СІМ ПІСЕНЬ ДО ШОВКОВИЦІ

1. Ти стоїш, заюшена листям, а в моєму домі все перевертають догори дном: мої вірші, мою молодість, навіть мій самотній вигляд, з яким я старанно стою навпроти вікна, і через товщу літа цілую вже бездиханну щоглу твого корабля. Власне, тоді ми танцювали вперше, то був перший день осені, перший день копання картоплі. Під моїми ногами солодко тріщав огуд, ти ходила до колодязя по воду, носила її в пляшці через сад, через білих курей, через твою бабу, що оббивала з заступа землю, через сині жигулі за воротами. До твого босоніжка причепилася стеблина дерези й тяглася за тобою, ще жива, а я в цей час зминав зашкарублими п’ятами огуд, вганяв у землю заступа, розбивав грудки й обережно діставав гарячі картопляні серця, що гупали й гупали, не могли зупинитись. Пляшка в твоїх руках тремтіла, вода в тій пляшці грілася, вже майже кипіла, волосся твоє ворушив щойно викопаний мною вітер, а я повертав обличчя в різні боки, намагався втрапити в ту саму вологу прогалину, в ту саму соту, на протилежному кінці якої дихали твої рожеві вуста. Зі шворки за хатою той самий підземний вітер зірвав твій сарафан і жбурнув на кущі смородини. Кури помовкли й бузина коло болота, яка до цього ретельно розправляла пружки на широких рукавах, знітилась і склала руки на груди. А я все згинав і згинав коліна над заступом і діставав скривавлені картопляні серця. Тому я й досі чую той наш танець, чую його завжди і скрізь, навіть зараз, коли немає вже ні щоденних навернень до радості, ні шовковичного листя на столі, ні шатер моїх летючих циган за рікою. Але не думай, я ні за чим не жалкую. Я прожив усе так, як і треба – задихаючись: кожен день, кожен крок, кожний звук воріт і клямки на дверях. Я жив затято й запекло, аж поки твоя хата і твої шарлатанські небесні баби, що тріпочуть над садом, непоправно всього не змінили. Аж поки ти не прокинулася серед ночі й не заспівала, сидячи на ліжку. Я проходив десь біля воріт, де я завжди потай проходив того літа, зриваючи ваші чорні шовковиці, топчучи ваш прибитий пилюкою спориш. Я мимовільно поцілував тебе десь між двома темними вікнами й обгорнув рукавами твій стан. А ти усміхалася, сонними синіми очима вдивлялася в місяць, а мене ти не бачила. Не бачила, як я поранив ногу об гострий камінець, як мій одяг пахнув ялицею і талиною, ніби справді почалася весна. То вже потім лунали чиїсь сторожкі кроки, стукала клямка, а глухі удари мого серця озивалися десь уже далеко за річкою.
2. Уже наступного дня ми пасли корови біля Псла. Навкруги було повно лопухів, вони цвіли й задушливо пахли, а ти сиділа в розстебнутій синій сукенці, повінь підступала мені під горло, я захлинався, але не смів тебе торкатися. Довкола було стільки завгодно сонця й літа, цілі оберемки юної неторканості і недоторканності, багато-багато живої, мов смола на сливах, млості, у яку можна було занурити руки, та й врешті – зануритися з головою, і жити тільки цим, і вдихом передчувати видих, але ж ні… Довкола все було зовсім не таким, не молодим і не щасливим. Насправді звідусюди тягнулися ножі, і сонце стояло криваве, і навіть на великі камені між бурунням можна було дивитися лише з нестримним бажанням розбити об них голову. І ні, то не сонце, то зовсім не сонце йшло над глинистою стежкою між глодом, то смерть там ішла – полуденна й шовкова, несучи над головою два великих білих вітрила, з напіврозплетеним волоссям, найкрасивіша смерть у моїм житті. То тоді я ще не знав, а тепер знаю – не тебе я любив, зовсім не тебе. Не на твої кроки я чекав, цілі ночі просиджуючи під вашими шовковицями. І зовсім не для тебе я беріг свої слова, як оберемки жухлої трави. Мені потрібні були тільки вибухи, тільки сліпучі зблиски трагедій, тільки передчування смерті, про яку я тоді так багато писав і думав. А тіло твоє, твоє обличчя з напнутими вустами й жариною язика мало лише привести мене до неї. Тому я сидів у лопухах, уявляючи темний і гнилий осінній вечір, коли ти приходиш у нашу з тобою квартиру, і я роздягаю тебе й несу до ванної. Я намилюю твоє тіло, а потім здуваю з нього піну й цілую, і дивлюся як по ньому стікають крапельки рожевої або зеленої води – чомусь мені хотілося тоді, щоб та вода неодмінно мала якийсь колір, аби я міг кожного разу дивитися на тебе голу ніби заново. Тоді, в шістнадцять років, мені здавалося, що ті думки, нав’язливі і безжальні, обов’язково мали достукатися й до тебе, опанувати й тебе, опанувати так само, як мене. Щоб це була повінь, щоб вона перепинила тобі дорогу назад, щоб стояла ти знічена серед осокорів, і щоб теж не знала, як тобі жити далі. А далі я би просто потягнувся до тебе й поцілував у вуста. І тоді б довкола лежали тільки скалки розтрощеного сонця, тільки нитки й камені сонця, як на засвіченій плівці. А після того ми б, наче ляльки, пошматовані дітьми, заново збирали свої руки, ноги, голови, і плуталися б – де чиє. І це був би початок і привід для наступної трагедії – трагедії знання, переситу й утоми, яка так ніколи й не настала, бо я тоді не потягнувся до тебе й не поцілував твоїх вуст.
 
3. Якогось вечора мене так наповнило те тремтіння, та безнадія, що я напився самогонки з хлопцями на обніжку дороги, біля самокатів. Я сидів просто на дорозі, жлуктив те пійло прямісінько з пляшки, нічим не закушуючи, часто піднімав голову, щоб поодинокі машини, які проїжджали мимо, не засвітили фарами моїх сліз, бо мені тоді здавалося, що з очей течуть сльози, рясно, покотом. Тільки машин після кожного ковтка ставало більше й більше, вони загрозливо гуркотіли, насувалися на мене, а чиїсь сильні руки хапали мене й кидали назад, у пилюгу, на обніжок. Через дорогу на лавочці була ти, ти сміялася. Мої несамовиття, здавалось, сягнули в якусь уже дуже страшну глибину чи висоту, бо я спершу схопився на ноги й за лічені секунди побив на друзки свого самоката об дорогу, а потім помчав до лавочки, де сиділа ти, і ні слова не кажучи, не дивлячись на тебе, качався в пилюзі, скрутившись, як від болю в животі. Я не торкався тебе й тоді, не наважувався, хоч поділ твоєї сукні був так близько й так боляче пахнув тобою, що я, так ні на що й не зважившись, покотився до дороги. Мені хотілося дістатися до заповітних величезних коліс вантажівки, які б нарешті втишили моє сум’яття, розірвали мої настренчені м’язи, як кавун розломили голову. Мені хотілося лежати розчепіреним, у неприродній позі, з вивернутими ногами, зверху на калюжі крові, і поступово згаснути, як згасає літня ніч, але перед тим таки побачити, як ти стрепенешся й затремтиш, як розширяться твої очі від жаху. Мене схопили ті ж сильні руки й понесли до річки. На березі пахло лікарською ромашкою й болотом. Хлопці мене вмовляли роздягнутись і зайти в воду, щоб хоч трохи вийшов хміль. Я нахилявся, щоб роззутися, але моя налита думками й пульсами голова переважувала, і я падав на траву. Врешті вони вкинули мене у воду одягненим. Наступного дня я прокинувся не рано…
 
4. Чим далі, тим між нами ставало все більше осені, все більше піщаних, але дуже глибоких ровів, що швидко сповнювалися водою і листям. Люди вже ходили по гриби і продавали їх по узбіччях доріг, разом з яблуками і пізніми вишнями. Ми теж ходили до лісу, то великим гуртом, то просто удвох з тобою. Проходили літню ферму, потім скотомогильник у великій сосні, і нарешті заходили в сосну малу. Ми мовчали. В той час уже ми найчастіше мовчали, а якщо хтось із нас і говорив яке слово, то воно було колюче, як глицева голочка, падало за комір і неприємно там ворушилося.
– Ось тут, дивися, скільки грибів, підніми гілку.
– Не треба мені твоїх грибів. Я свої знайду.
І знову зависала мовчанка. Я чув, як застигає все у грудях, рівномірно із застиганням у природі. Пісок під босими ногами був холодний і вологий. Крихітні сосонки, здавалося, зовсім не ворушилися. Мох під ногами лежав уже як мертвий. Тільки грубі стебла пижма та деревію ще хиталися, пахли і нагадували про те, що ми ще, на жаль, не вмерли. І треба брати повне відро маслюків і повертатися додому, відчуваючи як давить долоню тонка дужка, і як короткими раптовими спалахами виривається з середини роздратування і злість на себе, бо ми ж знову не сказали нічого одне одному. Ми йшли сюди, самі, без нікого, лише для того, щоб сказати те, що вже три місяці стояло в горлі. Але воно не казалось. І скільки ми не робили натяків, скільки не черкалися одне об одне гарячим одягом, скільки не вкривалися холодним потом, скільки не зустрічалися болючими очима, які все-все розуміли, – все одно. Ми востаннє сідали на пагорбі, порослому хвощами, дивилися на хати, пальцями перетрушували пісок, зривали товсті зелені стебла і розминали їх у руках, і гризли зубами, але мовчали. І якщо зараз хтось би в мене спитав, чого мені вартувало просто простягнути до тебе руку і стиснути твою долоню, я би відповів – нічого, але водночас – усього життя. Бо ніхто й ніколи, ніхто й ніколи не зможе зробити того, що йому зробити надсилу. Скільки б не літали і не гукали, скільки б не дзвеніли над його головою осінні бджоли. То вже потім, далеко потім, коли і пагорб цей, і скотомогильник, і німі крихітні сосонки вкриє зима, кожен з нас схоплюватиметься серед ночі, похитуватиметься на ліжку, і вперто, і впевнено шепотітиме до вікна ті слова, що хльостким вітром порвали колись його літні вітрила. То вже потім, у глухому й задубілому місяці січні, я чогось схоплюся у шостій ранку і побіжу на другий кінець села, до ваших воріт. Чекатиму, поки в хаті засвітяться вікна, здираючи в кров обличчя об мерзлий стовбур шовковиці. Але жодна штахетина не схитнеться від цього на вашому паркані, і жодна бурулька не розіб’ється перед порогом…
 
5. Одначе ж саме тоді, в кінці серпня, видався божий день, коли була ти мені найближче. Того дня я пішов по гриби сам, і чогось не туди, де було тих грибів багато. Я бродив між старими соснами по товстому килимі рудої глиці, і навіть не намагався їх шукати. Розігріта хвоя пашіла мені в обличчя, змішуючись із гострим духом хвилинника. Десь оддалеки пиляли сосну. Під ногами снувало живе мотуззя вужів. Я відчував себе малим і покинутим, я солодко перекочував це відчуття в роті, як добре вино, і вже немало сп’янів. Незчувся як вийшов на піщану дорогу і добрів до альтанки, поставленої лісниками на краю сосни. Я підняв очі і побачив, що в альтанці сидиш ти, синіє твоя сукня, ворушиться твоє волосся. Я застиг на коротку мить, але оговтався, і, зібравши в кулак усю волю, яка в мене була, пішов до тебе. Ти сиділа, похиливши плечі, і ламала в руках великий шматок чорної кори. Я сів поряд, голосно кинувши порожнє відро на землю. Ми знову мовчали. І цього разу вже, здається, ніхто й не чекав ніяких слів. Ми обоє знали, що ти прийшла сюди шукати мене. Я відімкнув замок, відкинув ланцюг, на якому тримався мій самокат, повісив відро на руля, і зупинився в очікуванні. Ти просто встала з лавочки, просто підійшла і сіла на багажник, обережно взявшися руками за мій стан. Ми їхали жовтою дорогою повз ліс, повз поле з колючою стернею, повз цвинтар і повз село. Я чекав, що твої пальці заворушаться, що ти обнімеш мене міцніше, і я тоді випущу з рук руля, і ми впадемо з тобою в пилюку. Цього не сталося, твої пальці були нерухомі. Але ти усміхалася ззаду. Мені дуже гостро відчувалася та усмішка, і я усміхався тобі у відповідь. Отак ми їхали, їхали і усміхались, ми їхали так років п’ятдесят, а може й сто п’ятдесят, махали рукою знайомим, але не зупинялися біля них. Бачили кольорові ворота з лебедями, тіток на грядках у білих запраних хустках, нереально великі гарбузи, дітвору, що куйовдилася в піску. І раділи всьому, що бачили. Хотілося підійти до кожної тітки і обійняти її, хотілося взяти на руки кожного малюка. Але не зараз. Не зараз! Трохи пізніше, трошки, через п’ять хвилин, через десять, бо зараз – ніяк. А коли ми доїхали до зупинки, ти якимось нелюдським зусиллям відірвалася від мене і пішла, не озираючись, лишаючи на дорозі червоні сліди. Я вдарив по педалях і поїхав у протилежний бік. Набравши достатньо швидкості, я скинув з ноги шльопанця і застромив пальці між спиці.
 
То вже потім, глибокої осені, коли жигулі вже надовго одвезли тебе од ваших воріт, я навчився думати про тебе по-іншому. Ідучи до школи, сидячи на уроці, зневажливо дивлячись на вчительку, яка розповідала про якісь функції, і навіть не підозрювала, що в мені зараз стільки сонця і літа, що якби я захотів, то спалив би зараз увесь клас, усю школу, все селище. Лежачи вдома на канапі обличчям в подушку. Виводячи надвір собаку. Виносячи сміття і пишучи якісь щоденники і вірші, я затято думав і уявляв тільки одне, лише одне: що було б, якби ти тоді не зістрибнула з мого самоката на повороті, боляче відірвавшись від мене. Що було б… Ми б не зупинилися, не цілували б тіток, не брали б на руки дітей, ні. Ми б думали тільки про себе, тільки одне про одне, тільки про одне. Я б різко загальмував біля ваших воріт, шарпонув би гілку шовковиці так, що в руках зосталося пожмакане листя. Зайшов би за тобою у хвіртку, відкинув би мітлу, яка підпирала ваші хатні двері – впевнений, злий, готовий на все. Пропустив би тебе перед собою і прямо в веранді шарпнув би твою сукню так, що гудзики розлетілися хтозна куди. А потім би, коли твої груди засвітилися мені навстріч, я б утратив і силу, і впевненість. Я б опустився перед тобою на коліна, і не знаючи що робити з руками, цілував би твого живота – міліметр за міліметром. У жовту шибку билася б муха, за вікном сокоріли б ваші білі кури, і сутінки опускалися б між нами. І те квоктання курей, і шум шовковиці, і сутінки, і шинель твого діда на вішалці під рядниною були б такими реальними і непоборними, що могли скам’яніти. І піт на моїй шиї скам’янів би, і волога долина твого живота. Тому я ніколи не насмілювався думати про це далі. Я просто перевертався на другий бік, або перегортав зошит на чисту сторінку і починав малювати там великі квіти, а потім перекреслював їх жирними хрестами. Невдовзі, в листопаді, слизького вечора після шкільної дискотеки, я таки переспав із якоюсь, вдавлюючи її тіло в ліжко, куйовдячи ногами простирадло. Я сміливо роздягав її і роздивлявся. У ній не було геть нічого осіннього, вона не пахла ні огудом, ні псільськими лопухами, її не берегли всемогутні небесні баби. І юність не стояла коло її ліжка і не перепиняла мені дороги велетенським ножем…
 
7. Усе минуло не скоро. Ще років три або чотири, ночами, я ходив до ваших воріт, жадав і боявся побачити там ваші жигулі. Ходячи містом, сахався кожної синьої сукні, тамуючи серцебиття, втікаючи від тебе. Зрідка ти ще приїздила до баби в село. І ми зустрічалися. Тільки випадково і тільки у великому гурті. Ми ні разу не говорили одне з одним. Більше ні разу. Наша любов, що спершу була джерельною водою, переграла потім як вино, загусла, перебрезкла і стала оцтом, який ми пили і видихали кожен окремо, поодинці.
Ми зустрілися в березні. Кругом ще лежав сніг. Я курив і відвертався від тебе, ти робила вигляд, що мене тут узагалі немає. Всі пили тоді горілку, бо всі вважали себе з біса дорослими. Коли все було випито, ти дістала з кишені крихітну пляшечку і тицьнула її мені. Я взяв і одним духом випив, не помічаючи того, як помовкли і наче знітились усі навколо. Через лічені хвилини мені в голову вдарили гарячі струми, темне зимове небо засвітилося невіданими барвами, я кидався всіх цілувати, стрибав, сміявся, горлав щось, словом – дурів. Здається, тоді я поцілував і тебе. І ти, здається, нічого не мала проти – з готовністю відповідала, обпікаючи мені піднебіння жариною свого язика. А далі все змішалося, і я вже зовсім не пам’ятаю, що я робив. Наступного ранку прокинувся з важкою головою і незрозумілим присмаком у роті. Ввечері мені розповіли, що в тій горілці були якісь пігулки. Ми знову пішли гуляти, тебе вже не було того вечора, ти поїхала. Пірнувши рукою в кишеню за цигарками, я натрапив на якийсь папірець. Розгорнув і прочитав. Там було троє слів, усім відомих і для всіх жаданих. Але я не зрадів уже тим словам. Безнадійно черкнув сірником – і вже через мить вони впали на сніг невагомим чорним клаптиком. Я піднявся і важко пішов додому.
А коли ми зустрілися наступного разу, ти знову робила вигляд, що не бачиш мене, що мене тут немає і ніколи не було в твоєму житті. Я курив і шкірився на всіх злісною посмішкою. Хоч насправді не було в ній ні злості, ні посмішки. Уже тоді нічого в ній не було.