала мо­ж­­ли­­вість освоїти весь діапазон електромаґ­ні­т­них хвиль. Мій сюрре­алістичний стиль ро­бить те саме, тіль­ки в худож­ніх засобах: мої герої серед живих і мертвих, на небі і на землі, у сучасному, ми­нулому й прийдеш­ньо­му, у вогні, воді, космосі. Зрештою, у фольклорі повно народного сюрреалізму».

Авжеж, завдяки формі прозаїк легко долає часові й просторові межі задля максимальної виразности задуму. Науковий елемент органічно входить у науковий контекст, де доречно вивершує тему іронічно чи в м’якому гуморі, проте без пересади чи нарочитости.

Твори відзначаються надзвичайним тематичним різномаїттям: історія, філософія, політика, релігія і мораль, пат­рі­отизм, лірика, пристрасті… Але це не поп-арт, розрахований на глядача телевізійних висилань з електронним піло­том перемикання каналів у руці. Це радше науково-філософські проблеми, над якими на заклик автора, охоче і за­хоп­лено попрацює й читач.

Письменник моделює надреальні ситуації, – але не задля примхи, а щоби привабити читача вільним польотом фантазії, дотепністю у винайденні свіжого шляху до розгадки таємниць живої реальности й будити серце і розум для пізнання навколишнього світу з тих боків, що в тіні, не кожному кидається у вічі, чи заглибитись у проблему, оми­наючи будь-які стереотипи, звички, догми. Власне, Василь Чабан пірнає у надреальність лише для того, щоби вибуду­вати міст з парадоксальною реальністю. І це не забава в руслі філософських досліджень Йогана Гуйзінґа, не витре­беньки самозакоханого егоїста, – це серйозна творча праця вченого, який відчув конечну потребу вийти за межі на­укових досліджень фізичних явищ та знайти точки поєднання їх з явищами Духу. Бо світ, попри  дивовижну видиму розмаїтість, підвладний законові «солідарности» в усіх вимірах – часових і просторових.

Для опанування цього стилю потрібна велика відвага, – щоби не впасти в штукарство, щоби твір відзначався орга­нічністю. На щастя, Василь Чабан з природною легкістю оволодіває задумом, – позаяк володіє непересічними знаннями як учений і наділений талантом словотворення. Тому його творчий доробок завоював свою власну непов­торну нішу в сучасній українській літературі, – настільки виняткову й оригінальну, що входження в цей стиль ще когось… і талановитого… попахуватиме наслідуванням, плагіатом.

Що ж, нехай щастить у подальшій творчій праці!

  1. PS. Народився 4 лютого 1940 року на Волині.

Левко Різник, член НСПУ, Львів

 

Крик

Маю зв’язані руки й ноги. Не можу навіть ворухнутись. Залишилося одне – кричати. І я кричу! Із-за мого крику не чую, чи ще хтось кричить зі мною. Бачу лише бездонне небо над головою, яке від мого крику налива­ється кров’ю. Кров і язики полум’я повсюди. Кров душить мене в горлі. Я відчу­ваю, що від її тиску червонію. Але я не перестаю кричати. Перестану лише тоді, коли мені дадуть можливість пролити її за Батьківщину.

На мій крик прибіг Едвард Мунк з Норвегії. Це той Мунк, який кричить на весь світ з 1893 року. Він весь тремтів від жаху. Я ду­мав, що він прибіг роз­в’язати мене: як-не-як ми не так далека родина. Але де там. Він лише забла­гав, аби я перестав кричати. Бо за мого крику він не чує власного.

Я глянув на нього й почув безкінечне голосіння природи (нім. Der Schrei der Natur)…

2014.04.15. Львів

Мати

Автобус долав дорогу на граничній швидкості. Я сидів посередині сало­ну в лівому ряду біля проходу і здавалося наче дрімав. Тому навіть не уявляв скільки часу ми в доро­зі. А то візьми та й розплющ очі. За вікном завидніло чи­мось рідним. Так, я не помилився, то горби та долини мого дитинства, а ще за трохи завидніли сад, родинна хата, на місці яких насправді давно голіє поле. У дворі, бачу, стоїть, тримаючись рукою за клямку две­рей, моя не­біж­ка мати й ди­виться з ці­ка­вістю на наш автобус, мовляв, де тут таке диво взяло­ся на ґрунтовій дорозі да­­леко від автошля­хів. Зри­ваюся наче пружина з сидін­ня і б’ю кулаками по шибі й кричу на все горло:

– Зупиніть! Зупиніть! То моя небіжка мати! Я не бачив її багато літ! Зу-пи-ніть!!!

Але автобус продовжував далі їхати з тою самою швидкістю. У салоні ні­хто навіть не зреагував на мій крик. Наче б його не було. Ніхто мене не ста­рався відірвати від вікна й посадити на місце. А я все кричав і щосили бив кула­ками по склі…

2014.06.20. Ст. Загорів

До 120-річчя світлої пам’яті А. Б. Нобеля

Динаміт

– Я ще раз кажу, що для такої важливої справи я винайшов динаміт. І не допущу, щоб за моєї мовчазної згоди ви винагороджували Nobelpriset тих, хто оспівує голодомор – найжахливішу з усіх смертей на землі і на небі, – а тим більше союзників з-під Полтави, – смерть жахливішу за розп’яття на хресті єдинородного сина нашого Опонента. Хіба вам мало різні Батурина 1709-го, коли було по-звірячому закатовано все його населення. Прихильників геть­мана садили на палі, четвертували, а мерців не ховали по кілька днів, щоб їхній жах­ливий вигляд залякував українців. Тоді Дніпром плили сотні плотів з пові­ше­ними мазепинцями. Тоді Московщина спалила сотні українських сіл та містечок разом з людьми. Глянь, що про ці події писав очевидець швед Фрик­сель, – ска­зав Альфред Нобель, тицьнувши в патлаті лапи Біса кла­поть по­жовклого паперу.

Біс сидів на пеньку за дубовою бочкою з-під смоли, перевернутою верх дном. Він би нікого не вислухав, бо нікого не боявся, навіть Господа, хоч того сила грому зробила великим. Але Альфреда Бернарда Нобеля вислухав, бо динаміту досі боїться як ладана. Гляди чого висадить у повітря резиденцію Пекла заодно з кремлівськими стінами. Незґрабно одягнув окуляри і прочи­тав по скла­дах: “Розпочалась зловтішна орґія московських переможців. Меншиков звелів прив’я­зати до дошок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму … Одних спійманих козаків-оборонців по-садистськи, шляхом відрубування по черзі правої руки, лівої ноги, потім лівої руки і правої ноги, чет­вертували. Инших саджали на загострені коли, і ті в муках приречено конали“.

– Зверни увагу, що за оприлюднення сього злочину ніхто Фрикселя не судив. Що змінилося у твоєму царстві за дві сотні літ, що ви в 1949 р. розі­гра­ли в Парижі судовий “процес століття”* над очевидцем Голодомору Вікто­ром Крав­ченком, який оприлюднив жахи, нечувані в історії людства? –  мо­вив Нобель і додав: – А зараз по суті. Проти Кравченка свідчили твої улюб­ленці: відо­мий фізик Фридерік Жоліо-Кюрі й відомий філософ-письменник Жан-Поль Сартр. Остан­ній істерично вигукнув у залі: “Хай живе великий Ста­лін! Кому­нізм – така штука, що заради нього варто пройти через пекло!” Сей дурень навіть не підозрював, що Пекло порівняно з голодомором – Рай! А до того ще один твій приятель, прихильник селекції людей письмен­ник Бер­нард Шоу вихваляв на весь світ який-то “мудрий вождь усіх племен і народів това­риш Сталін“.

Нобель замовк на мить, але в душі його кипіло. Покрутив головою та як ударить кулаком по бочці, аж Біс жахнувся, і каже:

– Ти всім трьом присудив мою премію, а фізику ще й Сталінську вліпив! Хоч з иншого боку вони славні хлопці. Фредерік Жоліо-Кюрі людина чуйна, добра, терпляча, любив грати на піаніно, малювати пейзажі й читати. А яка шляхетність – перейти заради науки на жінчине прізвище й розділити з нею премію. А як мудро повчав: “Чим далі експеримент від теорії, тим ближче він до Нобелівської премії“. А чого варта спроба Жана-Поля Шарля Емара Сарт­ра поєднати екзистенціалізм з марксизмом, або філософськи обґрун­тувати “Ніщо”. А хіба не він у романі “Нудота” показав, що світ не має сенсу? Джордж Бернард Шоу святіший за Папу. Папа безженний, а цей за 45 років по­­дружнього життя жодного разу не кохався зі своєю Шарлоттою, бо обоє вважали секс огидною справою. Із-за власної шляхетности заперечував факт українських голоду й репресій проти інтеліґенції. Тонкий знавець кухні: після відвідин України в 1933 p. заявив журналістам, що “ніколи й ніде не їв так смач­­но, як у СРСР“. Нобель, передихнувши, повів далі: – Не думай, що я роз­чулився за якогось десятка мільйонів смертей. Просто кривдно, що цнот­ливий вегета­ріанець Шоу пропонує для масового нищення людей при­мі­тивний отруйний ґаз**, і знаходяться такі, що тут же втілюють у широку прак­тику йо­го задум. А мій поважний динаміт – поза увагою. З динамітом усе могло би бути значно чистіше (подає Бісу заяложений папірець із закін­ченням роману росіянина Василя Ґроссмана “Все течет”).

Біс з трудом читає (час від часу протираючи окуляри): “А на следую­щий год привезли переселенцев из Орловской области – земля ведь украин­ская, чернозем, а у орловских всегда недород. Женщин с детьми оставили возле станции в балаганах, а мужчин повели в деревню. Дали им вилы и веле­ли по хатам ходить, тела вытаскивать – покойники лежали, мужчины и жен­щи­ны, кто на полу, кто на кроватях. Запах страшный в избах стоял. Мужики себе рты и носы платками завязывали – стали вытаскивать тела, а они на куски разваливаются. Потом закопали эти куски за деревней. Вот тогда я по­няла – это и есть кладбище суровой школы. Когда очистили от мертвых избы, привели женщин полы мыть, стены белить. Все сделали, как надо, а запах стоит. Второй раз побелили и полы наново глиной мазали – не уходит запах. Не смогли они в этих хатах ни есть, ни спать, вернулись в Орловскую обрат­но. Но, конечно, земля пустой не осталась – земля ведь какая!

Біс було хотів виправдатись, але подальшу розмову заглушила закипіла смола в казанах. На її поверхні надувались і лопали великі повітряні бульбаш­ки, видаючи шум і закидаючи бризками обох співрозовників.

* Ідеологічну баталію на “процесі століття” Віктор Кравченко виграв. Але пост­ра­ж­дала численна рідня, яка залишилася в СРСР: 30 його далеких і близьких рідних, серед яких батько й мати, було вбито. У 1966 р. в мангетенському помешканні на 66-й вулиці про­лу­­нає постріл. Його відлуння почує вся планета – убито 61-літнього Віктора Кравченка.

** Б. Шоу першим запропонував для масового нищення людей отруй­ний ґаз.

P.S. Але дивина. Сьогодні поночі “Українське радіо” вдячної постголо­доморної країни в рубриці “Театр перед мікрофоном” транслювало п’єсу “Пігмиліон”, автор якої Б. Шоу за життя публічно схвалював Ґеноцид її народу.

2016.01.15. Львів

“Українська літературна газета”, ч. 11 (277), 5.06.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!