Сімейні гастролі

77

З МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ

Було
це давно – в минулому тисячолітті. Істинно. За іншої епохи – теж правда.

В
один із благословенних періодів життя, а саме — в студентські роки, Романа
Лиходіда прозвано Маркізом. Так зверталися до нього однокурсники та найближчі
знайомі, а згодом і власна дружина почала величати Романа цим титулом. Мав
тонке, чисте, видовжене личко, чітко окреслені, зламані крильцями чайченяти,
мов для польоту, брови врозліт над темними, глибокими, уважними очима. Була на
тому витонченому обличчі невеличка родимка-крапочка. І сам був, сказати б, дещо
не од світу цього: «Незручно… незручно… ну, що ви… як можна…», – звична
приповідка. Одне слово, Маркіз, та й годі.

Отак
ляпне один, а десять повторять, і попливло, поїхало, – у третьому коліні
озветься чоловікові.

Невідомо,
в якому коліні відлуниться Романові (хо-хо, це ж треба – маркіз Лиходід! Ваша
світлість! Як гарно звучить?), але нове, дивнувате, як на той час, і для його
хліборобського роду з діда-прадіда, що жодним боком до родоводу маркізів та
віконтів не притулився і які давно вже скомпрометували свої манери своїм же
поводженням, оте дратливе наймення започаткував саме він у пору заліків, першої
стипендії, переходів по місту, під час яких вони, майбутні гіганти суспільної
думки, а то й просто ремісники злиденного побуту та обставин, вивчали не лише
архітектурні ансамблі.

Бувало,
нізащо не міг проїхати в трамваї чи в тролейбусі без квитка, якщо навіть у його
вузькій кишені давно вже таємниче не шурхотіла дрібна грошва, а хлопці до того
ж умовляли: «Поїдемо так, а то на пиво не вистачить!» – «Незручно», –
відповідав Роман і соромився тієї розмови. Лагідне, довгобразе, з тонкими
рисами личко його знічувалось, чорні, з темним полиском очі ніяково усміхалися,
ще дужче тьмяніли.

А
хлопці терпляче пиво відстоювали, вимагали долити як слід І раз, і вдруге, хоч
піна вже через край переповзала, і сердилась барменша-пивничка. А Лиходід
делікатно, скільки наллють, кухоль візьме і стане збоку – «незручно».
Перехилиться, заокругливши лікоть, й так обережно, повільно п’є, щоб на
старанно випрасувані штани часом не капнуло. Відтак віднесе порожній посуд,
поставить, де взяв. Пробиті талони на проїзд мне між пальцями, прошкує квартал
і другий, не кине, доки урни не вгледить.

Хлопці,
бувало, чи пан, чи пропав, ідуть напролом, і залік складали, і «добре» дехто
отримував, не дуже й потерпаючи перед екзаменом… Роман ніч сидить і день,
втуплюючись запаленим зором у сторінки: «Незручно, хлопці, очима кліпати».

Він
і одружився так, вже на першому курсі, у дев’ятнадцять рочків, бо втрапив, як
йому видалось, у незручну ситуацію, до яких був великий майстер.

Якось
на танцмайданчику до нього підійшло набубнявіле, мов червона горобина, налите
здоров’ям дівча й запросило на дамський танець. І з початком ніжного, такого,
що аж за самісіньке серце хапає, ліричного танго так довірливо й тепло
приліпилося до нього, що в Романа, здається, на два градуси проти норми
підскочила температура, і він забув того вечора запитати себе: зручно чи
незручно йому обійматися з незнайомою дівчиною.

Проте
звали її Оксаною, окрім того, вона сказала, що цілком самостійна, живуть удвох
із матір’ю; третій рік, як працює на швейній фабриці.

За
тиждень Оксана перезнайомила Романа з усіма своїми родичами, і хоч би до кого
вони зайшли о тій порі, неодмінно – двоюрідна сестра, дядько чи тітка, хтось та
закине серед застільного гамору: «Ану, женишок… давай ще по одній, щоб дома
не журилися». – «Ой, що ви, тьотю (чи дядю)!.. – вдавано спалахувала Оксана. –
чого ви спішите!?» – А сама таємниче позиркувала на Романа й опускала очі.

А
втім, чи було так, чи було інак – то їхня справа. Достеменно відомо лише одне.
Почувши про синове одруження, мати схлипне й прокаже крізь сльози:


А щоб тобі добро було… Як же ти вчитися будеш?

Оксана
швиденько розміняє материну квартиру, і заживуть вони, як хотітиме того, –
цілком самостійно. А вже на початку подружнього життя між Романом та Оксаною
відбудеться така розмова:


А подивись, Романочку, який оно колоритний тип – при галстуку, у капелюсі, з
вінком цибулі на шиї, з базару, певно, додому тягне! Оце добувач-годувальник.
Щаслива жінка, чоловіка такого маючи!


Це ж її можна в сумку або в портфель… – зауважить Роман. – Навіщо так, через
пів-міста з вінком на шиї?


А що тут такого? – щиро здивується Оксана.


Я так не зміг би.


Ти й плюнути під ноги не зможеш, – зачепить Лиходіда дружина.


А навіщо під ноги?


…Не те що вінок цибулі на шию почепити.


А до чого все це? – бліднучи, перепитає Роман.

Оксана
стулить губи й замовкне. Це повинно буде означати, що далі сперечатися з ним
вона не вважає за потрібне. Все одно він не зрозуміє. Правда, вона іще додасть,
прицмокнувши язиком, ніби од кислого:


Що Маркіз, то Маркіз… – Докірливо сколихне, похитає пишною білою гривою
волосся, укладеного в грандіозну зачіску, закліпає доточеними віями, ніби от-от
заплаче.

Бо
що там казати, таким уже вродився Роман Феоктистович Лиходід, і навіть власна
дружина перевиховати його не зможе, хоч як
намагатиметься.

Вже як він почне працювати й одержуватиме скромненьку зарплату,
Оксана підступиться до чоловіка:

– Романе, тебе не муляє, на чому ми спимо?

Романа не муляло ні в прямому, ні в іншому розумінні,
проте, що правда, то не гріх, — диван, на якому спали, мав невизначений вік і
дістався їм від Оксаниної матері, бо не обжилися ще, і якби не цей диван з
випнутими крізь полинялу оббивку пружинами, спали б на підлозі. Стояли у
квартирі ще два крісла того ж походження, не старовинні, але старі, дитячий
письмовий стіл і один стілець.

– Маркізе, треба меблі купити… – перейде тим часом
Оксана в наступ.

Не можна сказати, щоб він не думав про якийсь там новий
інтер’єр, та все відкладав цю думку на потім, а тепер від нього вимагали
негайного рішення. Він не готовий був прийняти його, а тому, крім здивованого
погляду, нічим не відповість.

– За що? – тільки перепитає.

Бо досі сімейні набутки, пройшовши крізь кухню, спливали в
одному напрямку – необхідно було вдягатися, щоб і собі, і людям не прикро. Ну,
а Оксані, звісно, дещо більшенько. Тому й запитає:

– З чого купуватимем?

– Позичимо в моєї сестри.

– Не хочу я на позичені меблі дивитись…

Але відхреститись Маркізові не вдасться. Наполягатиме і
переконуватиме, аж він врешті-решт запалиться тією примхою й рушить на розвідку
по магазинах.

Ох, що то за меблі були! Він і не підозрював, як відстав і
від побутових потреб, і від їх вдоволення (може, й з Оксаною через те ніяк не
порозуміються, хтозна-чому до сварки йдеться так легко, як порох вибухає…), і
скільки все ж таки гарного тут, у цих магазинах, і свого й чужого. Поліровані
кімнати й спальні, що в них дивитися можна, як у дзеркало. І меблі темного
лаку, під старовину, з безліччю поличок, схованок за чистим прозорим склом і за
глухими дверцятами, не стінка – ціла комора, куди увійде весь домашній скарб: і
той, що повсякдень потрібен, і той, що викинути шкода, і очі мозолить, а
викинеш – неодмінно завтра ж знадобиться.

Роман то на краєчок дивана крадькома обережно присяде,
легенько долонею проведе по м’якій ворсистій тканині, то кулаком сидіння
побуцає в кріслі. Озирнеться по салону й запримітить й зовсім диво якесь –
двоспальне ліжко, з дерев’яними, різьбленими хитромудро спинками, застелене
напоказ гарним покривалом, широке, розлоге – як хоч, так і лягай: хоч поздовж,
хоч упоперек, сам – то заблукаєш у ньому, а вдвох – шукатимеш одне одного
поночі. Якщо поставити таке у тісній квартирі, воно стане центром домашнього
всесвіту. І більш ні про що, як тільки про нього, й думати не зможеш. Не ліжко
– зваба якась…

Йому привиділись позбавлені зайвих обладунків,
розкріпачені для відпочинку м’які, округлі знайомі і близькі обриси у тому
домашньому всесвіті, у чомусь лише легкому, прозоро-білому, і сам він поблизу,
прийшов до межі, що визначена людині в цілодобовому коловороті: турботи і
спокій, клопоти, повільне висотування життєвої енергії упродовж дня й нічне
забуття, а може, й спалах короткої радості перед ним…

«Ет, приверзлося! Отако… Отут би не муляло. Але, хоч і
гарне до біса, куди його, такий гроб, у квартиру тягти? Та й, крім усього,
набір меблів, до якого входить ліжко, нічого не вдієш – імпорт, кругленьку суму
просить…» Роман помацав згорток, що лежав у внутрішній кишені піджака.
Целофановий пакетик, у який були загорнуті гроші (вісімнадцять папірців по сто,
решта по двадцять п’ять), був не такий уже й товстий, але крізь піджак рука
його повсякчас відчувала, турбувалась за нього, і він, той згорток, підпирав
руди. Таких грошей ніколи не носив із собою і в руках не тримав, а оце сьогодні
півдня воловодиться з ними.

Позичили… Він завжди поступався, і цього разу теж.

У магазині-салоні стояв гамір, щось важке посували з
місця, гуркало й скрипіло, голову обсотував нудотний дух столярного клею,
штучної шкіри, свіжого лаку. Роман пройшовся вздовж, позаглядав у розділені
тонкими перегородками кімнати-секції, де були виставлені для огляду меблі, і
врешті вибрав товар за ціною та власним уподобанням. Зупинився на вітчизняній
кімнаті: стінка, тахта, стіл, крісла, стільці, журнальний столик – усе це було
і дешевше і, головне, вигляділо звичніше й надійніше. Що більше він придивлявся
до кімнати, то більше вона йому подобалася, з тим і підійшов до каси — вибити
чек…

Касирка любо всміхнулася:

– Вам що, горить?

Не розуміючи, він дивився в її усміхнені очі.

– Таких, як ви, знаєте скільки? – вже дещо глузливо
просвітила вона Романа, і тоді, спаленівши, Маркіз відступив од каси.

Він ще поникав туди-сюди і, про все гаразд розпитавши,
зателефонував додому. У відповідь почув Оксанине уривчасте дихання.

– Чого ти мовчиш?! – гукнув Роман у слухавку. – Треба в
черзі постояти, протягом року одержимо.

– Люди ж дістають… – нарешті озвалась Оксана, і він
уявив собі, як вона скривилася. Будь-що, а меблі їй треба було терміново,
сьогодні – й не пізніше, й вона знову переконувала його: – Люба, перукарка моя,
казала, варто лише підійти й поговорити з вантажником. Попросити. Ну… сам
розумієш… Чи тобі підказувати треба?

В Романа дрібно засмикало під лівим оком, він припинив
розмову, проте й далі стовбичив у тісній телефонній будці.

У дворі, біля надутого, мов залізничний вагон-пульман,
розкритого автофургона, метикували четверо: як туди, у те бездонне нутро,
запхнути важкий монолітний диван фінського кабінету, що мав зелену оксамитову
оббивку. На мокрому асфальті де зелено – темніше того оксамиту, де жовто –
налипло листя з тополь, ось вітер знову сипонув його згори під ноги
вантажникам, а кілька листочків залетіло в розбите вікно телефонної кабінки.

– Ну, разом!.. – командував хтось там коло фургона. –
Вчепилися!

– Ох, пупок розв’яжеться.

– Підняли!..

– От і все. А ти боявся…

За диваном зникли у фургоні і книжкові шафи темного дерева
химерної конструкції: скло на їхніх дверцятах було розмежоване вузькими
олов’яними чи свинцевими рамками на дрібні квадрати. «Свинець – це ж, мабуть,
шкідливо, – чомусь подумав Роман, і далі спостерігаючи, як начиняється утроба спухлого
фургона. Ось до того черева, немов всюдихід-амфібія, поплив масивний двотумбовий письмовий стіл, його стільниця теж була оббита зеленим, за
ним – крісла, стільці…


Фірма віників не в’яже, — підсадивши останню шафу, задоволено сплеснув долонею
об долоню, ніби пісок струшував, найударніший серед вантажників: круглі, налиті
буйною силою плечі, кудлата важка голова на тих плечах, змовницький гострий,
хитруватий погляд з-під низько навислих брів, ніби звідти раз по раз блакитний
колючий промінець спалахував.

Корчуватою
долонею кудлань витер спітніле одутле обличчя.


Якби бабуня залишила спадок, купив би собі оцей кабінет.


Навіщо? – спитав один.


«Чорнило» пити перед каміном, – відповів другий, і компанія дружно зареготала.

Кудлатий
презирливо поморщився:


У мене три тонни рідкісних видань, алкоголіки…

Усі
примовкли, а кудлань відійшов од них, усівся на низькому підвіконні широкої
вітрини в салоні. Вронивши руки межи колін, відпочивав.

Зсутулив широкі плечі, дивився углиб приміщення. Навряд
чи він бачив щось перед собою, погляд його потух, замкнувся.

Снували у магазині люди, прискіпливо обмацували,
обдивлялися виставлене на продаж. У навстіж розчинені двері, на вулицю, вже в
інші фургони, пливли вже інші шафи, дивани й крісла, і Маркіз лише проводжав усе те поглядом,
зупинившись неподалік од входу. Міркував: до кого ж підійти, до кого
звернутися? Ой, як не хотілося, щоб вона казала йому сьогодні, ніби він ні на
що не здатний.

Раптом він насмілився й довірливо опустився поряд із
вантажником на низьке підвіконня.

– Хочу проконсультуватися з вами…

Безневинно і просто (колись про нього казала одна: «У тебе
дитячі очі») глянув на кудлатого здорованя у сіро-голубій, замащеній крейдою
спецівці. Погляд Романа, вираз обличчя, що виказували цієї хвилини безпорадність
і навіть беззахисність, мали свідчити: бач, яка скрута, мені вкрай потрібно, а
інакше й балачки не заводив би.

Голова вантажника ледь ворухнулась, блакитний промінець
зацікавлено спалахнув, кілька секунд кудлань пильно свердлив поглядом обличчя Маркіза
і, в чомусь ніби упевнившись, несподівано різко проказав:

– А я не консультую. Он там, в кінці залу, адміністратор,
вона консультує…

– Та ні, я розумію, – затнувся Маркіз. І будь-що повів
напрямки: – Куплю за готівку «Либідь». Допоможете?

– Дохла справа… – так само різко відповів кудлань. – Ви
його тут не візьмете. — Встав і пішов геть.

«Чому – «його»? «Либідь» же, її мені треба!» ~ німо
здивувався Роман.

Невідомо чому, але ця розмова зачепила його глибше, ніж
міг собі передбачити. «Ах ти ж одоробло! – вилаявся Маркіз. – Він, бачте, «не
консультує…»

Уже йдучи повз високі вітрини, що ніби падали навскіс на
мокрий асфальт, Роман подумав приречено: «Хреститиме», – як про неминуче й
невідворотне, що має статися дома.

Кінець вересня видався мокрим і непривітним, шарпав кущі
верболозу понад рікою зайшлий вітер, про нього зо два дні тому й не думалось, і
Маркіз почувався вельми незатишно у своєму картатому, колись модному піджачку.
Треба було перейти залізничну колію, котра розділяла житловий масив на дві
різні частини: район, що біля ріки, вважався більш– менш престижним, по той бік
колії тулилися під насипом гаражі у кілька рядів, біля них стоянка легкових
автомобілів, далі – знову житлові будинки. Він прошкував до них. Та ось зліва
жваво й розгонисто залопотів пасажирський з яскраво освітленими вікнами («Ех,
людоньки! – подумалось Маркізові. –

– Куди вам?

– На перший рейс.

– Що?

– Куди-небудь.

– Від кого тікаєш, чоловіче?

За півтора тижня Маркіз вертав із далеких мандрів… У
Самарканді стояла спека. Але й вона за якийсь день не зігріла душу. Довше
одного дня й однієї ночі ніде не затримувався. Люта примара образи водила ним,
кидала з місця на місце. Щоправда, зо дві доби розкошував у Ялті, а вертав з
Прибалтики. Серед сірого каміняччя Талліннського приморського Кадріорга під
пронизливим вітром якогось дня немовби отямився: навіщо так? Од себе нікуди не
дінешся, од сина в нетрі не забіжиш. А Оксана?.. І не міг нічого відповісти.

Зарослий жорсткою щетиною, з двома пробитими автобусними
талонами в кишені, впхнувся у свій під’їзд. Пам’ятає, останні кілька папірців
залишив у вагоні-ресторані – пригощав студентську ватагу, що добивалася з
трудового семестру.

…Двері відчинив син. У його оченятах захлюпотіла,
сонячно розбризкуючись довкола, безмірна радість.

– Де ти бороду взяв, тату?

– Знайшов.

– А мені що від зайчика?

– Ось і тобі. – На велику втіху дитячу захисні окуляри від
сонця затулили півличка.

У коридорчику, що вів од кухні, прикипіла до підлоги Вона.
Водночас її, здається, трясло й хитало, мов горобину восени, рясні сльози
котилися по щоках. А Маркіз зболено усміхався, подолавши коротку відстань, й
собі аж схлипнув, чи не вперше уздрівши в ній жінку беззахисну, слабку й
покірливу, а не командира домашнього гарнізону. Вже й не пам’ятає, коли це було,
щоб вона плакала… Лиха година, як важко зрозуміти одне одного, навіть отак – грудьми до грудей.
Він ніколи не міг її розгадати на два ходи вперед, як сказали б шахісти. Вже
вона витирає сльози, підозріло придивляється й запитує:

– А де гроші?

– За меблі віддав… Обіцяли. – Зачаєно відводячи погляд
убік, тихо зронив Роман Лиходід.

Отак безсоромно брешучи, думав про те, що йому доведеться
щось десь перепозичити на довший термін. Вечорами шукати якусь халтуру:
ремонтувати квартири, длубатись у гаражі; він багато чого вмів, окрім хіба що
вінок цибулі на шию почепити, крутитися, доки не виплатить кляті гроші, котрі
прогуляв. І що скоріше, то краще, бо… незручно.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!