“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026

З недавніх пір кухарка Надька на нас образилася і тепер не посміхалася, і не жартувала, подаючи через амбразуру миски, а мовчки кидала їх на полицю, блискаючи злими очима. Добре, що не бажала: «А щоб ти вже вдавився!», хоча може і думала про таке. Старателі народ мало романтичний, можна сказати – грубий, але посміятися любили, тому без коментарів справи не залишали: «Що, Надюню, цю ніч він тобі не догодив?», або жартома звинувачували один одного у тому, що «Ти їй не догодив, а через тебе всі страждають», хоча коханців у 30-ти річної Надії серед нас не було. Нам було не до того – аби після роботи поїсти та швидше впасти на нари, бо завтра знову впрягатися в каторжну працю на 12 годин. І так щодня, протягом 7 – 8 місяців, які називаються «сезоном». Ми приїжджали на роботу в артіль добувати золото з далекої України, аж в Магаданську область, щоб заробити, а тому сил і часу на розваги з кухарками просто не залишалося.
Як би там не було, але згодом Надія змінила гнів на милість, та і сердитися на всіх зразу їй набридло. Зате тепер, з усмішкою подаючи миски з супом чи «хторим», (як називав другу страву один земляк-хуторянин), вона частенько називала нас не інакше, як кобелями. Мабуть, було за що.
Нашими основними ворогами протягом сезону були втома і одноманітність. Цілих пів року, нічого іншого, окрім порослих бідненькою тайгою сопок, ми не бачимо. Пів року, з дня в день, ходимо одними і тими ж стежками, б’ємо ноги об одне і те ж каміння, ішачимо на одному і тому ж полігоні, носимо одну і ту спецівку та чоботи. Пів року перед очима одні і ті, інколи осоружні і ненависні, бородаті пики колег – старателів. Пів року одні і ті ж розмови чи суперечки про роботу. Приліт «вітрака», як казав бульдозерист-білорус, тобто гвинтокрила, – подія, але це бувало раз на два тижні. З такою оказією до нас потрапляли газети і листи. По «зимнику», ще по замерзлій дорозі, доки не почнеться відтайка і повінь не переповнить ріки і струмки, які стають справжніми річками, вантажівка з центрального стану до нас приїжджала кілька разів на тиждень і ми частіше отримували листи, газети чи свіжі плітки про артільне життя. Після пошти розмов вистачає на кілька днів, а далі – та сама робота і нічого більше. Особливо влітку, коли єдиним транспортом, який до нас добирався, був гвинтокрил.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З часом забуваєш, що десь далеко живе і вирує інший світ, є інші люди, є міста і вулиці, та що там казати, якщо через кілька місяців бурлакування починаєш ловити себе на тому, що з пам’яті поступово зникають рідні обличчя дружини і донечки. Навіть заплющивши очі, викликати ясний і чіткий образ коханої вже не можеш – він неначе розпливається, або ховається за серпанком. Від важкої роботи не лише забуваєш все на світі, але і елементарно тупієш. Таке старательське життя.
Каторжна, виснажлива робота і короткий сон – оце і вся культурна програма, бо супутникового телебачення тоді ще не було, як і мобільного зв’язку. Тому старателі, дорослі бородаті чоловіки, неначе діти, радіють будь-якій можливості відволіктися на щось інше, ніж робота і колеги. Хоча б на собаку чи кота, щоправда з котами в північних артілях чомусь було сутужно. А от собак ми любили – все ж таки жива душа, хоча і з хвостом. Навіть погладити маленьку собачку, яка жила у нас на дільниці, було приємно – хоч якесь тепло і безпосередність. Зрозуміло, що і вона горнулася до людей, радісно стрибала і скавучала, вимахуючи хвостом, особливо біля їдальні, коли після вечері ми могли потішити собача кісточкою.
А з Надією вийшла така історія. Якось влітку до нас, через непрохідне тридцятикілометрове болото, пробився всюдихід, а за ним прибіг і новий мешканець – пес. Звідки він і чому ув’язався за всюдиходом, водій не знав, але новому собаці ми зраділи, немов новій людині. Було видно, що його пращури були породистими, оскільки він був схожий на коллі. Хтось із нас на це зауважив, хтось не розчув, та так і стали ми його звати Миколою. Він був великим, довго-лагідномордим собакою. Справжній красень, а найбільше його прикрашала довга і хвиляста сіра шерсть, яка під дощем робилася кучерявою, неначе жіноча «хімія».
Тепер у нас стало дві собаки. Щоправда, наша сучка була непоказна, прямо сказати – паршивенька, мала, руда і кирпата, але в парі вони нас добряче розважали своїми витівками. Собаки швидко, що називається, знюхалися, і гралися, немов кошенята, тому мимоволі викликали на наших бородатих обличчях посмішку. Вони цілісіньким днями гасали одна за одною і були обов’язковими учасниками наших щовечірніх посиденьок біля їдальні. Зрозуміло, що обидві собаки були абсолютно ручними і надзвичайно лагідними з нами. Однак Микола мав і неприємні звички. Він немилосердно оббирав свою подругу під час їжі. Не приведи господи, якщо вона їстиме свій шматок довше за нього! Покінчивши свою «пайку», Микола негайно і люто накидався на собача, кусав і проганяв, а потім спокійнісінько влягався доїдати здобич, не звертаючи ніякої уваги на жалібне скигління ображеної тваринки. З іншої живності була в нас пара поросят, яких нам привезли, щоб на осінь поліпшити раціон свіжиною. Вони теж були кумедними, цілими днями бігали поміж бульдозерами, качаючись в калюжах і навіть залазили в мастило, яке зберігали в металевих пів-діжках. Микола чомусь вирішив, що це його конкуренти і ганяв їх, де лише побачить. За це йому добряче перепадало, бо ми не хотіли, щоб поросята позабігали світ за очі. Втім, це теж входило до кола наших розваг. Поросята після собачих атак все одно теж ішли до їдальні, насторожено помахуючи хвостиками і роззираючись на всі боки.
Тим часом сезон ішов звичним і усталеним порядком. Дні змінювалися ночами, а ночі – днями, а те, що ночі були білими, а працювати доводилося за десятьох, то і переходу ми часто не помічали. Одна радість – собаки. З часом вони добре освоїли найближчі околиці і ми часто чули їхнє заливисте гавкання десь з верхівок сопок – мабуть, знову ганяли бурундуків чи білок. У Миколи були й інші вороги – ворони. Колимський ворон-птах особливий. Він великий, чорно-лискучий, гарний, дуже поважний і хитрий. Ворони весь час крутилися біля кухні і їдальні і нерідко крали шматок прямісінько з-під собачого носа. Таке Микола не пробачав, а тому, побачивши своїх крилатих ворогів, чимдуж кидався з скаженим гавкотом до них. Птахи поважно знімалися в повітря, але далеко не тікали – вмощувалися на найближчій модрині. Пес мчав за ними, задерши морду, перечіпаючись через пеньки та баюри. Він підбігав – вони перелітали трохи далі, і так тривало доти, доки Микола знесилено не падав під дерево, жалібно поглядаючи на невловимого ворога. Потім, присоромлений і похнюплений, ішов відлежуватися. А завтра все починалося спочатку. Ми дуже сміялися з собачих витівок і навіть розповідали про них одне одному, неначе про сімейні чи інші, важливі справи, коли здавали зміну на полігонах.
Аж ось Микола чи то подорослішав, чи прийшов такий час, але його ставлення до подруги змінилося докорінно. Тепер він цілісінькими днями бігав за нею. Ми навіть перестали його за це поважати і проганяли, якщо він підбігав, збираючись лизнути руку.
Тепер він не забирав у собачки кісток, а навпаки, героїчно відвертався, навіть коли вона наважувалася їсти з його миски! Він вже не кусав її, розлютившись під час ігор, а сам повискував, коли вона аж надто загравалася, гризучи Миколині вуха. Очі в нього стали лагідні і покірні, як у закоханого чоловіка. Сумнівів не залишалося – наш Микола закохався в негарну, безпорідну двірняжку. Щоправда, вибір у нього був невеликий, але мало цього, він раптом почав ревнувати нас до своєї подружки. Варто було комусь з чоловіків погладити собачку, як Микола заходився пронизливим гавкотом і змушував собача відбігати подалі. А коли вона не робила цього, або ми її навмисне не пускали – його ревнощі аж зашкалювали. Він з люттю кидався на супротивника, намагаючись вкусити людину, причому намагався дістати до обличчя, ну і зрозуміло, не одному з нас добряче «полатав» штани чи куртку. Найдивнішим було те, що нашу єдину на дільниці жінку, кухарку, пес ігнорував. Що б вона не виробляла з собачкою, він залишався спокійним.
Як би там не було, а така ситуація тішила нас неймовірно і стала чи не головною темою розмов і навіть налаштовувала на філософський лад стосовно єдності природних почуттів у людинно-тваринному світі. Проте ідилія у собачих стосунках тривала недовго.
Тижнів через два поведінка Миколи почала змінюватися. Він перестав бігати за своєю «дружиною» (а те, що так сталося, ми і бачили, і чули). Він уже не так дратувався, коли хтось гладив його собачку. Іноді, за звичкою чи для порядку, ще підгавкував, але потім відвертався і байдуже влягався на землю. Зміна у собачих стосунках дала новий напрямок нашим розмовам і філософії. «Життя є життя» – мудрував хтось після вечері, сидячи на сходах їдальні. «Між людьми теж кохання не вічне. Замолоду тільки про дружину і думаєш. Замолоду всі думають, що ніколи не наробляться і не накохаються, бо сили – через край. А потім все якось відходить. Там пиво, там футбол, а там чарка, а до жінки – ніколи і підійти». Більшість сходилася на тому, що охолодження стосунків звичайна справа як у людей, так і у тварин.
Особливо добре розмовлялося після вечері, коли був час спокійно посидіти, покурити перед сном. Тим більше, що біля нас завжди крутилися і собаки. Якось, коли ми всілися на колодах і грілися в променях призахідного сонця, лінькувато відганяючи комарів, кухарка винесла собакам залишки вечері. Вони діловито взялися до їжі. Микола швидко проковтнув свою порцію, подивився довкола, глянув на свою подругу, яка спокійненько і не поспішаючи виїдала миску, аж раптом загарчав і несподівано кинувся до собачки. Та, зрозуміло, вже відвикла від такої безцеремонності, і кістку не покинула. Тоді Микола, не довго думаючи, покусав собачку. Та, скімлячи на всю тайгу від болю і образи, заховалася під балок, а Микола, як у старі добрі часи холостяцького життя, влігся і спокійнісінько довечеряв награбованим.
Насміявшись, ми, звичайно, взялися коментувати такий поворот подій, але нас перебила кухарка, яка теж спостерігала за собаками: «Ото вже сволота! Оце вам і мужича душа! Ну, чистий тобі мужик! Поки загравав, вилизував усе що міг, а добився свого і – прогнав. Ще і покусав, паразит такий! Оце ваша мужича природа, як на виставці. Всі ви такі!», – голосно і сердито проговорила вона і, хряпнувши дверима, сховалася у їдальні. Нам стало ще веселіше – реготали, як навіжені, але тепер вже з кухарки. Вона кілька разів пробувала полаятися на нас з дверей, але врешті-решт плюнула наостанок і пішла спати, а ми залишилися докурювати.
«Ось тобі і собаки. І скажи після цього, що в них не так, як у людей», – після мовчанки протягнув сивий промивальник Петро.
«Це любов, природа, – підхопив Іванович, бульдозерист, який проробив на Колимі років з тридцять. – Тут все ясно. Я тобі інше скажу. Собаки і ведуть себе, як люди. Який господар, такий і собака. Може бути нахабною, а потрапить «під роздачу», де й подінеться її норов. Колись на Врізаному (дільниці старателів називалися за назвою струмка, по нашому річки, на якій вони працювали), у нас був один хлопець. Так, років тридцяти йому було. З усього видно, що на материку він був з кручених. Трохи блатненький, трохи нахабний, правда, тут норову не показував, але щось таке в ньому було. І що характерно, собака була просто копією хазяїну. Тоді ми лише приїхали обживатися, а він приїхав з собакою. Скажу вам, що собака була препаскудна – мале, але гавкуче і нахабне, до самого нікуди. Зайде він ввечері до когось в балок, спочатку сезону ми ходимо один до одного в гості – і воно тут як тут, та ще і на господарів кидається, а то залізе на нари, прямо на постіль, і нічого не зробиш – кидається. А то до їдальні не підпускає – гавкає і хапає за ноги. Ми відбрикуємося, а господар сміється. Ми б її швиденько привели до тями, але не хотілося через собаку лаятися з початку сезону. Так було, доки до нас не прибув великий бульдозер «Т-330». Екіпаж – два чоловіки, і в кожного по собаці. Собацюри – справжні колимчани, правда переводняки, але великі і досвідчені. Один був на зразок вівчарки, а інший – невідомої породи, білого кольору. Хлопці їх брали навіть на полювання і неабияке, а на лося чи ведмедя. І ті не боялися! Ви ж знаєте, що коли звичайні собаки почують поблизу ведмедя, вони ховаються і затихають, а ці не такі – відразу в атаку. До того, як у нас на стані з’явилися нові собаки, наш цуцик бігав гордо, високо задерши голову. Але щойно вони його побачили, як зразу взяли в оборот. Дали такого прочухана прямо біля їдальні, що ми навіть злякалися, що вони те собача перервуть навпіл. Скавучало, бідне, як несамовите, але з цього часу його неначе підмінили. Тепер він до їдальні не потикався, навіть якщо його звав господар, а бігав оддалік, підібгавши хвоста і опустивши голову. Ті лобуряки ще кілька разів його «прихоплювали», а невдовзі собача десь зникло. Господар казав, що його собачка забігла світ за очі від образи. А слідом на іншу дільницю перевівся і господар. Теж не витримав образи, чи що? Скажете, не як у людей?», – наостанок запитав Іванович, докурив цигарку, подивився на небо, на якому вже висвітилися вересневі зорі, і пішов спати.
«Собаки – собаками, а ми й самі як собаки, – кинув Петро і теж піднявся, а потім додав, – тільки вони не ішачать, як ми, неначе прокляті. Ще потрібно подивитися, у кого з нас справді собаче життя». Хтось з нас гукнув кухарку, але та не вийшла: «Ти думаєш, тільки кобелі здатні на таке? Ось послухай. Весною ми довго виходжували пса, якого на розправу чужій зграї заманила сучка. Причому у неї були цуценята саме від нього. Тільки тепер вона отаборилася на сусідній дільниці, але часто прибігала до свого колишнього і вони вдвох бігали тайгою. Якось вона підбігла до струмка, але чомусь не переходила його, як завжди, щоб підійти до нашого стану. Стояла-стояла, махала хвостом, доки наш дурень не пішов до неї сам, а там на нього чекала справжня пастка – накинулася ціла зграя собак, які не знати де взялися в нашій глушині і так пошматували, що думали, вже не виживе. Замість одного боку у нього була велика кривава рана, абсолютно без шерсті, її просто зірвали, неначе скальп. Він довго відлежувався у нас під нарами, нічого не їв, лише пив воду, а потім почав зализувати рану. Правду кажуть, що заживає, як на собаці. Рана в нього швидко зменшувалася і згодом відновилася шерсть, як нічого і не було. Але для чого вона його заманила під чужу зграю – оце загадка. Не інакше, якось домовилася з новим ухажером. А ти кажеш, кобелі. Ви теж штучки добрячі, якщо подивитися».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.