Сергій Дзюба. «У блокадному Чернігові»

456

* * *

Ця дівчинка – свята, і лик її – суворий;

Та зболена душа всміхається мені…

На проклятій війні не виживають зорі,

А вічно молоді лиш люди на війні.

 

* * *

Ми з дружиною Танею зовсім не готувалися до цієї війни… Взагалі, ми й раніше заздалегідь не запасалися продуктами та ліками. Зазвичай купували не цілу паляницю, а тільки половину, щоб наступного дня придбати дещицю свіжого буханця. Всього було потроху – якраз стільки, скільки потрібно.

За день до початку війни, мій тест на ковід виявився позитивним, також захворіла й Тетянка… А 24 лютого ворожі війська вже рвалися до Чернігова. Наш будинок виявився недалеко від передової, тож снаряди, ракети та міни окупантів вибухали постійно, вдень і вночі, а в двір прилітали осколки. А ще ж нас щоночі бомбили з літаків, скидаючи жахливі фугасні авіабомби вагою півтонни тротилу.

Люди похилого віку, жінки та діти майже увесь час мешкали в підвалах своїх будинків, дехто по змозі ночував у бомбосховищах. А ми з Танею жили вдома – вирішили нікуди не ховалися, адже серйозно нездужали. Безперервні шалені обстріли не давали оговтатися (якось уночі нарахував 77 вибухів), тому я спав лише по півтори – дві години на добу.

Невдовзі в будинку зникли світло, вода, каналізація, опалення, зв’язок, Інтернет… Власне, досі, через два місяці війни, коли я пишу ці рядки, в оселі ще немає води й не працює каналізація. Також перестав їздити громадський транспорт. Але я й раніше чимчикував на роботу і повертався додому пішки, ходив по 10 кілометрів щодня, щоб трохи відпочити від напруженої роботи за комп’ютером. Отож наразі під обстрілами ходив по воду (спочатку аж за п’ять кілометрів від дому) та стояв у чотиригодинних чергах за продуктами, – як і всі, хто мужньо пережив блокаду в рідному місті. Знаю, у багатьох не було й газу, і люди щодня готували їжу на подвір’ї.

Майже всі невеличкі продуктові крамнички одразу зачинилися, багато найнеобхідніших продуктів стали дефіцитом, практично зникли ліки… Проте знайшлася дійсно героїчна жінка, котра буквально під снарядами привозила найголовніше – хліб. Та вона – людина напрочуд скромна, попросила мене не згадувати її прізвище, адже просто не могла вчинити інакше. Проте для всіх нас, хто мешкав неподалік, це була справжня дорога життя! Коли я вперше під час війни ніс від неї додому свіжий, ще такий теплий та запашний білий буханець, у мене паморочилася голова й хотілося одразу ж скуштувати його увесь…

* * *

До війни, я практично не знав своїх сусідів – звісно, вітався з ними, однак ми наразі не спілкувалися. Так зазвичай трапляється у великому місті, де люди надто заклопотані та закручені життям, котре минає, як один день. Часто ніколи й угору глянути! Але, опинившись без електроенергії (лягали в ліжко зарано, тільки-но стемніло) та всіх інших благ цивілізації, у ворожому оточенні, ми по-справжньому здружилися! Навіть під час обстрілів нерідко збиралися біля під’їзду й обговорювали новини – дехто мав радіоприймачі на батарейках. Підтримували та підбадьорювали одне одного. І виявилося, що у нас – прекрасні сусіди, дуже шляхетні, чуйні та працелюбні люди! Всі вони трималися мужньо та благородно, не нарікали на долю, а молилися за рідний Чернігів, за Україну та за наших героїчних бійців.

Взагалі, мешканці нашого міста в усьому підтримували військових, як тільки могли, допомагали їм. Я бачив, як буквально під кулями працювали комунальники – лагодили вщент розбиті, зруйновані комунікації, вивозили сміття; як щодня рятували життя поранених наші лікарі, котрі теж опинилися в нестерпних умовах, бо окупанти прицільно обстрілювали медичні заклади, зокрема дісталося й обласній лікарні…

Тому я щиро переконаний: всі, хто пережив блокаду Чернігова, – наші вояки, які самовіддано і безстрашно боронили місто, та жителі, котрі в цих пекельних умовах поводилися напрочуд гідно й патріотично, – це справжні герої! Саме завдяки героїчній обороні Чернігова вистояв і Київ.

І зараз наші бійці, які лікують поранення та контузії, рвуться на фронт (буквально неможливо втримати!) – просять медиків швидше «підлатати» їм здоров’я, щоб захисники Вітчизни могли далі громити ненависних окупантів та гнати їх з української землі. Отож я щиро пишаюся своїм містом і такими хоробрими земляками!

 

* * *

У дні бездушної блокади та навіжених обстрілів і бомбардувань дуже важливо було усвідомлювати, що Батьківщина пам’ятає про нас, чернігівців. Тому мешканці щиро раділи, коли Президент держави присвоїв Чернігову високий, почесний і, безперечно, заслужений статус міста-героя. Всі зітхнули з полегшенням, коли в місті з’явилися водовозки, що за графіком постачали нас щодня питною водою; коли почали вивозити сміття.

Від усієї душі дякую волонтерам, котрі, попри дуже велику небезпеку, старалися допомогти з продуктами. Зокрема, Олена Романенко власноруч (я ж навіть не просив, бо намагався зайвий раз не турбувати друзів і знайомих) принесла сумку найпотрібнішого аж до моєї оселі – ледь її дотягнула!

Сердечно дякую і своїй чудовій, талановитій колезі Марії Пучинець та її чоловікові Євгену; друзям, улюбленцям Чернігова, співачкам, виконавцям моїх пісень та лікарям Інні й Тетяні Чабан; турботливим сусідам Паші й Тоні, які також вчасно виручили з продуктами. Сусід Толя Кобець подарував цілу бібліотечку власних книжок, бо я й дня не можу прожити без книги, проте всі бібліотеки зачинилися. А моя прекрасна колега Катерина Махлай посприяла з ліками. Фінансово допоміг Герой України, видатний аграрій, генеральний директор ТОВ «Земля і Воля» Леонід Яковишин.

Велике спасибі дорогій сестричці Валюші та нашим близьким! Взагалі, дякую всім, хто цікавився нашим самопочуттям, співчував і підтримував.

Неймовірно розчулила маленька, трирічна Аня, котра відшукала біля сусіднього під’їзду мій загублений ґудзик від плаща, що відірвався по дорозі, а я не звернув увагу… Взагалі, Аня та її восьмирічна сестричка Настя щодня поліпшували настрій усім сусідам своїми щирими та сонячними посмішками. Підбадьорював приязний, добродушний пес Рекс, схожий на великого собаку Кур’єра з моєї казкової трилогії «Душа на обличчі» про пригоди кленового бога Кракатунчика…

А сусід і приятель Леонід Мельник поділився «гуманітарною» і показав криницю, де можна брати воду (бо спочатку я носив її здалеку, з П’яти Кутів, а також з-за озера в Ялівщині, а потім брав зі вщент зруйнованого будинку, на спаленому обійсті в Олександрівці). Саме Льоня запропонував мені щодня заряджати мобільний телефон у підвалі їх будинку, де з’явився генератор.

Відтоді я міг постійно спілкуватися зі своїми близькими та друзями – з усієї України й закордону. Бо, тільки-но з’явився зв’язок, як мені заходилися телефонувати знані письменники, науковці, перекладачі, журналісти з США, Англії, Німеччини, Франції, Італії, Іспанії, Швейцарії й інших держав – члени нашої Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яку я очолюю. І тепер я постійно, щодня розповідаю правду про війну та ситуацію в країні.

Розказував про криваву ворожу блокаду та героїчну оборону Чернігова, надіслав фотографії наших зруйнованих шкіл, дитсадків, кінотеатру, готелю «Україна», стадіону, житлових багатоповерхівок… Всі зарубіжні друзі були вражені свідченнями очевидця подій та обіцяли постійно інформувати людей за кордоном.

А коли в вдома нарешті з’явилося світло й запрацював Інтернет, мені взагалі додалося роботи. Щодня надходить по 200-300 листів з усього світу! Так я познайомився й заприязнився з Його Високістю, принцом Нереідесом де Бурбоном із Франції, принцесою Ловелін Ейо з Нігерії та багатьма іншими міжнародними діячами, які щиро підтримали Україну. Тому такі мої зусилля виявилися не даремними.

Спілкуюся і з колегами з Росії та Білорусі, котрі позитивно ставляться до України і хочуть мати об’єктивні новини, а не лицемірні й цинічні вигадки Кремля про суто «миротворчу спецоперацію». І це – в той час, коли окупанти по-звірячому катують, вбивають, ґвалтують, грабують, вщент руйнують наші міста і села, поводяться набагато гірше, ніж навіть гітлерівці в 1941-му!

Вже дев’ятий рік поспіль, у самому центрі Європи, на очах в усього світу, відбувається геноцид українського народу. Бо ми фактично самотужки боронимо державу від всесвітнього, пекельного й бездушного зла, рятуємо людство від страшної, смертельної небезпеки. Однак ті, хто реально міг би допомогти, та й узагалі не допустити цієї марної й жахливої війни, поки що поводяться, як нікчемні, жалюгідні боягузи, яких я просто зневажаю.

Таким фарисеям кажу відверто: якщо на ваших очах коїться страшний злочин, якому ви могли б запобігти, а ви лише спостерігаєте за цим і нічого не робите, то ви – такий же злочинець, як і той, хто коїть цей злочин.

 

* * *

Пам’ятаю, ще на початку 90-х, коли була ейфорія з приводу нашої Незалежності, я виступав у Києві, в Українському домі. Адже саме переїхало зі США легендарне видавництво «Смолоскип» і започаткувало престижний літературний конкурс, а невдовзі вже нагороджувало перших лауреатів. Тоді поталанило мені, Сергієві Жадану, Ользі Сумській, тепер – народній артистці України, що зіграла Роксолану в популярному телесеріалі…

Оскільки директор «Смолоскипу» Осип Зінкевич був дуже відомою та шанованою людиною, він вирішив опікуватися нашою творчою молоддю; тому на свято завітали багато видатних особистостей: Ліна Костенко, Юрій Мушкетик, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Микола Жулинський, Євген Гуцало, Іван Драч, Анатолій Погрібний…

Майоріли українські прапори, атмосфера в залі була піднесеною!.. Я прочитав свого вірша (приємно, що потім похвалила Ліна Костенко). Раптом, несподівано для себе, я заговорив, що дуже люблю Україну, але не вірю, що, наче за помахом чарівної палички, тут незабаром настане розквіт. Навпаки нас очікують важкі часи.

Буде війна – Росія неодмінно нападе на Україну, бо так і не змириться з нашою свободою… Будуть руїна й занепад … І триватиме так сорок років – стільки Мойсей водив євреїв пустелею, доки з них таки вивітрилося рабство. Авжеж, українцям притаманні багато позитивних рис, проте ми маємо й дуже великий негатив. Ми – недружні, а це породжує заздрість і продажність!.. Так триває з часів Київської Русі, коли монголо-татарська орда облягла Чернігів, а Київ та інші князівства тільки спостерігали за цим! Саме тому ми – слабкі, і справді настане війна, адже нападають на слабших, а не на сильніших…

Я говорив, ніби мені хтось диктував ці слова; Тетянка мене смикала за штанину (що ж це я тут промовляю замість того, аби просто подякувати за нагороду?!), та я не зупинявся, казав про своє. У залі настала тиша, а потім дехто мені навіть зааплодував. Це запам’яталося.

Відтоді мене нерідко запитували з приводу цього виступу, і я щоразу підтверджував: «Усе так і відбувається, хіба ви не бачите?» Звісно, не вважаю себе якимсь пророком, я – звичайна людина, однак, можливо, поети дещо інакше, проникливіше, вразливіше відчувають цей світ?

Втім, я вірю, знаю, що, попри все, Україна вистоїть у боротьбі з лютим ворогом. Хоча за свободу буде заплачено кров’ю і стражданнями мільйонів людей. Зараз в Іспанії готується світова поетична антологія, де будуть і такі мої рядки, створені в блокадному Чернігові, під бомбами й снарядами.

 

Україна переможе!

 

Ми – незламні,

бо створені з любові;

тому ще ніхто й ніколи

не скорив український народ;

вороги не зможуть

знищити наш прапор

з неба та сонця.

 

Бог – завжди з нами!

Ми пишаємося Україною,

священною землею

наших батьків

та героїчних предків,

і боронитимемо Вітчизну

до останньої краплі крові.

 

Боже всемогутній,

ми просимо у Тебе

тепер лише одного –

нашої великої Перемоги

над нелюдами,

демонами зла,

які вийшли з пекла.

 

А ми відродимо наші

зруйновані міста й села,

які стануть ще кращими,

і Україна, котра врятує

увесь світ, розквітне,

мов у прекрасній казці

зі щасливим фіналом!

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!