(Невимушена сповідь)
Олександр СОПРОНЮК
Вона привезла з Ірпеня чорної землі: десять тонн.
– Когось наймати? Чи поможеш?
– Зроблю, – кажеш ти. Впрягаєшся в тачку. Чорноземи вінницькі. Проте закидають їх чомусь до Ірпеня. А вже звідти – до людей-людям. Помалу-помалу, але діло рухається. Підходить сусід:
– Скажіть, скільки коштує таке «удовольствіє»?
– Сам процес чи сама земля? – перепитуєш ти.
– Земля, – усміхається дядько.
Ти кличеш її. Вона підходить. Вони гомонять.
За певний час навідується другий чоловік.
– Ох, наша земелька… Скільки за неї людей лягло! – думає поглядом у чорнозем.
Веду і його до неї. Вона консультує. Розказує за ціну: як, що, куди й до чого…
Неспіхом-повагом, за день-другий, з вулиці-дороги перевозиш увесь цей чорний скарб на дім-сад-город.
Другого дня приїжджає її зять. Викопуємо, заввишки в три зáступні штики, 12 лунок. Отсєвом, щебенем, піском (уже «раствором») ставимо залізні, майже козацькі, шпилі. Протягуємо в них мініатюрно тросовані нитки. Зводимо все на виноградну хмельницю. Вона підходить. Приймає роботу.
***
Ти бачиш, як вона сивіє. Вже фактично сива. Проте постійно робить коротку «хлопчакову» стрижку-зачіску, через «дєнь-на-рємєнь» фарбується, вперто чіпляючись за одспівану, вже одчахнуту молодість, що й надалі невпинно відходить-втікає і не знати де невдовзі і як скоро навічно загубиться.
Потому кличе нас обідати. Подає до столу.
Ти дивишся на це все.
«Саша, скажи, ти ж бачиш усе наскрізь?» – мовила поетеса Тетяна Шпичук, що на її поетичну збірку «Між двох світів», в-во «Світ успіху», 2015, ти написав недавнім часом шкіцову рецензію «Срібні розтини».
«Що я там бачу?» – думаєш-перепитуєш себе ти.
Хоча…
Синок, сказала тобі якось мама, Саша, ми тобі все дали. Якусь голову, наче недурний із себе, яке-не-яке, але здоров’я (життя тебе лупило так і так, а ти не просто вижив – ти живий! Живеш!). Твоє діло усім цим до пуття розпорядитися, – поклала мама кінцем.
Як з’ясувалося, розпорядитись усім цим вельми тяжко й дуже непросто.
***
…Цієї привезеної землі не стачило. Наступного дня приїхало ще п’ять тонн. Ти знову в роботі. Вивозиш-виводиш-викручуєш тачкою, аби не зашкодити рослинам, городині. Вона керує. Ти слухняний. Слухаєшся.
Працюючи, заходиш-потрапляєш у певну прострацію. Руки самі накидають, везуть-возять, висипають-скидають. І так раз по раз, удруге й утретє. Наче маревом марить кожен твій рейс. Як сон.
***
Асоціативно пам’ять одіслала до колишнього твого училища, Харківського вищого військового авіаційного командного…
Закінчивши десятирічку і ще в абсолюті не розібравшись чого хочеш-прагнеш у цьому житті, ти спокійно (а було 16 чоловік на місце) туди вступив і зайшов. Невдовзі зрозумів: не твоє. Одначе: вже перевалив на другий курс. А замуляло вже аж надто, аж дуже. На першому курсі ще відраховував начальник училища (був такий генерал-майор Шелєгов), а на другому курсі – вже московський міністр оборони (а правив тоді Дмітрій Устінов – Урія Файнштейн). Ти, наївний, про всю цю, їхню, арифметику ні сном ні духом не відаючи, – подав рапόрт «по нєжеланію», а ще значились-були: «по нєуспєваємості» і «по нєдєсциплінірованості».
«Замаринували». «Проробляли». «Заохочували» назад. Ти не захотів. Отож, нічого в них не вийшло. В «самоволи», до дівчат, не ходив, узагалі навіть не знаючи «що» це таке. «Водки» не пив, навіть не пробував її нюхати. Був іще чистий, чемний і гречний. Просиджував день, поки всі були на парах, у бібліотеці (а вона там, скажу я вам, була немилосердно розкішна), а по тому, як народ ішов на «самоху» вчитися, вбирався в спортивну робу і намотував периметром училища свої 30 км. З ними «2 часа 9 мин.» так само були твої. Так тривало щодня. Вересень. Жовтень. Листопад. Грудень. Січень. Лютий.
То був високий духовний стан – його годі передати! Відкривалося заповітне третє око. Ти забував за все. Здіймався не знати куди. Згадувалося чимало чого, передумувалося! Легко, в охотку, біглося – і паралельно була така собі позитивно-небесна «каламуть плюралізму». Ти літав і дякував Господові за цей природній ейфор, у якому, з його доброї волі, опинився.
Щось схоже-ідентичне живило, коли вже нині лопатив-переправляв оті 15 тонн землі. Голову переймали сюжетні думки, і вночі дико і крєпко писалося.
…А тоді кінцем лютого-початком березня 1981-го тобі вистелили «ковьор» у приймальній начальника училища.
«Што тєбє нє хватало?! ВВС! Елітниє арістократічєскіє вайска! Стоял возлє знамєні! – осатанів гнівом генерал-майор. – Ти нє уйдьош «по нєжєланію» – уйдьош «по нєдєсциплінірованості», бєз зачьота врємєні обучєнія в строк дєйствітєльной воєнной…» і все в такому-от дусі…
Тебе вліпили-всадили на «губу»… Сутки, двоє, троє і так далі…
Ти зрозумів тоді: в совєтську армію втрапити легко, а от вирватись-вийти звідти – то вже трохи тяжче…
***
…Ти поволі повертаєш на землю. Далі (вона просила) ти викладав, – під виноград, робив стежку, аби зручніше ходити, – дошки. Щось одбивав-ладнав-прилаштовував.
Тимчасом у голові-душі-серці стояв мамин образ. Він сьогодні дедалі і чимраз частіше з тобою. Тобі нині 54-й набіг. В жовтні, 25-го, скорпіоном, дав Господь-Бог, їх, ці роки, ти взяв.
…Мама пішла туди в 55-ть. Від четвертого січня 93-го року минулого віку вже була на пенсії. 15 лютого заїхала до тебе в Київ (тоді спокійно і впевнено ти робив на Музейному, 8 «Слово») на Ромена Роллана, Борщагівка, – там з дружиною Іриною ви ділили тоді на двох (ще маленька дочка Богдана) свою змучену і витоптану «добрими» людьми любов.
Іра саме забрала малу і подалася-поїхала на Гончара-Чкалова, 52, до письменницьких осель: у твоєї колишньої тещі того дня був півстолітній ювілей. Подумом та й, зрештою, у самих реаліях, з нею, з тещею, ти вже давно розлучився: «прийми» закарбувалися навічно крутими солодощами.
Отож, з мамою на вечір ви були вдвох. Вона привезла тобі два кролі. Зробила їх у сметані. Ти взяв червоного кагорного вина. І ви з усім цим добром сиділи майже до самого ранку.
Господи! Якби тоді хоч трохи цього, нинішнього, відчуття і цього, вже пошрамовано-сивого, смальцю-олії в голові!
Мама, з шалено-розкутим педагогічним природньо-трибуновим шармом, цього разу, якось наче здалеку, стомлено сповідалась: приїхала прощатися… , це тобі нині вже зрозуміло-ясно. І на слово вийшло таке, що в тебе волосся стало підпирати стелю.
16 серпня 1979 року вона, з твоєю бабусею і твоєю молодшою сестрою Мариною, з Харкова вертали до Лубен, з твоєї військової присяги. Разом з ними в купе – підполковник ВВС.
Вночі він просто маму за руку.
Чоловік у мене… – вона йому.
Никакого мужа сейчас нет, – як у воду подивився той.
І це була істинна правда. Батя, в Лубнах головний ветеринарний лікар, «сидів» натоді в колонії «для водітєлєй» (Полтавська область, Ковалівка, Божково), на ввесь тодішній «совок» така була одна. Дали йому «чєтвьорку»: збив дівчинку, котра не знати як і чому вискочила-вибігла на дорогу, на Хорольський спуск. Є в Лубнах такий. Дякувати Богові, лишилася жива, просто легким переляком одбулася. Проте: коли ти бачиш сьогодні, як де попало і де завгодно гасають діти, а батьки паралельно бавляться «взрослимі вєщамі», тебе обіймає жах. Такі обставини були й у нас.
До того ж, батько дитини був військовий сержант-свєрхстрочнік. А тут якась «грьобана мєстная інтєліґєнция». Жаба давить. А вночі ще приходить і душить. Посадить! Познаходили свідків.
Мама винесла пів-хати (кришталь, килими…). Наша «доблєсная міліция» все це доблесно взяла, однак так само доблесно й посадила. На довершення, до хати ще прийшов їхній начальник, у чині майора, і запропонував Сопронюка Петра Яковича з трикімнатної квартири виписати, розлучитися з ним і «всьо такоє остальноє» (телефон одразу ж нам одрізали, двері в хату, що взагалі ніколи не закривалися, коли був батя, закрилися наглухо. Товаришів десь не стало. Друзів тим паче).
…І тут раптом-несподівано – «подполковник ВВС». «Лётный отряд» – Велика Круча, що під Пирятином, Полтавщина. За місяць переводять до Лєнінграда викладати в повітряній академії.
Приїхали втрьох на чорній «Волзі», два полковники і він, – стала розповідати мама – свататись. Забрали мене прямо з пар (у місцевому лісовому технікумі мама викладала англійську, естетику-етику й історію української літератури). Забрали мене в нашу місцеву ресторацію «Сула». Вже потім я ховалася – де тільки могла.
Поехали в Питер, – просив. – Сашу переведем туда. Тоже. Будешь преподавать там, в институте…
Мама тут, у Лубнах, набирала тоді додаткові пари… Батя за колючим дротом був, головним зоотехніком, заробляв там навіть якісь гроші, здається, 1700 сов. рублів. Але він їх, зрозуміла річ, не бачив – назад усе йшло.
…Двері в нас вилітали – так домагався мене. А мене нема. Міліції було – не переповісти стільки. Ну, а йому що?: військова прокуратура на нього тільки управою… Він так ні з чим і поїхав…
А далі… Це ж Лубни. Де про тебе знають більше, ніж ти сам про себе.
А тоді ти, з училищем… Була сім’я як сім’я. І тут таке.. Здаватись я не стала… Хоча всього було… Здоров’я…
Батя, коли повернувся, – на коліна: мамка, прости… Я його так спокійно «погладила» – кажу: папочка, це не ти сидів – це ми сиділи! Аби ти знав, що ми тут пережили!! За що вони тебе посадили?! Ця їхня «совєцкая власть»!!… Просили, щоб іще в їхню «партію» знову заяву написав…
Кажу: не приведи Господи! Вигнали – хай поновлюють!
Ага! Статус начальницький не дозволяє.
Ветеринари, колєги, місце йому зберегли.
На жодні збори вже не ходив, а це ще 1981 рік, комуністи у владі. Жодних для нього вже не було – ні їхніх партбюро, ні «літучок-планьорок-пятімінуток». Люди побачили, що коней, собак, корів і взагалі все можна лікувати без їхньої компартії і її засідань.
На другому курсі ти був – у нас, коло будинку, в Лубнах, десь із тиждень чорні «Волги» з номерами, серія «КИЕ» (КГБ) сояли-крутилися (Андропов тоді, колишній предсєдатєль комітєта, був при владі в гєнсєках). Поїдь, кажу баті, подивись, що там наш син робить в університеті, журналістика таки, і що вони од нас хочуть…
(Батя приїжджав тоді, пам’ятаю добре. Посиділи. Покавували. Проте нічого мене не спитав-не сказав. По-дядьківськи, по-батьківськи).
1988-1989-го, – вела далі мама, – коли почалися товариства-рухи, потелефонувала Григорієві Миколайовичу (Григорій Філіпчук, мій тесть – земля йому пером, небеса хатою – перекладав з французької, іспанської, португальської мов, був відповідальний секретар у журналі іноземної літератури «Всесвіт»), питаю-кажу: таке робиться?! Саша, там. Я переживаю.
Нічого, – він до мене. Так треба. Все буде добре.
Та Ви ж не знаєте нічого! – я йому. Вся родина: діди-прадіди по лісах, в отаманах ходили та «буржуазні» націоналісти по тюрмах були. Тільки ось-ось так звані реабілітації стали приходити. Все життя «врагамі народа» були. Я знала, що це проб’ється-проклюнеться…
…Ми зумисне тобі нічого не розказували.
Батя: може, на історичний чи на філологічний, це коли ти вже прийшов з армії. Кажу, це він вийде на вчителя. А діти бувають різні: талановиті, розумні, менш розумні, трохи тупенькі, дурнуваті, геть дурні. З його характером… Це ж годі зрозуміти, що хтось чогось не розуміє! Пише, значить університет київський, факультет журналістики. Ти вступив. Далі сам усе знаєш…
Отака-от була прощальна ніч.
З мамою.
Десь о сьомій ранку, майже не спавши, вона звелася. Не проводжай мене, – тільки й сказала.
З сьомого поверху, я востаннє, дивився, як вона йшла-віддалялася.
Об’їздила всю родину. Житомир – Радомишль. Потому, назад. Лубни. 5 березня 1993 року, зранку, звичайний сніданок зготувала татові, чай-кава. Заточилася. Крововилив у шлунок. І все.
«Не оставайся сам. Бережи дітей…». То були останні її слова…
***
Навозившись землею, ти вже сидів за обіднім столом. Вона щось готувала-робила, якісь салати, щось там подавала. Ти знову дивився на неї… І хотів простої картоплі – чи смаженої, чи вареної «в мундірах», а тоді її просто, взяти на олію…
В Душі, знаєш, лишаєшся-зостаєшся молодий – вічних 17-18 років. Просто старієш-лисієш-сивієш, глухнеш-сліпнеш, рубці на тілі, на серці-на душі. А в очах-думках так само, ті ж таки 17-18… І в 70-80, знову ж таки, як говорила мама, так само хочеться… Що хочеться?! Та не те, що ти думаєш, – сказав один мудрий чоловік. Жить хочеться… Тривіальна філософія…
Одначе. Уже на той світ. Назовсім. Назавжди. Навіки-вічні.
Хоча…
…Вже одходив собою, Ульян, що йому, не було тоді що їсти: проте за цю, – ту його смерть, колись накидали йому були, у Спілці, за добу, аж 5000 баксів…
Так само, і Юркові Гудзеві, було…
Помагають. Тільки мертвим. Чогось…
… Можна було жить, писать.
І не думать. Ні про що.
Ага…
Про це ніколи нічого нікому не скажу…
Проте: вже, може, щось, колись, десь і сказав, трохи…
Але знову ж таки: мовчазна порядність зостанеться для мене мовчазною порядністю…
№17 (179) 2 вересня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал