“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Добрі наміри, які творяться без тверезого глузду, призводять до жахливих наслідків для оточення.
Старий парк – улюблюне місце усіх королев. Чисте повітря та спокій для нервової системи. Глибокі роздуми і вдячність за подароване життя. Місто посеред місцевості тиші, а ще впертих переконань про цінність миттєвості сьогодення. Старовинні «клавіші» з упорядкованих гробків колишніх життів. Велике «піаніно» смерті. Музика тиші у надрукованих вічністю нотах-роздумах про життя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цвинтар – величний старий парк та улюблене місце прогулянок «королев».
I
Вони вклонились прибраним гробкам та, не поспішаючи, пішли по широкій алеї до виходу. То був старовинний парк життя, де кожен відвідувач неодмінно застигав у власних роздумах.
Молода сім’я, щойно перетнувши старі ковані ворота, прямувала до колісниці, що була запряжена вогняними кіньми. Вони ледь стримували свій гарячий запал під вишуканим, дорогим, залізним вбранням.
– Можна я поведу? – Радісно звернулась молода жінка до свого чоловіка. – Така чудова погода, що хочеться мчатись кудись…
– Але ж ти давно вже не їздила… – Зауважив чоловік.
– Ну, будь ласка. Я трохи… Отут пряма дорога, і майже нікого нема… – З наполегливою радістю залепетала дружина.
Вона міцно обгорнула руками шию чоловіка та поцілувала у губи.
– Ну, будь ласочка… – Тихо промовила вона. При цьому жінка витягнула красиві, пухкі губи уперед та зробила жалісливе обличчя, нагадуючи маленьке щеня, яке благає про співчуття та допомогу.
– Ну, добре! – Зваживши, відповів чоловік і протягнув молодій дружині невеличку чорненьку в’язку таких омріяних у цю мить ключів.
Біла тендітна рука перехопила заповітну зв’язку і миттєво встромила невеличке блискуче лезо висувного ключа у замок запалення шикарного авто. Коні заіржали та вже за кілька хвилин рвучко понесли своїх приборкувачів по нескінченній дорозі, яка ховалася десь далеко за небокраєм.
Задоволена жінка, з яскравою помадною посмішкою, жваво перемикаючи передачі, тисла на педаль акселератора. Рука потягнулася до кнопки – і весела танцювальна музика увірвалась у вуха щасливих молодих людей.
Вже сутеніло – і в наполегливій напівтемряві з’являлись мокрі цяточки від першого снігу, що швидко танув на великому склі, перетворюючись на роздерті склоочисниками райдужні плями.
– Тихше. Не жени отак! – Спокійно зауважив чоловік.
Щаслива від швидкого руху жінка задоволено повернула голову до чоловіка. На її обличчі сяяла чарівна посмішка.
– Ю-хууу! – Голосно вигукнула вона, підіймаючи праву руку до стелі та роблячи стегнами танцювальні рухи у зручному кріслі. Коні несли, музика грала, настрій провокував на відтворення чітких ритмів веселої і запальної атмосфери.
– Не жени так! – Нервово та схвильовано промовив чоловік.
– На вулиці ж сніг, темно… – Турботливо продовжував він.
– Нічого, я обережно. Ти ж знаєш? – Байдуже відповіла жінка, продовжуючи насолоджуватися ритмічною музикою.
– Ти мене чуєш? – Уже досить голосно та ще більш переконливо наполягав чоловік.
– Збав швидкість! Ти чуєш мене!? Ти ж не одна отут! Чуєш!?
Але задоволена собою жінка не звертала уваги на голосне причитання людини, що сиділа поруч і почувала себе у небезпеці.
Не звертала уваги, бо в ній прокинулася КОРОЛЕВА!!!
Так.
Впевнена, задоволена, керована власними забаганками та світосприйняттям, особливим потягом сили та свободи, королева.
Ми іноді впиваємося своїми відчуттями, своїми емоціями, своїми ілюзорними станами, своєю дурною та безглуздою грою…
Грою життям зі смертю…
А вона…
О-о…
Вона – ще та королева…
Королева з королев…
Королева століть…
Королева вічності…
Королева, яка жадібна та нетерпляча у своїх бажаннях мати те, чого їй завжди бракувало – ЖИТТЯ.
Життя, яке не цінує саме себе…
Ось тому самовпевнене «життя» так безвідповідально ставиться до свого існування та ще безвідповідальніше до інших, іноді найрідніших і найдорожчих життів…
Під гучні оплески своєї переконливої правоти корона на голові стає занадто великою. Від потужних «танцювальних рухів», власної впевненості та хибних переконань вона сповзає і сповзає: спочатку на лоб, а потім на очі, затьмарюючи їх сліпою, безглуздою байдужістю і водночас тишею щодо тверезих міркувань про власне життя.
І ось тоді життя вирішує, що воно не слабке, а сильне…
Дуже сильне – навіть сильніше за Бога, а, може, то воно і є сам Бог?
І тоді…
Тоді життя на небезпечній швидкості вирішує робити обгін.
Обгін всіх та вся…
Обгін у власному ставленні до людей, світу, всесвіту.
Обгін усього, що трапляється на шляху «світла», що засліплює дорогоцінне каміння життя на великій, шаленій короні божевілля.
Саме тоді життя вилітає на зустрічну смугу руху та творить безлад у мізках. Безлад без розуміння дій, які творить це життя щодо елементарних правил руху «життів» по дорогах, наражаючи при цьому на небезпеку цілий світ.
Це був повільний жах…
Жах того, що не засліплена, а сліпа людина намагається щось довести на зустрічному русі вузької дороги…
Жах того, що, не дивлячись у далечінь розрахунків, вона сподівається на вдале закінчення свого маневру.
І в більшості вчинків цим сліпоглухим таки вдається переконати усіх у своєму божевіллі – і здоровий глузд все ж поступається такій витонченості збочених переконань.
Їм завжди поступаються, роблячи знижку на втрачений розум.
Ну, майже завжди…
Велика вантажівка виринула раптово…
II
Дві великі, вкриті темною морилкою лави були розташовані одна навпроти одної…
Вони стояли посередині над темно-червоною підлогою з керамічної плитки, яка створювала рівномірне покриття у великій залі старого порталу. Порталу коливань потойбічної вічності.
Плити мали хаотичний візерунок. Саме він загадково розпливався, створюючи особливу атмосферу присутності космосу у цьому таємничому місці.
Світлі стіни вбирали в себе багато образів-облич людей, відзначених Богом через їхню святість.
Стелю вкривав величний розпис із суворим поглядом Творця всесвіту.
Старе місце з особливою реальністю, яка змінюється саме отут, – Місце, де все очікувало прибуття нових мандрівників.
III
Першим прибув маленький білий човник. Він повільно проплив над червоним всесвітом підлоги та зупинився на одній із лав.
За хвилину з’явився ще один, теж сніжно-білий, із золотими візерунками по боках. Його обережно «припаркували» збоку, аби зустріти інший, більш великий човен.
Люди у чорному, у мовчазній повазі обережно вклали велике творіння справжнього майстра поперек між двома лавами, а маленькі човники, підперті обабіч міцними табуретами, поставили по краях.
Велику залу почали заповнювати люди…
Люди у чорному повільно підійшли до човників та зняли верхні кришки саркофагів…
У старому порталі відкрилась таємна реальність. Саме вона почала своє руйнування розуму від зустрічі з невідомо-відомим.
З темно-вогняної підлоги почали проступати хаотичні лінії та плями, які поступово перетворювались у розмиті візерунки. Вони повільно збиралися у нові картини, моделюючи особливий потойбічний світ.
Двері відчинилися – і м’яке, яскраве світло залляло заповнену вщент людьми залу.
Вийшла людина у яскраво-білому вбранні з численними символами.
Запалені свічки побігли по руках, а деякі впевнено зайняли місця на високих золотих п’єдесталах, створюючи невеличкі вогняні острови жовтого світла.
Людина у символіці щось голосно промовила – і два ангели смерті почали співати заупокійний канон.
Тисячі жадібних вогнів почали танути, стікаючи стрімкими водоспадами гарячих сліз у якийсь нерукотворний льодовик розпалених відчуттів.
Дихання тремтіло та перехоплювалось незрозумілою любов’ю.
Думки почали випереджати сприйняття, яке рухалось у неосяжне, палке єднання двох таємничих світів.
Звуки стискали та водночас підносили присутніх кудись догори у засліплене сяйвом марення.
Декого кидало на червоні плити; хтось, підкошений, падав на коліна; а дехто у розпачі просто втрачав свідомість.
Все було навпаки.
Навпаки розумінню та всупереч відчуттям…
Усі були саме отут, але поряд вже нікого не було…
Усе навпаки. Навпаки розумінню…
Ви можете мені не вірити, але інакше ви не зможете цього зрозуміти.
У маленьких білих човниках лежали два маленькі ангели, вкриті білим, наче сніг, покривалом, а між ними стояв великий цинамоновий човен, у якому лежав чоловік, що так полюбляв життя…
Ця картина перехопила дихання враженого цією подією світу. Світу, що почав змінювати думки у мозку завдяки коливанню повітря…
Сліпі рухи, мов привиди, блукали у мерехтливому просторі старого порталу. То було десь посеред старого міста – у забутому парку колишнього життя…
У місці, де все зливається в одне: життя та смерть.
Місці, де розриваються душі.
Душі живих створінь, навіть королев, які жалкують про свої вчинки.
Тиша – то потаємна сила роздумів на межі ледве помітних коливань у «горіхових пирогах». Руйнівні піщані зандри людських міркувань. Особливий стан, який відчуває тепер кожен, хтось стоїть перед відчиненими дверима, під магічні співи у старому порталі незвіданого виміру…
Вона померла у реанімації, так і не прийшовши до тями, саме в ту мить, коли три хрести навічно були вкопані у припорошену снігом землю.
Її поховали наступного дня – під тихий спів солодкого диму…
Сліпий вітер наганяв своє обтяжливе тіло по нескінченній «пустелі». Тепер тут, у новому домі, поміж приречених стін та скам’янілих стель, спочивають їхні душі…
Чорний ворон довго кружляв над мовчазною старістю застиглого каміння, а потім сів на свіжу деревину хреста – на останній притулок сну однієї із колишніх королев…
8.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
