Останніх п’ятнадцять років я живу реально в очікуванні
смерті. Жахливо звучить, чи не так? В кожної нормальної людини таке
словосполучення може викликати стрес, переляк, сльози, ниття, скигління, жалі,
співчуття, непотрібні й пусті слова, зрештою, нервовий зрив, депресію… Якщо
чесно, то все це було. Але тепер я просто звик. Звик жити з діагнозом: СНІД.
Тобто жити в очікуванні смерті.
Відверто кажучи, я вже втомився чекати, коли та потворна
стара з косою прийде за мною, тому веду такий спосіб життя, як і всі нормальні
люди. А може, вона з’явиться в образі розкішної молодої жінки, як у
Даниленковому романі «Кохання в стилі бароко», якого я випадково прочитав,
знайшовши в купе потяга… Та хоч в якому б вигляді завітала, єдине, чого я
прагну понад усе й прошу в Бога щодня, щоб вона прийшла якомога пізніше.
У мене є вагома причина: мушу поставити на ноги свого
єдиного сина.
Або хоча б дочекатись, поки він трохи підросте і вже
розумітиме деякі важливі речі, без яких у житті пропаде. Я не хочу, щоб мій
хлопчисько лишився сиротою, як я свого часу. І пережив те, що довелось пережити
мені.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Один з моїх приятелів наркоманів-інтелектуалів, багато є й
таких, нещодавно розповідав, що вийшла нова книга Набокова, яку він забороняв
видавати за життя. Називається «Оригінал Лаури. (Насолода вмирати)». Не знаю,
яка там може бути насолода вмирати, а от в очікуванні смерті ніякої насолоди
немає.
Вересень 1996-го в моєму життєвому календарі помічено чорною
фарбою. Перед початком навчального року в училищі вимагали довідку про результат аналізу крові
на наркотики. Довелось здавати. Тоді якраз тривала чергова медична кампанія, й
у всіх груп ризику брали тест на СНІД, про який ми лише недавно дізнались. Я
спокійнісінько здав кров, а, отримавши аналіз, довго не міг збагнути, що це
означає: «ВІЛ-позитивний»? По тому, як перелякано дивилась на мене веснянкувата
медсестра, як розгублено опускав погляд лисуватий лікар, як зацікавлено зирила
з-під окулярів гладка низькоросла санітарка, я все зрозумів…
І відчув справжній шок! Мені забило подих. Ноги не рухались.
Я просто закам’янів на місці. Й не міг промовити ні слова. Вийти з кабінету
забракло сил. Медсестра подала мені стільця… Та я не міг сісти. Увесь ніби
перетворився на німу мармурову скульптуру. Це був якийсь тимчасовий ступор чи
параліч… Але дещо згодом я таки отямився й зміг вичавити з себе:
– Скільки?
– Н-н-у, якщо…– затягнув лисий.
– Скільки я ще зможу прожити? – нетерпляче повторив я.
– Два-три роки, якщо… – знову намагався щось пояснити лікар,
але що він міг пояснити?
Йшов 96-й рік двадцятого століття. Ми тільки-но зіткнулись з
цією страшною хворобою й майже нічого не знали про ВІЛ-інфекцію і як з нею
боротись. А тим більше жити…
Для мене це був вирок.
Якось автоматично відповів, з ким уживав наркотики й з ким
мав близькі стосунки. За кілька днів такий же діагноз поставили моїй дівчині, з якою я тусувався відтоді, як
мене покинула кохана Аня, й одному з моїх приятелів. Ніби на ходулях я вийшов з
кабінету. В голові стугоніла одна думка: «За що? Чому я? Чому саме я?».
Рішення прийняв одразу – з таким діагнозом не житиму.
Найперше поїхав «на точку» й зарядився дозою,
хоча перед цим не вживав тижнів чотири – вкотре намагався з цим
покінчити. Тоді повернувся додому, ліг на диван і почав міркувати, як звести
рахунки з життям. Найпростіше було передозування – просто заснути…
І все.
…Коли я аналізую своє життя, то намагаюся зрозуміти: чому
саме так склалося, чому саме я став одним із відторгнутих? Однойменний роман Віктора Гюго, який залишився від мого
батька, був одним з моїх улюблених, можливо, то він пророкував мою долю?
Мені було лише дев’ять,
коли помер тато. Зовсім несподівано. І все навколо круто змінилося. Я не був до такого готовий. Мені було так
шкода, і страшно, й незрозуміло, як таке може статись?! Страшне потрясіння
звалилося на мене, дев’ятирічного
хлопчиська, і причавило, наче кам’яною брилою, аж забракло повітря. Ще й у матері зовсім не лишалось часу для
мене – горе змусило її розриватися між меншою сестрою та кількома роботами, щоб
нас прогодувати. Так я раптом відчув себе дорослим. І дуже скоро, замість
шкільних друзів, почав зустрічатись з набагато старшими хлопцями. Дехто з них навіть
побував у місцях позбавлення волі, та завдяки
цьому з ними було ще цікавіше.
Мене притягувало до них, ніби магнітом: мужні, здебільшого
колишні спортсмени, досвідчені, впевнені, незалежні, нікого й нічого не
боялися. І завжди мали багато грошей. А ще вони були надзвичайно віддані один
одному: тут я не на словах, а на ділі побачив, що означає «один за всіх – і всі
за одного». Мої однолітки по-справжньому заздрили, що мене допускають у таку
серйозну компанію. Це була ніби окрема каста, куди не приймали будь-кого.
Більшість із моїх нових друзів вживали опіум. Це були непевні 90-ті, коли
наркотики в циганському селищі на околиці нашого міста коштували дешевше, ніж
алкоголь у магазині. Але мені навіть думати про це категорично забороняли.
– Забудь назавжди те, що ти бачив, тобі це зовсім не
потрібно, – чув я від своїх дорослих друзів, коли вони вколювали чергову дозу
опіуму.
Але ці заборони, зрозуміло, тільки розпалювали цікавість, і
мені ще більше хотілося спробувати. Адже я щиро вірив, що бути по-справжньому
дорослим – означало ковтати загадкові пігулки і вприскувати у вени чудодійний
розчин. А як же ще, коли я щоденно бачив, як звичайні пацани після вживання
миттєво ставали реальними чуваками, для яких не було нічого неможливого?! Та
хоч як я випрошував дати й мені спробувати хоч раз, ніхто на це не зважився. В
тусовці існували свої неписані закони: малоліток на голку не присаджувати. Така
собі наркоманська мораль. Шкода лише, що ці відмови тільки додавали азарту –
будь-якою ціною вступити до цього клубу.
Чотирнадцятирічним мене з тріском вигнали зі школи, та це й
не дивно, бо я давно вже перестав навчатись, а згодом все частіше пропускав
заняття, на яких для мене не було нічого цікавого: життя вирувало й подавало
справжні уроки за порогом школи. У цьому я вже пересвідчився. В цей час мене
захопила ідея фікс: гроші! Треба роздобути якомога більше грошей – і тоді я
стану незалежним і зможу сам придбати наркотики. І не тільки… Гроші дарують
свободу – я це добре розумів.
Згуртувавши компанію однолітків, яким нічого було втрачати, я почав, як мені тоді
здавалось, незалежне життя. Ми могли прийти на уроки п’яними, нагрубити
вчителям, відбирали гроші в слабших однокласників. Згодом почали контролювати
дискотеку й вимагали гроші або горілку за вхід. Для своїх зібрань почистили й
обладнали підвал, але там все одно було пусто й незатишно, а ми мріяли
запрошувати дівчат. Знову все зводилося до грошей. І тут мій друг Льоха Свистун
запропонував пограбувати сусідній дім, який стояв зовсім забутий і, здавалось,
нікому не потрібний, прямо навпроти його будинку.
– Я бачив, там немає ні охорони, ні сигналізації, – сказав
Льоха, й це стало вичерпним аргументом.
Господар будинку, священнослужитель, приїздив дуже рідко.
Розвідавши, ми переконались, що в домі було все, таке необхідне нам: музична
апаратура, килими, телевізор, спортивні костюми, навіть така розкіш, як
відеомагнітофон. Ввійшовши в раж під час пограбування, ми зняли навіть
кришталеву люстру, але не встигли її забрати, бо, коли перетягували речі до
підвалу, на подвір’я вийшла мати Льохи й покликала його. Ми втекли.
Тепер наш підвал виглядав розкішно, але, розуміючи, що
підозра в крадіжці насамперед упаде на нас, я влаштувався до вечірньої школи та
працювати на ремонтно-механічний завод. Лише за два тижні з’явився господар. Нас викликали в міліцію, допитали й
відпустили: доказів не було.
А за цей час ми пограбували ще кілька будинків, і я
інтуїтивно відчув, що коло навкруг нас звужується. Під час чергової тусні я
сказав:
– Чуваки, пора зав’язувати, бо мені, наприклад, не в кайф,
щоб моя мама носила передачки, – але більшість зі мною не погодилась. Тоді я
промовив:
– Ви як хочете, а я звалюю…
й участі у ваших справах не братиму.
– Боягуз, зрадник, – процідив хтось із хлопців мені вслід і
сплюнув.
За кілька місяців двох із нашої компанії «взяли», і вони
«злили» всю інформацію. Їх не били, не катували, не одягали протигази, щоб
перекрити дихання, вони просто з переляку, що опинились у відділку, наробили в
штанці. Довелося все награбоване, що ще не встигли продати, повернути
господарям.
…Суд відбувся якраз у мій день народження, і, можливо, саме
це вплинуло на вирок: два роки умовно.
Тепер я усвідомлюю, що доля давала мені шанс зупинитись,
задуматись, зробити висновки, можливо, почати нове життя. Та я не зрозумів
цього. Навпаки, почав наполегливо метикувати, як можна роздобути грошей з
меншим ризиком.
В цей час ми познайомились з малолітками з
приймальника-розподіль¬ника, які займались дрібними крадіжками. Разом придумали схему: ми продовжували грабувати,
але брали тільки золото й дорогоцінності та віддавали дітлахам. В цей час у
кожному місті процвітали групи наперсточників, валютних міняйл. Їм і здавали
крадене золото малолітки. Ніхто один одного не знав, то ж не міг видати. Справи
йшли чудово – в день ми прогулювали місячну зарплату шахтаря!
Тоді якраз у нашому районі відкрили першу відеотеку: на нас
– не підготовлених совків – хлинув потік порно, жорстокого насилля та
жахів. Фільми, дорогі продукти, спиртне,
вишукані солодощі – спочатку це було нам цікаво, але швидко набридло, хотілось
гуляти по-дорослому. Знову спробували купити опіум, але цигани нам укотре
відмовили. Тоді ми з Олегом і Льохою звернулися до знайомих дорослих пацанів,
які були постійними покупцями, й дали їм гроші. Але та суміш, яку нам привезли,
виявилась звичайним … чаєм. Це нас розлютило й обурило до краю!
Ми вирахували хлопця на прізвисько Сліпий, який так ганебно
пожартував над нами. Відстежили й у глухому кутку несподівано накинулись на
нього. Били довго й жорстоко, кров юшила з носа, він уже ледь дихав, але ми не знали жалю. А коли
Сліпий почав відключатися, збуджений Льоха прошипів:
– Ти хотів пожартувати, а з нами такі жарти не проходять…
запам’ятай це!
– Будь добрий, піджени дозу, – якомога лагідніше додав я, і
цього разу довго переконувати не довелося. За годину-півтори ми вже мали кілька
готових шприців.
Не особливо переймаючись з приводу місця й не ховаючись, бо
ще не зовсім розуміли небезпеку, ми вкололи наркотик прямо в дворі за нашим
будинком.
Тоді була весна: і якоїсь миті навколишні барви стали
яскравішими, спів птахів у саду перетворився майже в звучання оркестру,
віддалений гул автомобілів нагадував шурхотіння хвиль на березі моря… Ми
відчули надзвичайну легкість, безмежний прилив сил, розкутість, здавалось,
розправ крила – і злетиш, а пізніше прийшло відчуття солодкої сонливості… Всі
страхи й докори сумління відійшли кудись далеко-далеко.
Наступного дня ми порадились і вирішили, що нічого страшного
не станеться, якщо будемо колотись лише раз на місяць. Але раз на місяць швидко
перейшов у раз на тиждень… А восени ми зрозуміли, що міцно «сидимо на голці».
Та навіть утямивши це, ми ще не зовсім усвідомлювали, що таке залежність від
наркотиків, – це прийшло багато пізніше. Зате нам сподобалось відчуття, що ти
не такий, як усі… Ти вищий, хоробріший, здатний на ВЧИНОК, нікого не боїшся і
для тебе не існує авторитетів – такий собі герой, на жаль, тільки у власних
очах. Відчуття небезпеки не лякало, а навпаки, підстьобувало.
А скільки було в нашому місті наркоманів, про це я навіть не здогадувався! Ніяк не міг
уторопати, звідки їх стільки намалювалося буквально за пару років! Тобто після
розвалу совка. Аж якось один із корешів, колишній партійний, мені відповів дуже
просто: було наркоманів і в Союзі, тільки про це не трубили ні по ящику, ні в
газетах, щоб для народу все було «чисто й красиво». Проблема з’явилася не за
кілька років. Коли я вперше приїхав «на
точку», був вражений: люди йшли за черговою дозою, як колись на першотравневу
демонстрацію.
Особливо цікавими були ігри з міліцією. Щоразу ми намагались
розгадати, як діятиме міліція, чому вони тут сьогодні: хочуть заробити чи
оголошено чергову кампанію боротьби з наркоманією, або потрібно покращити
показники? Наркоманів можна було розпізнати без зайвих проблем: виходить з
будинку чи квартири чоловік, а права рука в кишені зі шприцом.
Якось я потрапив у міліцейське оточення. Зазвичай за таких
обставин шприц намагались викинути якнайдалі, щоб не було доказів. Але цього
разу я так довго стояв у черзі, що з’явилися перші симптоми ломки… Раніше я
чув, що декотрі божевільні, які за дозу матір продадуть, могли вколотись просто
на бігу, крізь штани. Згадавши про це, я відчайдушно штрикнув себе вище коліна,
але від різкого руху голка зламалась. Я злісно швиргнув шприц подалі й завив
від болю та відчаю. Розірвав штанину – пів-голки стирчало з ноги. Нагнувшись, я
зубами витягнув уламок, сплюнув і пошкутильгав далі.
Бувало, що попадались, – тоді просто відкуповувались. В
іншому районі міста все було чітко організовано: щоб дістати опіум, треба було
пройти кордон міліції та сплатити данину. Інколи наркотик доводилось чекати
годинами. Одного разу, пам’ятаю, дійшла інформація, що сьогодні це відбудеться
в Д-му районі в лісопосадці. Поїхали за вказаною адресою: величезна поляна, а
навкруг полоса негустого насадженого лісу… Здавалось, крім нас, тут немає
жодної живої душі, але коли наркотик привезли у величезних трилітрових бутлях,
з різних боків лісопосадки піднялося й вийшло чоловік сто, ніби партизани, що
перейшли в наступ!
…Несподівано я закохався. Аня навчалася в музичному училищі.
Вона була невисока, тоненька, з довгою шиєю та маленькими ніжними груденятами.
У неї була красива постать, ніби вирізьблена талановитим майстром, і тонкі
довгі пальці. Мала великі зеленкуваті очі, які здивовано й зачудовано дивилися
на світ, і розкішне руде волосся. Вона була такою ніжною, тендітною, ніби
кришталева статуетка балерини, яку я колись поцупив у пограбованій квартирі.
Тож у мені весь час жило бажання її оберігати, захищати, ніжити… Це було перше
справжнє почуття.
Треба сказати, що ми не зустрічалися з
дівчатами-наркоманками. Для цього нам було досить чоловічої компанії. Бачити
поряд із собою немитих, нечесаних неадекватних жінок нам було зовсім не цікаво.
Від прекрасної статі хотілось нормального розумного спілкування, тепла,
ніжності, підтримки, нормальних людських стосунків, а не наркотичної маячні. І
я не знаю, чим пояснити цей парадокс, але дівчата з нормальних забезпечених
родин залюбки зустрічалися з нами. Тобто спочатку вони не знали, а коли
дізнавались – не тікали від нас. Можливо, певною мірою це була споконвічна
жіноча жалість. Але, мабуть, відігравало роль і те, що ми ніколи не займались
насиллям, ставились до дівчат з повагою, ніколи не видурювали в них гроші,
золото – це було табу. Вдарити жінку – подібне навіть уявити важко. Ну й,
певно, ми були для них такими собі героями, бо ж не такі, як усі.
Спочатку Аня не підозрювала, які в мене проблеми, але згодом
сказала:
– Може, я чогось не розумію, але в мене таке враження, ніби
в тобі живе двоє різних людей: одна – весела, з почуттям гумору, смілива,
впевнена в собі, задоволена життям, а інша – нервова, слабка, безкінечно
незадоволена собою і всім світом, нудна й заздрісна…
Аня мала рацію. Тепер у мені справді жили дві особи. Жодними
словами й термінами не пояснити, що поступово відбувається з твоєю психікою, і
коли, в який момент ти перестаєш бути собою. Тепер я точно знаю – фізичну
залежність не порівняти з психологічною: коли без чергової дози ти цілковито
втрачаєш радість від життя й інте¬рес до навколишнього світу. Тебе не тішить,
що настав новий день, що бачиш сонце, що тебе оточують рідні люди та кохана. Ти
перестаєш сміятися в цирку, тобі байдуже, як ти виглядаєш й у що вдягнутий.
Зрештою, ти починаєш ненавидіти весь світ. І готовий на будь-що заради дози.
Наркоман, який поселився в тобі, наполегливо диктує свої правила.
Я не витримав і все розповів Ані. Вона слухала мовчки, нічим
не видаючи свого хвилювання, лише мимовільно все сильніше стискала мою руку. А
потім тихо сказала:
– Ти мусиш припинити, поки ще не так пізно. Ти зможеш, я
впевнена. Головне, щоб ти сам прийняв рішення, а я тобі допомагатиму. Ми
справимося, – вона притисла до себе мою голову й погладжувала, як дитину.
Ось це «ми» видалось найбільш переконливим. Вона не
відштовхнула мене, навпаки, згодна допомагати – це додавало сил і рішучості. І
я почав боротись, причому «на суху», нічого не приймаючи задля полегшення
страждань від ломки. Звичайно ж, я багато чув, які муки доводиться переживати
тим, хто наважується без медичної допомоги різко припинити вживання наркотиків.
Та одна справа – слухати розповіді, які ти здебільшого сприймаєш за дитячі
страшилки, а інша – пережити це самому.
Перших кілька днів мене судомило, корчило, било об підлогу,
немов при епілепсії. Здавалося, що якісь вправні кати вигадали найжорстокіші
тортури і тепер випробовували їх на мені. Нестерпно боліло все тіло. Всі
суглоби ламало так, ніби я розвалювався на частини. Подеколи я зомлівав, а з
мого рота, як пізніше розповідала Аня, витікала безбарвна піна. Я бився головою
об диван і стіни, ризикуючи розтрощити черепа, а слабка дівчина не могла мене
стримати. Стогнав, хрипів і лаявся останніми словами… Просив Бога про допомогу
й клявся матір’ю забути навіть слово «наркотик». Я не міг спати ні вдень, ні
вночі, а коли відключався на кілька годин – мене мучили такі жахи, що я
прокидався в липкому холодному поту й більше не хотів засинати. Мені здавалось,
що вмираю, та Аня була поруч і це давало надію.
Однак десь на п’ятий день я не витримав і вирішив було
припинити ці пекельні муки. Коли Аня вийшла до ванної, скочив з постелі й
рвонув до дверей. Хотів їхати по дозу, але безпомічно звалився від слабкості, а з очей потекли сльози… Не
знаю, завдяки чому – власній силі волі чи присутності Ані, але цього разу я
вижив, «перекумарився»* і навіть «протримався на зубах»* цілих два тижні.
А потім потягло до друзів. Дівчина поряд – це добре, але
цікаво, як там Льоха з Олегом. Що з ними? «Тільки провідати, поспілкуватись – і
все…», –переконував я той слабенький голос, який не радив іти на зустріч.
Насправді, тепер я вже розумію, це була не турбота й відданість друзям, а лише
привід повернутися до наркоти. «Зупинися, тобі мало того, що пережив? Ти ледь
не здох, хочеш ще раз відчути ломку?» – розпачливо достукався до мене голос
совісті. Та йому заперечував наркоман, який останнього тижня почувався зовсім
кепсько: «А навіщо вдаватися до крайнощів, можна ж приймати раз у місяць…
Всього лише раз у місяць, ти ж не дурень, щоб доводити до ломки…» – я знову
намагався обдурити сам себе, знайти причину, виправдання, аргументи, привід…
І все покотилося ніби з гірки: пограбування, гроші, чергова
доза, пошуки грошей. Вибивав за плату борги з боржників, «стояв на підсічці» у
наперсточників – допомагав заохочувати клієнтів, а коли «лохів» у нашому місті
поменшало, подалися промишляти до Криму. Пізніше влаштувався вантажником на
залізничному вокзалі й кілька разів організував пограбування свого ж господаря.
Проте, хоч як дивно, моїх два роки «умовно» пройшли без проблем. Навіть коли й
забирали в міліцію, зразу ж відпускали – доказів не було.
…На вісімнадцятиліття до мене приїхав мій шкільний друг і
подільник по першій справі Віталік. Я саме вчергове перебував «у зав’язці», намагався все ж таки вирватись
з опіумного полону. Було Хрещення, мама накривала на стіл, от-от мала приїхати
Аня. Але Віталік, в очах якого палав характерний блиск, запропонував:
– Чувак, давай змотаємся… Це швидко: на таксі 20 хвилин туди
й назад…
– Віталік, зрозумій, я не можу. Я обіцяв мамі й Ані, а
головне – собі. Розумієш, я більше не хочу так жити… в погоні за дозою…
Але Віталік не дав договорити.
– Брат, ми стільки не бачились, давай відсвяткуємо… По одній
дозі – і все. Один раз уколешся – нічого не буде… заради дружби!
– У мене немає бабок, – використав я останній, як виявилось,
невдалий аргумент.
Я не знав, що у Віталіка тепер завжди були гроші. Його мама
«розкрутилась» і мала невеличкий бізнес. І знаючи, що Віталік вживає наркотики,
вона, певне, через сліпу материнську любов спонсорувала його. Мабуть, їй так
було спокійніше. Даючи йому гроші на наркотики, вона була впевнена, що він не
потрапить у тюрму, не займатиметься грабіжництвом, як я, або не загине від руки
якогось бандита в погоні за дозою. А можливо, просто панічно боялася його. Адже
ніколи не знаєш, на що здатний наркоман заради дози… Забігаючи наперед, скажу:
з трьох моїх найближчих друзів Віталік помер першим. Від передозування.
А тоді він таки
вмовив мене.
Точка була поряд із залізничним вокзалом, і ми справді
прокрутилися швидко. А коли затоварені поверталися, несподівано автомобіль зупинили
озброєні міліціонери з відділу боротьби з організованою злочинністю. Позбутися
наркотиків вчасно не вдалося. А домовитися з цими було неможливо. Тицяючи в
обличчя зброєю, нас доправили у відділок. З уривків розмов ми зрозуміли, що в
місті відбулись чергові бандитські розбірки. «Мусора» були злі й непоступливі,
мабуть, як завжди останнім часом, їм не вдалося перехопити злочинців.
Щонайбільше вони знаходили покинуту машину та зброю…
Я взяв усю провину на себе, сподіваючись, що Віталік поїде
додому й усе розповість, а його мама, можливо, допоможе з викупом. Мені чітко
«світила» стаття. Але в наркомана не працюють поняття совісті, співчуття,
честі, почуття відповідальності. Тож, швидко забувши про мене, Віталік поїхав
колотись на іншу базу. А я обдумував ситуацію, сидячи в СІЗО. Вже було морально
налаштувався, що посадять. Але, досі не знаю чому, прокурор відпустив усіх «під
підписку». Мабуть, на тлі тих жорстоких подій, що відбувалися в кримінальному
світі, наші справи були надто дрібні.
Збираючись додому, я подумки клявся: «Все! Більше жодних
наркотиків, доз… Житиму, як нормальні люди. Запропоную Ані одружитися…
Працюватиму, вчитимусь… Хіба я не маю права жити, як звичайні люди? Жодних
друзів-наркоманів»…
Переляканий наркоман
у мені мовчав.
За час мого двомісячного перебування в СІЗО маму провідав
тільки один Льоха. Я розчулився й вирішив йому віддячити. Купив горілки,
закуску, і ми з Анею поїхали до нього. Випили, поговорили, але чогось нестерпно
бракувало:
– Як щодо вколотись?
– запитав Льоха, коли Аня вийшла в іншу кімнату.
– Ти що, чувак? Я не поїду, це ж стаття гарантована, мене
тільки щойно відпустили…
Як справжній друг, Льоха ризикнув сам. Поїхав, привіз,
укололись по черзі в туалеті. Вийшов з туалету «втомлений». Аня відразу все
зрозуміла, але я переконав, що вона помиляється, мовляв, це лише ослаблення –
результат перебування в СІЗО.
За кілька днів до мене прийшов з вибаченнями Віталік. Він
був моїм найкращим другом, і я йому пробачив. Колись він мене не раз виручав,
були випадки, коли мене могли б просто забити, якби не Віталік. Він, не
роздумуючи, кидався на допомогу, навіть ризикуючи своїм життям. А того разу в
міліції… Як наркоман я міг його зрозуміти. Віталік пішов далі всіх нас: у нього
була дуже сильна доза й він навіть чути не міг ні про «зав’язку», ні про ломку.
Він ні разу навіть не намагався «зіскочити».
Вкололись за примирення. І пішло-поїхало… Аня не витримала й
кинула мене. І мала рацію, адже на таке не заслуговувала.
Згодом настав чорний 1996 рік…
Я вже було остаточно вирішив вколоти смертельну дозу. Та
несподівано мої роздуми перебила мамина подруга Євгенія, шалено ввірвавшись до
кімнати. Ще з порога вона закричала:
– Вадиме, чи ти знаєш, що Аня народила сина?
Мені не відразу дійшло: сина, якого сина? Аня? А до чого тут
я? Але коли второпав й дістав більше інформації від Євгенії, то ледь не
збожеволів одночасно від радості та страху. Чи дитина здорова? Це єдине, що
мене тепер хвилювало, а все інше було несуттєво. Наступного дня я помчав до лікарні. Дитина, слава Богу, не була ВІЛ-інфікованою,
а от Аня перебувала у важкому стані – пологи виявилися складними, вона втратила
багато крові. Лікарям не вдалося її врятувати.
Так у мене з’явився сенс життя.
_____________
*пережив ломку;
*зціпивши зуби.
м.Київ