|
|
Березень видався дивакуватим:
починався теплом, а потім ураз –
захурделило, закрутило білі віхті ще й морозцем притиснуло. Та час брав
своє. Перший весняний місяць згадав за своє призначення: знову повернуло на погоду. Молодечого снігу
як не було. Тільки по городах, на долинах, у затінку ще лишалися латки зимового
одягу, котрого з кожним днем ставало все менше, а тоді й зовсім не стало.
Про
швидку теплінь нагадували крикливі зграї чорного вороння. Воно то шугало високо
вгору, то падало до землі, розсідалося по темних грядках, на кущах живоплоту, в
гіллі ще зчорнілих дерев. Значить, справжня весна недалеко, вона вже – ось-ось… Та заходило за обрії сонце – і ніч пришпорувала зимового гнідка. Гей-но,
не забувай, мовляв, хто я.
Вадим
Миколайович з натузованим рюкзаком за плечима цього разу рано поспішав із дому.
Під ногами хрумкав нічний льодок. Ранкове сонце, що визирнуло із-за будинків,
обсипало діамантом гілки осокорів, що високо тримали посріблені голови. Дивина
– як відсвічуються. Мине день-другий, і
кожна гілочка розкриє набубнявіле начиння, тихо зашумить клейкими лагідними
листочками. І Вадимові пригадалася мамина поговірка: «У Бога – все готове!». Усміхаючися собі в уста,
чоловік поспішав по асфальтній доріжці до автостоянки… Ні. Спершу треба зайти
до сільради, що поруч. Вона теж вилискувала на дорогу двома своїми віконцями.
Знав, там має порядкувати його секретарша Мирослава, яку жартома Вадим називав
«Мирноспала». Вона готує для нього необхідні папери. Якщо повезе, то, можливо,
Вадим повернеться додому на службовій «Таврії». Учора Костянтин Сидорович, його
профспілковий бог, натякав про могорич. Може, нарешті, його митарству надійшов
кінець. А могорич у нього за плечима, дружина постаралася, й запекла два гусаки
з яблуками. Словом, сьогодні відповідальний день, треба поспішати, бо перший
рейсовий до Києва не забариться.
Ось
і сільська рада. Але двері її чомусь були на замку. Підводить «Мирноспала».
Вадимові довелося діставати із кишені свого ключика, відчиняти скрипливі двері.
Справді, де ж Мирослава? Ой, задасть він дівчині. Тамуючи в собі це раптове
невдоволення, він зайшов до свого кабінету, скинув рюкзак, розчинив вікно, щоб
з кабінету поскоріше вивітрилося застояне за ніч повітря. На столі ніким не
займані лежали підготовлені ним ще вчора папери. Розгорнувши їх, невдоволено
пробіг очима написане: чи не випустив чогось важливого. Ні, все детально,
доказано: сільрада об’єднує кілька сіл, тому без власного транспорту просто
неможливо успішно працювати голові. Присів за стіл – як на голки… Ну, де ж Мирослава? Незабаром
повз вікно мав пройти перший синьо-білий автобус Ічня-Київ. Що могло трапитись
– вона ж у нього дисциплінована
працівниця? Хоч сам сідай за стареньку друкарську машинку й одним пальцем
починай виклацувати. Ой. Не встигне. І Вадим невдоволено став ходити по своєму
невеличкому кабінету, за звичкою потираючи долоні рук.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли
це – скрип – і на порозі стала
Мирослава. Під пахвою в неї було щось округле. На обличчі – розгубленість, ба навіть перестрах.
– Що трапилось? – одразу накинувся на дівчину Вадим, який у
всьому любив порядок. – Ми ж домовились…
Дівчина
розгубленим поглядом обвела кабінет, пересвідчилась, що в ньому нікого чужого
немає, накинула на двері защіпку. І тільки після цього наблизилась до столу
голови.
– Ви тільки погляньте! – знічено відповіла дівчина: дістала з-під поли
згорток, поклала на стіл. А сама навіть відсахнулася од нього. Було таке
враження, що вона принесла якусь небезпечну річ. Що Трохимець навіть силувано
посміхнувся.
– Що це –
бомба? – запитав і тут же
відійшов від столу. На мить у його завжди затаєному нерозгаданому позирці
пирскнули дві іскрини, котрі тут же погасли, а замість їх чоловік видобув із
себе той же примушений смішок: – Чи,
може, комусь із своїх ухажорів гарбуза приготувала? Хочеш, щоб я тавро
поставив? Згоден.
Та
Мирослава, гарна, симпатична собою, не пройнялася настроєм свого шефа. Вона
спроквола розгорнула хустку, і Трохимець аж ойкнув. Це була гіпсова голова
колишнього вождя… Правда, з відбитим підборіддям і без лівого вуха. Проте
уявно примружені очі керманича дивилися на Вадима так же ласкаво й привітно,
ніби нічого й не трапилось.
– Ви знаєте, Вадиме Миколайовичу, очам своїм
не повірила: постамент – без голови. Я
роздивилася навколо – нікогісінько.
Певно, вночі… Давай шукати… Лежить вона, бідненька, у кущі живоплоту.
Добре, що ніхто не побачив.
– Це добре, –
погодився й Трохимець, веселий настрій якого мов рукою змело. Думками
він був далеко-далеко. І наче із потойбіччя ще раз вирішив пересвідчитись у
головному: – Ти запевняєш, що ніхто не
бачив?
– Кого? –
не зрозуміла Мирослава.
– Та тебе ж? – не відводячи очей від голови
колишнього керманича, сердито відповів Вадим.
– І хто б це міг зробити? – підсмикувала плечима дівчина.
– Хто, хто, –
Трохимець не хотів зараз думати про це. І рубонув рукою: – Негайно за машинку!
Мирослава
покірливо і швидко умостилася за сусіднім столом, за друкарським апаратом. Хоч
їй так хотілося розповісти, як вона довго шукала відбите підборіддя й вухо. Але
Трохимцю було не до неї. Він гайнув до чуланчика в коридорі, став щось шукати.
Ось його рука з різного непотребу висмикнула старий пожовтілий плакат, якесь
давнє ганчір’я, поквецяне білою гуашшю та брудною тамперою. Не те. Та ось із
дна ящика він добув досить пристойний шмат червоної матерії. Мабуть, це був
залишок давнього полотнища, від якого уже хтось відчикрижив синій сатин –
лишилась його одна тоненька червона пасмуга. З цією знахідкою Трохимець повернуся
до кабінету, де вистукувала друкарська машинка, старанно обгорнув сатином
побиту голову вождя, поклав у свій пузатий рюкзак, що стояв на стільці біля
столу.
Якраз
повз вікно мелькнув автобус.
– Мирославо, ти – на господарстві, я – поїхав! –
Вихопивши із рук дівчини надруковані папери, зник за дверима.
І
таки встиг на перший ранковий рейс. Вже в автобусі, коли той набрав розгону за
селищем, можна було зосередитись на видрукованих Мирославою аркушах, у хаосі
думок вибрати найголовнішу. Трохимець не поспішав із остаточними висновками.
Пригадуючи «надійних» і «ненадійних» односельців, «своїх» і «чужих», він
аналізував їхні вчинки, накладаючи на те, що трапилось. Воно не прилягало,
випручалось, пружинило. А хтось ніби під’юджував Вадима, роздмухував у ньому
вогник невдоволення, кидав у нього нові сумніви, здогади.
Спершу
він думав про тих, хто живе неподалік пам’ятника. А жили там в основному
пенсіонери – воно їм треба? За мізерну
пенсію та високі ціни вони кленуть сучасних вождів. От молодшим «борцям» хіба
що. На таке міг піти лише хтось із зальотників. У вихідні до селища їх наїжджає
достобіса. На Полінівку, Поштарівку. О, там такі розумахи живуть. От хоча б і
браток Мирослави – Льонька. Десь у Києві
працює на радіо, ходить, кажуть, у демократах… Та чи з руки йому підводить
сестру? Значить, тут без старшокласників не обійшлося. В школі, на Грузькій, де
викладає математику і сам Трохимець (ставка голови сільради – мізер), вчаться самі «вундеркінди», яким
погуляти, побешкетувати, утворити якусь придибенцію – раз плюнуть. Чого вартий й десятикласник
Василько Шибик, мати якого до Трохимця очолювала правління селищної ради. Ну,
тому палець на зуб не клади, як і його мамаші. Ой, це можуть написати в
райгазеті чи інде… Як не вчасно випало на його, Трохимця, голову це
непорозуміння.
Так
усю дорогу, в сумнівах та здогадках, на комусь одному не міг зупинитись.
Справді, як у тій поговірці: не піймав, не кажи – зух. Треба думати, як викрутитись із цього
становища, здійснити намічене. Трохимець спланував так свою поїздку до столиці:
спершу завезти папери на авто, а вже потім, як буде час, шукати скульптора. А
якщо сьогодні він не застане його вдома? Ні, краще одразу на квартиру, а вже
потім..:
Вибір
зроблено: Вадим відразу подасться до
Володимира Скоморохи, митця.
На
щастя, він ще був дома. Побачивши у дверях Вадима Миколайовича, зрадів, не
знав, де й посадити раннього гостя, бо маленька квартира його нагадувала творчу
майстерню.
– Яким вітлом? Стільки часу? – подивувався вже постарілий скульптор.
Та
коли Трохимець поклав на стіл, завалений різними ескізами, печеного гусака,
плитки шоколаду, яблука, поставив пляшку кримського коньяку, господар геть
здивувався, – ще більше став заїкатися:
– Ну, Вадиме Миколайовичу… Не мално мені
наснилося, що в колидолі вибухнула лампочка… Іскли, дим…
– Як будеш і далі холостякувати, – підморгнув хитро Трохимець, – то й гармати скоро стрілятимуть біля порога.
– Ні, ні. Я вже намітив молодичку. Ось закінчу
замовлення й кидаюсь у сімейну пгоопасть.
– Коли так, то тільки після виконання моєї
просьби, – вже на серйозний лад
переходив ранній гість. – Про це розмова
– довга. Давай краще скропимо її
еліксиром.
Трохимець
розкупорив пляшку, налив по келишку, один підсунув на вільний край столу, де
сидів Володя, підперши рукою небрите обличчя. Випили. Розговорилися. Згадали,
як колись, давно-давно, доля випадково звела їх, скульптора і секретаря райкому
комсомолу. Володя тоді якраз «пожинав лаври» молодого, перспективного митця.
Олег Кошовий, Олександр Матросов, Микола Островський, виліплені ним, прикрашали
обкладинки молодіжних журналів. Конференції, з’їзди, диспути, котрі
закінчувалися, як, до речі, й тепер, –
презентаціями, фуршетами. Правда, тоді їх називали «вечірками»,
«розмовами у вузькому колі». На одній із них і домовились про творчу
співдружність. Скомороха виліпив для райкому молодого місцевого партизана,
подарував погруддя вождя, яке ще із студентських літ стояло у нього в
майстерні…
– Уяви собі, –
з образою в голосі сказав Трохимець, –
цієї ночі його розбили.
– Та ну? –
стрепенувся за столом Скомороха й похитав головою і вже примирливіше
додав: – Нічого вічного немає. Тим паче
в наш непевний час. Та й тоді було… З целков хести скидали, уйнували таку
кгаасу… І що – в дууски?
Трохимець
вийняв червоний гостинець, розмотав його, подав авторові. Той з усмішкою взяв у
руки гіпсову голову, повертів її з боку на бік, хотів було кинути в куток
кімнати, де лежали підшивки газет та різні гіпсові дрібнички, однак на мить
затримався. Цього було досить, щоб Вадим встиг покласти руку на голову вождя.
– Не смій! Ти можеш відрихтувати її?
Володимир
підняв плечі, закопилив нижню губу, вибалашував мутні очиська:
– Воно тобі залаз потлібно? Ти ж бачив останні
укази президента?
– Воно то так – стояв на своєму Трохимець. – Але не хочу, аби на моєму головуванні це
сталося. Зрозумій, в селі є всякі люди… І Вадимові пригадався Федір Карпухно,
колишній голова колгоспу, котрому останньому в селі дали орден Леніна, якого
він зараз не носить, але що в нього на душі залишилося? Та й у районі ще чимало
тих, хто тоді був у комсомолі.
Скомороха
ніби вгадав хід Вадиминої думки, бо, залишивши обкарнату гіпсову голову,
несподівано згадав:
– Здається, тебе ж із паатії виключали, хоча б
чеез це помстився… Така нагода – збили з постамента.
– Та, то по-дурному вийшло тоді, забулося.
Ні,
Трохимець нічого не забув. Воно часто відгукується в нього в душі. Хоча
починалося з дрібнички. Після райкому він працював у середній школі, математику
викладав. А директорувала Галина Михайлівна. Розумна, гарна собою, завзята.
Школа була в передових. До них часто приїздили за досвідом, на екскурсії з
інших сіл, районів. І всі такі відвідини закінчувалися випивкою. На ній часто
бував і останній секретар райкому з ідеології Василь Васильович. Взагалі, він у
школі, як то кажуть, і днював і ночував. Це навіть діти знали. На одних зборах
Вадим заступився за них, учнів, які все бачать, про «все здогадуються». І цього
було досить, щоб Галина Михайлівна свого найкращого математика не висунула… на
директора сусідньої восьмирічки. Він взявся за діло правдою й неправдою – відремонтував школу… А тут перевірка – викладай всі документи на стіл. А їх не
вистачило. Крути не крути – винуватий.
Хоч і школа стоїть, як дзіндзір, та ти все ж призвідник. Забрали партквиток.
Правда, перед самим розпадом Союзу повернули. Хоча осад на душі залишився.
– То, може, киньмо цю затію? – хотів угадати Вадимові думки Скомороха. –
Тенденція ж така: всі символи тоталіталної доби…
–
Ні, Володю, треба, – перебив його Вадим.
– Що тобі тут робити? Давай за успіхи ще
по одній…
– Коли так, залишай цього лиска. Плиїдеш челез
пау днів.
Однак ця «паа»
розтягнулася на тиждень, – Трохимця
закрутили поточні справи. То доводилося їхати мирити сусідів у віддаленому
селі, то приймав виборців, готував звіт до засідання райради, викликали в
область. Словом, зашморгнули. Добре, що ніхто в селищі не побачив зникнення
погруддя на постаменті. Бо якби хто помітив це, то обов’язково знали б і в
районі.
Правда,
один дзвінок насторожив Трохимця. Дзвонив не хто-небудь, а сам Федір Карпухно.
Голос – солоденький, єхидненький,
утаємничений. Питав, що нового, як ідуть справи, чи дуже зайнятий на роботі.
Вадим й рубанув напрямки:
– Хух… А що вам треба, Федоре Сидоровичу?
– Знаєш, треба зустрітися… Можна сьогодні…
Ні, завтра. В мене на квартирі. Я попрошу дружиноньку щось приготувати
смачненьке… А ти приготуй списочок, кому в селі треба провести газ чи
привезти вугілля, може, мішечок пшенички чи якусь півсотню гривень. Ти ж знаєш,
як люди зараз бідують.
–
Знаю… Якщо господарство має зайвину, то й сільраді перепаде дещо… А список
буде.
–
От і добре. Тоді завтра, під вечір.
–
Цей Сидорович ох і хитрун! – подумав
Трохимець і поклав на важіль трубку.
Який
добряка… А може, це своєрідна приманка? Незабаром перевибори, когось мітить
на моє місце? Добре, якщо про пам’ятник нічого не знає. Втім, він може щось і
оригінальне придумати, тому треба поспішати. Поспішати!..
Ніхто
не знає, як Вадим Трохимець цього разу діставався до столиці, який гонорар
відвіз скульптору Скоморосі. Головне, що той таки дотримав слова – відрихтував свою студентську роботу. Додому
Вадим повертався останнім рейсовим автобусом. І коли геть стемніло, а Мирослава
пішла додому, він городами, із стільцем та згортком під руками, дістався до
об’єкта. Постамент вождеві стояв у невеликому парку, неподалік сільського
клубу. Та до нього вже давно заросла, як то кажуть, людська стежка. Це було на
руку голові сільради – ніхто не побачить. Правда, коли підходив до п’єдесталу,
з кущів живоплоту, гавкнувши, вискочив приблудний собацюра та й побіг темною
алеєю.
Вадим
примостив під постаментом стілець, став на нього. Приготовлений ще в сільраді
цемент, розмішаний на клею ПВА, виклав горбочком на верхівку підмурка. На те
місце втиснув і відремонтовану голову вождя трудящих. Довго тримав на ній свою
важку руку, поки вона й не заклякла.
Так
же обережно обмів ганчіркою погруддя, верхню частину п’єдесталу, обачно ще
поторкав голову – стоїть! Тільки після
цього обережно зіскочив із стільця.
Була
тиха глупа ніч. Високо в небі, де вже висіялись зірки, кудись летів журавлиний
ключ. Його радісне «курли» віддавалося в душі й Трохимця, веселило її,
наснажувало. Дарма, що селище вже спало, Вадим повертався до сільради – треба ж занести стільця, – мугикав собі щось веселе під ніс. Воно можна
було йти по панелі асфальту – кого там
зустрінеш? Та, як то кажуть, береженого Бог береже. Таким він був завжди, цей
Вадим – вертався городами…
Наступного
ранку Мирослава рано прийшла на роботу. Та в своєму кабінеті вже сидів
Трохимець. Як завжди – суворий,
непроникливий, діловий. Писав якісь папери. Мабуть, знову про «Таврію», яку
занарядили, але ніяк не можуть віддати сільраді. Дівчину розбирав сміх. Його
побачив голова і хитрувато запитав:
– Що скажеш веселе?
– Хе, що –
стоїть!
– А він і стояв, що, не зрозуміло?
Дівчина
по-справжньому захіхікала, поклала на стіл газети, принесені з пошти, сіла на
своє робоче місце, стала міркувати:
– Наче його ніхто й не куражив… Чи то світ
став таким, чи то люди збайдужіли… Це ж треба – в центрі села стоїть колишній кумир, а всім
– наплювати…
– Хай стоїть! – махнув на це розміркування Трохимець. – Краще
скажи, хто вчора і з чим приходив до нас?
– Ага, –
згадала Мирослава, – заходив
Карпухно. Нагадував про сьогоднішню зустріч. Просить список найбідніших людей
навколишніх сіл.
– І навіщо вони йому? – нарочито дивується Трохимець.
– Як навіщо? Скоро ж вибори – в депутати мітить.
–
На голову сільради?
– Вадиме Миколайовичу, беріть вище – у
Верховну. Всі роки був скупердягою, а це розщедрився – допоможе бідним. До
речі, вас довіреною особою хоче взяти.
–
Та ну? – щиро подивувався Трохимець.
–
От вам і ну.
Вадим
розчинив нарозпашку вікно, за яким уже брунькували вишні, на повні груди став
удихати весняну теплінь. Йому чомусь не хотілося йти сьогодні на зустріч із
Федором Карпухном. А втім, чому б і не піти? Адже тепер і… ворон не каркне.