“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
ШКІЛЬНИЙ ВАЛЬС
Відтоді, відколи на фронті загинув Федьо Гринишин, на обійсті Федевому ніби спохмурніло, а сама Федиха посмутніла. Поки ще були діти й галасливі непосиди-онуки із заграничної Чехії, то збоку здавалося, що так ніхто глибоко не тужить і переймається, бо всі емоції приховані, аби не завдати лишнього болю згорьованій на вулиці родині. Федиха, аби хоч на якусь хвилину забутися, то сніданок, чи обід зготовить, а в той час діти з онуками сінце пересушать у оборіг скинуть, а ще не полінуються та з буковиці грибочків назбирають, почистять, на силєнці розвісять до соненька. Онуки -непосиди приловчилися на річці Прут риби наловити. З материною допомогою такої юшки наготують, що аж за вуха не відтягнеш.
– Таточку любий, тос ми зробив дарунок, на самий День народження, – на свіжо-викопаній заваленій живими квітами могилі, невгамовно голосила старша дочка Мартуся, – а моїх однокласниць та однокласників, таточку, ти пригадуєш, як ми у різно-кольорових бальних платтячках, а хлопці у чорних костюмах, таких молодих, таточку, а свою буремну молодість, як ти був не лише класним керівником, а любимим всіма вчителем історії, адже це був твій перший у житті випуск. А ще, ти мене першою запросив на “шкільний вальс”, як ми кружляли до самозабуття, до самозреченості в яблуневому суцвітті, що аж перехоплювало дихання, ти був не тільки моїм рідним батьком, а прикладом і духовним наставником, і хоронили ми тебе в яблуневу заметіль, як тоді. А в моїй душі і донині лунає відголос вальсу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ОДИНОКА МАРІЯ
Тонко відкашлюючись – Єк-е-г- е- к- ге , – тримаючи на занімілих плечах ношу, доволі важку в’єзку дров, тягнула на собі з глубочезного звору, дякуючи і за те лісникові, що дозволив дебрі вичистити, вільною рукою змахнула піт з чола дивакувата Марія.
– Не дужа зимонька, ані рідна сестронька, що за довгим рублем десь завіялась у чужі краї, не подбає за мене. Як сама за себе не подбаєш, то хто? Не подбає, навіть той, Андріїшин – волоцюга та льицтий п’янцюга, що звів ми роки, нещаслива доленька, та ліпше вже вік самій докапарювати. – бурмотіла собі під ніс, нібито їй то придавало сили.
У душі Марія дякувала лісникові, не розуміючи, що лісник двох зайців вполював, буцім і добро для бідноти робив, а для нової влади інша правда, мовляв, ади самі чистять ліс від гнилих, нікому не потрібних дров. Хоч недавно у клубі начальник енкаведе Рубан не кричав, а рикав:
– Пускай дохнут, еті скоти-бандеровци, – ніби вони той ліс садили, чи доглядали, – потому, что мєстноє насєлєніє нє хотят видавать своіх бандеровцев, скривают, а зімой пускают в отоплєниє дома, за счєт нашего государства.
Ці кинуті в напівпорожну залу слова ще й зараз відлунюються в Маріїній голові.
А що хлопці, зайдут з лютого морозу душу зігріти, щоб могли маскальноті вушивій і безбожній життя попсувати, домірковувала Марія, а це кацапам не в кошіль, бо в них на чолі проглядається невидима напис – брехуни. А тут, з лісу прийде хоч своя душа, разом помолимось тихцем, поговоримо, поспівчуваємо людям, що з ними коять безбожники клєті.
–Патика не дамо, – гутарили між собою місцеві стрибки Місько Свиниччин та Митро Вагринюків, ще й потирали руки.
– Єк зима припече морозами, то повілізают з тих криївок, єк руді миші, – зловтішались.
– Патика не дамо, – глухо видзвонювало в Маріїних вухах, відголошуючись стоголоссям.
Хоч би встигнути завидка, колотилося в грудях серденько, аби встигнути з густих корчів вийти. Ось і узлісся. У плащ-накидках, розгледіла Марія, стояли стрибки:
– Стоять! Бросай, что там несеш, бандеровскоє стєрво.
Марія не зупинялась, йшла собі далі. Пролунала автоматна черга. Марія, на мить, призупинилася, опустилася на коліна. Опустила в’єзку.
СВЯТ-ВЕЧІР ЧУБУТИХИ
На самісінький свят-вечір до Чубутихи приїхала з міста онука. Студентка Гануся, яку любила більше всіх. Онуків аж п’ятірко, як пальців, та жодний з них не такий милий та любий, як Гануся. Ба чи втекла, чи випросилася в невісточки онука, аби відвідати мене, міркувала Чубутиха, не питатиму, бо нема чєсу. Стара так бігала, старалася, аж літала, аби до свят-вечері зріхтувати дванадцять пісних страв. Розпитуючи онуку про життя, баба все робила спеціально так, щоб Гануся бачила, запам’ятовувала, що і як робити, як готувати. Та і розмовляли так, щоб не було тихо в хаті. Гануся розуміла і читала у бабиних поглядах – настанови, старі традиції, які старші люди стараються передати нащадкам, бо звідки будуть знати. Хоч традиції одинакові, але у кожної сім’ї були свої, неповторні нюанси святкування свят-вечері, які передавалися з покоління у покоління, і бабуся, щоб не загубилися їхні сімейні звички, вибрала її, онуку Ганусю.
У покутті, з жита, стояв “дідух”. З поля “кащекового” на столі під скатертиною шоломкотіло впереміж з соломою, пахло різноароматне сінце. В хатині витав дух Різдва, більше, дух чогось величнішого, свєтошного, незбагненного, з нічим не порівняти. Вже разом з Ганусею запалювали свічку, освячену у церкві, клали хлібину, що звалася “Василем”, бо дотримувалася хлібина до Нового року і свята “Василія”, а ще клали гостру сокиру під стіл, аби відрубати всьо зло. Там, на пахущому сіні, сидів з незмигнущими оченєтами старий кіт, який також знав що-то за день нинішний, бо сидів незворушливо, очікуючи ласощів зі столу.
Баба з онукою три рази обходили хатину, вклікали під старо-завітхі образи бабиної молодости, молилися щиро. Очікували, що у ледь привідкриті двері злетяться на широку лавицю, застелену килимами, померлі душі.
Для такого дня зберігався глиняний посуд, в якому клали на стіл всі наїдки. Всідалися під дідухом, в голові столу, припрошуючи до столу інших. Три рази підкидали кутю до стелі, примовляючи різні побажання про достаток та інше. Вечеряли. Не надивується Гануся. Рада бабуся промовляючи:
–Вечеряють, внученько, водночас, коли на небі сходить звізда-зірниця, що першою іскравіє на небосхилі, над усіма долами і водами, горами, звірям, скотині й ружній живності, а світить світло рука Всевишнього, тоді те світло підхоплєт звіздарі і несут новину по світу, що син Божий народився. Христос народився. Христос народився. Христос народився.
–Славімо Його. Славімо Христа, бабусю.Славімо. – і вже разом ,
–Бог предвічний, народився…
ПЕТРУНЬКОВА СТАРІСТЬ
Підходило свєто Вознесіння Христове. Половіли трави і різко нахилялися від рвучких поривів вітру.
Під глубоку старість Петрунько Зайчишин нарешті врозумів, єк тєжко та гірко, коли нічо не робити, а цалими місєцими наслухати кольки в боці, і очима вператися в побілену стелю, звідти видивлятися, коли прийде та з косою, з заплетеними в сиві куці косички. Уявивши таку картину – здригався і хрестився, проказуючи впотай:
– О, Господи, вбережи мньи та всіх добрих людий на білім світі.
Потім ловив си на думци, та хоч би пошвидше, аби’м не видів із єкого боку, та Петрунько знав точно – тогди, коли колькі в боці, то всю біль попусти, бо инакше нащо їй приходити, ще тогди, коли ти старий і розбитий, єк розтріскане корито, що генде під ринвов і з неба залито, то дощем, то заметене снігом.
Все пусте. Петрунько нахиливсі до побічниці, звісивши довгі цибаті ноги, що не один щемтрюнг відцибанив, не один бутин відциганив, не один…- домізковував. А на позатім тижни, єк не впиравси – мусив Юрчика-конє здати, певне на мнєсо. Майже вік відслужив Петрунькови, хоть Юрчик за своєї молодости був буйний з норовом, але під старість – ослаб. Не одну днинку згарували, разом кльоци тєгали, не доїли, не доспали, але розуміли один одного з півслова. Ой, як зазирав Петрунькови у вічі… Лишивсі сам Петрунько, єк палиц.
ЗЛИЙ УМИСЕЛ
–То ти си, хлопе, не очима, а задницев дививси, аби взєте за жінку отсю Мариню Пусторайкову, що на дві руки каліка, ні зварити, ані спекти, а на писочок її не попади, не дай Біг – заджоглає. Ліпше-ко, аби тьє шляк трафив одразу, ая, ая ґаздо.
Йван Чепеликів поравсі зранє на отчому городі, а з него з-поза плоту глузувала Бзунєчка, бо на більше не здатна, єк лиш таке вдати, аби лишень з когось посмішкуватисі, та робити з себе святу-святенницю, ніби не з її губаньок злітают слова й так зухвало карают, аж з небес, певно, сам Всевишній дивитсі та дивуєтсі, єк так мож з людини цапа сотворити, та най відтворити, та най би його шляки ясні в пологи сіна блели, бо хто ще може, єк ця кіренна жінка єзиком талапати. А на тому тижни причепиласі до Васютки Небелюччиної та так ту ценцурила, що слів у писку не ставало. Люди ту хрестили свєщеною водов, аби успокоїти, бо більше, світ піде в инший бік, від такого проклєттє, від того пречитанє й клєтьє.
– Ой, іду по світу воду. – Йван обернувсі до свої хати, вдаючи, що зараз такі піде.
Бзунечку, як вітром здуло з плоту.
ЮРЕНЬКОВА КОСОВИЦЯ
На дворі ледь-ледь розвиднілосі. Чорнезні кучугури хмариськ, єк лихі ординці сунули на потмнілі з ночі гори. Юренько косив з люттю, косив з останніх сил. Спинявся, важко й перервисто дихав, позираючи раз по раз на заспані вікна, люто спльовував на мозолики долоні і косив. Косив ще сильніше, ще з більшою люттю, так, аби коса аж свистіла, так, аби той свист міг розбудити домашніх, що спали без задніх ніг.
– Спите й не видите, – бурмотів, – кільком кішні відбив, аж Куциків грунь, аби вас лиха стріла, абисти віспалисі на дурнєчку. Вам добре, ади жодна жива душа не встане, та не узьме грабелька, прийде, не торкне жодну стебелину, гей би всьо на цалий вік мені лишень тре.., – від того аж закипала злість, а зіниці світилисі спаленим попелом всередині, обрамленій золотинкою.
Юренько брусом хвацько направив косу від себе, доводив, що він, як і бувалі косарі гострять навхиля, так і сам, бо не одну полонинку пологом закосичив, не одну погар, не одного перевалка зранюшив. Все то кусничок хлібчика з салом, міркував собі Юренько, і вже вголос, у такт коси, що лиш фіть та фіть.
– Отако, як заповімось зранку – та до останку.
Хатні, гей би прочухалисі, бо закотилисі фіранки на однім, тай на другім вікні. Хатка, єка неборе, є, та все-таки хатка, а те що хатні вставали не з курми – злило Юренька. Хотілосі вилізти на покритий драниціми дах, і на всі сторони не кричати, а вити, яко отако з вами карпенаки доробивсі, а через пєть років на свій грунь зайдете – голі, босі у вінку, та ще й з голов задницев, єк любила прижартовувати Ганусі, бо єк переповідали старі гуцули, що вна знаєтсі з “Юрчиком”, що в каглі жиє, а ще по ночах літають. Кому Ганусі захоче, тому нещістічко розсилає. Юренько вірив і не вірив сільським побрехухам та базікалам, що на всі вуха не одну оказію перетеребили. Зовсім не вірити Юренько вже не міг, бо не в одну нічку прокидався і чув, єк вона з якимись потрохами щось шептала та приговорювала:
–А ти їж, Юрчику, їж, – хтось відхаркував, а вона кляла на чому світ стої. – Абис здох! Пройдисвіте, єк мене хочеш живше звести.
Юренько обмірковував, аж страх брав. Невже з нечистою силою знається? По родинному перепитав стару:
–То чо вона собов так товче та гарує? Що в господі нема справ поважніших?
–Та шо ти розумієш, та шо сі переймаєш? – захищала стара, – та тобі краще знати, що з твоєв жінков, чого і де ночами сі валанцює.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.