Михайло Сидоржевський. “Шалене прискорення часу”

З циклу «Світ за порогом»
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
30.
…втім, того дня обіцяного дива з безплатним роздаванням наїдків довірливі громадяни так і не дочекалися; казали, що під вечір в одній з крамниць розлючений натовп вщент порозбивав вікна, а в іншій кілька найбільш агресивних громадян із черги побили завідувача магазином, який необачно обмовився, що насправді ніхто нічого безплатно роздавати й не збирався, а навпаки, за день – два ціни зростуть у десять чи двадцять разів, а всі товари зникнуть із прилавків, і їх видаватимуть тільки за спеціальними картками; мовляв, нібито так розпорядилися керівники міста перед загрозою неминучого голоду й очікуваних безпорядків; зрештою, за якийсь тиждень – другий так і сталося, товари почали стрімко дорожчати і прилавки крамниць швидко заголилися, проте впродовж цього часу під магазинами щоранку шикувалися гамірливі черги: а раптом нагорі передумають, і найбільш терплячі будуть винагороджені дармовою вареною ковбасою, консервованим горохом чи злежаним сиром? чи вірили в безплатний сир голодні громадяни в чергах, а чи їм хотілося, праглося бути обдуреними? тодішня (як, до речі, і нинішня) медична психіатрія, на жаль, мало цікавилася подібними питаннями, проте феномен локшини на вухах згодом повторювався багато разів на території колишньої колонії останньої на землі імперії; кожного разу, купившись на дешеві обіцянки чергових баламутів, громадяни за якийсь час починали, витріщивши очі, простувато чухати потилиці і несамовито плюватися, оскільки – і винятків не було жодного разу – зазвичай кожна влада, безвідносно до гасел чи барв на партійних прапорах, своїх обіцянок не виконувала і навіть не збиралася їх виконувати; головним зазвичай було побільше наобіцяти, підсипати посполитим тухлої гречки і отримати бажане високе крісло чи бодай табуретку у найглухішому хуторі; щойно це відбувалося, як про громадян та їхні дрібні надокучливі потреби обранці неодмінно забували; зрештою, й самі громадяни переважно не згадували, що ж саме вони вимагали чи просили, а лиш мовчки витирали шмарклі, покірно чекаючи наступних виборів і чергової дармової гречки; поодиноке незадоволення надто норовистих переважно закінчувалося лютим розтиранням плювків підошвами черевиків і міцно стуленими дулями в кишенях; особливо гонористі та багато знаючі іноді безслідно зникали чи стрілялися в гаражах та кабінетах, або ж автомобілі, в яких вони їхали, несподівано потрапляли у страшні аварії; втім, це увійде в наше життя трохи згодом, пізніше, за якихось п’ять – десять років, щоб перманентно тривати не одне десятиліття, набуваючи гротескних форм, а тоді, стоячи в довгих безнадійних чергах під порожніми крамницями ще зовсім молодої, не зрозумілої ні собі, ні світові країни, ми про це навіть не здогадувалися, і навіть у найсміливіших фантазіях не могли уявити калейдоскопу неймовірних, драматичних подій, котрі вже наближалися; цікаво, що жоден з доморощених оракулів не спромігся вгадати фантастичних сценаріїв, які писалися тоді і, власне, пишуться й досі; втім, чи ми могли тоді, терпляче тупцюючи в очікуванні блаженної справедливості під понурими, наглухо зачиненими дверима казенних магазинів, взагалі про щось думати, крім власного шлунку і стравоходу? чи наші голови займали думки про дарунки свободи навіть тоді, коли ми сміливо, проте озираючись навсібіч, горлали на мітингах: «дайте нам волю! дайте нам свободу!»? ми сподівалися, що на руїнах імперії побудуємо земний рай, в якому всі блага поллються нескінченним потоком, і кожен отримає стільки, скільки здатен заковтнути? чи знали ми, як той рай будувати, а чи сподівалися, що хтось за нас його збудує, чиясь керівна рука дасть грошей і вкаже напрямок шляху?.. зрештою, якогось дня містом поширилися чутки про те, що скоро гроші втратять ціну, і пенсії, а також зарплатню робітникам, лікарям, учителям і чиновникам видаватимуть продуктами й товарами; за день – два почали пліткувати про масові скорочення на заводах і фабриках, а ще на стовпах і стінах будинків хтось порозклеював папірці з пропозиціями вигідно вкладати гроші у видобуток нафти в Новій Зеландії, при цьому невідомі благодійники обіцяли шалені дивіденди – до восьми тисяч відсотків річних прибутків і безплатний авіапереліт за грішми у далеку заморську країну; на цих жовтуватого кольору папірцях можна було, придивившись, розрізнити сонячні фотокраєвиди казкової країни і її щасливих, сяючих безтурботними усмішками мешканців; щоправда, фотографії були якісь невиразні, бліді, з розмитими фарбами, проте прочитане з папірців паморочило нам голов
и; здається, хтось із наших громадян одразу побіг за вказаною адресою, щоб вигідно і швидко, поки в Новій Зеландії не передумали, вкласти знецінені гроші, однак за якийсь короткий час усіх в нашому місті спантеличило повідомлення телевізійної ведучої, котра трагічним голосом сповістила, що видобуток нафти в Новій Зеландії – виявляється, обман кількох пройдисвітів, і їх скоро арештують, і що насправді гроші дуже вигідно вкладати в якісь тутешні трасти, і що там уже обіцяють двадцять тисяч відсотків річних прибутків – якщо гроші вкласти негайно; тим часом справдилися чутки про метаморфози із зарплатнею – під завершення того дивного року, якраз «під ялинку», на кількох найбільших заводах нашого міста замість грошей робітникам видали шпінгалети, розетки, мило і чоловічі й жіночі труси; насувалося майбутнє…
 
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019