Сергій Аверченко. «Сповідь» (Із «Записок коменданта Майдану»)

324

Продовження. Початок див. litgazeta.com.ua за 13.11.2021

 

Яскрава настільна лампа як слід освітила риси мого гостя. Це був середнього зросту та середньої статури чоловік, про якого я знав, що він є служителем церкви, але типових, притаманних його віку та професії ознак – округлого попівського животика та потроєного підборіддя – не мав. Навпаки, виглядав збито, хоча і не атлет, проте підтягнутий та швидкий у рухах. Про таких кажуть – жильний.

Великі сірі очі формували основу його видовженого обличчя. Високе чоло з широким рожевим шрамом над лівим оком, гострий ніс та рудувато-сива поросль бороди були лише додатком до них. Тонкі, обвітрені, в рожевих тріщинках губи ховалися у рідких вусах, що русою дугою лізли кривими краями до рота. Впалі щоки на загорілих вилицях робили тонкі риси обличчя ще тоншими. Козацький чуб, немов високо скошене стерня, зухвало тягнувся широкою іржаво-сивою смугою через усю голову та сходив нанівець на гладко виголеній потилиці. Нічим зовні, повторюю, нічим не відрізнявся він від типового майданівця й, коли б не мідного кольору хрест з розп’яттям, що прикрашав його груди, важко було б пізнати у ньому служителя культу. А може, він того й прагнув?

Дивлячись у стіл й дещо замислившись, з чого почати, він, вдумливо перебираючи кожне слово, все ж заговорив. Я слухав, прискіпливо вдивляючись в нього. Та він, раз по разу піднімаючи стривожені очі, натикався на мій кинджальний погляд, від чого часом втрачав думку, та напрочуд швидко ловив її й уперто продовжував монолог.

Руки його, напівлежачи на столі, методично відбивали пальцями, наче рахівницею, сказані слово за словом, речення за реченням. По тому, як він те робив, відпрацьовано рухався та як, навіть збившись, швидко вертався у мовну колію, не важко було зрозуміти, що промова ця готувалася вже давно та не раз і не два промовлялася у думках уявному співрозмовникові. Гадаю, годинами глибоких роздумів і в маревах неспокійних снів тяжко та важко підбиралися слова для неї. Бо так саме нелегко й сприймалися вони. Та й не слова то були. Потворні звукові грудки зі згустками душевного болю, горя та каяття зливалися у важкий ланцюг одного нескінченного речення. Деякі західноукраїнські вислови взагалі не пролазили у моє поліське вухо, і значення їхнє я, скоріш, не чув, а відчував. За мімікою, жестами, інтонаціями.

Він говорив спочатку пошепки, потім голосніше, далі майже кричав, після – мовчав. Проте й мовчки він говорив. Очима. Вони шарілися, поступово наливаючись темною муттю та вмить гарячково запалювалися холодним блиском підталого льоду. Здавалося, саме звідти брали початок два крижані струмочки, що, злившись воєдино, намагалися розмити скам’янілу внутрішню греблю, раз-у-раз затято штурмуючи її. З кожним реченням потік той зростав, наливався новою силою та ще більше підпирав застарілу запруду, що заважала йому думати, дихати, жити.

Часом він говорив так швидко, наче боявся, що не встигне розказати все, від чого ковтав слова і затинався. Тоді мимовільно хапав мене за руки, немов страхаючись, що я піду та й лишу його з цим тягарем, котрий носити у собі вже не мав сил.

Ми не помітили, як куций лютневий день швидко посірів і плавно переріс у ніч. Та він все говорив. І знову шепіт його переходив на стогін, а стогін на крик, який різко, на пів фрази вимикаючи звук, забирав голос. Потім знов таки мовчав, переводячи дух, нібито набираючись нових сил для наступної атаки на греблю. Погляд його туманів, глибоко занурювався в себе, нервово обираючи потрібну думку з тих, що, накопичившись роками, за такої нагоди воліли вирватися на свободу. Здавалося, ще мить і вони, розриваючи голову, ось-ось вистрибнуть через пульсуючі вени на скронях. У такі хвилини на чолі його з›являлися маленькі крапельки поту, що під час важкої паузи росли, наливалися та, набравши критичної ваги, градом котилися донизу. Лише на мить затримуючись у глибоких зморшках щік, вони легко сковзали сріблястою щетиною неголеної бороди. А втім, прозорі горошинки не заважали нашому промовцю. Навпаки, вони, схоже, знімали надмірну нервову напругу, виносячи бруд з піском та поволі підмиваючи греблю. У такі моменти він ще міцніше стискав мої долоні та знову бентежно підіймав смутком запалені очі, благаючи дослухати його до кінця.

Це була Сповідь. Сповідь священника простолюдину.

Нема в мене права приймати чужі сповіді та дарувати гріхи, бо сам великий грішник і церковними повноваженнями не наділений. Але ж так сталося, що для цієї людини я був, мабуть, єдиним на той момент, кому він прагнув вилити всю свою грішну душу, очистити її. Звісно, цю процедуру кожен має здійснювати виключно сам, свідомо, за нагальною внутрішньою потребою. Тільки так, не інакше, бо то вже була би не сповідь, а допит.

У житті кожного з нас, буває, настає час, коли, скочивши в халепу чи накоївши інших дурниць, ми щосили самотужки рвемося вилізти з липкої багнюки клятих проблем. Та, не впоравшись з ними, знесилившись, доходимо краю, і тоді з останньою надією звертаємося до Бога, щиро каємося у гріхах й слізно просимо прощення в Нього. Зазвичай, таке робиться у храмі і через довіреного священника, в такий саме спосіб. І Святослав то знав краще за будь-кого. А коли прийняв рішення робити це тут і зараз, то, значить, — все, далі терпіти немає сил. Жити з цим не можна. Ніяк не можна. Все. Край.

Та чому він обрав для тої відповідальної місії мене?

Про довіру тут говорити недоречно, бо ми не були нормально знайомі, імен один одного навіть толком не знали. Та я, все ж таки, здогадувався, чому сталося саме так. Я був очевидцем його падіння і, мабуть, тому особисто мене він призвав бути також свідком свого каяття та духовного очищення. Він нестерпно жадав усе розповісти мені, все-все пояснити. Я бачив його тоді і мав бачити зараз. Я повинен був знати, як він підіймався, ким він ставав і яким він став. І таке, перш за все, потрібно було не мені – йому. Дуже треба. Воно стало для нього питанням життя чи смерті. І я це відчував. Тому було б не по-людськи  відмовити нужденному. Тим паче він робив усе сам, а потребував лише моєї уваги і тільки. І я її надав сповна. Жодним поглядом, жодним рухом, жодною сторонньою думкою не дав йому й граминки сумніву у тому, що не вислухаю всю його історію до кінця, що б не сталося.

Він ріс у бідній селянській багатодітній родині, що рано втратила батька. Матуся, його рідна ненька, вибиваючись із сил, жила на трьох роботах та лишала хату й малих на нього, бо старший. Тому й дорослішав швидко і рано загрубіли долоні. А з душею, з нею, сердешною, якось не склалося. Не дозріла вона, не налилася любов’ю ще з самого дитинства, не долюбили її, не допестили. Бракувало у ній того теплого наповнення, що зігріває в лютих життєвих негараздах, вселяє надію та живить розум і тіло енергією до життя. Таку суттєву нестачу він гостро відчував, навіть фізично. Може, тому душа його не знала глибоких страждань та болю, бо пустота не болить. Але ж, як камінь на шиї приреченого до страти у морі, вона тягнула донизу, безперервно висмоктуючи сили та прирікаючи до постійної боротьби за виживання. І він весь час жив з цим наростаючим тягарем, інтуїтивно шукаючи спосіб, як найшвидше позбутися його, усамітнюючись подалі від людей, замикаючись у собі, у своїх роздумах, у молитвах.

Звідти й шкільні проблеми у стосунках з однолітками. Потім духовна семінарія, теж не все гаразд. Пошук шляхів до Бога й гріховні падіння. Перше кохання та перші розчарування. Постійні спроби почати все з нуля, із чистого аркуша  — і знову чергова череда провалів.

Згодом – молодий священник у забитому поліському селі. Пошуки порозуміння з парафіянами і тут не склалося. Дива не відбулося, адже що даси людям, те й отримаєш. Як наслідок, робота замінила служіння.

Спробував побудувати сім’ю, але також без успіху. Господь посилав різних жінок, готових любити, та жіночі души не знаходили тепла та затишку у його холодній печері й, доволі поблукавши у пошуках притулку для спільної долі, жодна з них, як чужорідне тіло, так і не приросла серцем. У підсумку, всі вони кудись зникли, лишивши тільки гіркий осад у його споминах.

Адже секрет сімейного щастя в єдності смаків і поглядів, скріплених любов’ю та взаємоповагою. А далі – безперервне служіння на сімейній ниві, прополка бур’янів та підживлення здорових сходів. Не варто чекати на диво, на тополі не зрітимуть вишні, а занедбаний сад не дасть хорошого врожаю. Душа як город заростає, листя, мов думки опадають і кожен до скону мусить піклуватися своїм садом. Тому й прибиратися у собі варто так само, як чистимо зуби та взуття. Щодня.

Якось, аналізуючи конфлікти в своїй сім’ї, а вони неминучі у всякій родині, і це нормально, дійшов висновку, що від швидкості виправлення сімейних помилок залежить її міцність. Хто затягує з цим, або ігнорує проблеми, той приречений на самотність. Значення слова «щастя» – це похідна від слова «праця». Щастя готового не буває, його будують власноруч і тільки в чотири руки.

Проте Святослав, втомившись від спроб налагодити амурні взаємини та зневірившись у пошуках безумовного кохання, схотів без зайвих зусиль отримати щастя, купити його. Просто так, за гроші. І така жінка знайшлася швидко, бо, кажуть, коли вже готовий принести себе у жертву, то за катом діло не стане. Результат був закономірним. До моральних проблем додалися ще й матеріальні. Банки, кредити, борги… Не тямив він, як видертися з цього болота, а воно все глибше затягувало бідолаху в ненаситне жерло свого трясовиння. І він розгубився. Розгубився по життю, опускаючи руки та втрачаючи не лише опору, а й опір усім негараздам. Підсвідомо розумів, що здаватися не можна, тільки що саме слід робити, не знав.

Господь за життя день-у-день випробовує кожного з нас, начебто тренує. І милість Божа в тім, що випробування надаються нам посильні, тобто, по силі. Та всі ми різні, тому й по-різному сприймаємо такі виклики – хтось бореться, а хтось – ні, сподіваючись, що само розсмокчеться.

Як ледачий школяр, що ладен вигадати собі будь-які заняття, аби не сідати за уроки, так і наш герой годен був бігти світ за очі від купи проблем, котрі сталевими тенетами оплели його грішну душу. Аж тут – революція – прекрасний привід для втечі. І він втік. Втік на Майдан. Та хіба ж від себе втечеш?

Уже загорнуло геть-геть за північ. Готель мертвецьки спав. Навіть останні нетверезі гульвіси, які донедавна ще совалися та бубоніли порожніми коридорами, лишивши по собі у просторих холах нудотні запахи п’янкого курива та солодких жіночих парфумів, розбрелися номерами та вже гучно давали хропака.

А він все говорив, говорив. А я все слухав, слухав. Мов зернятка на долоні розсипав він свої роки, усі сорок, і розбирав кожний. Рік за роком, місяць за місяцем, не оминув жодної миті, нічого не ховаючи та не соромлячись. Із темних комірчин душі старанно діставав, уважно розглядав, прискіпливо аналізував кожну свою провину. Вибачався у всіх, кому робив зле, про кого навіть погано думав. Потім щиросердно каявся, читаючи молитви, що закінчувалися скоромовними «Господи помилуй», «Господи помилуй», «Господи помилуй».

З кожним наступним каяттям зсутулені плечі його дещо розправлялися та крізь темний смуток сірих очей пробивалися поодинокі промінчики, кожен з яких сіяв зерна надії, внутрішньої впевненості. І це полегшувало дихання. Нам. Бо на той час ми були вже одним цілим, немов сіамські близнюки, зі спільними нервовою та кров’яною системами. Коли конкретно так сталося, сам не помітив. Я вжився в нього, зрісся з ним. Його емоції гніву, обурення, жалю резонували і в моєму серці. У щирості того каяття не було жодного сумніву, бо то вже стало нашим каяттям.

Греблю рвало та нас потроху попускало. Через те спогад про  першу зустріч з ним уже не викликав у мене такої відрази, як раніше. А було це так.

Грудень тринадцятого. Середина. Самий розпал революції. Апогей протистоянь в країні. В обласних та районних містах повсталі займають місцеві адміністрації. Влада хитається. Народ сміливішає та активніше долучається до протестів. З маленьких клаптиків успіху зшивається велике переможне полотно революції.

Встояли ми і в жорсткому нічному зіткненні з «Беркутом» одинадцятого грудня під аркою на Інститутській, що додало впевненості людям та на тлі переможного настрою спричинило масовий наплив мітингувальників на Майдан. Революціонерів більшало, а їх треба було вдягти, нагодувати, розселити. Люди, спочатку кияни, а з часом зі всієї країни, зносили та звозили харчі, одяг, давали гроші. На них купувалися намети, обігрівачі, генератори, буржуйки, одяг, взуття, предмети особистої гігієни тощо. Ми були вдячні за підтримку українській діаспорі по усьому світові, які щиросердно підставляли нам плече.

Відверто кажучи, мало що з їхніх пожертв доходило до повсталих, як і кошти від місцевих спонсорів (кажуть, що вони були), про величезні суми яких ще й досі патякають начебто обізнані писаки. Майдан утримувався власним коштом. Коменданти Майдану, а нас було троє (ще нас називали комендантами будинку профспілок), передаючи по черзі один одному керівництво усіма службами революційного містечка і беручи на себе усю відповідальність за його утримання, організували збір коштів, так необхідних для виживання. Проте грошей постійно бракувало, що ставало серйозною проблемою. Тоді ми бачили лише два шляхи її вирішення – зменшити видатки або збільшити збір коштів.

Перше було зробити важко, бо й так усе оптимізували до мінімуму, то ж лишалося тільки збільшувати збір пожертв, які, на жаль, повторюсь, не всі доходили за призначенням. Справа в тому, що велике скупчення людей мов магнітом стягнуло на Майдан різного роду аферистів та злочинців. Вдягаючись по-майданівськи, крутелики нашвидкуруч майстрували скриньки, начебто для підтримки повсталих та, проявляючи неабиякі акторські здібності, збирали гроші з довірливих громадян, а потім безслідно зникали. Епідемія шахрайства ширилась шаленими темпами і тому Радою комендантів було доручено Чорній сотні (так звалася добровольча сотня, що слідкувала за порядком на Майдані) взяти під свій контроль збір пожертв на території революційного містечка. За кілька днів чорносотники навели порядок. Фальшивих збиральників відловили, ідентифікували, провели виховну роботу й виштовхали за периметр Майдану. Звідтоді кошти збиралися тільки у стаціонарні прозорі скрині при кожній барикаді та перед будинком профспілок. Головний, на той момент, комендант Майдану опломбовував їх своєю печаткою, а використання переносних скриньок заборонялося.

Водночас у містечку функціонувало з десяток молитовних наметів, де священники різних конфесій молилися хто за що, та в основному за перемогу революції. Там теж збиралися кошти – пожертви на церкву.

Правила мають бути однакові для всіх, тому я зібрав майданівських служителів культу у двісті п’ятнадцятій кімнаті будинку профспілок – комендатурі УДАРу, на духовну нараду. Повідавши святим отцям про матеріальну скруту, запропонував відмовитися від збору ними грошей. Релігійні обряди просив проводити жертовно, тобто безоплатно, а прихожан, бажаючих пожертвувати на церкву, радив направляти до наших скринь. Священники погодилися, адже одне діло робимо. На цьому й зійшлися.

Так і сталося. Та десь за тиждень, під вечір, у комендатуру забіг розлючений Тарас – сотник Чорної сотні й випалив, що не всі священники дотримуються взятих зобов’язань. Мовляв, біля другої барикади, тобто під самим носом у будинку профспілок якийсь знахабнілий піп самостійно встановив намета та збирає гроші. Сотник доповів, що святий отець поводиться зухвало, навіть агресивно, на прохання припинити побори не реагує, пояснюючи начебто спеціальним дозволом коменданта Майдану. Почувши такий аргумент, чорносотенці не стали його далі рухати, бо хто зна, може, воно й так, та негайно звернулися до мене. Хвилиною поспіль ми вже підходили до вказаного

намету.

То була звичайна брезентова палатка з повністю відкритою фронтальною стороною. Вхід до неї перегороджував довгий стіл, на якому купою лежали білі пластмасові хрестики, картинки з ликами святих, коробки зі свічками та інший церковний дріб’язок. У кінці столу біля потертої Біблії та старого молитовника стояла невеличка картонна коробка з-під печива з прорізаним отвором для вкидання грошей та відповідним надписом. Господарював у наметі невисокий на зріст середнього віку піп з густою рудою бородою та швидкими гострими очима. Він метушився вздовж столу, то без потреби поправляючи й так рівненькі стовпчики церковних папірців, то, притискаючи рукою хреста до пуза, прудко схилявся над прихожанами, що заповнювали молитовні записки. Тонкі риси його обличчя були помітно напружені, а погляд сірих очей плигав з черги прихожан, які чекали попівського благословення, на вузький прохід до будинку профспілок, звідки він, мабуть, чекав неприємностей. Черга до намету росла, від чого обличчям пробігала радісна й водночас нервова посмішка. Та щастя тривало недовго – він угледів нас.

Зблизька вдалося краще розгледіти того клятвопорушника. Чорний, із засмальцьованими краями оксамитовий ковпак на спітнілій голові та несвіжа сіра попівська ряса видавали у ньому бідного сільського попа. Страждальця за народ. Лише яскраво-жовтий металевий хрест на такому ж новому ланцюжку ніяк не вписувався у загальну картину та сильно контрастував з його убогим вбранням. За спиною в попа виднівся цілий іконостас. Деякі ікони були прив’язані до задньої брезентової стінки намету, інші просто напівлежали знизу на підставці, збитій зі звичайних дерев›яних піддонів. Образи різнилися розмірами і, що впадало в очі, розміщені були поспіхом, хаотично, частково перекриваючи один одного.

Коли ми впритул наблизилися до намету, дві огрядні жіночки похилого віку, нагнувшись до столу та перегородивши своїми спідницями половину проходу, заповнювали листівки, а піп щось нашіптував їм на вухо, нібито не помічаючи нас. І ще чоловік зо п’ятеро стояло в черзі. Люди підходили, торгівля з продажу індульгенцій тривала. Аж тут ми!

Майданівці організовано, відтісняючи чергу, вмить напівколом оточили намет.

– Що таке? У чому справа? Вас тут не стояло, – обурено загуділи прихожани.

Почувши галас, слуга Божий різко розпрямився та, швидко схопивши обома руками картонну скриню, відсахнувся на крок.

– Доброго дня, панотче, – дружелюбно промовив я, підходячи впритул до намету.

Та він, очевидно, не зрадів нашому візитові, бо очі різко звузилися, губи стиснулись, а на чолі зрадницьки заблищав крапельками піт. Налаштувавшись для відсічі, він всім своїм виглядом показував, що здаватися не збирається. Однак моє веселе привітання та доброзичлива усмішка дещо збила його з пантелику. Він готовий був воювати з майданівцями, з якими вже чубився півгодини тому, і ніяк не очікував незлобливого до себе звернення.

– Шановний, – продовжив я, – рада церков Майдану прийняла рішення про жертовне богослужіння та заборонила священникам збирати … .

– Знаю, як то, – не дослухавши, дратівливо огризнувся він, – що мені ваша рада? Хто мені, як то, закриє кредит?

І далі, зверхньо глянувши на нас, гарячково, класично за Фройдом, вивалив головного козиря :

– Відчепіться, у мене, як то, на це є дозвіл коменданта.

Потім, імітуючи діставання всесильного папірця з потаємної кишені ряси, ще раз окинув нас переможним поглядом.

– Покажіть, будь ласка, той дозвіл, який я вам надав, – вже холодно продовжив я, бажаючи якнайшвидше згорнути цю комедію.

Почувши таке, рука його застигла у прорізі підрясника, а нижня щелепа провисла від подиву.

– А ви, як то, …що? Того? Тобто, той? – здивовано спитав він.

– Так, я саме той. Принаймні, на цей час, – відповів йому і вказав на комендантський бейдж, що висів у мене на грудях.

Козирі випали з його рук і він, квапливо, бігаючи оченятами у пошуках підтримки, пробубонів:

– А я що? Я, як то, … нічого. Люди, як то, самі йдуть до Бога, нашо їм заважати? – і розгублено кивнув на жінок, що були у самісінькому центрі оточення.

Ті вже покинули писати, розпрямивши свої гладкі спини, і тільки зиркали то на мене, то на нього, повільно в’їжджаючи в тему суперечки. Та після його слів вони враз, як по команді, різко крутнулися у мій бік і, тикаючи недописаними папірцями у саме обличчя й обзиваючи єретиком, заволали, щоби я не заважав панотцю працювати. Галас привернув увагу перехожих. І декотрі з них, роззявивши рота, вже зупинилися й перекрили вузький прохід.

– Стоп! – різко відрізав я,- ніхто не заважає служити Богові на Майдані, ми проти збору церковниками грошей.

Жіночки розгублено опустили руки і чомусь розступилися. Піп, втративши останній захист, ще на крок відступив від столу, міцно, мов дитину, пригортаючи скриньку до грудей.

– Постав коробку! – голосно викрикнув майданівець на псевдо База, одночасно витягуючи на себе стіл та прагнучи зайти у середину намету.

– Віддай гроші Майдану! – наперебій закричали чорносотенці.

Як вовк на псарні, загнаний в куток, піп, зціпивши зуби, повільно позадкував до самих ікон, стріляючи у нас розлюченими очима. І чим активніше хлопці намагалися розчистити прохід у середину, тим злішим ставав чоловік у рясі й міцніше притискав до себе коробку з грошима.

Мабуть, ніжки столу затисло поміж піддонів, бо зрушити його було важко. Тоді База, спершись руками на стільницю, як справдешній гімнаст перемахнув через стіл і вже готовий був притиснути попа до стіни, як той, різко відхиливши задню полу брезенту, де висіли ікони в засклених рамах, шмигонув з палатки разом зі скринею.

Брязкіт розбитого скла, що розлетілося наметом від падаючих ікон, призупинив майданівця. Той швидко підняв потріскані образи, струшуючи вбік гострі скляні уламки, поклав ікони на стіл та крізь цей же секретний отвір кинувся був переслідувати втікача.

– Облиш його, най біжить, – різко навздогін розпорядився я.

– Так втече ж, негідник, – зашуміли хлопці.

– Не втече. Нікуди він не дінеться. Від себе не втечеш, – сказав я і, повернувшись до сотника, сказав:

Сергій аверченко

– Тарасе, забирай хлопців та ще раз ретельно оглянь Майдан і прибери заробітчан. Особливу увагу зверни на молитовні намети. А тут я сам розберуся.

Сотник махнув рукою і чорносотенці швидко розчинилися в натовпі. Тільки черга прихожан завмерла в прострації, не розуміючи, хто й чому наїхав на польову церкву і де дівся піп.

– Священник захворів, йому стало зле, так що прийому сьогодні не буде, – пояснив я людям і, протиснувшись між наметами, зайшов у палатку через уже відомий «чорний» вхід.

Посібники з криміналістики стверджують, що злочинці завжди повертаються на місця своїх злочинів. Вірю. Тому, стомлено присівши на купу піддонів у дальньому кутку імпровізованої церкви, став чекати на господаря.

Короткий зимовий день вже накрила ковдра ранніх сутінок і темний куток намету надійно сховав мене від сторонніх очей, проте мені було видно все. Звідси проглядався увесь центр Майдану від другої барикади навкіс до вулиці Городецького і, навіть, прямо, аж до крайньої барикади на Прорізній.

Майдан шумів, вирував тисячами голосів, наче дніпровська вода в годину Водохреща. Величезна маса людей коливалася у своєму броунівському русі й потроху затихала, готуючись до нічного відпочинку.

«Та чи буде він, той відпочинок? – подумав я. Чи знов, як вчора, загудуть БТРи, полізуть ряди «Беркутів» та запалають намети? Ех, хоча б цієї ночі годинки з чотири поспати».

І, втягнувши шию в піднятий комірець пуховика, я майже задрімав. Телефон мій мовчав, а це означало, що всі на своїх місцях і все йде по плану. Таким було моє правило. На вранішніх та вечірніх нарадах в штабі Майдану я давав зав­дання кожному відповідальному за певну ділянку роботи і забороняв доповідати про їх виконання. Дзвонити мені можна було тільки за умови зриву завдань чи в екстрених ситуаціях. Жодні вуха не витримали б напруги, аби десятки підлеглих постійно звітували про зробл­ене. Тому мовчання телефону було мені най­солодшою тишею і я, задоволено роз­слабившись, повільно стулив очі.

Та, як виявилося, не з моїм щастям. Щойно віки, наливаючись свинцевою втомою, понесли мене в світ солодкого забуття, як за стінкою по брезенту щось шурхнуло й стихло. Скрізь дрімоту я почув, як хтось обережно пройшовся туди-сюди позаду і завмер біля «чорного» входу.

«З’явився, – майнуло в голові. – От свиня, такий відпочинок зіпсував, не міг на півгодинки пізніше припертися», – з досадою подумав я.

Хвилиною по тому через приспущені віки побачив, як той хтось обережно відхилив полу намету та, крадучись, наче злодій, тихо проник у середину. На Майдані вже яскраво світили ліхтарі й він, зайшовши зі світла, натужно кліпав очима, призвичаюючись до темного приміщення.

Пізнати його було неважко. Це й був мій новоспечений знайомий в усій своїй красі, та вже без коробки. Немов сліпий кріт, він, витягнувши шию, з силою вдивлявся у темні закутки намету і, нічого не розгледівши, просувався у темінь головою вперед. Погодьтеся, сцена складалася кумедною. Мене він не угледів, тому ледь було не вперся своїм гострим носом у мого лоба і в цей момент я, не стримавшись, злегка приснув сміхом. Піп від несподіванки здригнувся, злякано відскочив та аж присів.

– Це, це, як то, ви…? Що…, що ви тут робите? – заїкаючись, видавив він.

– Так, панотче, я – пробубонів сонливо у відповідь, – оце биту годину охороняю ваше церковне майно. Хоча, думаю що даремно, бо, мабуть, найцінніше ви забрали з собою, а такий дріб’язок як Біблія, молитовник та ікони лишили напризволяще.

Мій сарказм змусив його низько схилити голову.

«Видно, не зовсім пропащий», – майнуло в голові.

Той мовчав, насуплено позираючи з-під лоба. Чутно було тільки його нервове сопіння.

– Та ні, я…, як то…, я це, так, тобто, не так, – як упійманий на гарячому капосник, почав виправдовуватися душпастир.

Гидко було слухати таке, тому я інтуїтивно відвів погляд до столу, де гострі скляні уламки розбитих ікон віялом відбивали світло майданівських ліхтарів. Яскраве сяйво вдарило по очах та загострило й без того гнітюче відчуття наруги над святими образами. У середині в мене закрутило. Я різко встав і вже серйозно та холодно сказав:

– Я вам не Макаренко, не Сухомлинський і не ваш церковний патріарх, тому виховувати вас не буду і лекції про спасіння душі теж читати не стану. За годину сюди завітає «Чорна сотня», тому приберіться тут після себе. Захищати іще раз вас не буду, бо, по-перше – мене не буде поруч, а по-друге – не маю на те навіть найменшого  бажання. Вам усе зрозуміло?

Піп важко підняв голову та, зиркнувши з-під лоба сповненим відчаю поглядом, стверджувально хитнув.

– Ну й добре, вважаю, ми домовились, – полегшено сказав я, направляючись до виходу.

Та чи голос мій пом’якшав від втоми, чи то йому щось таке привиділось, бо раптом лукава іскорка надії оживила його лице. З-під прищурених вік священника вистрибнув хитрий вогник і він, швидко нахилившись до мене, змовницьки у саме вухо прошепотів :

– А може, як то, все ж домовимось? Ви, як то,  не зостанетесь у накладі. – І зиркнувши навколо хворобливо палаючими очима, додав. – Тут вистачить усім.

Не знаю, що думала ця людина в одязі служника Бога, пропонуючи коменданту Майдану продати душу тому, кого навіть згадувати не хочу.

– Не домовимось, – дратівливо, подібним тоном прошипів йому у відповідь.

Палаючі вогники в очах його миттєво згасли і він, мабуть зрозумівши, що ляпнув дурницю, замуркотів щось схоже на вибачення. Говорити далі не було про що.

У горлі моєму якось заціпило від раптової задухи і, скоса окинувши його з ніг до голови, я швидко, мов з помийної ями, вискочив з намету, буркнувши на ходу:

– Бог тобі суддя.

А увечері, як завжди, чорносотенці знесли на інкасацію з усього Майдану скрині з пожертвами і суттєвих зауважень від них не надійшло. Ніхто навіть не згадав пригоду з попом, а це свідчило про те, що проблема зникла разом з наметом.

З того часу, аж до сьогодні, шляхи наші з цією людиною не перетиналися.

(Закінчення буде)

 

“Українська літературна газета”, ч. 23 (315), 19.11.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!