“Українська літературна газета”, ч. 12 (356), грудень 2023
Ця історія відбулася зі мною десь у середині двотисячних. О, то був той золотий час! Це був початок кінця моєму спокійному і безтурботному дитинству. То ще був такий час непевності і такого собі позитивного розслаблення перед стрибком у вир різношерстих, цілком не зрозумілих, а іноді ще й доволі небезпечних суспільно-політичних проблем.
На той час у нашій сім’ї гостро постало питання про житлову площу, котрої для нас не вистачало. Ми всі жили у моєї бабусі на околиці міста. Хатина доволі була маленькою і тісною. Тому бажаних квадратних метрів на всіх було мало. Ще й досі дивуюся, як то ми всі там поміщалися. Але спогади ті приємні, теплі і навіть іноді з сумом констатую собі, що більше цього пережити вже не зможу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Правда, все ж таки у батьків знайшлося трохи грошей. Поволі почалися пошуки потрібного для нас житла. Орієнтацію зробили власне на мене, як на найбільш потребуючого. Я закінчував школу і планував поступати до Університету. А тому, як і будь-який студент, мріяв про власний, незалежний дах над головою. Мушу зазначити, що це було зовсім не легко. Все швидко і просто відбувається тільки в кіно. А от насправді чомусь абсолютно інакше. Ціла купа намарно втраченого часу, гори перечитаних повідомлень, низка дзвінків. І все не підходяще. Може, ми не так шукали. Або, може, на все свій час. Не знаю. Але справи йшли дуже таки погано.
Та за якийсь час нам таки пощастило знайти досить непогану (як на таку малу ціну) квартиру. Ну не зовсім таки квартиру. Це була не зовсім квартира у прямому значенні цього слова. Це радше був кусок будинку. Така собі дворівнева квартира. Але позавсім це було краще аніж нічого. На першому поверсі була лише вітальня, ванна і одна невеличка кімната. А також сходи, котрі вели на другий. На котрому знаходилися дві спальні. Спальні були просторіші, ніж кімнатки на першому поверсі. Ну і це трохи таки радувало. Як підмітив мій тато, для такого невеликого містечка як наше, і це добре.
Звісно, все там потребувало ремонту. Стіни були старими і де-не-де обдертими, вікна теж були не в кращому стані. Та це вже було не так важливо. Ми все-таки купили цю, так би мовити, квартиру, на розі Малинової і Зеленої. Будинок був старий, ще напевне будований в польський період. Однак цілком був добрий для проживання. Ніде не було ані тріщин, ані підтоплень. А це, згодіться, таки важливо. Надворі була рання весна. Погода була тепла. І ми з татом вирішили піти оглянути нове помешкання. Справа була під вечір. Отже, ми вдвох вирішили пройтися пішки.
Наше містечко само по собі є дуже таки невеличке, але затишне. Тож навіть якщо ви живете на самій його околиці, то все одно вам буде не так далеко до центру. Десять-двадцять хвилин пішки – і ви вже в центрі міста. І це прекрасно, коли ти можеш прогулятися по вулиці ідучи до магазину і назад, а не мучити себе, вбиваючи час в маршрутках великого міста.
Надворі було ще трохи видно. Тато зайшов до середини і щось пробурчав тихо. Видно було, що він чимось ніби був незадоволений. А може, просто собі. Я не звернув на то уваги. Ми піднялися на другий поверх. Там було якесь сміття. Ну, не те щоб сміття. Але щось, чого тут бути не мало. Тато був ображений. Мовляв, невже старі господарі не могли забрати все своє «добро», навіщо залишати комусь такий «срач»? Та це не було найгіршим сюрпризом на сьогодні. Ми ще раз уважно оглянули кімнати і спустилися сходами вниз. І тут ми виявили, що всі комунікації працюють. Хоча нам господарі говорили, що тут ніхто не жив уже багато років і вони не платили жодної копійки за світло, воду, телефон. А тут ще й кабель від інтернету. Причому цілком робочий. Це не могло не радувати. Адже, щоб повернути всі ці зручності, треба було би виплатити гарненьку суму за підключення. А так все вже готове. Це було і класно, і дивно. Та ця наша радість скоро минула, коли ми відчули нагорі ніби чиїсь кроки. Звук був слабеньким, ніби мала дитина. Ми завмерли. Наступила цілковита тиша. Через кілька хвилин заціпеніння пройшло і тато зібрався наверх подивитися, що там таке. Ну, звісно, я поплівся за ним слідом. Ну а куди ж мені було діватися? А тим часом надворі було вже геть темно. Признаюся, в мене не було жодного бажання підніматися нагору. Але й самому залишатися внизу я теж не хотів. Ми піднялися. В принципі, нічого нового там не було. Все як стояло, так і залишалося на своїх місцях. Тому ми спуститися назад. Тато зробив висновок, що це, можливо, сусіди через стіну з іншого боку щось роблять. На тому ми і вирішили покинути приміщення. Та коли ми вже закривали двері аби йти, як раптом знову цей шурхіт. Ну все – тато захотів перевірити всі кімнати, а мене залишив надворі. На випадок, якщо хтось втікатиме через вікно. Ну що ж, я погодився. Звісно, що якби з вікна вискочив здоровий дядько чи міцної статури парубок, то з мене користі би було мало. Але принаймні міг би потім описати чи впізнати серед підозрюваних. Справа в тому, що злодійство це таки дуже стара справа. А ховати по нежилих будинках крадене – це найкращий спосіб позбутися всіх доказів. Ну от і я залишився надворі чекати на якогось там злого домушника. Але ніхто з ошпареним видом не збирався вискакувати. Більше того, за кілька хвилин у підвальному віконечку блиснуло світло. А це вже було щось новеньке. Я гукнув тата з будинку і побіг вниз.
Я прийшов до тями вже в наших нових сусідів. Пані Ліна тицяла мені під ніс якусь жахливо смердючу мікстуру (напевне нашатир) а пан Віктор бігав по кімнаті сам не свій. Мого тата теж довелося відкачувати. Єдине, що я зміг пригадати з того, що там сталося, так це що коли я відчинив двері до підвалу, там стояв хлопчик років десяти. Весь в якомусь ганчір’ї, замурзаний і пильно на мене дивився. Тато, на жаль, пригадати нічого не зміг. Він йшов за мною до підвалу. Але як ми обидва опинилися в сусідів, не пам’ятав. Як і я. Пані Ліна стверджувала, що ми ще дуже легко відбулися. І що там проживає якийсь дух. Ну дух не дух. Але чому ми обидва, нормальні здорові, взяли і відрубалися – пояснити було складно. А пан Віктор взагалі радив нам тепер туди не залазити самим. Мовляв, мало що може бути. Звісно, що вірити ми їм не хотіли але й ще раз випробовувати на собі можливості представника іншого виміру ми теж не мали бажання.
Так минув рік. Ну, як би там не було, але займатися новим помешканням у нас часу просто не ставало. Тому все стояло як є. Та якось, після довгих місяців, проведених за книжками, я вирішив розвіятися. І чому б не піти на квартиру. Я взяв ключі і пішов прогулятися містом. День був погожий, і настрій в мене теж був на плюсах. Погулявши парком, я пішов до свого будинку. Все було як і того разу. Тихо. Ніяких ознак чиєїсь присутності. Я відкрив двері і ввійшов у середину. Все було так як і останнього разу. З невеличкими змінами. Я подумав, що, можливо, батьки заходили минулого разу та й могли щось трохи перемістити. Я піднявся сходами наверх. Всюди було тихо. В першій кімнаті я не побачив нічого дивного. Тому неквапливо вийшов звідти і зайшов до другої. Те, що я там побачив, було шоком.
Справа в тому, що коли я зайшов до кімнати, то побачив наступну картину. На ліжку, замотаний в ковдрі, спав хлопчик років тринадцяти. Одне питання – як? Від моїх кроків незнайомець прокинувся. Він випалив на мене переляканими очима і закляк від несподіванки. Я таки дійсно перервав його спокійний сон. Ми дивилися один на одного і мовчали. Суцільна тиша. Так тривало кілька хвилин. Я не міг сказати й слова, бо в горлі все стояло ніби згорнуте в клубок. І він теж мовчав. Тоді врешті-решт я спитав його «хто ти?». На що він відповів запитанням: «а ти не відведеш мене до них?». А до них це до кого? Я так і не зрозумів. Але похитав головою, що ні. Тоді він трохи заспокоївся. Хлопчина сів на край ліжка і понуро дивився вперед. Я не знав, що казати далі. По якійсь хвилині він повернув до мене голову і спитав: «ти хто?». Я пояснив, що я власник будинку. І заодно поцікавився, хто він. Відповідь була однозначна: «а тобі яка різниця, хто я? Не переживай, я піду»…
Ми зайшли до нового помешкання під Новий рік. Більше в домі не було ніяких проблем. Ремонт вдалося зробити з першого разу і якісно. А головне – я більше не бачив ані малого, ані жодних згадок про нього. Сусіди теж не знали ніяких хлопчиків такого віку, які б тинялися біля будинку. І це було трохи дивно. Але всі про це поступово забули…
Минуло багато часу…
Я йшов вулицею. Надворі була весна. Цвіли дерева. Все поверталося до життя після важкого сну. Раптом я побачив, як на протилежному боці по тротуару йшов той самий хлопчик з мамою і сестрою. Він повернувся до мене і махнув рукою. І я ніяк не міг зрозуміти, хто це був: привид, ілюзія чи справжній малий!?.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.