“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
А неподалік від них паслося велике стадо свиней
(Євангеліє від Матвія 8:30
Переклад Рафаїла Турконяка)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Спершу з мряки з’явився контур його кортизолового живота, а вже потім і він сам вишкандибав і привітно помахав рукою. Андрій помахав у відповідь. Ліам залишив на стоянці супермаркету свій вицвілий від сонця та часу «Ровер Метро» за сто метрів від залізничного вокзалу Челмсфорда чи Челсфілда. Того «Метро» (з наголосом на першому складі) варто було б позбутися ще в минулому столітті. Однак річ не в тім, що Ліам не міг придбати собі нову автівку. Він вважав безглуздям купувати щось нове, коли й старе працює добре та заводиться майже з першого разу. І, звісно, у цьому було щось іще.
У тому вони були чимось подібні. Андрій на розпродажі знайшов собі подвійний касетник (дабл-дек) «Sony» з мегабасом. То не була спроба вчепитися за минуле. Аж ніяк. В Андрія такого минулого ніколи не було. То навіть не ностальгія за нездійсненими вчасно мріями, а лише можливість слухати те, що ніколи не було оцифроване і можливо, бути його останнім слухачем. Плівку будь-якої миті могло зажувати. Незатребувані часом гурти з Гани, Малі чи Сенегалу, ефіопський джаз із фірмовим шипом, записаний на примітивних студіях, не каталогізований алжирський раї та тернопільський панк… Усе, що залишилося від цілого покоління музикантів.
– Тримай, – Андрій простягнув пакунок.
– Що це?
– Подарунок.
– То зайве.
– Це повага. У нас із порожніми руками в гості не ходять.
Ліам зазирнув у пожмаканий пакет з H&M.
– Feck off, you didn’t get me this, did ya? (Відчепись, ти ж не мені це купив, справді?).
Це була стопка британського щотижневика «Spider-Man» 1979 року в досить непоганому стані як для дешевого газетного паперу, майже без заломів. Не абищо. Тираж журналу був чималий, і це далеко не перші випуски, тож із колекційного погляду вони тепер коштували не так уже й багато. У найкращому разі – два фунти за примірник. Максимум двадцять. На обкладинці Ліам краєм ока помітив напис олівцем: «2 Веллі». Роуд? Стріт? Можливо, це не адреса, а прізвище колишнього власника. Такі помітки робили продавці газетних кіосків на залізничних станціях. Популярні випуски свого часу розкуповували миттєво, і кіоскери відкладали примірники для постійних клієнтів, аби випадково не продати комусь іншому. Технічно такий напис дефектом не вважався. Чийсь скарб. Старанно збережений. За десять пенсів на тиждень! Цілком пристойна сума для школяра. Десять жувальних «хробаків» або пакет чіпсів. Стандартний пакет коштував близько восьми пенсів, на решту можна було купити ще дві іриски. На око в пакеті лежала мало не річна підписка, а отже, у «жувальних хробаках» це десь пів тисячі мармеладок! Ймовірно, той, для кого це було важливо, днями відійшов у засвіти, а спадкоємці позбулися мотлоху у «Фарі» чи «Оксфамі» (мережі благодійних магазинів), додавши до колекції старі капелюхи, піджаки та черевики. Зручніше, ніж везти все це на сміттєзвалище. Не треба бронювати слот.
– Дякую, друже.
– Немає за що.
– Я твій боржник.
– Не мели дурниць.
Це не про гроші. Це про дитинство. Це все одно, якби Андрієві хтось подарував «Барвінок», на який у сімдесят дев’ятому він чатував у визначений день, аби хтось із сусідів не поцупив журнал із поштової скриньки. За суттю «Барвінок» – майже те саме, що й «Людина-павук», тільки замість підлітка Пітера Паркера функцію борців із несправедливістю в ньому виконували Ленін, тимурівці й Василько на демонстрації…
Оксана та Андрійко – жовтенята. Веселі та допитливі. Їм дуже цікаво дізнатися про життя їхніх однолітків за кордоном. «От би побувати в різних країнах та потоваришувати там із дітьми», – мріяли Оксана та Андрій. Довго думали вони над цим і вирішили звернутися за допомогою до Барвінка. Він – досвідчений мандрівник і завжди всім охоче допомагає. Барвінку сподобався їхній задум.
– Полетимо літаком, – сказав він. – Але не простим, а чарівним, щоб усі жовтенята, розгорнувши журнал, могли подорожувати разом із нами. Куди вирушимо? До яких друзів?
«Барвінок», січень 1979 р.
Власне, те, що вони були друзями, – доволі нетипово. Андрій за п’ятнадцять років тут більше ні з ким так і не потоваришував. Англійці зазвичай тримають чужинців на відстані формальної ввічливості. Мабуть, це стало можливим лише тому, що Ліам був ірландцем. Це суттєво змінювало все. За менталітетом ірландці подібні до українців. Такі самі впертюхи, анархісти (ніякої поваги до будь-якої влади), через одного – теологічні фаталісти, відчайдушні розбишаки й водночас сентиментальні слинтяї, що розрюмсаються, зачувши тужливу пісню.
Андрій із Ліамом навіть зовні були схожі. Обидва голомозі, в окулярах. Обом під шістдесят. Один і другий зранку приймають розчинні вітаміни, тільки один п’є групу B, а другий – С, Е та цинк із селеном. Обидва одинаки. Ліам втратив дружину вісім років тому – померла від раку. А Андрій увесь час був безпритульним бобилем. Обоє часом відчувають щем у серці. Обоє не знають, з якого боку воно розташоване. Обидва неодноразово бралися за «Улісса» й не подужали, проте планують одного разу дочитати. В обох стресові неврози, і обидва з тим нічого не роблять. Обидва люблять знайти на розпродажі щось цікавеньке за помірну ціну. Один і другий п’ють віскі виключно шотами – не розбавляючи, одним ковтком. Перераховувати можна довго…
Познайомилися вони, коли разом волонтерили на складі фудбанку. Кілька разів вибиралися разом ліамовим «Ровером Метро» в неділю до сусідніх графств заради мальовничих краєвидів та якогось пастушого пирога в сільському пабі…
А рік тому Ліам переїхав із великого та недешевого Лондона до Челмсфорда чи Челсфілда, і їхня дружба перемістилася в площину вподобайок у фейсбуці. Зазвичай ірландець постив світлини вітражів, бо був активним членом товариства збереження церков. У королівстві чимало парафій за останні роки залишилися без пастви, і доглядати за Святими Маріями та Святими Трійцями XVI–XIX століть стало нікому…
Аж тут у суботу замість тих вітражів у стрічці з’явилося селфі з лікарні. У Ліама було щось із колінами. Остеоартрит, здається. Андрій переглянув коментарі. Під фотографією було з десяток побажань найшвидшого одужання. Він додав від себе: «Що за? Я тільки-но зібрався до тебе (ірландець давно його запрошував). Ти це, не хворій! У мене, крім тебе, тут більше немає нікого. Негайно одужуй!». І того ж вечора отримав відповідь у приват: «Коли приїдеш? Завтра чи вже в понеділок?».
Власне, Андрій насправді їхати нікуди не збирався.
[21:20] Андрій: Давай у понеділок.
Неможливо було отак одразу погодитися, потрібен був час. І додав, бо ж людина хворіє: «Але якщо треба, то й у неділю можу».
[21:22] Ліам: Нє. У понеділок навіть краще. Тоді я ще похворію завтра, а післязавтра гайнемо в глухі села. Є одне класне місце…
У розумінні Ліама «класним місцем» могло бути болото в Сомерсеті, езотерична секта чи заклад, відомий тим, що в ньому колись когось знудило.
[21:23] Ліам: Там свіжі копчені креветки й дивовижні пиріжки з рибою та шпинатом. Не-до-ро-го!
[21:25] Андрій: Пи-ріж-ки… Ти мене зваблюєш пиріжками. Треба їхати!
[21:26] Ліам: Але зранку, бо то далеко! Я зустріну тебе.
* * *
Отож у понеділок Андрій прокинувся о сьомій з ерекцією. Таке останнім часом траплялося з ним нечасто. За результатами американського національного дослідження 1993 року, приблизно кожен четвертий чоловік (а ймовірніше – кожен) щонайменше раз на тиждень мастурбує. Варто пам’ятати про це, коли слухаєш звернення прем’єр-міністрів, сенаторів, монархів, канцлерів, нобелівських і букерівських лауреатів, астронавтів (особливо астронавтів) та президентів. Мастурбація сприяє виробленню дофаміну та ендорфінів, що допомагає зняти напругу та знизити рівень кортизолу.
Андрій із дитинства віддавав перевагу вікарному онанізму. Це коли оргазм досягається виключно силою уяви, без будь-якого фізичного контакту з прутнем. Для цього він мав кілька перевірених часом сценаріїв. Цього ранку скористався «львівським»: він, ще юний, приїжджає до Львова й зупиняється у доброї знайомої, яка винаймає кімнату на Сихові та навчається в університеті. У кімнаті лише одне ліжко. Він, керуючись власними уявленнями про порядність, каже, що спатиме на підлозі. Вона відповідає: «Заспокойся, ми ж не діти».
Вночі вони сплять без ковдри, бо надворі липень. У тиші його погляд потайки спершу зупиняється на розсипаному по подушці волоссі, що обрамляє її обличчя, – уві сні воно позбавлене денної строгості. Потім опускається до шиї, де ледь помітно пульсує жилка. Звідти – до прихованого футболкою плеча. Трикотаж, збираючись у променисті складки, наче вказує шлях до пологого схилу живота й далі – туди, де лінії стегон сходяться в таємничому тяжінні. Торкнувшись обтягнутого білизною підвищення, яке в літературі називають «Венериним горбком», погляд сповільнює свій біг і зупиняється в трепетному усвідомленні близькості людини, яка довірила гостю свій сон.
Після еякуляції Андрій прийняв душ, одягнувся та подався на Патні. Звідти потягом на Ватерлоо, потім сірою гілкою до Стратфорда. Там придбав квитки одразу в обидва боки і, згаявши час на пошуки потрібної платформи, спізнився на свій потяг. Через це чекав ще пів години на наступну електричку, що зупинялася в Челмсфорді чи Челсфілді.
Зрештою, через дві чи навіть три години Андрій простягнув пожмаканий пакет H&M із коміксами друзяці.
* * *
– Пристебнися, старий дурню. Я за тебе штраф платити не буду.
Це була не образа, а своєрідний прояв любові, яку Ліам дозволяв собі виключно у спілкуванні з друзями. Зі сторонніми він завжди був напрочуд ввічливим, хоча подумки міг і послати куди подалі.
Він кинув пакунок на заднє сидіння, трохи почаклував із замком запалювання, і автівка, здригнувшись, не одразу, та все ж завелася.
– Куди ми?
– Побачиш. Тобі там сподобається.
– Далеко?
– Десь дві з половиною години, якщо не застрягнемо в заторах.
Покрутившись кільцевими розв’язками Челмсфорда чи Челсфілда, вони нарешті виїхали з міста.
«Герої Марвелу здаються більш живими та справжніми, у них є проблеми, з якими ми стикаємося щодня, на відміну від ідеалізованих персонажів інших видавництв».
Джеремі Роу із Фарнема «Spider-Man», 1979 р.
«Якби я була чарівницею, то зробила б так, щоб на Землі не було війни. Щоб зникли гроші й усе було безплатним. Щоб люди не вмирали, а земля ставала тільки красивішою».
Юля Запорожець із Києва, «Барвінок», 1979 р.
– Як тобі ситуація в Перській затоці? Іранці «шахедами» атакують танкери…
– Ніяк. Ти знаєш моє ставлення до всього, що не стосується мене особисто. Я за цим не стежу. Мене це цікавить виключно в контексті пришвидшення завершення війни в Україні й аби це не спровокувало ще більшу сраку.
– Я чому спитав, бо прочитав про українських інструкторів-перехоплювачів дронів у Катарі.
– Як на мене, то не найкраща ідея втягувати Україну ще й у штурханину на Близькому Сході. Звісно, я не знаю закулісних подробиць і домовленостей. На мій погляд, це черговий бізнес.
– Як і в будь-якому бізнесі, необхідно вчасно визначитися, на чиєму ти боці.
– Останнім часом я все більше схиляюся до того, що це ілюзія, ніби є якийсь вибір. Це тільки здається, що ми вільні що-небудь обирати. Насправді ж, хоч би що ми вибрали, будь-який варіант заздалегідь передбачений вселенським алгоритмом, логіка якого нам невідома.
Вони замовкли й більше до Перської затоки не поверталися.
«Барвінок» у 1979 році коштував п’ятнадцять копійок. Чималі гроші як на той час. За таку суму тоді можна було придбати в автоматі п’ять склянок газованої води з сиропом, купити тістечко «Картопля» в гастрономі чи у фойє «Комсомольця» пограти в «Морський бій»… У склянках солодкої газованої води річна передплата на журнал становила рівно шістдесят порцій, а це – не більше й не менше – дванадцять літрів лимонаду…
Туман був настільки щільний, що світ обривався мало не на відстані витягнутої руки. Ранкове світло, потрапляючи в цю бліду товщу, розчинялося в ній м’яким сяйвом, втрачаючи напрямок. Машина просувалася «за приладами». Допотопний навігатор Ліама прокладав найоптимальніший маршрут. Смартфон Андрія враховував затори та ремонт доріг і радив їх об’їзд.
– Он там ліворуч найбільший норманський замок у всій Європі, між іншим! Вигляд бомбезний! Ти маєш туди якось поїхати…
Андрій кивнув, стримано висловив зацікавленість і навіть примружився, намагаючись щось розгледіти у вказаному напрямку, однак через туман нічогісінько не видів.
– А там десь Дедем. Пейзажі, запевняю, неймовірної краси. Неперевершені. Луки, пагорби, річка між вербами… Така собі академічна констеблівська пастораль. За триста років там майже нічого не змінилося.
– Ну, хоч десь щось лишилося незмінним…
Машина потроху накручувала милі. Ліам пригальмував перед поворотом, перемкнув передачу, і літній «Ровер Метро» відгукнувся старечим, благородним бурчанням.
– Отам, якщо повернути, побачиш найвідоміший в Англії велетенський курган. Справжній корабельний некрополь нікому не відомого англосаксонського короля…
Відкинувшись на сидіння, Андрій дивився у вікно. А потім з’явилися вони… Замерехтіли за склом – це було доволі неочікувано. Менш за все сподіваєшся побачити щось подібне. Їх було не менше сотні. Вгодовані силуети чорніли в молочній млі. Важкі, опецькуваті, з пухкими боками, що коливалися з кожним кроком. Одні стояли нерухомо, наче брили, лише зрідка ворушачи вухами, інші рили рилами землю. Туман поглинав їхні обриси на пасовищі, розмиваючи межі між простором і тілами, і саме ця втрата чіткості надавала пейзажу відчуття фантазійного, примарного сновиддя.
– Це ферма, – Ліам перехопив очманілий погляд Андрія.
Ймовірно, йдеться про ферму «Blythburgh Free Range Pork» у Саффолку. Блітбурзькі свині народжуються в невеличких «власних» будиночках на полі й живуть стадом просто неба у відкритих акрових вольєрах, маючи повну свободу пересування, обмежену тільки територією самої ферми. Так тварини перебувають у максимально природних умовах, без зайвого стресу.
Головна ідея такого розведення полягає в тому, що якість м’яса залежить від умов, у яких ростуть свині. Буженина із такого «антистресового» м’яса, залежно від ваги, коштує від десяти до тридцяти фунтів за шматок, що значно дорожче, ніж у мас-маркеті. Це свинина преміумкласу, яку використовують топшефи королівства для приготування теринів із ревенем, копчених ший із яблучним пюре та корейок із вершковим соусом і фенхелем. Блітбурзькі свині свого часу навіть мали честь бути представленими самому королю та його родині у вигляді м’ясних рулетів на обіді в Букінгемському палаці.
– Ідеальний бізнес. Вони як «живі плуги»: переорюють тут своїми рилами все довкола, ще й самі підживлюють ґрунт гноєм. Коли стадо заб’ють, на цьому полі посіють цукрові буряки чи ячмінь, а нових свиней заженуть на інше пасовище. І так щоразу…
* * *
Вони дісталися пункту призначення о дванадцятій. Це було місто, назва якого писалася по-одному, а вимовлялася зовсім інакше – як і назви майже всіх міст у Британії.
Олдборо (Aldeburgh) – невеличке містечко в графстві Саффолк, відоме передусім своїми гальковими пляжами, туманами та чималою культурною спадщиною (обмежуся Бенджаміном Бріттеном і Джорджем Кребом – гадаю, цього цілком достатньо). Населення міста, за даними перепису 2011 року, становить трохи більше ніж три тисячі осіб. Медіанний вік мешканців – 61 рік. Вважається, що в Олдборо розташовані одні з найкращих у Великій Британії рибних магазинів. Також у маленьких рибальських дерев’яних хатинках на березі можна придбати найсвіжішу рибу (з Вікіпедії)…
– Мені тут усе подобається!
– Я ж казав.
Андрій виліз із машини, вдягнув шапку-біні (бо було ще прохолодно) і, шарудячи галькою, покрокував на край світу – у той бік, де мало бути море. Про його наявність свідчили плескіт хвиль, регіт чайок та дороговказ «Море» на автостоянці, який спрямовував новоприбулих у непроглядну імлу. Чорний берег губився десь попереду, де не було ані горизонту, ані неба, ані морської синяви, а лише бездонна сива безвість…
«Але там, оточені непроникним туманом,
Сидять сумніви та запитання щодо майбутнього»…
«Північ», Джордж Креб, 1779 р.
Ліам залишився біля автівки. Він виглядав значно гірше, ніж раніше. Від минулорічного Ліама майже нічого не залишилося. Хіба що його живіт. Ірландець тепер здавався виснаженим, наче з нього повільно виходила сила – як гелій із проколотої повітряної кульки. Його шкіра набула блідого, як та імла, відтінку з тонкими зморшками, котрі ще рік тому були майже непомітні. Волосся добряче порідшало, обличчя зхудло. Рухи стали обережними й повільними, немов кожен крок вимагав зусилля. Ліам нічого не пояснював, а Андрій нічого не питав…
Підійшовши до кромки води й змочивши пальці, Андрій обернувся. Берег поставав як ефемерна субстанція, в якій нескінченна множинність камінців (тих, що були ближче) поступово втрачала свою твердість і перетворювалася на невагому сіру патину вдалині. Усі обриси туман накрив дбайливою завісою, перетворивши будиночки й човни на міражі, подібні до пізніх акварелей Тернера, де світло не освітлює предмети, а поглинає їх…
– Неабияк вражає…
Ліам простягнув завбільшки з долоню «гадючий камінь», або так зване «зміїне яйце». В Україні такі камінці з отвором називають «курячим богом»…
«Однак я сам бачив одне з таких яєць. Воно було круглим і приблизно такого ж розміру, як яблуко <…> Воно високо цінується серед друїдів <…>, оскільки вважається запорукою успіху в судових справах та прихильного ставлення з боку князів».
«Природнича історія», Пліній Старший, 77–79 роки н. е.
Андрій подякував. Каменюку він згодом хотів десь непомітно залишити на узбережжі.
– Ходімо, ти маєш обов’язково це скуштувати.
Заходячи під навіс рибальської хатинки, українець суто заради етикету (хоча потреби в тому насправді не було) зняв шапку і, загорнувши в неї подарований оберіг, поклав у кишеню пуховика.
– Що бажаєте?
– Я раджу тобі спробувати пиріжок із крабом, – окинувши поглядом прилавок, порадив Ліам.
– Будьте ласкаві, крабовий пай.
– І копчених креветок! Заради них ми, власне, сюди й приїхали.
– І ще копчені креветки, будь ласка.
– Скільки?
– Бери дюжину.
– Дванадцять, – Андрій витяг з гаманця банківську картку.
– Ще оселедців візьми. Вони тутешні.
– І оселедців…
Продавчиня загорнула покупки в паперові кульки. Покупці вмостилися на сірому бетонному парапеті, що тягнувся вздовж берега. Посідали обличчям до моря, яке хлюпотіло та сплескувало за завісою непроникного туману.
– Їх тут коптять прямо на березі. Голови не викидай – залиш для чайок, потім погодуємо.
Андрій лівою рукою взяв креветку за черевце, а правою відірвав їй голову. Аби не розлити сік, швидко випив його, а тоді вже поклав «скарбницю смаку» до поліетиленового пакета, який ірландець пристосував для сміття. Стягнути червоний панцир «панчохою» не вдалося, тож довелося з сухим хрускотом знімати пластини одну за одною. Хвіст він залишив…
М’ясо виявилося доволі соковитим, із природною маслянистістю, що повною мірою розкривається лише при охолодженні; солодкуватим і з ненав’язливим димним ароматом.
– Ну як?
Так-от що я вам скажу! Якщо вас колись доля занесе до Олдборо… Будь-що може статися. От я свого часу був у Ківерцях, знаних столітніми дубами, зубрами в заказнику й тим, що там мешкали моя тітонька з чоловіком і старша за мене кузина, котра навчалася в музичній школі й у яку я був таємно закоханий. Тітонька готувала фантастичні крученики. Якщо не чули, то це такі собі «антиголубці» без рису. У шматочок відбитої свинини загортають смажену квашену капусту з цибулею й тушкують ці рулетики в сметані. Запевняю, ні в яких Віднях та Парижах ви таких кручеників не знайдете. В австрійців і французів є свої тафельшпіци й равлики з часниковим маслом, однак таких кручеників немає. Вони нічим не поступаються, а як на мене, то навіть набагато перевершують канадський путін і цибулеву зупу. А це – кулінарні візитівки! Так-от, якби влаштували гастрономічну дуель на пістолетах чи рапірах між олдборськими копченими креветками та кручениками моєї тітоньки, то вони б убили одне одного, як міньйони Рібейрак і Можирон. Переможця б не було.
– Не їж усе. Залиш трохи із собою.
Розпочате вже неможливо було спинити. Із собою в дорогу Андрій придбає ще дюжину…
Після трапези ірландець згріб усі голови й жбурнув їх в імлу. За мить птахи згустилися над тим місцем, куди поцілив Ліам. Чайки ніби матеріалізувалися з туману. Невиразні сірі тіні хаотично виринали й із лементом зникали знову. На безлюдному пляжі їхнє кигикання набуло відлуння, і здавалося, ніби то верещить саме марево: «К’яа, к’яа, к’яа, к’яа… Ке-ке-ке… Пі-і-у-у-у!».
Ліам витер серветкою руки.
– Поїхали, десь ще вип’ємо…
* * *
У пабі українець одразу попрямував до вбиральні, бо не був у ній ще з дому. Дорогою побачив на стіні кольорові світлини в рамках: саме цей паб, охоплений полум’ям. Не визначивши рік, він наважився спитати.
– Коли це сталося?
Бартендерка знизала плечима. Видно, заклад згорів і був відбудований ще до її народження…
Ліам повернувся з двома пінтами холодного шенді.
Шенді (shandy) – суміш світлого пива або елю з лимонадом. Зазвичай пропорція 50/50, але може змінюватися. Міцність приблизно 2–2,5%.
– Може, ти хотів щось міцніше?
У перших мерзлякуватих числах березня на північному морі, звісно, доречнішими були б два подвійні «Вокери» чи «Гордонси», але Ліаму ще треба було сідати за кермо…
– Скільки з мене?
– Забудь.
З пів години вони розмовляли про енергетичну кризу. Робили прогнози щодо цін на бензин найближчим часом. Ірландець звернув увагу на настільну лампу: її масивна латунна підставка була зроблена з відстріляної гільзи. Найімовірніше, у минулому це був снаряд берегової артилерії… Поговорили про склад фудбанку. З’ясували, що зі старих знайомих волонтерів нікого не лишилося, крім менеджера та логіста, але ті – на ставці. Погодилися, що Олдборо – найкраще місце, аби зустріти в ньому старість. Зітхнули, бо обом таке містечко навіть гіпотетично в уявному майбутньому було не по кишені…
– Ну що, повторимо?
– Ні, дякую…
– Тоді треба повертатися, бо поки дістанемося вже п’ята буде.
– А звідси можна якось дістатися потягом? Я на майбутнє для себе питаю.
– Тут немає станції. Найближча в Іпсвічі. Згаєш із пересадками годин шість, а то й усі сім на дорогу без машини…
* * *
Він прокинувся вже в Челмсфорді чи Челсфілді.
– Ти спав.
– Я не спав, тільки заплющив очі.
– Спав.
Майже біля самої залізничної станції вони остаточно застрягли в заторах.
– Пішки швидше дійдеш.
– Дякую тобі, друже… День був чудовий. Побачимося!
– Бувай, старий дурню.
Вийшовши з автівки, Андрій неквапом покрокував уздовж машин.
– Де твій «кондом-гет» (condom hat)? – висунувся у вікно Ліам.
Поплескавши долонями по пуховику, Андрій витягнув із кишені шапку-біні з загорнутою в неї каменюкою й помахав нею.
* * *
Він переплутав потяги й проїхав Стратфорд без зупинки. Вийшов о восьмій уже на Ліверпуль-стріт. Було досить темно. Його квиток не спрацював. Черговий із розумінням, без зайвих перевірок, відкрив турнікет службовою карткою, і мандрівник разом зі своїми оселедцями поринув у гомін сяйливого мегаполіса. Побачивши впізнаваний обрис фасаду фостерівського «Огірка», Андрій трохи повагався задля годиться й вирішив іти далі пішки. Дорогою навідався у вікторіанський Ліденголл-маркет, в улюблене кафе. Насправді він був у ньому лише раз чи два й доволі давно, втім це аж ніяк не заважало кафе залишатися улюбленим.
– Добрий вечір. Подвійне еспресо з собою, будь ласка.
– Перепрошую, на жаль, ми вже зачинені.
– Ні-і-і…
– Якщо бажаєте, я можу запропонувати вам ось це.
Хлопчина простягнув Андрієві взяту з прилавка паперову склянку з денними залишками кави. Більшість професійних кавомашин не вміють готувати «сингл» (одинарне) еспресо – вони варять подвійне. Тому, коли замовляють «сингл», «дабл» розділяють навпіл. Першу частину віддають клієнту, а другу зливають в окрему чашку. За свідченнями порядних кавоварів, другу частину потім виливають, а за непідтвердженими чутками – баристи використовують її для приготування фрапе чи якогось крижаного лате.
– Платити нічого не потрібно.
– Як тебе звати?
– Алі.
– Красно дякую тобі, Алі. Я розповім усім своїм знайомим, яке в тебе шляхетне серце.
З тією кавою, запашними копченими олдборськими креветками, оселедцями та каменюкою в кишені він неспішно пішов спершу фінансовим Сіті, а потім уздовж нічної набережної в бік вокзалу Ватерлоо.
Лондон, 9-22 березня
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.