Якщо в прозовому творі надто багато місця займає публіцистика, то твір значно втрачає в художності, – бажано взагалі не допускати у сферу духу нуковий контент. Поте цікаво, коли письменник зуміє гармонічно поєднати обидві іпостасі, – читач і насолодиться чаром емоційного слова, і пізнає щось вразливе зі світобудови. Таким винятковим прозаїком у сучасному літературному процесі є Василь Чабан – член Національної спілки письменників України, професор Львівської політехніки, фізик… А досягнув згоди між «фізикою і лірикою» завдяки стильовій знахідці – оригінальній формі короткої сюрреалістичної новели. Перша збірка, видана в 1997 році, так і називається – «Сюрреалістична новела».
Відтак доволі регулярно виходили у світ збірки: «222 надреальні короткі історії», «111 надреальних історій», «Розп’яте сонце», «1000 блискавок», «Біла тінь», «Крик», «На соломі». Готується до друку нова збірка, позаяк автор у творчому піднесенні з огляду на сучасні політичні, національні виклики в Україні, позначені, як ніколи дивовижною парадоксальністю, що якраз сюрреалістична стильова форма новели найкраще надається для моментального реагування збоку письменника на калейдоскопічну мінливіть часто епохальних подій.
Звичайно вчений, з раціональним мисленням не допускає ні вигадливої езотерики чи містики; чистісінька реальність – пропущена через призму художньої винахідливости. Сам автор на запитання в одному з інтерв’ю «чим зумовлений ваш стиль? – відповів: «Розширенням творчих засобів літератури. Наприклад, людське око реагує лише на видиме світло, наука ж дала можливість освоїти весь діапазон електромаґнітних хвиль. Мій сюрреалістичний стиль робить те саме, тільки в художніх засобах: мої герої серед живих і мертвих, на небі і на землі, у сучасному, минулому й прийдешньому, у вогні, воді, космосі. Зрештою, у фольклорі повно народного сюрреалізму».
Авжеж, завдяки формі прозаїк легко долає часові й просторові межі задля максимальної виразности задуму. Науковий елемент органічно входить у науковий контекст, де доречно вивершує тему іронічно чи в м’якому гуморі, проте без пересади чи нарочитости.
Твори відзначаються надзвичайним тематичним різномаїттям: історія, філософія, політика, релігія і мораль, патріотизм, лірика, пристрасті… Але це не поп-арт, розрахований на глядача телевізійних висилань з електронним пілотом перемикання каналів у руці. Це радше науково-філософські проблеми, над якими на заклик автора, охоче і захоплено попрацює й читач.
Письменник моделює надреальні ситуації, – але не задля примхи, а щоби привабити читача вільним польотом фантазії, дотепністю у винайденні свіжого шляху до розгадки таємниць живої реальности й будити серце і розум для пізнання навколишнього світу з тих боків, що в тіні, не кожному кидається у вічі, чи заглибитись у проблему, оминаючи будь-які стереотипи, звички, догми. Власне, Василь Чабан пірнає у надреальність лише для того, щоби вибудувати міст з парадоксальною реальністю. І це не забава в руслі філософських досліджень Йогана Гуйзінґа, не витребеньки самозакоханого егоїста, – це серйозна творча праця вченого, який відчув конечну потребу вийти за межі наукових досліджень фізичних явищ та знайти точки поєднання їх з явищами Духу. Бо світ, попри дивовижну видиму розмаїтість, підвладний законові «солідарности» в усіх вимірах – часових і просторових.
Для опанування цього стилю потрібна велика відвага, – щоби не впасти в штукарство, щоби твір відзначався органічністю. На щастя, Василь Чабан з природною легкістю оволодіває задумом, – позаяк володіє непересічними знаннями як учений і наділений талантом словотворення. Тому його творчий доробок завоював свою власну неповторну нішу в сучасній українській літературі, – настільки виняткову й оригінальну, що входження в цей стиль ще когось… і талановитого… попахуватиме наслідуванням, плагіатом.
Що ж, нехай щастить у подальшій творчій праці!
- PS. Народився 4 лютого 1940 року на Волині.
Левко Різник, член НСПУ, Львів
Крик
Маю зв’язані руки й ноги. Не можу навіть ворухнутись. Залишилося одне – кричати. І я кричу! Із-за мого крику не чую, чи ще хтось кричить зі мною. Бачу лише бездонне небо над головою, яке від мого крику наливається кров’ю. Кров і язики полум’я повсюди. Кров душить мене в горлі. Я відчуваю, що від її тиску червонію. Але я не перестаю кричати. Перестану лише тоді, коли мені дадуть можливість пролити її за Батьківщину.
На мій крик прибіг Едвард Мунк з Норвегії. Це той Мунк, який кричить на весь світ з 1893 року. Він весь тремтів від жаху. Я думав, що він прибіг розв’язати мене: як-не-як ми не так далека родина. Але де там. Він лише заблагав, аби я перестав кричати. Бо за мого крику він не чує власного.
Я глянув на нього й почув безкінечне голосіння природи (нім. Der Schrei der Natur)…
2014.04.15. Львів
Мати
Автобус долав дорогу на граничній швидкості. Я сидів посередині салону в лівому ряду біля проходу і здавалося наче дрімав. Тому навіть не уявляв скільки часу ми в дорозі. А то візьми та й розплющ очі. За вікном завидніло чимось рідним. Так, я не помилився, то горби та долини мого дитинства, а ще за трохи завидніли сад, родинна хата, на місці яких насправді давно голіє поле. У дворі, бачу, стоїть, тримаючись рукою за клямку дверей, моя небіжка мати й дивиться з цікавістю на наш автобус, мовляв, де тут таке диво взялося на ґрунтовій дорозі далеко від автошляхів. Зриваюся наче пружина з сидіння і б’ю кулаками по шибі й кричу на все горло:
– Зупиніть! Зупиніть! То моя небіжка мати! Я не бачив її багато літ! Зу-пи-ніть!!!
Але автобус продовжував далі їхати з тою самою швидкістю. У салоні ніхто навіть не зреагував на мій крик. Наче б його не було. Ніхто мене не старався відірвати від вікна й посадити на місце. А я все кричав і щосили бив кулаками по склі…
2014.06.20. Ст. Загорів
До 120-річчя світлої пам’яті А. Б. Нобеля
Динаміт
– Я ще раз кажу, що для такої важливої справи я винайшов динаміт. І не допущу, щоб за моєї мовчазної згоди ви винагороджували Nobelpriset тих, хто оспівує голодомор – найжахливішу з усіх смертей на землі і на небі, – а тим більше союзників з-під Полтави, – смерть жахливішу за розп’яття на хресті єдинородного сина нашого Опонента. Хіба вам мало різні Батурина 1709-го, коли було по-звірячому закатовано все його населення. Прихильників гетьмана садили на палі, четвертували, а мерців не ховали по кілька днів, щоб їхній жахливий вигляд залякував українців. Тоді Дніпром плили сотні плотів з повішеними мазепинцями. Тоді Московщина спалила сотні українських сіл та містечок разом з людьми. Глянь, що про ці події писав очевидець швед Фриксель, – сказав Альфред Нобель, тицьнувши в патлаті лапи Біса клапоть пожовклого паперу.
Біс сидів на пеньку за дубовою бочкою з-під смоли, перевернутою верх дном. Він би нікого не вислухав, бо нікого не боявся, навіть Господа, хоч того сила грому зробила великим. Але Альфреда Бернарда Нобеля вислухав, бо динаміту досі боїться як ладана. Гляди чого висадить у повітря резиденцію Пекла заодно з кремлівськими стінами. Незґрабно одягнув окуляри і прочитав по складах: “Розпочалась зловтішна орґія московських переможців. Меншиков звелів прив’язати до дошок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму … Одних спійманих козаків-оборонців по-садистськи, шляхом відрубування по черзі правої руки, лівої ноги, потім лівої руки і правої ноги, четвертували. Инших саджали на загострені коли, і ті в муках приречено конали“.
– Зверни увагу, що за оприлюднення сього злочину ніхто Фрикселя не судив. Що змінилося у твоєму царстві за дві сотні літ, що ви в 1949 р. розіграли в Парижі судовий “процес століття”* над очевидцем Голодомору Віктором Кравченком, який оприлюднив жахи, нечувані в історії людства? – мовив Нобель і додав: – А зараз по суті. Проти Кравченка свідчили твої улюбленці: відомий фізик Фридерік Жоліо-Кюрі й відомий філософ-письменник Жан-Поль Сартр. Останній істерично вигукнув у залі: “Хай живе великий Сталін! Комунізм – така штука, що заради нього варто пройти через пекло!” Сей дурень навіть не підозрював, що Пекло порівняно з голодомором – Рай! А до того ще один твій приятель, прихильник селекції людей письменник Бернард Шоу вихваляв на весь світ який-то “мудрий вождь усіх племен і народів товариш Сталін“.
Нобель замовк на мить, але в душі його кипіло. Покрутив головою та як ударить кулаком по бочці, аж Біс жахнувся, і каже:
– Ти всім трьом присудив мою премію, а фізику ще й Сталінську вліпив! Хоч з иншого боку вони славні хлопці. Фредерік Жоліо-Кюрі людина чуйна, добра, терпляча, любив грати на піаніно, малювати пейзажі й читати. А яка шляхетність – перейти заради науки на жінчине прізвище й розділити з нею премію. А як мудро повчав: “Чим далі експеримент від теорії, тим ближче він до Нобелівської премії“. А чого варта спроба Жана-Поля Шарля Емара Сартра поєднати екзистенціалізм з марксизмом, або філософськи обґрунтувати “Ніщо”. А хіба не він у романі “Нудота” показав, що світ не має сенсу? Джордж Бернард Шоу святіший за Папу. Папа безженний, а цей за 45 років подружнього життя жодного разу не кохався зі своєю Шарлоттою, бо обоє вважали секс огидною справою. Із-за власної шляхетности заперечував факт українських голоду й репресій проти інтеліґенції. Тонкий знавець кухні: після відвідин України в 1933 p. заявив журналістам, що “ніколи й ніде не їв так смачно, як у СРСР“. Нобель, передихнувши, повів далі: – Не думай, що я розчулився за якогось десятка мільйонів смертей. Просто кривдно, що цнотливий вегетаріанець Шоу пропонує для масового нищення людей примітивний отруйний ґаз**, і знаходяться такі, що тут же втілюють у широку практику його задум. А мій поважний динаміт – поза увагою. З динамітом усе могло би бути значно чистіше (подає Бісу заяложений папірець із закінченням роману росіянина Василя Ґроссмана “Все течет”).
Біс з трудом читає (час від часу протираючи окуляри): “А на следующий год привезли переселенцев из Орловской области – земля ведь украинская, чернозем, а у орловских всегда недород. Женщин с детьми оставили возле станции в балаганах, а мужчин повели в деревню. Дали им вилы и велели по хатам ходить, тела вытаскивать – покойники лежали, мужчины и женщины, кто на полу, кто на кроватях. Запах страшный в избах стоял. Мужики себе рты и носы платками завязывали – стали вытаскивать тела, а они на куски разваливаются. Потом закопали эти куски за деревней. Вот тогда я поняла – это и есть кладбище суровой школы. Когда очистили от мертвых избы, привели женщин полы мыть, стены белить. Все сделали, как надо, а запах стоит. Второй раз побелили и полы наново глиной мазали – не уходит запах. Не смогли они в этих хатах ни есть, ни спать, вернулись в Орловскую обратно. Но, конечно, земля пустой не осталась – земля ведь какая!”
Біс було хотів виправдатись, але подальшу розмову заглушила закипіла смола в казанах. На її поверхні надувались і лопали великі повітряні бульбашки, видаючи шум і закидаючи бризками обох співрозовників.
* Ідеологічну баталію на “процесі століття” Віктор Кравченко виграв. Але постраждала численна рідня, яка залишилася в СРСР: 30 його далеких і близьких рідних, серед яких батько й мати, було вбито. У 1966 р. в мангетенському помешканні на 66-й вулиці пролунає постріл. Його відлуння почує вся планета – убито 61-літнього Віктора Кравченка.
** Б. Шоу першим запропонував для масового нищення людей отруйний ґаз.
P.S. Але дивина. Сьогодні поночі “Українське радіо” вдячної постголодоморної країни в рубриці “Театр перед мікрофоном” транслювало п’єсу “Пігмиліон”, автор якої Б. Шоу за життя публічно схвалював Ґеноцид її народу.
2016.01.15. Львів
“Українська літературна газета”, ч. 11 (277), 5.06.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
Прокоментуєте?