Сергій Демчук. Трапезний храм

202

Починало темніти. Можливо, трохи й зарано. Він хотів зайти на територію Лаври, коли там ще залишались люди. Якомога більше людей. Поруч із центральним входом стояли дві жінки й перевіряли квитки. Ніхто не заходив. Спочатку Семен збирався пояснити контролеркам, що він не турист, а іде до храму молитися, та за якусь мить вирішив купити собі квитка, щоб не привертати до себе уваги.

Жінки були вдягнені у пуховики й пританцьовували під високими металевими ворітьми. Розпечений електрообігрівач кидав на їхні великі, рухливі фігури червоне світло. Семен підійшов до каси і витяг з кишені останні двадцять гривень. Та раптом побачив, як від Парку Слави наближалась велелюдна процесія на чолі з чоловіком у рясі, і великим дерев’яним хрестом у руках. «Мабуть, хресна хода», – подумав хлопець, і за хвилину зрозумів, що не помилився. Щойно процесія наблизилася до входу, як жіночки-контролери із яскраво червоними від морозу й променів обігрівача обличчями з гуркотом і скрипом почали відчиняти ворота. Помітивши це, Семен відійшов від каси й сховав свою останню двадцятку назад до внутрішньої кишені і приєднався до колони, що, немов ріка, попливла у прочинені двері.

«Підфартило, – подумав Семен. – Головне, що пройшов непоміченим». Ішов у натовпі, не зважаючи ані на людей, які йшли поруч, ані на те, що вони наспівували, а лише уважно зиркав навсібіч у пошуках хоч якогось сховку… Але нічого такого, що могло б його прихистити, ніякого закапелку, ніякої схованки поки що не бачив. Попереду простував якийсь бородань у чорній шкіряній курточці із наліпленими на плечах біло-жовто-чорними прапорцями з двоголовим птахом, схожим на змія.

«Що це за прапорці в нього такі?»- здивувався хлопець, і в ту мить пригадав, що в його улюбленої німецької команди «Борусії» такого самого кольору футбольна форма.

«Що їм залишилось, Новий рік, Різдво, Старий новий рік, а потім іще місяць – і початок нового сезону…» – ця думка трохи заспокоїла його, вгамувала хвилювання.

Що ближче процесія наближалася до Трапезного Храму, то сильніше в нього калатало серце, а думка про початок нового сезону, який мав стартувати матчем його улюбленої німецької команди проти його улюбленої української команди, донецького «Шахтаря», у Лігзі чемпіонів, відволікала від баченого.

Раніше Семен уболівав за «Динамо», бо батько його завжди вболівав за «Динамо», та й жив він у містечку, що за п’ятдесят  кілометрів від Києва. Батько помер від цирозу, а «Динамо» грало дедалі гірше, і вже ніщо не стримувало його від уболівань за дедалі успішніший донецький «Шахтар».

Коли «Динамо» грало в Києві з «гірниками», він тікав зі школи, сідав на електричку, їхав на футбол і йому було так приємно, коли столичні уболівальники, пригнічені черговою поразкою, розходилися зі стадіону. А він ішов серед натовпу і почувався надзвичайно щасливим, і це відчуття ніби зігрівало його ізсередини.

Тепер він ішов між невеличких будівель Києво-Печерської лаври, серед найвідданіших вірян, що тихенько, немов самі до себе, співали якихось церковних пісень чи молитов, несучи у руках транспаранти з написом «Біопаспорт – клеймо сатани», й намагався хреститися з усіма одночасно, щоб не вирізнятися з натовпу, і прагнув хоч якось приглушити хвилювання.

Сніг рипів під підошвами. Семен відчував, як промерзли ноги, але знав, що мусить терпіти. Сніжинки спалахували над головами людей, над співом-молитвою, над хрестами й іконами, здійнятими до засніженого, наче земля, неба, наповнюючи атмосферу поміж білих і урочистих стін Успенського й Трапезного соборів чимось картинним, мальованим. Червонощокі семінаристи, однолітки Семена, які відкидали лопатами сніг, посходили з дороги і зацікавлено роздивлялися написи на транспарантах про сатанинське походження біометричних паспортів, і вряди-годи хрестилися на ікони святих, які сумовито й приречено позирали на них із натовпу.

Минаючи Трапезний храм, Семен помітив на задвірках дві величезні купи снігу. Тоді він пожалкував, що не вдяг якусь білу куртку. А ще було б краще світло-сіру, тоді б він міг сховатися між тими двома купами й злитися зі снігом. Проте світлої куртки він не мав.

Ідучи серед вірян, Семен зосереджено обмірковував те, що ті дві купи снігу стримлять майже за храмом, далі – лише парапет із металевою огорожею, за якою – прірва. Звідтіля відкривався чудовий краєвид на другу частину Лаври із дальніми печерами, на закутий у кригу Дніпро і на усіяний вогнями берег. Та Семен знов думав про прихисток за заметами.

Зрештою, якщо його хтось і викриє, він упаде на коліна і молитиметься, ніби для того сюди і прийшов – простояти навколішки цілу ніч, просячи в Бога спасіння…

Семен давно хотів щось пограбувати, але не знав що. І коли восени він поїхав з сестрою до Лаври молитися за її хвору дитину, якій лікарі напередодні діагностували синдром Дауна, Семен побачив ці надзвичайно низенькі вікна Трапезного храму, на яких не було ані ґрат, ані сигналізації, а потім ще й запримітив у церковній крамниці великі полички зі срібними й позолоченими хрестиками, ланцюжками та іконами.

І коли люд, обійшовши колоною довкола Успенського храму, почав поволі розходитися, Семен подався до кучугур.

Чоловік із жінкою милувалися краєвидом біля прірви, обіпершись об парапет. Він підійшов до них і став теж розглядати освітлену в мороці дзвіницю, осяйні бані, рухливі потоки вогнів на мостах і набережній…

  • Красота, – сказала чоловікові жінка.
  • Удень це місто значно потворніше… Усі ці дороги і тротуари із почорнілим неприбраним снігом наганяють на мене нудьгу, – сказав чоловік.
  • Ходімо вже до готелю, я дуже змерзла. Така влажність у повітрі, до костей пробира. – Вони рушили у бік готелю для прочан.

Патрульні зачинили ворота за останнім із відвідувачів і почали обхід території. Семен стояв на колінах, схиливши велику, як для свого щуплявого тіла, голову (шкільні друзі казали, що в нього «башка, як чемодан») та молився, щоб не помітили. Троє міліціянтів, пильно роздивляючись, пройшли повз храм. Однак на задвірки не заходили. Семен лишився непоміченим. Побачив у руках правоохоронців запалені цигарки, і йому самому захотілося закурити. Хвилювання наростало, спонукало затягнутися гірким димом і хоч трохи заспокоїтись, але якось негоже було курити у такому святому місці. «Могли б виходити за територію на перекур», – подумав проміліціянтів.

Він був не з лякливих хлопців, ще у школі міг запросто втекти із дому до столиці на футбол і ночувати десь на вокзалі або на вулиці просто неба. Бувало, спав по під’їздах, а вранці йшов на першу електричку і їхав додому.

…Семен стояв принишклий на колінах за купами снігу, відчуваючи, як холод пронизує його худорляве тіло, і пригадував колишні пригоди. Останнім часом, після того, як сестра народила хвору дитину і від неї пішов чоловік, із яким Семен, звісно, сподівався ще поквитатися, йому було не до футболу. За останній рік він не відвідав жодного матчу, сподівався вибратися навесні, сьомого квітня, коли до Києва мав приїхати його улюблений донецький «Шахтар». Але ж до того часу треба було чимось допомогти сестрі – вона все не втрачала надії, що дитину можна вилікувати.

«Якщо сьогодні все вдасться, то відправлю її з малою до Трускавця, хай походять там не процедури, масажі… Кажуть, там є лікар Козявкін, до якого навіть зі Швейцарії дітей привозять. Дасть Бог, одужає!»  – думав він, усівшись навпочіпки, бо коліна закрижаніли.

Семен бачив, як територією ходили монахи й священики в чорному довгому вбранні. Він не знав, скільки часу минуло. Світло в Трапезному храмі давно згасло, і купи снігу, що прихистили його, опинилися у цілковитому мороці. І сніг, густий та лапатий, сипав із новою силою. «Сам Бог помагає, – подумав Семен. – Пора починати…» Одне тільки непокоїло його – наповнений сечовий міхур.

Незважаючи на мороз, міг розщібнути штани і відлити, не підводячись із колін, та не хотів гнівити Бога, який, як здавалося Семенові, був на його боці. «Терпітиму до останнього», – ледве не вголос мовив і дістав із рюкзака круталкоскотчу. Стягнув зубами в’язані рукавиці й поклав їх до кишені, відколупав нігтем краєчок стрічки, озирнувся навколо і почав заклеювати віконну шибку скотчем, щоб не сипалося й не дзвеніло скло, коли гепне по ньому кулаком. Натягнув рукавиці й протер ними наклеєний скотч.

Заліплене скло майже беззвучно тріснуло і йому лишилося повибирати з рам гострі кавалки. Він робив усе спокійно й розмірено, ніби уже не вперше, ніби Бог і справді допомагав йому, надихаючи великим незбагненним спокоєм, і коли з отвору на нього війнуло теплим духом церкви, Семен просунув досередини руку й намацав засувку. Та була нерухома, й вікно відчинити не вдалося.

Вирішив просунути голову у вузький прямокутник рами. Якщо пролізе його голова, отже, протиснеться й усе тіло. Якось вдалося продертися в діру по груди, а далі, рухаючи обережно тілом, прослизнув, наче змія в нору, в теплу й густу темінь храму…

Потім було не складно. Намагався не думати про те, чи добре він чинить, чи погано. Знав лише, що нічого, крім церкви, пограбувати не здатен: на кожному платному туалеті в місті встановлено камери спостереження і сигналізації, а в церкві, навіть у такій гарній і величній, як Трапезний храм, нічого такого немає. До того ж, він був переконаний, що всі ті хрестики і ланцюжки не мають жодної цінності для Бога, і тому сподівався використати те добро для богоугодної справи…

Опинившись усередині храму, Семен ніби відчув тиху радість, яка немов підтверджувала його правоту.

Очі швидко звикли до темряви. Він відшукав поглядом три великі церковні лавки, розташовані попід стінами з низькими арковими вікнами, з яких лилося жовте ліхтарне світло, кидаючи на підлогу хрестаті тіні. Стіни були темні й похмурі. Семен, роздивившись, відчув, ніби із мороку на нього хтось дивиться. Йому закортіло негайно забратися звідти.

Прилавок накрито цупкою тканиною, і Семен стягнув її різким рухом. Під склом побачив викладені рядочком іконки різних розмірів, квапливо наблизився до іншого відсіку цього храмокорабля, де мали зберігатися цінніші скарби. Смужка блідого сяйва з вікна впала на велику, покриту оксамитом, тацю, густо всіяну блискучими ланцюжками, хрестиками, медальйонами із зображеннями святих. Семен знову заходивсяобклеювати скло липкою стрічкою. Найбільше, чого він боявся, – брязкіт скла. На мить він спинився, крізь плівку не видно жодної з прикрас, глибоко вдихнув тепле запахуще повітря і завмер, тамуючи хвилювання, страх і холод після кількох годин, проведених майже нерухомо на морозі, потім схилився над вітриною і вдарив по склу ліктем. Воно глухо тріснуло, ніби крига, й тихо заскреготало. Нечисленні дрібні уламки посипалися на прикраси. Семен, не знімаючи рукавиць, почав віддирати скалки від стрічки.

Згрібав із прилавка срібло цілими жмутками і кидав до рюкзака. Невеличкі коштовні іконки довелося визбирувати пальцями, як смальту мозаїки. За цим заняттям згаяв багато часу, але довкола були спокій і тиша. За роботою він згадав, що на стінах зображено бородатих монахів, яких бачив під час перших відвідин храму з сестрою. І тепер вони ніби проглядали крізь темряву. Семен відчував їхню невидну присутність…

Він застібнув рюкзака і принишк, вслухаючись у тишу і споглядаючи, чи, бува, не забув нічого. Можна було вибиратися, та раптом він запримітив на прилавку невеличкі іконки у дерев’яних рамках і почав перебирати їх, щоб віднайти святого Агапіта, цілителя, і святу Варвару, покровительку маленької хворої племінниці, щоб відвезти сестрі. Агапіта відшукав досить швидко, а Варвари, мабуть, не було, але він перебирав ікони, уважно вчитувався у написи імен, але так і не знайшов бажаного. Раптом у темряві щось зашаруділо. Семен блискавично забився у закуток поблизу лавки, й акуратно, поклавши на долівку ікони, намацав у кишені складаного ножа; двома пальцями поволі вивільнив лезо.

«Може якийсь піп лишився ночувати? – насторожено думав він. – Ні, не може бути, церковна миша пробігла…»  Так він просидів у кутку якийсь час і, прислухаючись, потім сховав ножа й підвівся…

Те, що не знайшов святої Варвари, засмутило. Вибирався із храму з почуттям невдоволення, що тліло вньому. Майже беззвучно викинув рюкзака на сніг. Потім просунув голову в отвір вікна…

Надворі знову засів за копицями снігу: хотів знати, де патруль, щоб не нарватися на нього на зворотній дорозі. Холод ще дужче сковував рухи, вони стали занадто рвучкими, майже конвульсивними. Семенові захотілося повернутися до храму й зігрітися. Патруль не з’явився. Притискаючись до стіни храму, повільно просувався у бік решітчастих воріт у товстелезному мурі, що розділяє територію Лаври на дві частини. Першу охороняє міліція, другу, Дальні печери, стережуть церковні казаки.

За годину виснажливого чекання Семен почув удалині приглушені голоси, його вже трусило, готовий був кинутися на ті ворота й дертися, не зважаючи ні на кого. Обережно, щоб не рипіти снігом, повернувся у сховок за купами снігу і став чекати. Міліціанти ледве плелися, човгаючи чобітьми, попихкуючи цигарковим димом. Семен подумав, що тільки-но вибереться, одразу закурить, і це хоч трохи його зігріє. Добре знав, що від курива не стане тепліше, та сама думка про це зігрівала його.

Щойно правоохоронці віддалилися у бік центрального входу, Семен наблизився до воріт. Здолати їх було значно легше, ніж просто стояти і чекати. Далі необхідно було спуститися до виходу, що вів до Дніпра, там навіть удень завжди було малолюдно. Ішов обережно, скрадаючись попід схилами і вкритими снігом кущами. Хвіртка біля маленької церкви, в якій він з сестрою набирали свячену воду, виявилася відчиненою. Семен не наважився ступити до неї – поруч стояла охоронна будка. Розгледіти охоронця крізь дзеркальні вікна неможливо. Семен вирішив видертися збоку на схил, а там – уже на лаврський мур, та коли він стрибнув із того муру на сніг, невдало завалився на ліву ногу. Намагався підвестися, та ногу немов відібрало. Лежав горілиць і дивився в небо. Вперше за ніч він звернув увагу на те, яким зоряним і місячним воно було. Намацав у кишені цигарки і запальничку,стягнув з однієї руки зубами рукавицю і підкурив. Затягнувся гірким димом на повні груди й уже анічогісінько не відчував, просто хотілось заплющити очі, склепити обважнілі повіки. Викинувши недопалка, встав і доплигав на одній нозі до найближчого дерева. Нога в’язала у снігові, як у болоті, чіплялася за розкидане на землі гілляччя. Обіперся об дерево і намагався дихати глибоко, рівномірно. Дострибав до іншого дерева. Футболка під курткою геть змокла. Прихилився спиною до дерева, переводячи подих. Нога безпорадно висіла, підігнута в коліні. Знав, що сил у нього вже не лишилося і під кожним новим деревом йому доведеться відпочивати довше і довше. «Що ж я робитиму, коли дострибаю до набережної, стану посеред дороги на одній нозі, як каліка, і чекатиму?…» Небо почало сивіти, зорі танули в ньому і розпливалися акварельними фарбами. Бачив це крізь плетиво кострубатих гілок над головою. Унизу, на дорозі, промайнула машина, розганяючи білими фарами залишки темряви, що немов осіли на самісінькому денці ночі. Семен почув невиразний звук, опустився на сніг, з’їхавши спиною по шкарубкому стовбуру. Собаки вже наближались до муру.

На правах реклами. Бути ближче до рідних і коханих людей стало так просто завдяки Flority. Доставка квітів Харків прекрасний спосіб проявити увагу і турботу по відношенню до близьких як в урочистий день, так і без особливого приводу. Ефектна пахуча композиція здатна вмить підняти настрій, додати крапельку сонця навіть в похмурий день. З кур’єрською службою надавати знаки уваги не тільки приємно, але ще й вигідно. Щоб зробити приємний сюрприз для коханої або піднести подарунок родичам або колегам не обов’язково витрачати дорогоцінний час на пошуки потрібного подарунка.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!