“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
ДІД МИКОЛА
Такої іграшки не було ні в кого у нашому дворі. А можливо, й в усьому місті.
Ії привіз тато моєму братові навесні. З відрядження. А ще якісь нові речі. Вони не запам’яталися. Запам’ятався лише автомат.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В Олега наприкінці квітня був день народження. Тож він, отримавши автомат, повісив його на шию і ходив у дворі, як герой, який начебто повернувся з війни.
Виготовлений з чорної пластмаси автомат не лише строчив чергами, які відтворював невидимий моторчик на батарейках, але й за допомогою пружини стріляв маленькими чорними ракетами з червоними гумовими «боєголовками». А ще під час стрільби, де у справжньої зброї дуло завершується полум’ягасником, блимав червоний катафот.
Ця іграшка була похідною радянського способу життя. Адже автомат символізував і мілітарну міць держави, яка готова дати відсіч будь-кому, і нові досягнення у ракетній техніці.
Шестирічний брат пишався дорогою іграшкою, гордовито ходив у дворі нашої багатоквартирної «хрущовки» і викликав заздрощі не лише у своїх ровесників.
Дев’ятого травня відзначали черговий день Перемоги. На святковий обід до нас мали прийти близькі родичі. Найпершим вранці прийшов з Балки дід Микола.
Він знав, що таке справжня зброя.
Вперше п’ятнадцятирічному дружиннику заводу Ельворті, коли на Єлисавет наступали загони Марусі Нікіфорової, дали гвинтівку Мосіна з п’ятьма набоями і наказали разом з іншими ополченцями залягти вздовж залізничного насипу. Тримати оборону. Але коли з боку Одеси загуркотів важкий броньований потяг матроса Полупанова і зробив перший гарматний постріл, всі розбіглися.
Вдруге Миколі Федоровичу, слюсарю п’ятого розряду заводу «Червона зірка», у серпні 1941-го під дулами зброї енкаведисти наказали швидко встановити вибухівку під цехами рідного заводу, бо немає кому, відповідальні розбіглися, а німці ось-ось займуть місто.
Евакуюватися, звісно, він не встиг і залишився з дружиною і двома доньками в окупованому Кіровограді.
Втретє гітлерівці, отримавши списки кваліфікованих робітників заводу, зібрали усіх наявних, поставили у шеренгу перед автоматниками і заявили: «Не будете працювати на нас, розстріляємо!»
Останнього разу, після звільнення міста червоноармійцями, Микола Федорович мав відповідати перед СМЕРШем, чому він працював на німців. Його вже мали поставити до «стінки», як один з чекістів пригадав, що «той робітник допомагав закладати вибухівку».
Дев’ятого травня, увійшовши в квартиру, дід зняв улюбленого, якого неможливо було зносити, капелюха і сів навпроти телевізора. У цей час, як завжди, показували фільм про війну. У цей же час у сусідній кімнаті я випрошував: «Олеже, ну дай хоч раз стрельнути!». Брат несподівано погодився і я – на радощах – заскочив у вітальню з автоматом і зненацька, сам не знаю чому, вистрілив «ракетою» у діда Миколу.
Обличчя діда налилося кров’ю. Він мовчки підвівся, підійшов, шарпонув у мене з рук іграшку і розламав її об коліно. Автомат хруснув, з нього посипалися батарейки та решта начиння.
Дід Микола пам’ятав, що таке зброя…
САД
У дитинстві я вважав, що він був тут завжди. Що він невід’ємна частина того прекрасного і затишного світу, який мене тоді оточував. Що він вічно буде дарувати свої солодкі плоди, тінь і прохолоду.
Коли подорослішав, звичайно ж, я зрозумів: наш сад з’явився завдяки дідові. Напевно, він висадив тут перші дерева у тому ж році, коли закінчив будівництво хати. Сад ріс прямо перед нею, на кілька метрів нижче, оскільки будинок стояв на узгір’ї.
Ранньою весною звідти, з низинки, йшла пара. І коли все зацвітало, від саду струменів тонкий, запаморочливий аромат першої клейкої зелені. А за кілька тижнів розпускалися по черзі абрикоси і сливи, яблуні та груші. Це було передоднем травневих свят. І коли вже щосили кипів бузок (його різномасті кущі росли не тільки на краю саду, а по всій окрузі), хотілося злетіти і парити серед блакитних метеликів, жовтих метеликів і яскраво-зелених жуків.
Як дивно, радісно і легко було прокидатися червневого ранку! Вийдеш у двір – а сад вже пронизаний сонячними променями і вабить тебе таємничими змінами, зазиває шепотінням листя і стрекотінням коників, овіває запахами трав і квітів. Миттю злітаєш униз по нерівних сходинках з битої цегли, звертаєш на росисту ще стежку – в тіні земля пече холодом босі ступні, а на відкритих місцях вже дарує тепло. Праворуч – грядка з полуницею, зліва – кущі червоної та чорної смородини. Потім – упереміш – яблуні, вишні, сливи… Ось прямо з-під ніг вислизнула маленька смарагдова ящірка. А ген трохи далі прошурхотів у лопухах стурбований їжачок.
Я міг галопом проскакати через увесь сад і город, туди і назад. А міг довго спостерігати, як всередині смородинового куща смішно розгойдується, а потім починає латати свою хитромудру мережу непоказний сіренький павучок. Або як в кронах яблунь під грою вітру й світлотіні золотиться білий налив.
Лазити по деревах я навчився досить швидко. Безстрашно піднімаючись на будь-яку верхівку, наприклад, шовковиці, міг півгодини висіти там, поїдаючи найстигліші й найбільші ягоди. Батьки сварили за це, але тут на захист вставав дід Микола: «Кому судилося згоріти, у воді не потоне».
Здається, не було такого року, коли фруктові дерева в його саду не плодоносили. Цим особливо славилися вишні, звичайна і велика – шпанка. І у врожайну пору дід сміливо відправляв мене туди, куди вже не дотягувалась збита ним дерев’яна драбина. Тоді мені на шию одягали легку клейончасту сумку або давали в руку невелике бляшане відерце, яке можна було повісити на сук або зачепити за гілку за допомогою невеликого алюмінієвого гачка. Після двох-трьох дерев я ставав схожий на індіанця: то тут, то там на мені красувалися червоно-чорно-коричневі плями і смуги. Особливо це засмучувало маму, їй доводилося потім довго відпирати господарським милом мої труси і майки.
Часто урожай вишень був таким рясним, що впоратися з ним не могла навіть вся родина. З них варили компот і варення, закривали в банках у власному соку, готували наливку і робили вино. І навіть відправляли з провідником поїзда в Москву, чому невимовно раділи столичні родичі. Вони звикли до цього благодіяння настільки, що засмучувалися, коли в неврожайні роки отримували в подарунок одне, а не три відра добірних ягід.
Як я потім зрозумів, дід Микола був мічурінцем-самоуком. У його маленькій майстерні, при вході зліва біля вікна, було кілька книжкових полиць. Він змайстрував їх сам. На них серед різних книг і посібників особливо виділялася одна. По-перше, великим форматом. По-друге, що найбільше привертало мою дитячу допитливість, в ній було повнісінько яскравих кольорових ілюстрацій, на яких в натуральну величину зображувалися практично всі садові плоди. Дід частенько заглядав у неї, очевидно, щоб звіритися з якимись своїми думками і міркуваннями.
Восени він виносив з майстерні невелику пилку, садові ножиці та відро з невідомим мені складом синьо-зеленого відтінку, який готував тут же. Він повільно ходив по саду і придивлявся до дерев, високо задерши голову. Зрізуючи гілки в одному йому відомому порядку, дід при цьому хмурився. Очевидно, добре розумів, яку біль завдає дереву. А по весні, надівши окуляри і посміхаючись у вуса, дід Микола чаклував над торішніми зрізами. Він намагався прищепити грушу до яблуні і навпаки. А вже якщо говорити про схрещуванні деяких видів яблунь, тут він досяг явних успіхів.
Особливою його гордістю була яблуня сорту «Богатир». Мені не дозволялося не те що трясти, навіть підходити до неї. Це дерево було самим розлогим, з товстим стовбуром і гладкою світлою корою. А плоди його – найбільшими, вони ледве вміщалися на дідовій долоні. Дід Микола знімав яблука за допомогою довгої жердини, на кінці її висіла одягнена на широке залізне кільце стара капронова панчоха. Там же з жердини визирало добре заточене вузьке і плоске жало. Дід акуратно підводив ніж під короткий хвостик, на якому тримався плід, і різким рухом зрізав його. Яблука плавно ковзали всередину імпровізованого сачка. За один захід дід Микола знімав їх два-три, не більше. На смак вони були дуже солодкими, з щільною серцевиною і надзвичайно ароматними. Деякі досягали 300 грамів ваги! Бувало, дід не встигав знімати дозрілі плоди. Тоді яблука самі падали на землю з таким шелестом і буханням, що всі в будинку чули цей звук. Коли ж з них готували варення, то гості навперебій хвалили його і помічали, що ці яблука нагадують айву.
Ще однією прихильністю діда Миколи, але трохи пізніше, стало розведення винограду.
А було це так. Одного разу хтось із заможних сусідів похвалився перед дідом тим, як добре у нього взявся і «дамський пальчик», і «шасла», і «кардинал». Вислухавши успішного виноградаря, мій дід тієї ж осені закупив кілька живців благородної лози. Через кілька років у нього піднявся вже свій – нехай невеликий, але міцний – виноградник.
З тих пір діда завжди цікавило, якою буде зима. Якщо вона очікувалася лютою, він дбайливо сповивав морозостійкі сорти щільною матерією, інші підрізав і ретельно засипав землею. А приблизно в середині квітня обережно відкопував їх невеликою саперною лопатою, зміцнював похилені стовпці, підтягував дріт і підв’язував до нього лозу, що оживала просто на очах. Коли вона давала густу поросль, дід знову брав садові ножиці й зрізав зайве виноградне листя. До осені тут красувалися важкі налиті грона. Одні світилися зсередини, як топаз, інші відсвічували темно-зеленим перлами, треті – синяво-чорними карбункулами.
Мені було вісім, коли ми переїхали у великий панельний будинок на вулиці Башкирській. Дід Микола квартирував деякий час у нас, а потім засумував і повернувся на Балку, в стару хату, де і доживав свої дні.
Ні хати, ні саду, ні Подільського провулка вже давно немає… Але зліва біля входу в кожен з чотирьох під’їздів старої облупленої «хрущовки», як і раніше, тягнеться вгору і обплітає балкони майже всіх п’яти поверхів виноградна лоза, посаджена моїм дідом.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.