(З «ЗАПИСОК КОМЕНДАНТА МАЙДАНУ»)
Закінчення. Початок див. litgazeta.com.ua за 13.11.2021, 19.11.2021
Світало. Довга зимова ніч ледь-ледь поступалася короткому вологому дневі своєю владою над земними просторами, бо світанок тягнувся й тягнувся собачою піснею. І день не день, і ніч не ніч, а таке, щось середнє – сіре, вогке й неприємне. Я дивився у вікно і думкою вловив символізм природних процесів у проекції на життя. Хоч як би не було погано, але ж сонце зійде, засяє обов’язково і не лишить мряці жодних шансів. Так і в нашій історії, історії України, все розвидниться, розпогодиться неодмінно, як казали моя бабуся, не тепер, так у четвер.
Він виговорився. Замовк. Уперше за весь час нашого спілкування стримано посміхнувся, наче не впевнений, що вже все скінчилося і, перебираючи у думках чи не пропустив чогось, завмер. Застиг, ревізуючи сказане. Потім, мабуть, пересвідчившись, тривало розслаблено видихнув. Я бачив як швидко його попускало, бо великі сірі очі раптом стали світлішати та від різкого спаду напруги з них, відкритих, мов з підсочених весняних берізок, горохом сипонули кришталеві сльози. Неначе дрібні бризки велетенської хвилі, що зносила залишки кам’яної греблі, вони своєю переможною вологою розмочили напругу лицевих м’язів, збираючи до купи зморшки у краєчках очей. Це була стомлена посмішка щасливої людини, яка щойно виконала надважливу й надважку роботу та стримано тішиться своєю перемогою. Точніше, був схожий на особу, що, вирвавшись із тривалого полону, тихо, мов дитина, обережно радіє, не вірячи своєму щастю.
Він виговорився. Розслабився. Впевнений, знаю по собі, йому вже стало байдуже, що про нього подумають люди після цього одкровення, що подумаю я, або не я, чи хтось осудить, чи хтось похвалить. Бай-ду-же. Головне – він зробив це, він звільнився від пут. Думки, що тяжкістю своєю стискали горло, розвіялися, душевний камінь тріснув і загуркотів гострими уламками у безодню минулого. Переді мною сиділа уже зовсім інша людина. Розгорнуті плечі, пряма спина, розкинуті вільно руки, які донедавна ще нервово смикалися, не знаходячи собі місця, рівне дихання і спокійний відкритий погляд відображали стан повного душевного спокою та рівноваги. Розслаблене стриманою посмішкою обличчя, що світилося переможним блиском у сріблястих промінцях сивої бороди, вже не кричало, а з тихою впевненістю у власних силах казало:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
-Я вільний! І все тут. Я вільний!
Солодко було бачити неймовірні перетворення в людині й удвічі приємніше усвідомлювати свою маленьку, але причетність до цього дійства.
Святослав сидів проти та просто дивився мені в очі, усім своїм виглядом демонструючи, що говорити більше не буде, бо повідав усе й додати нічого.
Проте моя зацікавленість ще не втамувалася. І я спитав:
– Скажи, друже, у своїх промовах ти часто повторював: – «До того дня», «Якби не той випадок» і таке інше. То що сталося і, взагалі, як ти попав до сотні?
Святослав повільно перевів свій тихий задумливий погляд з мене у відкритий портал широкого вікна і, навіть далі, за вікно, де ще досі висіла у просторі гаряча енергетика тих буремних подій. Потім спокійно, після невеликої паузи, мовив:
– Якщо, як то, чесно, то випадково. Мабуть, Господь так впорядкував. Після того, як ви прогнали мене з Майдану, я деякий час підживав у знайомого священника в Лаврі, бо додому їхати не хотілося, та й не було до кого. Порожній будинок без рідної душі, яка б чекала на тебе й раділа тобі – печера, що з часом перетворюється у могилу, а мені туди, як показав час, ще зарано.
Я нудився, важкі думки вигризали моє серце й, аби не збожеволіти, мав рухатися, будь-що робити, чимось зайняти себе. Все, що завгодно, аби не було часу на, як то, самоїдство. Ви не повірите, навіть, молитви не допомагали.
Якось після вранішньої служби, вдягнувши цивільне, понесло мене глянути на Майдан, звідки безперервно гриміло від пострілів, розривів гранат та хрипу гучномовців з обох сторін. Та я чомусь не відчував страху, лише зацікавленість. Хотілося глянути, що там і як. Мене просто несло туди, якась невидима сила вела. Мабуть, Спаситель за руку, чи, скоріше, за комір тягнув, кидав у саме пекло.
З Грушевського та Інститутської проходи на Майдан були перекриті щільними рядами «Беркутів» і я, не ризикнувши пройти крізь них, спустився на Городецького. Через вашу рідну УДАРівську барикаду переліз на площу. Хлопці мене пропустили. Тут поки було тихо, тобто умовно тихо. Походило на затишшя перед бурею, бо напруга, що висіла у повітрі, відчувалася в очах кожного. Та лише аромати вируючої у казанах їжі з розташованої поруч польової кухні пані Світлани дещо заспокоювали. Під барикадою сиділо десятка зо два майданівців, котрі, як то, мовчки апетитно сьорбали гарячий борщ, напружено прислухаючись до грохоту на сусідніх барикадах. Біля котлів моторно снували дві молоді жіночки-кухарки. Угледівши мене, одна з них, по-дитячому зацікавлено розглядаючи розкішну бороду, гостинно запросила поїсти свіжого борщику. Я відмовився. То вона, бажаючи догодити хоч чимось, сунула мені в руку скибку теплого хліба з ковбасою. Їсти не хотілося, але, як то, заради пристойності, надкусив його та швидко попрямував до центру площі.
Майдан жив своїм бурхливим життям. Повз мене то групами, то поодинці снували чоловіки, жінки, молоді й похилого віку та зовсім юні. Одні майстрували укріплення на барикадах, інші рятували нехитре майно з наметів, яким загрожувало знищення. Треті з саморобними дерев’яними щитами в будівельних пластмасових касках шикувалися у колони та йшли у саме пекло бою. Дивувало, як то, що такі різнонаправлені потоки за величезного скупчення людей не перетиналися, заторів не було, ніхто не штовхався, кожен знав що і як робити. Навіть регулювальників не бачив. Тільки, як то, зрідка то там , то тут лунали короткі команди: «На другій барикаді заберіть пораненого!», чи «Восьма сотня, шикуємось!», або «На Інститутську не підіймайтесь, працює снайпер!»
У навколишній руханині відчувався залізний лад, порядок, який здатна створити, як то, тільки зріла самоорганізована громада. Рух був рівномірним, тільки місцями завмирав, коли лунала команда «Дорогу!», або «Коридор!» і санітари з медичної сотні у червоних, з білими хрестами на грудях та спині, балахонах бігцем виносили постраждалих із поля бою. Стояти у тому потоці було неможливо, проте і мчати швидше за інших також, бо цей масовий рух чи то зносив нерухомого, чи пригальмовував занадто моторного до загальної швидкості.
Незважаючи на те, що Майдан захищався у повному оточенні, паніки я не помітив, її не було зовсім. Навіть коли протистояння на барикадах загострювалось, то це впливало тільки на швидкість людських потоків – вони прискорювалися, а коли спадало, то й швидкість падала. Ніхто не кіпішував, кожен виконував свою роботу. Усі навколо були зайняті ділом, тільки один я плутався у них під ногами, був зайвим у цій водоверті й уже почав жалкувати, що приперся сюди.
Усе навкруги відбувалося понад межи мого розуміння й таке сильно дратувало. Тоді ще я не усвідомлював, що попав у самісіньку середину величезного котла, де варилася нова Україна. Мені лишалося тільки вертіти головою, розгублено кліпаючи очима, та ухилятися від зіткнень з постійно снуючими поряд людьми. Аж поки один з потоків зненацька не підхопив мене, мов тріску весняний паводок, та не виніс на кут Інститутської й Хрещатика. Тут, під монументом засновникам Києва, цей потік, різко повертаючи вгору, теж несподівано скинув мене на узбіччя як непотріб, а сам продовжив свій нескінченний рух.
Зогледівшись, як то, серед суцільної метушні побачив зовсім поруч невеличку групу людей, які, на відміну від інших, нікуди не бігли, а, повзаючи навколішки, розбирали бруківку на цеглини й били їх на камінці, зручні для жбурляння.
Серед усіх них, як то, виділявся молодий хлопець у чорній, місцями пропаленій, балоновій курточці з жовтою самооборонівською хусткою на шиї. Тільки він один не працював на колінах, просто не міг так стати, бо був прикутим до інвалідного візка. В мозолистих долонях парубок міцно тримав дерев’яний держак кованої скребачки для зчищання льоду. Щосили він заганяв її залізне лезо поміж обмерзлих цеглин та майстерно вигортав їх одну по одній із суцільного полотна бруківки.
Зовсім молоденька дівчина, майже, як то, дитина, що не відходила од візка ні на крок, підбирала вивернуті цеглини та обережно, наче вибухівку, обома руками передавала кожну сивому дідові. Той же, всівшись, мов на табурет, на свою праву ногу й виставивши вперед ліву, гамселив їх з-за вуха старою сокирою, розвалюючи на кам’яні грудки.
– Відпочинь, онуко, зовсім заганяла діда, – хрипів жартівливо старий, звертаючись до дівчини. – Побережи сили та й козака нашого трохи втихомир, най відпочине, – продовжував дідуган, киваючи на спітнілого хлопця у візку.
Дівчина, швидко поправивши тильною стороною долоні ріденькі пасма, що неслухняно випадали з-під тонкої чорної хустини, тільки стомлено всміхнулася та, швидко простягнувши руки у протертих в’язаних рукавичках, знов підняла щойно вигорнуту цеглину.
З-під вузеньких рукавів старенького сукняного пальто забіліли тендітні зап’ястя її рук, такі тоненькі, що, здавалося, вони ось-ось мають хруснути під вагою цегли, точно лозові прутики. Та вона, як то, схоже, цього не боялася. Вона, певне, вже нічого не боялася, окрім як за здоров’я свого друга у візочку. Бо час від часу поспіхом насувала на його упрілого лоба спортивну шапочку, яку той постійно збивав на маківку аби охолонути і, невдоволений надмірною, її опікою, ще впертіше лупав бруківку.
– Діти, майже діти, – все, що я встиг подумати, як переді мною звідкілясь виросла круглолиця жінка у зеленому камуфляжі. Вона безцеремонно сунула мені в руки, як у нашому селі кажуть, клунок з битим камінням та, показуючи жестом у бік першої барикади, голосно скомандувала:
– Не стій, замерзнеш! І глянувши у самі очі своїм лукавим, але, як то, твердим, що не терпить заперечень, поглядом, додала:
– Несеш каміння на барикаду, залишиш там і мухою назад за новою партією!
Не встиг я розкрити рота, аби сказати, що не тутешній і попав сюди випадково, як говорити не було з ким, бо цієї жінки вже й слід простиг. Тільки серед суцільного тривожного галасу чутно було як віддалявся у натовпі її командирський голос.
Робити нічого. Звичним з дитинства рухом, як колись мішок з картоплею, закинув на спину важкий клунок та й пішов нагору до барикади.
Тяжкий вантаж врізався у спину гострими кам’яними краями, проте звідкілясь народжена тепла хвиля полегшення піднялася у середині. Скоріше , від того, що вже не відчував себе зайвим. Я був при ділі. Усі, хто попадалися мені на шляху, ввічливо поступалися дорогою й коротко схвально кивали, чи то вітаючись, чи то підбадьорюючи. Тоді я ще не знав.
Як уві сні, на автоматі, носив і носив важкі клунки, та десь за пару годин, стомлено присівши на купу битого каміння, вже усвідомлено оглянув навколишній мурашник. Мене вразила та велич незримої сили, яка спромоглася з різних куточків великої країни зібрати стільки люду і організовано рухати ним. У цьому вареві, певно, був, як то, закладений якийсь глибокий сенс, суті якого на той час я ще не розумів.
Роздуми мої обірвав радісний вигук дівчини, що працювала поруч з хлопцем у інвалідному візку:
– Перерва! Чай принесли!
– Перекуур! – протяжно на видиху вторив їй дідуган із сокирою. Він, по-старечому крекчучи, важко піднявся та, повільно переставляючи хворі затерплі ноги, пошкутильгав у мій бік.
Бригада збиралася докупи. Сильно сказано – бригада, бо було їх всього п’ятеро. Це вже знайомі нам сивий дід, хлопець у візку з його берегинею та дві невтомні сорокарічні жінки, що з одягу скидалися на сільських баб, пораючих колгоспні лани. Ну і я, як то шостий, куди ж мені дітись.
Жінки та дідусь щільно обсіли мене, а хлопець у візочку та його дівчина підкотилися упритул до купи каміння, замкнувши тим самим бригадне коло.
Фанерний самооборонівський щит ліг на наші коліна і слугував зручним столом. Дві дівчинки з польової кухні, схоже, студентки, поставили на цього імпровізованого стола щойно принесені піднос бутербродів з ковбасою та термос гарячого чаю.
Дідуган, розливаючи паруючий напій у вдвоє складені пластикові стакани, весело заговорив:
– Нашого полку прибуло, – і, протягуючи мені грубу мозолисту долоню зі скрюченими під топорище пальцями, продовжив:
– Будемо знайомитися. Вас звати?
– Святослав, – намагаючись привстати, назвався я й потиснув шорстку дідову клешню.
– А це Віктор, – показав старий нерухомою долонею на синьоокого парубка у інвалідному візочку, – наш командир, сотник нашої каменярської сотні. Саме він разом зі своєю красунею Світланкою почав заготовляти боєприпаси, а ми вже прибилися до них.
Віктор, молодий чорнявий парубок з правильними рисами обличчя та відбитком вищої освіти на чолі, в якому читався сильний характер, сформований як то, мабуть, у боротьбі з невиліковною недугою, дивлячись прямо в очі, простяг мені через весь стіл свою, ще гарячу від роботи, долоню й міцно стиснув мою.
– Радий вітати вас у нашій команді. Думаю, спрацюємось, – сказав хлопець, повільно звільняючи руку, та не відпускаючи мене чіпким поглядом.
Його супутниця, що стояла, як завжди, поруч, обпершись на плече друга, тільки згідно кивнула, погоджуючись зі словами сотника та радісно всміхнулася рудими веснянками навколо кирпатого носика.
Дідусь, підхопивши її посмішку, розплився й сам і, не відриваючи лагідного погляду від дівчини, продовжив знайомство:
– Світланка, наше Сонечко. Коли всміхається – навколо все розквітає й серце дідове гріє своєю турботою. На ній все тримається. Справжня господиня. Ось побачиш, як все до ладу у нашому наметі. І це все вона.
Дівчина сором’язливо опустила очі й миттю сховалася за спинку візочка.
– А це наші подружки – реготушки Ліда й Люда, – продовжував знайомити дідуган, хитро кивнувши на моїх сусідок, що ґрунтовно вмостилися поруч.
– Оце за день так наколупаєшся клятого каміння, – з іскоркою у прищурених очах продовжив сивий, – що радий впасти де стоїш, а їм хоч би хни – підборами калатають, танцювати хочуть.
– Ех, де ж мої молоді роки! – поправляючи грубими долонями розтягнуті посмішкою жовті прокурені вуса, лукаво заспівав старий, – Я б з вами потанцював. Ооох, як би я з вами потанцював.
І закотивши до гори знебарвлені роками очі, весело підморгнув жінкам.
Жіночки ж, швидко переглянувшись, шепотнули одна одній щось на вухо та заливисто засміялися, примруживши задоволено очі.
Дідусь, не стираючи усмішку з обличчя, ще раз поправив обпалені вуса й добавив:
– А щодо мене, то я вже такий старий, що і ймення свого не пам’ятаю. Тому й звуть мене тут всі просто – Дід. Я на це звернення не ображаюся, хоча волів би, хай називали мене парубком, – знову мигцем моргнувши всміхненим жінкам, сказав сивий і, простягнувши через увесь стіл мозолисту руку, узяв із дальнього краю підносу найменший бутерброд.
Тепла хвиля від ковтка гарячого чаю приємно розійшлася стомленим тілом, хліб з ковбасою повільно втамовували голод, та, все одно, якось не по собі мені було. Почувався, мов у чужій тарілці. Ті люди, як то не знаючи мене, були ладні одразу прийняти до себе, проте внутрішнє не готовий я був до того. Не звик я до таких швидких стосунків і, взагалі, не до кінця розумів, що саме тут роблю.
Всередині мене підступний голосок уперто зрадницьки шепотів:
– Все! Досить! Хотів відвідати Майдан? Відвідав? Пора повертатися. Тут без тебе справляться. Й так тісно. Не твоя це справа. Нащо воно тобі? Хай самі…
Бригада мовчки вечеряла. Дивно, але про мене – хто я, звідки і таке інше, ніхто не питав. Я бачив, що моя огрядна борода притягувала зацікавлені погляди, але ж ні пари з їхніх вуст.
Вже пізніше, з часом, добре освоївшись на Майдані, я дізнався, що тут, як то дурні питання задавати було не прийнято. Якщо схочеш – скажеш, ні – то й так згодиться.
Це, перш за все, було продиктоване заходами безпеки. Люди, як то, піднявшись у повний зріст проти жорстокої системи, готові були на все. Але десь там, у глибині душі, у самому її куточку сидів холодок страху, породжений інстинктом самозбереження. Саме він іноді напускав льодяної пари на палаючі серця, охолоджуючи відчайдушні думки і дії та стримуючи язика. Тому найчастіше повсталі й справжніми іменами не називалися, побоюючись, скоріше, не за себе, а за своїх рідних та близьких, бо твердо знали, що злочинна система у разі нашої поразки не омине та не помилує жодного.
З людиною, як то, знайомилися не по словах – по вчинках. Просто брали у діло, а там вже було добре видко, хто із якого тіста.
Вечеря скінчувалася, теплий чай приборкав останні сили і я, розслаблено прикипівши до кам’яної купи, відчував, що наступає момент істини і треба визначатися у цій ситуації. Внутрішній голос мій, подібно механічному дятлу, методично лупцював у скроні, повторюючи:
– Досить! Вставай! Пішли звідси!
Та розум йому мляво заперечував:
– Погодь, якось зразу йти не по-людськи. Давай трішки пізніше. Може ввечері? Хай стемніє. Мо’ після роботи?
Немов відчувши мою внутрішню боротьбу та бажаючи схилити шальки терезів у правильний бік, старий, непомітно підкладаючи останні шматочки ковбаси молодятам, нібито сам собі, почав бубоніти під носа:
– Добре, козаче, що приєднався до нас. Бо таке важке ж, зараза, це каміння. Я не в силах зі своїми ногами, а дівчат шкода. Їм ще діточок народжувати. Ще до вчора працював тут з нами один мужик, так втік же, свинота, на барикаду. Сказав, що там він корисніший. Ти ба, який розумник, – невдоволено кинув сивий у сторону барикади, скаржачись у пустоту. – Серйозну справу йому подавай, а ми тут наче в носі колупаємося!
Дід замовк. Потім, помітно нервуючи, повільно дістав з кишені потертого кисета, неслухняними дерев’яними пальцями сипонув щіпку грубого тютюну на газетний клапоть, згорнув його, змочивши слиною, та й прикурив, жадібно рвучко вдихаючи. Клубок їдкого сизого диму, що вирвався з-під жовтих прокурених вусів, завис у безвітрі, повільно розчиняючись разом із дідовим роздратуванням. Тоді він, вже значно тихіше, продовжив:
– А як справитись без чоловічої сили? Та ніяк! Хоч плач. Зате нам зараз будь-яка робота під силу. З тобою тепер усе, у нас повний комплект.
Він виговорився. Бригада мовчала теж. В піввуха слухаючи сивого, я дещо відволікся на свої внутрішні баталії, увійшов, так би мовити, у себе. Проте затяжна тиша повернула мене на місце. Ще не піднявши очі, відчув на собі прискіпливі погляди загалу. Ніхто не жував, навіть, не рухався, просто дивилися в мене. І сотник, і його дівчина, і стомлені жінки, і хитрий дідуган з-під рясних білих брів. Чекали на мою реакцію.
Та отой, як то, голос в середині не вгамовувався, скаженіючи, гострими стрілами посилав нові поради:
– Скажи їм, що поки не готовий. Що у тебе справи. Що ти подумаєш. Встань та йди! Ти не знаєш цих людей. Що їх сюди привело і яку правду вони тут шукають? Їх ошукали. Обдурять і тебе. Не вір їм! Нікому не вір!
Піднявши очі, надзвичайно уважно подивився на кожного з цих людей. Чесно кажучи, тоді я реально шукав бодай яку зачіпку для втечі. Чи щось таке несерйозне, легковажне або фальшиве. Та їхні прості обличчя, навпаки, світилися серйозністю намірів. Щоб жити тут, на Майдані, у нелюдських умовах, виконувати надважку роботу, треба дійсно вірити в успіх своєї справи. Це був свідомий вибір вільних людей, готових на самопожертву заради високої мети. Їхні очі, слова, вчинки випромінювали таку впевненість у власній правоті та силі, що не могли не вплинути на мене. Вони, як то, зачепили, похитнули мої внутрішні підвалини, що спочатку породило світоглядні сумніви, а згодом і зовсім перекинуло усю систему координат. Відтоді почав замислюватися над речами, котрі досі не помічав і вже дивився на людей та події зовсім іншими очима.
Оточуючий світ змінювався і я разом з ним. Але остаточно це сталося геть-геть пізніше, хоча початок змінам дав саме той день. Якраз тоді, сидячи в оточенні каменярської сотні, я, з великим подивом, зловив себе на думці, що мені має бути соромно навіть думати про втечу. Щось сколихнулося, надломилося в душі, створивши маленьку шпаринку у світ справжніх людей. Завіса впала, я став бачити не лише себе. І я їм повірив. Просто повірив. Тому й не зміг відмовити. Не знайшов для цього потрібних слів. Не знайшов.
– Ви скажіть мені, що я, як то, мав їм відповісти? – Святослав гарячково нахилився вперед , скоромовкою випаливши у саме обличчя. – Що я так, проїздом? Мимоходом? Що я, як то, тільки до вечора? І кому я мав це сказати? Юному інваліду-візочнику зі стертими до мозолів долонями? Чи його тонкій, як тростинка, дівчині, що міцно трималась за візка аби не впасти від втоми? Чи отим, як то, жінкам, що сором’язливо прикривали натрудженими долонями збиті коліна затерплих ніг? Чи цьому сивому діду, що ледь совався на своїх опухлих ходулях?
– А? Скажіть мені, що? – знов різко нахилившись, від чого металевий хрест глухо вдарив по столі, знов риторично спитав він. І, відводячи погляд, аби не світити змокрілі очі, замовк. Потім, глибоко вдихнувши, вже спокійніше продовжив:
– Відкрито, як то, зазирнувши до очей кожного, що було не складно, бо всі дивилися прямо на мене, я, згідно кивнув головою і тихо мовив:
– Так, дійсно, попав я до вас випадково, проте залишуся з вами на стільки, на скільки буде треба.
Та, на подив, бригада сиділа, як заморожена. Чомусь не сприйняли вони моїх слів. Не повірили. Схоже, вловили невпевненість, вагання й чекали, чи зможу я додушити той внутрішній голос, котрий, віщуючи біду, ще й досі скажено репетував:
– Ой, дурень! Під що підписуєшся? Згинеш у цьому болоті. Ой дуу… .
І дочекалися. Скоріше серцем, ніж розумом, я засклепив рота другій своїй половинці. Після, вже полегшено, з останнім її хрипом, упевнено сказав:
– Серйозно. Можете розраховувати на мене. Я з вами. З вами до кінця.
Моя переможна над собою коротка посмішка вмить розтопила лід недовіри, бо реакція їхня, напрочуд, була блискавичною. Обличчя тепер вже моїх побратимів враз ожили, засвітилися.
Сотник, бадьоро крутнувши колеса візка туди-сюди, на півметра від’їхав та, всміхнений, пацан ще, знову підлетів докупи.
Світланка, пританцьовуючи, несамовито, по-дитячому заплескала у маленькі долоні і, не очікувано для всіх, швидко нагнувшись, поцілувала Віктора у самісінькі губи. На що той не відсахнувся сором’язливо, як завжди, а по-чоловічому всміхнувшись, ніжно взяв її тендітні руки до купи у свої теплі долоні й притиснув до губ.
Жінки, що сиділи поруч, стрепенулися та, підхопившись на пружних сідницях, качиною ходою живо підсунулися до мене впритул.
А дід? Дід, ховаючи хитринку в сивомудрих очах, весело крякнув та по-дружньому плеснув мене своєю кам’яною долонею по коліну і схвально сказав:
-Ну, то й добре, синку. Ну, то й добре.
А вже ближче до ночі, освоївшись у нашому каменярському наметі під стелою, я, аби не дратувати погляди оточуючих, коротко обрізав свою бороду і став одним з вас, одним із захисників Майдану.
Два тижні, проведені у каменярській сотні, не те що зблизили, поріднили нас. Ми стали однією сім’єю.
Та нема нічого сталого у світі, так і наша умовна сотня з часом розпалася.
Майдан, мов жива істота, рухався, то стискаючись під натиском ворогів, то знову розправляв стомлені плечі, займаючи чергові території та закріпляючись новими барикадами. На нашому місці деякий час хазяйнували «Беркути», встановивши величезний брандспойт, що підбадьорював захисників льодяним душем. Ми вимушені були відійти, та й потреба у дрібному камінні поступово відпала, бо протистояння вийшло на новий рівень і в діло все частіше йшли «коктейлі Молотова».
Сотня деякий час намагалася триматися разом, та не вийшло. Сотника Віктора із запаленням легенів ми зі Світланкою ледь виштовхали силою до лікарні. Діда з набряклими від перевтоми та переохолодження суглобами забрав додому син. А працьовитих Ліду з Людою із задоволенням прийняла до себе медична сотня.
Та почин нашої каменярської сотні не зник безслідно, його підхопили, понесли й примножили. Часто бачив не одну групу людей і на Грушевського біля стадіону, і на Прорізній, і на Костьольній, і на Михайлівській і на Городецького, що, подібно нам, зі знятої бруківки відновлювали та зводили нові барикади. Хоча це вже були інші люди, і пройшов певний час, та щоразу, коли десь поруч чув характерний хруст битого каміння, серце радісно завмирало й погляд магнітом горнуло на знайомий звук. Десь глибоко-глибоко у серці спалахувала, як то, іскорка надії, що, озирнувшись, знову побачу за роботою нашу, мою, мою рідну каменярську сотню у повному складі.
Він знову замовк. Потім, перевівши погляд з широкого неба за вікном на мене, тихо та вдумливо сказав:
– Знаю, чітко усвідомлюю, що цього не станеться, бо на жаль, чи на щастя, часи не повертаються. Та, все одно, як то, і серце завмирає й іскра надії спалахує.
Потім, зробивши хвилинну паузу, повільно додав:
– Не можна людей позбавляти надії, іноді тільки вона й тримає на цьому світі. Це як перша любов. Я їх ніколи не забуду.
І знову замовк, мовчав і я. Згодом, теж несподівано, так само, як припинив, він продовжив розповідь:
– А мене, як то, занесло до бойової сотні. Ох і швидко це сталося, сам того не помітив, як швидко. Того дня силовики вкотре почали штурмувати другу барикаду та, прорвавши її, підпалили крайні намети. А в них речі, майно, документи, а головне, там могли бути побратими, що відсипалися після зміни, чи хворі лежачі. Тому всі, хто був поруч, і я серед них, кинулися на допомогу.
Посекундно пам’ятаю страшну добу, бо то було моїм першим бойовим хрещенням. Горіло все навкруги – і намети, і ворожий БТР, й заховані до кращих часів каністри з бензином у кам’яних нішах барикади. Та ми стояли. Вперто стояли. Поранених та обпечених побратимів доставляли до медичної частини будинку профспілок, а на їхньому місці виростали нові постаті, аж доки ворожі атаки не захлинулися.
Ми встояли. Усю ніч. Всю довгу ніч. Усю ту нескінченно довгу ніч продовжувався бій. Уже під ранок обпалені та виснажені, але заейфорієні перемогою, сьорбнувши по кухолю гарячого бульйону, ми хто де знесилено попадали у чужому наметі, а проснулися уже братами. З того часу ми разом. І, навіть, розстаючись на недовго, сумую за ними. Мов повітря, бува, мені їх бракує.
З цими словами очі священника засвітилися, заграли, і він, по-дружньому смикнувши мене за рукав, весело спитав:
– Скажи ж класні, як то, брати та сестри у моїй сотні?– Вони такі, – зі щирою усмішкою відповів йому.
– Так ото ж! Ми – одна сім’я. І в радості спільні, а як, як то, кому горе, то теж на всіх. Справжні люди, справжні патріоти, справжні товариші, справжні друзі. У кожному впевнений, як у собі. За будь-кого готовий кров віддати, краплю по краплі. Життя, навіть. Боляче, що не всіх вберегли.
Тут іскри в очах його разом згасли, наповнившись смутком:
– Втрачаємо кращих. Мабуть, Господь теж потребує таких. Хай там царюють.
І тричі осінивши себе хресним знаменням, отець Святослав, зіпершись ліктями на стіл, закрив обличчя долонями, тримаючи межи стислих пальців хреста та довго шепочучи в нього. Не молитва то була, бо її читають, наскільки знаю, без довгих пауз і у певному ритмі. Схоже на розмову, на бесіду. Та з ким? Кому адресувались його слова? Деякі з них та уривки фраз я вловив: «брати», «сини Божії», «небесна сторожа», «рай земний, рай небесний», «воїни світла», «воля», «віра», «Майдан», «Україна».
По якомусь часі він скінчив та, відкривши очі, мовчки дивився розсіяним поглядом крізь скляну безодню вікна, як і раніше міцно тримаючи спітнілого хреста у солоних долонях.
Потім, ніби сам собі, прошепотів:
– Відтоді не можу спокійно дивитися на дві речі – саморобні щити та армійські ковдри. Стоять вони, як то, перед очима, навіть в примарах тривожних снів часто бачу. На тих щитах виносили з поля бою поранених та забитих героїв Небесної Сотні, а цими ковдрами вкривали їх. Загиблих клали на щити, щоби прикрити їхні спини від підступних ворожих ударів ззаду. А тими ковдрами укутували їхні тіла, аби, як то, найдовше зберегти святе тепло їх зупинених сердець, кожна грамулька якого зігрівала вірою наші серця та власним прикладом вказувала як треба жити і заради чого варто вмерти.
Він знову замовчав, прикриваючи обличчя долонями. І вже з-під них продовжив:
– Ніколи не забуду напрочуд спокійного погляду братніх застиглих очей, які мав нещастя закривати. Вони бачили те, що недосяжно нам, живим. Це був погляд у вічність. Своєю безтурботністю, вселенським спокоєм вони нібито, говорили:
– Прощавайте, брати. Ми своє діло зробили, тепер ваша черга. Борітеся і перемагайте. Живіть за нас і за себе. Не відступіть. Не зрадьте нас. Не зрадьте себе. Не зрадьте Україну. Щоби наші жертви не були даремними. А ми з царства небесного благословлятимемо вас на боротьбу до остаточної перемоги. Прощавайте… Упевнений, Отець Небесний узяв усіх їх до раю.
Скінчивши, отець Святослав із закритими очима довго читав молитву, потім замислено, з якоюсь загадковою гіркою усмішкою, що йшла з самої середини, промовив:
– Скільки подій відбулося за цей час, стільки кумедних та, в основному, трагічних ситуацій прийшлось пережити. І всі вони, так чи інакше, лишили свої сліди і в душі, й на тілі.
– Тільки одне зрозумів, – дивлячись просто в очі, продовжив він, – тілесні рани загоюються швидко, а душевні, схоже, саднитимуть вічно.
І замовк. Запанувала тиша. Від похмурого виразу обличчя священника віяло холодним сумом важких спогадів. Глибокі думи скували його погляд і м’язи, і рухи, від чого той ставав схожий на гіпсову фігуру. Лише опалене віко лівого ока, що часом зрадницьки сіпалося, та багровіюча смужка свіжого шраму на лобі видавали у ньому ознаки життя.