Зазимки
Сей попелястий когут з пишно розпущеним пір’ям гордо походжає городами, гейби павич.
Гафунька давно би зарізала – бо що то за хосен, більше клопоту, ніж користі, та ніяк рука не здіймається таку красу губити.
– Живи, чубатий, не по моїм світі ходиш – потішається.
Взяти б, приміром, ниньки: з-поза світ зорі на обору, вилигне та як запіє:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– У-кук-ку-рі-ку! – аж за третє село луна вилягом. Зіб’є, змолотить крильми – се так курей зазиває. Ті юрмою з-поза стаєньки, що от-от яким дивом не впаде. «На коромислі моєї долі держиться», – гірко прижартовує Гафунька.
– Цес перебулисмо зиму? Перебулисмо… Полегшало… Повесніло. Свіжа рілля з-під снігів прозирає… Цес який день-два й деревина пукне. Часник як пригрівся, з-під гнійку аж проситься. Би не закильоватів[1]. Гай-гай, а ти, песиголовцю, на всеньку вулицю корогводиш, як райкомівський пройдисвіт, усіх підряд толочиш, – воркоче Гафунька. – А на душі привітно, ох-хо-хох, аж розпирає. Аякже, зимонька – не петрівонька, дровенят бідно-мало, заледве дотяглам. То нічо’, що на зазимки ще тягне, якось додибаю, та й ліс під боком; аби тре’, а там мус примусить.
Ніби підгледівши бабині клопоти, попелятий підстрибом вихопив з рук ошмат змоченого хлібеняти й за своє: а киг-ки-киги! Піднявши одну ногу вгору, бо зазимок – не брат, довго зизить одним оком, нашвидкуруч проковтнувши, аж воло роздуло. І навертає другим боком гребеня.
Схиснувавши разок, норовить поласувати як не хлібом, то бодай за руку вщипнути, цес так заграє.
– Гій, пулькатий збитошнику, зголоднів? Дасть бабця їстоньки, питоньки. Цес злодій який? Голівонько ти моя чубатенька! Ая, парубче, лишилисмося на газдівстві обоє, лишилисмося, нікого в поміч, – торочить своє Гафунька, ніби півень розуміє. – Аби не согірше, раду якось дамоси.
Птаство розлітається довкіл хліба, та Гафунька прикришує з обох рук і дивиться, аби всіх погодувати.
(Нема нашого газдика, нема… Хоч синок спершу часто заявлявся, опісля звикся. Цес міським позяяк легше, хосен нині на дороги тратитись? Гей бис яке ми тут багатство захопить… Аби йому добре було.)
Онучків Гафунька любить по-своєму, душі не тямить. Ото заявляться двійко – і вже з-поза хвіртки старшенький:
– Ей, пацан, у бабулі побалдєєм!
Голублячи обох, ніяк не дотумкає того «побалдєєм».
– Що зробите? – перепитує.
– Ей, бабуль, – віднєкується Руслан, старшенький – пасмотріш.
І не довго довелося «смотреть». – І надивилася за вакації такого, що й ніде не впишеш. Уся сусідська садовина відразу під опіку попала, ще у зеленці. І нарікань сипалося звідусіль. Гафунька, як могла, захиляла синових збитошників: тому ріпку підгорне, в того тиждень громадить, аби невісточці лихих вісток не слали – це ж бо хоч жива душа поруч…
– Ой, спіт-ко вже, спіт, – Гафунька як та квочка, пообтикує ковдрами з усіх боків, позводить сплячі голівоньки докупи й сама до себе: – Начубитесь за цілий день, – дивиться, не надивиться, а сльоза сама візьми – й кап… кап…
Як ото заявиться невісточка і ще з порогу:
– Балуєте, мамашо.
Оте «мамашо» – поперек горла, ріже по живому.
– Цес меншенький Горюнчик – шамотить Гафунька беззубим ротом (Ігорюнчик, мало би зватися по невістчиному) – душенька незлоблива, даєсь умовити – в татка весь. А старшенький – викапана невісточка, де засвітить, там і зазоріє. Та що подієш – рідне.
Усе було б на гаразд, якби одного дня не запопали до попелястого. Той спершу терпів, відтак довго відбивався, та нарешті не витримав і загнав обох бешкетників під звихнений ганок. Старшенький утік, а меншенького заледве сусіди відняли.
* * *
На вечір заявилася невісточка і ще з порога:
– Балуєте, мамашо… доста ж з мене синочка вашого, «цес» так його виховали…
На рано лежав попелястий з відрубаною головою на ковбані у дровітні.
Спустіла тепер Гафуньчина господа начисто…
Меланин клопіт
У хаті Слудванихи завелися воші. З правіку й гадки-чутки не було, хіба хтось з войни оповідав, а тут раз – висипались, як грань по вогню.
«І звідки ця гадь береться? Чи хтось надсилає?»
Либонь, звідтам, з-за границі, – люто повела оком. Еге, ті все можуть. Бо хто жука колорадського нам підсипав, га? Бий го, нищ го, тлум го – гад живучий, хоч ти згинь. Ага, відав, на тижни, – почала прискіпливо перебирати в пам’яті, – найчастіше забігав Николка Шпуняччин. Тамка діточок на цалий кіш нараз не забереш, – журилася, мало не гикала, Слудваниха. – А мо, із школи? – переступила гадкою. – Бо хто там коло своїх діточок так піхає? Нагодує одна з другов тай пустить – не подивиться, не обпере тої дитини. Лишень губу закопилить тай возносить себе вище сонця.
Зиркнула в непротерте люстерко. Пригадалось мамине: «Не дай Біг, як біда перейде з печі на курман» – аж не по собі стало.
Щом вже не робила, навіть лугом парила – ніц не помагає.
А ци з гризоти?
Та з якої, з котрого боку? І звідки така гризота в діточок, га?
Агій на тя, лиш би не було гаразду…
Аби ще не на войну. Старі люди всяке приказують, перехристилася. – І що я вже таке грішне городжу?
А чи то вже не з голови від тої науки лізе?
Розтривожена, губилась у здогадках та ще запопадливіше і прала, і лугом дітям голови змивала.
«Біда чорна присіла хату, хоть тікай світ за очі. А куди? – не знаходила собі місця. – Та чи то істи нема що? Господарка в руках. Хоть яка вже та коровина, а ще два відра молока нацеркую. Як на лихо, се такий клопіт, що ні людям, ні собі навіть не мож признатися. Бим така панцьковита, як та фурейба пуста Бриниха, то, відай, би ми давно фертик. Тут кожен день обпираєш, аж чиколотки пухнуть. Не дай Боже би хто прочув – то вже пустить таку славу, що го-го. А дітонькам заяке? Обходитимуть осьмою вулицею, перед носом двері замикатимуть. Яка вже там коляда?».
Від сеї гадки Слудванихою мало не тіпало.
«До кого би то вдатися? А чи не зарадитися в Мільки Пацакової? А ще ліпше, гейби невзабарки зайти на дім, бо на роботі обоятне таке не скажеш.
Мо, якось задобрити або задарувати чимось? Хоть би якогось порошку чи мила, на гірку раду, дала. Ох, ся ми гева як розвісить язик, то вже, відай, ліпше від вошей згинути.
Та чекай, не здавалася Слудваниха, скажу: в пса нендза завелася. А що? Та гій, прохопилася гадкою, навіть пса нема при хаті. Але казалам: «Нико», най би який ковтався та дзенькав. Нек, каже, ліпше підсвинка підкохати, ніж лайдака тримати: ади, в Славуня Федуневого аж три, а машину з-під хати вивели. А в нас з-поза грушки чи сливки що вкрадуть? – дослуховувала чоловікових доводів.
З цією гадкою мляво потенькала краєм вулиці з пухким клунком, в який, окрім сушениць, вталювала півкуля грибів білих та два слоїки маринованих. «Що не кажи, а гриб не будь-що, всяке око зломить»,– міркувала потай.
Як доступилася до загороди (Мілька якраз квіти на зиму обтикувала пластям), то почала здаля про те, які ріпи видалися, та що морози люті старі люди заповідають, а як вчепила за пса нендзавого, Мілька з ніг до голови зміряла її, відтак оком на клунок і гейби кошіль з пластям Слудванисі на карк натягнула:
– То вже ліпше кажіть, Меланю, по правді, бо є такий препарат, що волос відразу вискакує, – схитрувала.
– А інакшого не є? Задурно й грама не хочу, – зломилась Меланя.
– Хіба-ко дустом, сипнеш у волос, держиш з півгодини, змиєш, то гадь поволі щезає.
– Най би дуст, – пораділа Слудваниха, – бо ще на біду як у пса шерсть вискакає, то бідака в холодній буді закоцябне, хоть коцом вкривай.
– А рецепт хоть який маєте?
– Та звідки? – розгубилася Меланя остаточно.
– Без рецепту не дам, бим свою смерть виділа. Там якийсь окремий список при новій владі завели, то на особливім контролі. Колись, як щось не так, відразу машину приганяли і все катраня прожарювали, тепер до вошей нарід довели. То все за їх дозволом. Що ми за Ради, ні спереду, ні ззаду, – вичитала Слудванисі, гейби та щойно голосувала.
– Не знати що з тим порошком роблять, – похопилась ніяково Меланя, – чи, бувало, рибу не троять? Навесні сама виділа, як три підпанки всю рибу витроїли, то плила верхи черевом. Люд то кляв, а котрий запопадливіший, мішками носив. І хочемо би ще не було слабостей чи вошей.
– То, відай, чулам, – поправляє Мілька, – за границю возять.
– Ото би ще всю нендзу за границю вивезли, був би на який день спокій, – видала себе Слудваниха.
– То до кого би малам підійти тамечки? – хитнула пухким клунком.
– Дуже просто, – поучує Мілька, – зайдете до санстанції, зареєструєтесь і попросите рецепту на педикульоз.
– Агу, на педикульоз, Мілю, кажете, таке слово панське, би не всі порозуміли, – втішилась Слудваниха.
Хоч як не хотілося давати новій владі знати, та що робити, коли нендза обсіла, хоч поріг гризи. Слудваниха полізла пальцями попід хустку. В Мільки очі закругліли і полізли слідом, гейби виказували: «Тікай, бабо, швидше, не хочу ні тебе, ні твого вошивого клунка».
В санстанції сидів прохмурий чоловічок і так запекло курив, гейби хотів тим димом всю нендзу зі світу звести.
«Ну, неборе, заки всіх вас обійду – воші в хаті горшки поперевертають».
Той поважно відсунув книжку й спідлоба почав розглядати що то за оказія перед ним стоїть.
Слудваниха зметикувала миттю: сей рецепту за так не дасть. Тут господь на людей кару насилає, а сей, певно, хоче куку-в-руку, бо хто з них не бере, хіба кому не дають.
Тихенько подвигнула клунок до самого столу, сама присіла край ослінчика і вже так добренько заглянула, на що той, здаєсь, не звернув уваги, лишень поважно відсунувся, гейби з клунка могла гадина за коліно вжалити.
– То від чого, кажете, вуйночко, рецепту? – пропустив крізь поруділі вусики посмішку.
«Ото сми красний, як горня з навиворітку».
Слудваниха задріботіла по склі онімілими пальцями.
– На тубекульоз.
«В другий раз втворила бим гембу – не питав бис в слабого здоровля. Тепер не до того. Вже точно знаю, що тут є. Абис лута ставав, би ти окуляри долів впали – виманчу! З порожніми руками домів не заверну».
Той довго розказував, вичитав цілий акафест про педикульоз, а як нарешті всипав трохи порошку, то вже так бігла понадвечір вздовж ріки, аби задня встигнути до хати, що стала на якийсь камінь, підковзнулася й тевхнула собов так, що геть чисто розсипала той порошок. Йшла додому й немилосердно кляла старій Раді й новій владі, і Мільці, що напоумила як знайти лік від «педикульозу», і вошам, що заїдають…
Спасівки
Сонечко пригнічене мов з печі висунулося. Притінені садки повільно скидають нічну прохолоду. Роса аж морозить загалунені Міськові ноги. Однак ниньки начепив вицвілу пілотчину, що очей не видно, бо хочеться поки вуйко Михась сплять, скуштувати спасівок.
До Спаса ще далеченько, та хлопці, женучи корів на толоки, так і стараються котрусь припнути до плота, щоб хоч одне-однісіньке яблучко патичком цвьохнути й потім з хрускотом розгризти – ах! Вуйко тут, як тут, гейби із засідки:
«Посади собі, шмарку, би-с чужі не крав». Хто там його чує! Яблучко пішло по кругу, мо’ від того, мов медом полите, ще солодше, лакоміше.
Місько заспішив, бо вуйкова задуха не дає до полудня спати, та, й, зрештою, який сон у старого, як лиш трохи світ-сонця – і старий уже чипить, як бузьок на обійсті. Спритно перекинувшись через плотець, Місько заліз на невисоку, вуйкової молодості, яблінку. Нашвидкоруч скидає яблучка у пазуху і чи то з остраху, чи від холоду, поцокує зубами. «Не дай бог, аби ото вуйко вийшли – на весь світ огудять Йванцеву онуку. Ото буде пригощати Лесянку, сусідку із зеленуватими опуклими очима».
Що, що, а це Місько вміє. «Бач, ач з під самого носа, що не є зумів, а ти таке верзеш, що сплю. Це мені все’ дно, що лисого голити, – приторочував подумки».
Шелест несподівано змусив завмерти, злитися із дуплавим стовбуром. «Засада! Ен-ка-ве-де!» – зашкрябав здогад, обпікши дрожінням душу. «Отак-то влип – нізащо… Відсидітись, будь-що відсидітись», – наказував сам собі.
День помалу набирав сили, вирисовуючи кривулю-вулицю. Хлопець заввидів, як двоє здорованів виволокли старого, а той – високуватий, як жердка, проштрикував пережовклий оборіг:
– Єдрьона мать, молчать, скотіна! Бендери гдє?
– Не знаю, гріха бійтесь, не знаю.
– А хлєб? Сматрі, хлєб? – вказуючи на рум’яну паляничку. – Кому? Не знаєш? – хрякнув старого наганом по голові.
Кров залила очі, забулькало у горлі.
– Спрашиваю, не знаєш? – погрозливо цідив крізь зуби високий.
– Що робите, нехристи? За що вбиваєте? – заволав Місько не своїм голосом.
– Сматрі, подониш, бандера! – гавкнув котрийсь, прицілюючись у хлопця.
– Стреляй, стреляй, а то уйдет сука.
Кулі зацвьохкали, общипуючи гілочки яблінки, прошиваючи зрібну сорочину. На мить хлопець застиг, ніби намагаючись стрибнути… Із пазухи на землю посипалися віспаві зеленаві спасівки…
Невезучий
Моїй першій вчительці –
Софії Юріївній ГЕНЦЬОРСЬКІЙ
Ота хата Вівтарюкова на причілку горба, бігме, як більмо на оці. Сусіди, хоч пізніше зводили, вже давно деревце справили. Вівтарюк як звів, як накрив – так і стоїть витрішкувата, голими футринами зирить, з яких світів газдів, а чи майстрів визирати.
«Як грошей негусто, то й на хаті пусто, ая, неборе…» – борше розраджує себе Вівтарюк.
Хоть міць Вівтарюкова одгорбатіла в тім колгоспі, та ще держиться нівроку. Як той пеньок: зверху видається почорнілим, згорьованим, а вдариш обушком – ет, нє, зсередини, диви, дзвенить – далеченько до трухлявизни. Так і Вівтарюк: шарпається тинди-ринди, а хата як би хто заворожив чи до кілка прив’язав.
Вівтарючка, бувало, притнеться з села і ні з того допікає:
– Пе, диви-ко, наша хата курєм на сміх стоїть. Диви-ко добре, та ріпку поменше шкалюй, – одказує зізла. – Ще твар не перехрестить, а вже язик хвостом розпустить.
І що за звичка запхати прикре слово за обшивку.
День напропадь, робота ніц хлопа не береться?
«А чи в тім лиш моя вина, га? Чи бим не хотів, як в людей? З дорогої душі. А чи то вже місце таке закляте? Городу того – що линдик, жий та мучся. Ади, збирався на тижні стелі ліпити, а тут мороз фацнув, аж отави затерпли… Так ся бідак має, ая…
Ступив на скрипучий ганок, змахнув з чола прилиплу павутину: «Не знати на яке ми багатство павуки вікна позасновували… То вже най хоть вони з того газдівства схіснують».
Зашмульгав носом.
«Бо де ж тоті граблі лиха вхопила», – прорвало зсередини.
– Мари’, бо дес граблі відвінувала? Чим того листу маю нагребсти? Хіба пальцями? – розчеріпив, гей дубове коріння, вузлуваті пальці. – Всі листи з-поперед хати повигрібають, а ти неси з Курчованки, аби очі лізли.
Морозець-східнячок лист добре вшкварив, листя поскручувалось стручками, зчиповзало і стелиться долів. Поодинчо щебетали птахи.
«Чи на радощах на зиму щебечете? Тіштеся, небожєта! Чи довго потішитесь? Ади, аби то хоч черевики, а то гови», – сковзнув поглядом, – тут ледве ноги волочиш».
І гріб Вівтарюк листя, гріб похапцем, приказуючи: «Греби, греби, бо що ми вигребеш!».
Та ще голобіж, пальці закоцябли…
Забаламутів начисто.
Оглянувся, завидів хату, і стало на душі ще прикріше…
Материзнина
Сніг білими мухами за вікном кусається. Перші протопти од, хати на видолинок побігли. Там воду спилають. Смачна-пресмачнюща. В підзимок тепліша, влітку зачерпнеш – зуби зводить, один на другий не попадає. На весь обхід ні в кого ліпшої нема. В кирниці попридержуємо – вимерзає. А як вже на пиріжечки чи на іншу страву грибову забаглось, хатні відразу покивують:
– Ану, синочку, збігай-ко, та з Глинок зачерпни.
Ніяк не допетраю хто завіщо назвисько «Глинок» почепив. Чи то п’янці, чи від глини червонястої, а чи здуру. Таблички нема, а слава на волохів Бесарабії доходе. Кожен проїжджий на півмінуть призупиниться, скуштує – дивись, витягає як не бідон, то якесь шкурупало пластмасове, а мо’ флящину з-під випитого. Набере чистої, як сльоза, водиці, крізь пальці сипне – аж світом грає. Похвалить: ох і водиця! А чи: ах і вадічка! Откудова здесь такая берйотся, хазяїн? Ніби в іншому місці мала бути.
Озлюсь. З мене хазяїн – причепикобиліхвіст. Я що, копав? Найвище в підосінь поміг вуйкови Бахмилу цямринку нову затичкувати – стару розбили. Нова дубова, навіть на яке блакитною фарбою торці позамащував, навсебіч полискує, то воді сповна міцності додає, настоює. Так вуйко Бахмило самі кажуть. Ненька нинька відра самі під горбок двигають. Важко зносять двоє теньгих відерок, на коромислі похитуються, як не в такт, то по ногах норовлять розхлюпатись.
Захекуючись, ставлять в сінках в цеберкові підставки би не підтікали та підлоги не підгнивали. Прикахикують: не ті літа, ого, не ті… Руки стерплі об себе обіч бохкають. Як грань, червоні. Одну об другу розтирають. Хустка шалянова набік збилась, сиву пов’язь материну видає.
– На, сину, яблучка, нанашка Гортенька передала.
Яблучка величенькі, бокастими округлостями літнє тепло в хату вприскують. Мовчу. Нанашку терпіти не можу. Піддобрехується. В мені аж поклацує. Затятішаю. Вчора Гортенька понаговорювала на всеньку вулицю – ниньки як півсвіта добренька. Та чи я лінивий, не стараюсь. Як тре’ – обійду худоб’ята, повичищую, коровам мож’ навперед ріг люстерко вішати. Зі стіжка сінця влежалого понатягую. Спробуй в мої тринадцять. Старші не в силі. Пласт як зі сторони зайдеш – конем не виважиш, а треба зверху, полегонько, то й стеблини не загубиш…
Наслуховую. Зайшлась вогнем кухонька, сипить під баняками, хоть би додумались навкрай пересунути. Двері – рип сюди, рип туди, хвоськають. Сінешним холодом обдає.
– Олеську, вставай, синку. Як з понеділка поведеться, цілий тиждень школу спізнюватимеш. Нема як досипляти. Було в клубі на Парасочку Гортенькову доопівночі не заглядатись.
При згадці про Парасочку зриваюсь на рівні ноги. За вікном, догледів, стовбичить тлуста постать Митра Гелеваня. Ото вже не дарма за ворота зирить-визирає. Це вже знаю: як не накраде соломи зі стога до світ-сонця, то ліс по ночах тяжко гине; хвилини не марнує, як кажуть неня, хто має – тому Біг помагає. А як нікому в поміч – мовч! О-о, сей до Бога, ох-хо-хо-х! Десь проговорився Гортеньці: сільрадівці постановили вітцівську землицю одібрати. В кого, що – ніхто духом не відає. То завмерло село.
– Вичікуй добра чи погибелі, – шикнула Гортенька. – А я ані ніц, – кинула наостанок і шмигнула, як білка, впозадь хати.
Гелевань оком городик давно пригріб, бо женився в Падліщаків не з-за його Орисані. Ще ніщо за так нікому не зробив. Старий Падліщак як лиш з войни вернув, не встиг «шанель», що «порахом прапах», скинути, як одразу влада в депутати затягла, побережником[2] зробила: «Герой, прецінь! Кому, як не вам! Кров пролівалі!».
Федьо Кухтаручин як підоп’є, на півсела виревкує:
– Тут до зубів пугар чужого просиш піднести, обі відірвало, а «прецінь герой» на чехах, сам видів, зупи в кателки накладав, кров коло кухнів легко «проливав». Тай цидулу потай вночи на сусіда не кожен писав! Дослужився, герой! Землею розпоряжаєсь, чужі межі впоперек городів рубає: «Доста, каже, вам раювати! З ним – підпасок Предунь, «прецінь, газда». Читає з вишурганої, мухами обкладеної книжки, а той «прецінь, герой»: «Читай голосно, най глухі чують»…
– Согласно статті Конституції земля государственная…
Предунь слинить пальцем вздовж рядків.
– Чули-сте?! Ніхто!.. – й краєм ока обводить кількох сусідів. – Нарізать будем согласно що писано отуті – втикує пальцем у книгу. – Ото цей наріз опередь твої хати. Ничко, я наділяю назавсігди сусідові Митрові Гелеваню.
– Васильовичу, га, за що ви? – заметались неня. – Це з віку-правіку материзнина! В гробі кістьми перевернуться!.. Васильовичу, не губіть безвинну душу! Цяплик земельки!.. З-перед світу… чи в мене дитини нема?.. Біг з ясних небес піб’є… Та я цими сухонькими пальчиками всю… всі камінчики, як мак зрячий, повизбирувала…
– Доста! По ночах з лісовими менше шляйся! Тронеш – Сибір спідницею в мене швидко заметеш! В два щота! Поняла?
– Предунь, пошли дальше!
Неня як огарок обмерли.
…Сніг білими мухами кусається…
[1]. Закильоватів — зводився (авт.).
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
[2]. Побережник — лісник.