Сеяре Кокче. Чаша

(В основі написання – документальні факти).

Доля мого народу уявляється мені у подобі розбитої чаші.

Повернувшись на Батьківщину, ми все намагаємося її склеїти,

але деякі фрагменти-долі загублені, а деякі настільки

обтесалися, що ніяк не підходять до візерунка основної чаші –

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

чаші народу.

Чашу розбили. В друзки. Впинаючись у шкіру, осколки доль досі примушують кровоточити серце, пам’ять, і не дозволяють забути.

***

На першому курсі ми «збирали фольклор». Навідалися до знайомої бабусі – Еміне к’артана. Вона трималася, як партизан. Ми не дочекалися від неї жодної казки, жодної співанки. В повсякденному житті вона не була не з лякливих, але тепер на нас дивилися очі переповнені жаху… А раптом, розповідаючи казку рідною мовою, вона скаже щось таке, за що знову зможуть вислати?

***

Через сорок років Зоре стояла біля рідної оселі, звідки на світанку сорок четвертого року її разом з мамою та маленькою сестричкою вивезли в товарному вагоні на чужину. Маленька Айше назавжди залишилася там, в чужій землі, не доживши до сьогодення. А будинок був той самий. Тільки тепер і він, і Зоре – сироти…

Зоре стояла біля рідної домівки. З очей текли сльози, а руки чомусь весь час дрібно шматували якісь квіти, що росли біля хвіртки. Вона стояла і шепотіла: «Та виходьте, виходьте ж… я вам про все розповім…» Але, звісно, ніхто не вийшов. А ви вийшли б, знаючи, що живете в чужому домі?!

***

Він пройшов війну, але втратив ногу. Трохи пізніше виявилося, що не лише ногу, а й усіх рідних, і дім, і Батьківщину. Повертатися було нікуди, а з однією ногою знайти рідню здавалося неможливим. Але він зумів. Допомогли.

В Крим повернувся одним з перших. Але й тепер йому не давали спокою. Не прописували. Для прописки мають бути «правильні квадрати» житлової площі та ще наявність роботи. А щоб влаштуватися на роботу, потрібна прописка. І так по колу. Тому раз-за-разом приходили якісь особи в цивільному і в черговий раз попереджали, що радянські люди повинні мати прописку, а існувати без неї не мають права. Вони все ходили й ходили, все тривожили старого з його родиною.

А якось навіть приїхав і зупинився біля воріт «чорний воронок». Сусіди не повірили своїм очам, але довго сумніватися не довелося. Гості виштовхали дружину, дітей, онуків та виволокли старого інваліда, якого ще зовсім недавно кликали в школу розповідати про війну. Його дерев’яна кукса стукала, б’ючись об сходинки, поки його тягли за руки, бо самостійно йти він не міг.

***

Коли стало відомо, що сталося з кримськими татарами, його без зайвих питань відпустили на розшуки рідних. Його поважали і шанували. Радянський офіцер. Груди в орденах. Він стояв на майдані і дивувався красі споруд, що берегли багатовікову історію, а ще тому, що чиюсь Батьківщину (для місцевого населення таку ж рідну і єдину, як Крим для кримських татар) тепер зробили місцем покарання його народу. Він звернув увагу на маленьку постать біля фонтану. Серце закалатало. То була сусідська дівчинка… З Криму. Вона здавалася зовсім самотньою. Погаслі очі, знеможене тіло.

Дівчинка дивилася крізь нього і не впізнавала. Виявилося, що мама померла ще в дорозі. Залишалися старенька бабуся і братик, але вона загубила їх вже в цьому місті. Вона не могла пояснити, як відстала від рідних і тільки плакала.

Він нагодував дівчинку, роздобув для неї харчів, щоб не голодувала, поки знайде рідних і… пішов. До кінця життя не простить собі, не пробачить, що покинув… що не взяв із собою.

***

Для чого забивати собі голову дурницями? У чоловіка хороша робота, а тепер ще й прекрасний дім. Щоправда, не їхній, але ж – яка різниця? Чоловік каже, що відразу ж вирішив: «Цей будинок буде нашим!». Світлий, затишний. А яке начиння чудове! Здається, колишній господар знав у цьому толк. Кавоварки різних розмірів, котли, каструлі і навіть лужені тази були витворами мистецтва. З першого погляду видно, що робилися на совість для себе своїми ж руками. Вона відганяла думки, що все це чуже, нажите працею та потом колишніх господарів. Бо ж вони – зрадники, а значить так має бути!

Правду кажучи, ніколи було розпитати, в чому ж все таки їхня провина. Вона, як і всі, бажала справжнього родинного щастя, достатку, діточок… Дуже хотілося мати маля. Віддалена кімната в будинку все ще зберігала сліди недавньої присутності в оселі немовляти. Вона забороняла собі розмірковувати над тим, куди воно поділося…

Пройшли роки. Якось не так все склалося… Чоловікова робота виявилася зовсім іншою, ніж уявлялося раніше, – надто вже нервовою. Він помер, коли їй було за шістдесят. Дітей не мала. Працювати не вміла. А в той час на півострів почали повертатися кримські татари і вона страшенно боялася, що колись пролунає стук у двері, і з’являться справжні господарі дому, який, до речі, так по-справжньому і не став її домівкою.

Бувало, часом вона не стримувалася і дорікала чоловікові, що саме тому немає у них дітей, що вони поселилися в ньому. Та чоловік з того лише посміювався. У двері так і не постукали, але з кожним днем ставало складніше жити. Маленької пенсії не вистачало навіть на їжу. І тоді вона вирішила продати той посуд, якому колись так раділа.

Вона понесла його до сусідів – кримських татар. Довелося пережити неприємні хвилини, розповідаючи, де служив чоловік. Сусіди зібралися на подвір’ї та розглядали джезве з казанами. Дивилися мовчки і… плакали. В ту мить жінка усвідомила, що вони оплакували тих, кому це все належало. Подумалося, що ніяких коштів вже їй не отримати, то хоча б без проблем накивати п’ятами. Але сусіди не стали з нею розмовляти, заплатили стільки, скільки просила, зібрали посуд і, навіть не глянувши в її бік, мовчки пішли. Не сказавши ні слова! Нехай би краще сварилися, ображали, але ж не так! Вона стояла в самотині серед чужого обійстя, розуміючи, що по суті немає в неї дому. Що будинок, як і вся садиба – чужі… чиїсь… Мовчки попленталася в той дім. Не жити. Доживати. Але ж її ніхто і не виганяв… Лише це пізнє, незнайоме донині відчуття вини…

***

Чашу розбили. В друзки. Її вже не склеїти. Надто багато не вистачає фрагментів. У руках Творця народжується нова чаша, інша, але в неї окрім нових доль увіллються і осколки тієї колишньої чаші та ще й інших, попередніх. І вони, впинаючись у нашу шкіру, серце, пам’ять, не дадуть забути.

СПОВІДЬ СТАРОЇ ТАТАРСЬКОЇ ОСЕЛІ

Я народжувалася з глини й води. Руки творця надавали форми моїм складникам. Його кров, піт та снага входили в мене. Я підіймалась над землею, будучи вже її частиною та частиною творця.

В той час, коли все сталося, я вже існувала в нинішній конфігурації. Всі роки я поглинала почуття, думки, тепло свого творця та його родини. Мені подобалося, коли ті, що мешкали в мені, перед порогом скидали зі своїх кінцівок тверді покриття і обережно, буцім погладжуючи, ступали на мої поверхні. Мені було приємно відчувати, як якась маленька крилата істота з дивними звуками заходила ззовні в мої двері і ошаленіло починала борсатися з боку в бік, потішно розмахуючи крильми і легенько лоскочучи підлогу. Зазвичай її проганяли винятковим висловом: «Тез чыкъ!», помахуючи звичним реманентом, що має назву «сипирки».

Коли все розпочалося, тривоги ще не було. Все сталося неочікувано, швидко і досить дивно. Раніше я думала, що нічого окрім руйнування не боюся. Але виявилося, що руйнування – це не найстрашніше. В той досвітній весняний ранок я залишилася самотньою… Ще деякий час у двері заглядала та крилата істота, але її вже ніхто не проганяв… Вона злякано озиралася навкруги, але далі йти не наважувалася. А через деякий час і вона покинула мене.

З тих пір у мені жили лише туга та самотність… Зрідка, ковзаючи від однієї стіни до іншої та обдаровуючи надією, навідувалися тіні минулого. Але і вони відходили у щасливе колишнє.

Та одного разу мої двері відчинилися і увійшли чужі убогі істоти. Своїм виглядом вони нагадували творця: дві ноги, дві руки і те, що називають головою. Але тепер я знала достеменно, що зовнішня схожість ще нічого не значить. Зсередини вони були інші. Якісь розхристані. Темне клоччя висіло там, де у творця жив світлий теплий клубочок.

Без гроша в кишені вони тупцювали в мені брудними кінцівками , по-хазяйськи заглядаючи в кутки. А коли вже зібралися влаштовуватися надовго, їх не стало… Я так захотіла!.. Я відчувала, що порожнечу всередині мене заповнити вже не можна. Ті, що мене створили, ті, що мешкали в мені і чиїм життям жила я, уже ніколи не прийдуть. Вони залишилися десь там – в далекій пустельній землі, бо вона забрала їх до себе. Це я знала певно! Не дарма ж я – частина цієї ж самої Землі.

Спочатку і я хотіла піти, як і вони. Але залишилася. Залишилася, щоб побачити, як одного разу відчиняться двері. Нехай і не мої. Інших будинків. І вони повернуться!

А можливо і я впущу в себе когось похожого на творця… Можливо… Коли небудь…

ВЕТАНЫМ, КЪЫРЫМЫМ

(від імені кримської землі, яка протягом кількох годин 18 травня 1944 року

втратила своїх дітей – кримських татар, вивезених у невідомому напрямку)

Я кликала, але ніхто не чув. Крізь пелену сліз на півострів прокрадалася весна, та ніхто їй не радів. Нікому було. Пахло бідою… Пахло відчаєм і невідомістю. Я все гадала, де ж це вони? Куди їх повели? Невже всіх? Ні, я б знала, я б відчувала.

Трава поривалася на волю, догори до сонця, але мені не хотілося, щоб вона росла… А ще джерела… Їхні улюблені джерела зі срібною водою… Для кого вони тепер і для чого? Кого вони тепер напуватимуть? Та й не хочу я тепер когось іншого! Ні, нехай собі сплять. Чекають.

Лісами тиняються здичавіли коти, собаки, коні, кози. Теж вижидають, шукають, однак знаходять лише смерть. Не чекала від них… Думала, що їм все одно. Аби тепло було й дах над головою. Але і їх терзає те, що й мене. Любов.

Лежу і дивлюся вгору (я завжди дивлюся вгору), намагаюся прочитати Шлях по Зірках, але Всевишній приховує від мене їхню долю… Невже жаліє мене?.. Невже все так сумно?.. Навіть інколи докоряю собі: для чого ж так міцно привикати? Жила ж тисячі років і ніколи не дозволяла собі так прив’язуватися. Бо ж, кінець-кінцем, усі йдуть: одні відходять, інші приходять… Завжди так було.

Це все вона – Золота Колиска мені нашептала, буцім вони обрані, справжні, мої… Але ж ні, чого там уже кривити душею. Я їх просто любила. За скромність, за працьовитість, за безмежну відданість та любов до мене. Ну просто любила і все… Проте, я все ж відчувала, що мої безтурботність та щастя не можуть тривати вічно. Не можуть! А так хотілося…

Вони називали мене «Ветаным» «Къырымым». Вони розпестили мене своєю любов’ю. Сонце заходить і повертається знову, а вони – ні, вони не повернулися. Час спливає. Цікаво, якими вони тепер стали (мені ж так віриться, що вони десь є)? Чи пам’ятають мене? Для них час тече швидше, але ж я все запам’ятовую. Дивлюся на їхні оселі, що скособочилися від часу, і зберігаю в пам’яті кожного.

Приходили й відходили інші і, чесно кажучи, як і тих інших, я намагалася і їх викинути з серця. Але ж як, коли Колиска все шепоче та шепоче про них… молиться, а потім заводить свої тужливі пісні. І, до речі, вона тепер не співає Айнені (раніше ж я думала, що вона складає лише колискові).

Море стає все солонішим і солонішим, а я все чекаю… Напевне, я їх буду очікуваним на них завжди… Колиска каже, що якщо молитися, то стає легше. Тому я тепер теж молюся… прошу у Зірок повернути їх коли-небудь. Вони ж не можуть забути мене хоча б тому, що багато Місяців і Сонць назад залишили в мені своїх близьких людей. Напевне, мені судилося чекати їх довічно, тому що вони завжди називали мене «Ветаным», «Къырымым»… вони розпестили мене своєю любов’ю…

(м. Сімферополь)

Переклад з російської мови – Галина Литовченко

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/