Руслан Новакович. «Заліковка»

Яке ж то щастя побачити власне прізвище в газеті! Та не просто серед інших у переліку учасників котроїсь події, а саме під статтею твого авторства. О, це вже певна перемога на новому щаблі соціалізації, на який не кожен видереться. Та я нікуди й не дерся, мене наче хвилею понесло в оте газетярство. Школярем писав підручник з астрономії, бо вабило небо і затишок бібліотечної зали. Товстий зошит списав, ще й до нього креслення на великих аркушах ватману – діаграми, таблиці, схеми. В армії писав в багатотиражну дивізійну газету про своїх побратимів-служак. В інституті вже про науку…

Коли  вертався із занять, завжди зупинявся біля газетного кіоску на Шутова. Звідси до  гуртожитку декілька хвилин. Купував «Вечірній Київ» чи «Нєзавісімость», популярні на початку 90-х років, коли застану, звісно, бо розліталися вмить. Цікавився й журналами, надто «Пам’ятки України» або «Людина і світ». Потім все це читали мої друзі. Кумедно було спостерігати, коли Толя Іляшенко, лаштуючись йти до  читалки на першому поверсі, прихоплював разом з підручниками й мою газетку. Згодом повертався й розповідав анекдот чи якусь цікаву історію. «Це ти в читалці від когось почув?» – запитував його. «Та ні, з твоєї ж преси!» – сміявся Толя. «Ясно, а я думав ти гістологію зубрив» – тепер вже реготав я.

З газетою «Старожитності», що з’явилася наче полярне сяйво серед Сахари, викликавши неабияку зацікавленість усіх тих, хто власне горів любов’ю до усіляких таємниць історії, вийшла ну теж сливе кумедія.

Спекотного червневого дня, коли так хочеться не на пари, а на Дніпро в Гідропарк, де 40 градусів на сонці і 40 градусів в тіні, як казав професор Кабак, я повертався з медичного інституту. Завтра екзамен з патанатомії і мені аж ніяк не до пустощів на пляжі. В тролейбусі було ще спекотніше, аніж надворі. До речі, я не відразу зрозумів, чому в тіні так само 40 градусів… Допоки мій одногрупник і тезка Руслан Л., який в гуртожитку приторговував горілкою у вечірній час, коли вже усі магазини позамикалися, не прояснив ситуацію: «А на пляшці з оковитою скільки написано?»

На Шулявці до транспорту зайшли контролери і якось швидко «вполювали зайця». Кремезні молодики завзято полемізували із жертвою, якою виявилася молода жіночка в окулярах із товстими скельцями. Вона нервово щось шукала у сумочці, примовляючи: «Так він був же, був…» Мені пригадалася улюблена загадка професора Бардова, яку той періодично запитував на лекціях: «Хто знає, що написано в одеському тролейбусі №5?» Спершу аудиторія мовчала, але згодом засвоїла правильну відповідь, і вже хтось з гальорки волав: «Щоб ти так їхав, як купив квиток!». «Правильно, –  посміхався професор. – Таке треба знати».

Одесу я тоді ще не навідував, а от київським тролейбусом №5 користувався щодня. Як власне і зараз, спостерігаючи, як молодики припрошують свою жертву на вихід на Гарматній. Увесь салон полегшено зітхнув, коли вже на зупинці жіночка таки знайшла закомпостований квиток. Розчаровані контролери, спіймавши облизня, метнулися назад до  тролейбуса, але було пізно – двері зачинилися. Десь поверх даху затріскотіли контакти, машина рвучко покотилася далі, а пасажири посміхнулися, посміхався й водій. Я сам не чув, проте рядами пішов поговір і коли дійшло до мене на задню площадку, вже увесь вагон реготав із влучної перченої фрази керманича. Наступна зупинка –  моя: «Шутова»!

Щойно вийшов з тролейбуса, знов тріснуло – тепер у небі, прогуркотів грім. На долоні впали перші літні краплі. Сутеніло стрімко, хоча було ще тільки по обіді. Подолавши проспект підземним переходом, перше, що побачив – газетна будка. Суцільно сталева з вітринами на три боки і невеличким дашком над віконцем, виблискуючи новою блакиттю,    вона стояла немов корчма на шляху, омріяна й жадана. Я думав про неї із самого ранку, так само вчора і позавчора.  Прискорився, бо потилицею дедалі частіше відчував небесну вологу.

• Добрий день! А чи є сьогодні «Старожитності»?
• Так, привезли. І «Вечірка» є з телепрограмою і «Кієвскіє новості».
• А можна глянути «Старожитності»?

Кіоскерка уважно подивилася на мене і у вікно, за яким рвучкий київський вітер починав змагатися зі стрункими тополями. Видно було, що вагалася.

• Я акуратно! – поставив портфель на прилавок, затуливши ним вітер. – Там моя стаття має вийти.

З небес, мабуть, пильно спостерігали за нами, бо вітер трохи стих. Важкі хмари спустилися ще нижче, притискаючи до землі вітер і комах, що не встигли знайти укриття від негоди. Я гортав сторінки, що вперто злипалися і виривалися з пучок. Нарешті є, ось вона публікація! Тицяю пальцем у заголовок й перекрикую грім: «Три! Дайте, будь ласка, три!»

Вона шукає, та й довго як, спиною біжить струмок, а за спиною біжать студенти, рятуючись від води, що ось-ось прорве небесні загати. Я лічу гроші, коли з віконця: «Нема. Оце одна. Як знайду, то відкладу, прийдеш пізніше». Кладу монети, пакую газету в сумку і замикаю на змійку.

Сумка на плечі. Біжу щодуху, стрибаючи через баюри. Злива!

Зазвичай мені вдавалося втекти від негоди і десь сховатися та пересидіти, але не цього разу. Здавалося, що я втрапив у самісінький епіцентр тайфуну чи-то під водоспад, отак мене шмагали водяні батоги звідусіль, перетворюючи  одяг на шмаття, а взуття на пудові гирі. Суцільна дощова стіна, темрява і залиті окуляри сховали від мене студмістечко, до якого було всього метрів двісті. А треба було ж і сходи долати, і залізничні колії, і галуззя дерев, що раптом з’являлися на шляху. На фінішній прямій ще й по голові отримав – заторохкотів град.

Коли залетів до вестибюлю ледь не збив вахтершу Тадеушну, що стояла у дверях зі шваброю, наче виглядала когось крізь причинені двері гуртожитка. Вона їх власне щойно причинила аби не намокли.

• Змерз як зюзя? – запитала, побачивши, як з мене сиплеться крижаний горох. – Обтрусися отутечки і витирай ноги, бач вже калюжу напустив.
• Добре-добре. – прохрипів я, бо чергова могла й вилаяти.

В кімнаті нікого не було. Переодягнувшись у сухе, почав розбирати сумку. Газета і зошити лише скраєчку зволожилися. Розстібнув бокову кишеню і дістав заліковку. Боже ж мій – уся змокріла. Картонна обкладинка по краях розчепірилася, а корінець пішов хвильками. Починаю гортати – нічого, записи не попливли, вже чорнилом рідко хто писав у той час. Оцінки є, головне, всі на місці, та всі як на підбір п’ятірочки! Над ліжком лагідно світила настінна лампа-бра, чашкою догори. Недовго думаючи, поклав заліковку на бра і сів на ліжко читати.

Статтю прочитав двічі, із задоволенням помітив, що нічого не скоротили, лише стилістику поправили, наче причесали. Далі просто гортав газету, цікаво ж, які великі письменники чи вчені поруч зі мною в номері. Поки вивчав зміст, двері рипнули й забіг Сергій.

• Оце негода, оце зливище! – бідкався він, першим ділом схопивши рушника аби втертися. – А ти мабуть, як завжди, проміж крапельками?
• Та де там, Сергію, мокрий, як хлющ! Це вже я передягся. В мене осьо стаття вийшла!
• Вітаю! У «Вечірці»?
• Ні, в «Старожитностях»!
• О, цікаво! …А це в тебе щось пригоріло? – товариш голосно потяг носом.
• Це не в нас. Коли б я встиг?

Сергій виглянув на коридор.

• Там хтось варить борщ, а в нас наче горілим смердить.

Я не втримався й підвівся до вікна. Прочинив шибку – свіжий подих озону майнув усередину. Було б дивним аби в таку зливу долетів запах звідкілясь.

Обернувся  до ліжка і враз усе зрозумів:

• Моя заліковка! – заволав я. Ні, вона не палала але, вкрившись великими чорними плямами, тліла на бра.

Я схопив книжицю з лампи і кинув на луток, притиснувши зверху холодною праскою, що була поруч.

• От я телепень, бовдур! – вигукнув у розпачі.
• Еге, тут у вас вчадіти можна! – до кімнати зайшов Славко.
• Тихше, Руслан заліковку прасує, бачиш ондечки? – Сергій показав рукою до вікна.

Славко здавалося повірив, бо, побачивши куряву з під праски, схопив її і підніс до лівої долоні.

• Так вона ж холодна, – здивувався, мацаючи спіднизу. – Що тут відбувається, хлопці?

Запала тиша.

Трійко студентів схилилося над підвіконням, вдивляючись в магічні письмена, що пробивалися крізь чорний папір.

Я таки наважився і почав гортати сторінки. На обкладинці із середини моє фото – майже неушкоджене, проте трохи пожовтіле. Перша сторінка з прізвищем, ім’ям, по-батькові, назва факультету вже гірше, але таки читається. Наступні сторінки з оцінками іспитів і заліків першого і другого курсу дедалі гірше. Перший семестр третього курсу – наче хто величезну кляксу поставив. Аж ось він другий семестр: аркуш посередині чорний, як антрацит, щойно перегорнув його, посипався попіл, а по центру утворилася дірка з копійчану монету. Що там було написано ще зовсім недавно, можна було вгадати по перших літерах з лівого краю: патфізіологія, фармакологія. А праворуч від наук скраєчку проглядалися дві п’ятірки.

• Такі оцінки згоріли! А ні до ради, а ні до звади… А коли в тебе патан? – сумно запитав Сергій.
• Завтра…
• От невдача! Це, якби не горіле, побачили б і ще одну п’ятку вписали б, а так впаяють абищо…
• Як корова язиком злизала, – докинув Славко. – Навіщо ти таке наробив?
• Хіба я навмисно? Вимокла, то й поклав сушитися. – Виправдовувався я, дивлячись  на ліжко, де поклав газету.
• Що надрукували? – Повеселішав Славко і взяв пресу до рук. – А як це вона не промокла, а заліковка…
• Це науковий парадокс, який треба дослідити й опублікувати. – зіронізував Сергій, вказуючи пальцем кудись за вікно, здається у бік видавництва «Преса України».
• Мені на екзамен йти, а вам усе смішки та витрішки! – дивувався я.
• А курці – просо! – просторікував Славко.
• Я вже й заголовок придумав новій статті: «Як мокре горить» – наче диктор оголосив невгамовний Сергій.

Кімната вмить наповнилася реготом. За вікном світлішало, вщухала злива… Я відчув, що і мені від серця відступає жура.

Їли хліб із салом, вмочаючи його в оцет, гризли цибульку. Коли випили по баночці чаю і насміялися до болю в діафрагмі, усі гризоти відступили й замирилися. Як підсумок колегіального обговорення алгоритм моїх дій зводився до прийняття найвищої волі Провидіння,  сумлінне підготування до патанатомії і плекання надії. Останнє було найлегшим. Згадалося невмируще слово старости групи Толі Іляшенка: «Якось воно буде!».

Вранці ми з Анатолієм причимчикували на кафедру патологічної анатомії найперші. Переживав дуже. Звісно, матеріалу вивчити треба було чимало, ще й практичні навички: скельця із зразками тканин людської плоті у хворобливому їхньому стані: пухлини, запалення… А найголовніше – заліковка, власне її жалюгідний стан, що волав про несерйозність студента, а мо’ гірш – якусь приховану хитрість. Коли ти приходиш на екзамен, професор завжди бачить попередні оцінки. А в мене ж таки відмінні були! Вони ще вгадуються коли придивитися при певному куті освітлення, проступають на чорному тлі більш темнішими цифрами. Але хто там буде придивлятися! Тож почувався наче в брудному халаті перед очима медичного світила.

З нашої п’ятої групи один Толя Іляшенко знав про трагедію із заліковкою, бо коли їхали в метро, я йому все докладно переповів. Староста якніяк! Його це дуже потішило. Заходився втішати, мовляв, таке ще ні з ким не траплялося,  це віха в житті – буде що згадати і т.д. А вже на кафедрі підбадьорив:

• Та не журися так, кажу тобі, все добре буде, а мо’ й відмінно… за оригінальність!
• Ага, показалась тобі, Толю, за сім вовків копиця сіна…» – набурмосився я – Хіба я артист оригінального жанру?!
• Бери вище – артист погорілого театру!

Повторювати конспект не виходило, букви стрибали, губилися, увага десь поділася, все кружляла навколо заліковки. Раніш було, в останню мить перед іспитом гортаєш сторінки і наче фотографуєш очима. І часто саме оте й випадало на мою долю. Один студент, пригадую,  відповідав, а деталі забувся. Бекав, мекав, професор до нього: «Знаєш чи ні?». «Знаю-знаю, сторінка 120, другий чи третій абзац згори» – каже. А що конкретно написано, як обрізало. Екзаменатор дістав з-під столу підручник, гортає… «Молодець, знаєш матеріал!». І відпустив з Богом.

Ходив, розглядав портрети корифеїв на стінах (чомусь студенти їх називають «композиторами»): Пастер, Вірхов, Морган’ї, Мечников… Теж треба орієнтуватися, бо питаннячка такі є.

Згодом підтягнулися одногрупники, прийшла й інша група – слабша за нашу, це додало мені настрою і впевненості. Бо, як вчить житейська мудрість, тло має значення! Стояли – балакали, хлопці гомоніли й посміхалися, підбадьорювали одне-одного, дівчата ж, натомість, не відривали очей від книг і конспектів, мугикали латинські терміни.

Рівно о десятій на коридорі з’явилася завідувачка кафедри Олександра Пилипівна Кисельова. Академік, професор з величезним досвідом, вже на війні оперувала, бачила багато казуїстики, такого, що в жодному підручнику не знайдеш. Вік і пережиті страждання позначился на її обличчі, а як інакше. Але струнка постава, рішуча хода, блиск очей і бадьорість в мові аж ніяк не відповідали майже вісімдесятирічному вікові. Її поважали усі: адміністрація медінституту, колеги, викладачі, аспіранти. Студенти  її лекцій старалися не пропускати, бо все чітко і ясно, а головне з повагою до мертвої людини, бо ж це, власне,  був предмет її науки. І мило називали її позаочі «баба Шура».

Колись вона розповідала про трупне окоченіння, яке згідно підручника розвивається протягом декількох годин, а на війні вона, виявляться, бачила миттєву реакцію. Побіг солдат в атаку, а тут куля – взяла й прошила його. Він не впав, а завмер з рушницею до ворога. Вирував жорстокий бій, лунали постріли, падали люди, літали снаряди, а він стояв, як монумент. Вже надвечір молода хірург Шура поповзла до нього – а він скам’янів. Отаке було.

А якось, сидимо в аудиторії, чекаємо на початок. Заходить професор Кисельова й пише на дошці тему лекції: «Смерть». Повертається до нас: «Смерть – це продовження життя». Усі оторопіли, хоча на дворі вже 1990 рік, але в науці досі войовничий атеїзм. «Так і запишіть» – припечатала вона, стежачи як студентство шкрябало в зошитах. Таке не можна було не записати…

Ледь переступила поріг запросила перших п’ять сміливців до класи. Олекса Попович, Оля В’язникова, Толя Іляшенко, Люда Денисюк і я,  не домовляючись, зайшли. У нас у групі всі навчалися добре, а ці – найуспішніші. Якось про себе нескромно, але ж правда!

Зайшли, тягли білет і клали заліковки на стіл екзаменаторки.

• А це що таке? – подивувалася професорка. Її очі сяяли до мене дитячою допитливістю, ба більше, справжнім подивом. – Що ви зробили із заліковою книжкою? Прикурювали?!
• Ні-ні, зовсім ні! – виправдовувався я, притуляючи руки до серця. – Вчора потрапив у зливу, портфель геть вимочив поки до гуртожитка біг, а потім оце сушив….
• Над плитою газовою чи як?
• Над лампочкою – бра у нас на стіні, ну… поклав зверху… Прийшли друзі, поки переговорили, а вона задиміла…
• Як так? Це ж документ! Треба було якось обгорнути, захистити від вологи. А як вже таке трапилося, то повільно сушити. Правильно я кажу, колеги?

Юні колеги, заскочені зверненням, не могли мене кинути напризволяще, але й перечити професорці не сміли. Тому їхніми відповідями були незрозумілі хитання головами на копил китайського болванчика, піднесенням правого плеча до правого вуха або кумедними кусаннями нижньої губи і кривенькими посмішками.

• Іляшенко, староста групи, – поглянула у папери на столі.
• Так… – підвівся Толя.
• Я правильно говорю, колего?
• Угу… – промечав староста крізь стулені вуста.
• Ну так проведіть роботу! – вже більш наполегливо з притиском. – Бо це ж він міг і гуртожиток спалити…
• Добре. Все проведемо, Олександро Пилипівно. – запевнив староста.
• Ну раз так, то тягніть білети.

Толя як стояв, то й пішов до пасьянсу, що його баба Шура розклала рядочками на темно-зеленій скатертині. За ним потяглися інші.

Кожен всівся за окремий стіл, почали готуватися. Стало тихо, як у вусі. Екзаменаторка щось писала у відомостях та інколи поглядала поверх скелець на нас. Її пальці впевнено тримали ручку і були напружені й обережні, наче тримають скальпель. Мабуть за життя їй довелося тримати скальпель частіше за ручку, надумалося мені.

Білет мені попався не важкий, тож швидко написавши тезиси, дивився у вікно поруч. Надворі було сонячно і тепло, хоча де-не-де листя на деревах виблискували вчорашньою вологою. Одна шибка була прочинена всередину, а на лутку сидів метелик-павиче око в усій красі своїх розтулених крилець. Раптом біля нього присів іще один, почав тупцювати біля мадами (чомусь я так визначив) чи, як би сказала моя бабуся, викаблучуватися. Крильця у кавалера, натомість, не зупинялися: вгору-вниз, то розправить, то знову стулить. Ич, який, подумав я, мабуть теж іспит складає.

Раптом кріселко зарипіло, і викладачка вийшла з класи.

Студентам це як на руку ковінька. Усі почали шепотітися, дедалі голосніше радитися і допомагати одне-одному з відповідями. Чиясь патлата головешка заглядала в двері й питала: «Чи треба допомога?». Але ми відмовлялися, бо колективним розумом вже й так дістали правди. Дівчата почали розпитувати про мою пригоду із заліковкою, я – оповідати про статтю в газеті, зливу і повінь на Шутова. Повага в дівочих очах надихала мене прикрашати й романтизувати історію, тому власне  й з’явилася «повінь».

Я саме наблизився до апофеозу, як знову патлата голова, цього разу русява жіноча, зазирнула з коридору:

• Баба Шура в якому настрої? Спокійна?
• Лиха! – бовкнув я, бо ж хіба можна встрявати в чужу балачку, ще й на самому цікавому повороті? Як ото Пилип з конопель!

Обличчя русявки видовжилося, як на відомій картині Мунка, і крізь відкритий  рот почувся конаючий довгий «о-о-ой!»

• «Ой, на горі два дубки…» – продовжив Попович, проте патлата голова цього вже не почула, хтось її потяг за халата і вона зникла на коридорі.

Наші дівки приснули зі сміху, хлопці готові були співати далі, але за мить на порозі з’явилася професорка з коробочкою скелець, які правильно називати  мікропрепаратами.

• Я бачу, колеги, ви готові, хто перший? – запитала вона вмощуючись у крісло.

Ніхто не наважувався, лише Попович, набравши повітря у свої баскетбольні легені, почав з букви е-е-е.

• Погорілець, почнемо з тебе, але перш перестав, будь ласка, оцей мікроскоп на підвіконня, там більше світла.

Моя доля йти найпершим…

Питання були знайомі, тези написані, тож відповідав легко й невимушено про анемії, пневмонії і про некроз тканин. Потім мені запропонували скельця. Підійшовши до мікроскопа, навів різкість і відразу розпізнав амілоїдоз нирки, а на другому скельці  грануляційну тканину. Не вагався, бо матеріал знав, єдине що лякало, залікова книжка. За таке, чомусь вирішив я, мають знизити бал. Професорка її вже розгорнула й вивчала написи, що проступали крізь горіле, немов телеангіоектазії під шкірою. Згадав не випадково, бо саме про ці «судинні зірочки» було додаткове запитання,  на ньому я й поплив трохи. Але викрутився, повернув від «зірочок» до варикозу і зупинився, коли баба Шура занесла ручку над відомістю, ставлячи мені п’ятірку. Старанно і обережно, аби не пошкодити уражені вогнем папірці, намалювала ще одну в заліковці й розписалася. Тепер її ручка мені вже не нагадувала скальпель, а видавалася натомість, чарівною паличкою феї.

Опісля іспиту я трохи побродив кафедрою, підтримав товаришів, які ще тільки-но збиралися «до бою», це, признаюся, геть не важко, бо в самого ж гора з плеч! З аудиторії виходили задоволені колеги, плескали мене по плечах, мовляв, ну ти, друже, й влаштував імпрезу: сміялися, ділилися з одногрупниками.

Смішки продовжилися на вулиці. Мусив попрощатися з друзями, відмовившись від спільного святкування в гідропарку, бо ж треба їхати здаватися в деканат. Іншим разом мене б силою поволокли, тепер  зась.

Староста благословив: «Ну, ти там тримайся, скажи, що більше так не будеш». При цьому усі зареготали, староста – найголосніше. «Не журись, якось воно буде, Руслане!» – навздогін кинув він коронну фразу, коли я вже рушив до метро. Це, до речі, додало мені настрою.

Вийшовши з метро на політесі уздрів кіоск із пресою. І, о диво, серед інших видань газета «Старожитності» на прилавку. Купив усе що було – аж два примірки. Не просто удача, а й добрий знак. Настрій взагалі став піднесений, а страх і сором де й поділися.

В деканаті мене зустрів замдекана, якому все як є розповів. Вадим Гаврилович по-батьківськи вислухав, проте зауважив я, йому було важко стримувати усміх. Він і слину ковтав, плямкав і носа тер.

• Я не думав, що ти на таке здатний, це ж вопіюще… ну це вже не схоже… не схоже на правду. Скажи чесно як було?
• Вадиме Гавриловичу, правду кажу, Дудника і Столярова запитайте, вони все бачили! – добирав я переконливі слова, проте вони десь погубилися і я перейшов до козирів. – Ось, дивіться!

Поклав на стіл газету і переможно тицьнув у власне прізвище під публікацією.

Гаврилович звісив великі щоки над текстом, пробігся очима.

• Ну, публіцист, вмієш викрутитися! – очі його стали ще добрішими.

Він навіть коли лаявся, не страшно було. Якась симпатія до студентства, як до брата свого меншого, завжди була притаманна цій милій людині. За це його й любили усі курси, а інші факультети заздрили, бо як не кажи, а велика рідкість мати за начальника святу людину. Не думаю, що я перебільшую.

Повернувшись до стіни, замдекана відчинив сейф і поклав туди мою залікову книжку.

• Буде новий експонат у музеї медицини. Ти ж не проти? – Тут він не втримався і затрусився від сміху.
• А в мене іще один екзамен – мікробіологія! Як же я з порожніми руками?!
• Ага! Так я тебе і пущу з цим артефактом. Нам досить буде і загальної відомості. Не всі ж таки порядні, як баба Шура, е-е, пробачаюсь, академік Кисельова. На осінь буде тобі нова заліковка.
• … Ну, тоді й газету беріть – на одному стенді нехай буде…
• Газету я почитаю і передам Олександру Петровичу. Ти ж знаєш, як декан стежить за успіхами своїх студентів.

Коли вже виходив з приймальної, то навздогін почув:

• На стенді буде напис: артефакти студентського недбальства кінця 20 століття…

Дорогою до гуртожитку мене нагнав білобрисий однокурсник, вже й не пригадаю його ім’я, прозивали котрого Фельдшером, через попереднє навчання в медучилищі.

• Руслане, виручай, завалив патфіз. Можеш сходити на перездачу за тиждень?
• Та ні, баста…
• Як баста, ти ж за Столяра здавав?!
• Звідки знаєш? – я зупинився і здивовано подивився в його, вкрите ластовинням, обличчя.
• … Він сам по секрету сказав.

Це була таємниця з таємниць, бо мусив йти на екзамен під чужим прізвищем, замінивши обкладинку заліковки на власну. Бо ж на обкладинці моє фото. Словом, технологія, аби комар носа не підточив. Я прикусив губу і рушив далі пришвидшуючись.

• Ну, будь ласка, допоможи, я подякую тобі! – аж підстрибував позаду Фельдшер.
• На жаль, не зможу…
• Послухай, діло вигідне, батько забили кабана, тушонки банок сто, як не більше. Половина твоя!
• Вибач, друже, не зможу ніяк, чесно кажу… Моя заліковка згоріла, вже нікому не поможу, баста!
• Не може бути! Жартуєш?
• Не жартую і не брешу. Запитайся у Столяра, він усе бачив.

На тому й попрощалися.

А як саме я здавав екзамени за друзів, треба буде написати окремо.