“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Колись у Оксани Забужко знайшов цікаву формулу відносин «читач-автор», яку наводжу зараз не дослівно, але пам’ятаю, що згідно із нею слід назвати письменника, якому би хотілось зателефонувати й поговорити з ним. Й це може бути автор поза часом. Коли я спробував застосувати таку формулу до своїх читацьких досвідів, то мені згадався Дж. Р.Р. Толкін та В. Стус. Цікаво, що обоє для мене найбільше розкрились після занурення у епістолярні виміри їх творчості. Зараз до них я можу додати В. Рубана, якого відкрив для себе нещодавно. Тобто, мені хотілося би поговорити саме з цими майстрами слова й можливо тому, що слово для них було інструментом для чого більшого за літературу, чогось справді людського.
Зупинюсь зараз на своїх спостереженнях, настроєвих фіксаціях від збірки В. Стуса «Зимові дерева», що розміщена у виданні «Вибірка з творів поза збірками та збірок: Круговерть, Зимові дерева, Веселий цвинтар», де переклад виконано Богданом Токарським та Ніною Мюррей. Зізнаюсь, що новина про це видання, про новий переклад поезії Стуса в чергове повернули мене до роздумів про світ образів й слів цього митця. Так, я не філолог, а тому не можу вдатись до дослідження англомовного виміру буття віршів Стуса, але я спробую наблизитись до тих настроїв й думок, які вони породжують для мене.
Одразу скажу, що намагатись писати про настільки майстерну літературу вкрай не просто. І не тільки тому, що вона потребує знань й досвіду для відчитання, але й тому, що сказане повз, тобто не доречно й невлучно, стосовно неї буде прикрістю, фальшивою нотою, а це безперечно не припустимо. Але спробую, бо висловитись потреба постала…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якось я помітив, що часто взимку спостерігаючи за зимовими деревами, що застигли у своєму позалистовому мовчанні, ловлю себе на думці, що отримую втіху від стриманої та лаконічної гарноти їх величних постатей, та (водночас) привабності, якою повниться назва Стусової збірки. Зимові дерева й «Зимові дерева»! Як мені подобається таке називання! Лаконізм чистий тобі й естетика. Нічого зайвого. Достатньо лише цієї назви, щоби передати цілу гаму емоцій, дуже виразних відчуттів й картин.
І от я розумію, що думаю нерідко не лиш про поезії і збірку як їх альбом, а й саме про назву цієї збірки. І думаю не лише в сніжну пору безлистяності.
От сама назва збірки неначе говорить про застиглу й нерухому після динаміки суть, про вистояну тишу, яка не обтяжена сторонністю, надмірністю барв, про суть, в якій правда. У назві є щось від графіки. Коли уявляю образ Стусових Зимових дерев, то нерідко бачу роботи Якова Гніздовського. Це тому, що на білому тлі чорний малюнок. І тому, що є небагатослівність чітко окресленого образу. Що таке зимове дерево? Воно наче нерухоме і водночас найбільш справжнє. Ще зимові дерева спокійні, їх не турбує рвучка музика весни й імпульсивні барви осені, зливи зеленої ліпнини золотих фасадів літа. Вони ідеально поєднують чорне з білим. Вони, зимові дерева, з’єднують форму й зміст, де зміст превалює над формою, яка смагардом навесні постала, восени багрянцем полетіла геть. Зимові дерева це тло й образ. Снігове тло й образ каліграфії, де стовбур й гілки як чітка й густа лінія пензля на папері снігу із низкою тонких нарисів. Зимові дерева – це думки й відчування, без емоційної понадмірності. Вони, зимові дерева, саме в цю холодну пору найбільше є собою. Імовірно взимку краса дерев найбільше виявляє свою сутність, свою досконалу геометрію, свою самодостатню вроду, якій не потрібні шати, прикраси й вбрання. Як Фріна, оголена оратором перед судом, так й оголені зимою дерева перед поглядом людським наочно демонструють свою красу. Тільки на відміну від спокусниці, їм не треба нічого доводити. Вони самодостатні. Навпаки, їх краса наче ставить питання: а що залишиться від тебе, якщо ти відкинеш свої нашарування, як дерева відкинули листєвбраність? Ким ти є без вторинностей? Без листя, яке так хвилює і вабить, але рано чи пізно спаде. У чому твоя суть? Й чи буде вона такою ж справжньою й прекрасною, як гнучкі сплячі постави зимових дерев?
А ще зимові дерева – це етап, це період між відкиданням старого й постанням нового. Вони як руки піаніста, які застигли над клавішами перед початком нової гри. Але зимові дерева це і суть без зайвого. Вони про осердя, про щоглу, на якій тримається вітрило і без якої воно не рухатиме всього судна, про несучий стрижень, про мольберт і полотно, на яких постане малюнок, але без яких його не буде.
Один із моїх улюблених віршів у цій збірці, як мені здається, є саме про суть і етап одночасно та про суть етапу. Про ідеальне, яке не має бути полишеним й про важливість часу, коли воно постає. Про важливість поривання й прагнення молодості, чистота яких є їх силою, силою від якої не можна відмовитись, бо вихолостишся, послабнеш й зменшишся, звузившись, душею.
«Не одлюби свою тривогу ранню, – той край, де обрію хвиляста каламуть, де в надвечір’ї вітровії тчуть єдвабну сизь, не віддані ваганню…»
Я вчив цей вірш за його не крейдою написану кредовість, спокійність справжності та водночас хвилюючу позачасову й позамолодечу духовну потенцію. Для мене ці слова про настрій панорамності погляду на світ, що дарує широта відчувань молодощів, і яку не варто й не можна втрачати й полишити. Але водночас цей вірш й про те, що юність, хвилювання якої не знає вагань, має відбутись, має вивершитись й сповнитись для душевного поступу й розростання душі.
А ще це – заклик не втратити свого сутнісного поривання, своєї природи, яка виявляє свою змістовість й спрямованість саме у пору молодечих вітровіїв.
А може тоді й зимові дерева є й часом після ранньої юності й перед зрілістю? Після осені дитинства й перед весною зрілості? Не знаю, чи виправдано я застосував тут таке порівняння, але у настрої цього вірша, мені здається саме так і є.
Одна із визначальних рис та переваг цієї поезії В. Стуса (як і всієї його творчості) є абсолютна щирість викладених у ній заклику, програми та емоційної інтонації, оскільки поет цілком і повністю виконав їх у реальності справжній, позалітературній.
А ще, наостанок, маю додати, що хоча я сказав на початку, що Стус мені повною мірою розкрився саме у листах, усе-таки найглибшими його листами є саме його вірші. Просто треба почекати, навчитись чекати, щоби поштові голуби нарешті принесли їх терплячому в своїй пошуковій вдумливості читачеві.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.