Речі, мудріші за нас

 
Віктор ТЕРЕН
 
Одного разу я з моїм давнім приятелем Левком, втомившись від київської метушні, сіли в машину й вибралися на Полісся. Там, де  сховалися поміж лісами старенькі села, ще можна вдихнути ностальгічний дух давнини, а, можливо, й придбати щось із рідних нашому серцю артефактів, хоч і моя, і його київські квартири й так всуціль заставлені горщиками-близнятами та щедро розписаними полив’яними куманцями. Але цього разу замість яскравих картинок на склі або обплетеного павутинням коромисла, яке не встигли порубати й спалити до нашого приїзду, ми знайшли солом’яну рукавичку, – хатку, що продавалася майже за безцінь. З неї вже давно всі виїхали й залишили її одну на поталу перемішаним з дощами поліським вітрам. Не довго думаючи, ми скинулися й купили ту хатинку-сиротинку, і тепер кожного літа хоч на пару днів вириваємося туди на природу.
За хатою, відразу в городі, починався ліс і не було тому лісу кінця-краю. Місцеві сторожили нас відразу ж попередили, щоб ми  з тим лісом були обережніші й далеко не заходили, бо вірте чи не вірте, а в ньому живуть усякі чупакабри, перевертні, волохаті поторочі, а ще раніше, вже й зовсім у сиву давнину, десь там у нетрях оселився вуж з собачою головою, яким лякали дітей. Той похмурий ліс-праліс був наче витесаний з темного зеленавого каменю і здавався язичеським храмом, великим капищем, де на лисій галявині, яка чомусь не заростала молоденькими сосонками, якась невидима сила так і пригинала до землі, щоб припасти ницьма й молитися могутнім дубовим ідолам.
Отож і на цей раз ми втекли з Києва, і на радість домовичка, що стеріг нашу хатку й скучив за людьми, затопили пічку й попивали з горняток густий чай, настояний на розкішних лісових травах. Нас було четверо – Левко, про якого я вже згадував, наші дружини – Наталка й моя Катруся, і звісно, я сам. І хоч ми, так би мовити, сучасні люди й не задурманені усякими там забобонами, та все одно, в такі вечори, коли відчуваєш себе на краю світу і весь вечір чути безперервний шум і плюскіт одноманітного дощу (тутешні дощі можуть іти годинами, і просто диву даєшся, де в них береться стільки снаги і сили), – якраз тоді й починаються розмови про щось таємниче та й навіть містичне.
– У нас у Богорадичах, – розповідала Наталка, – є стара  покинута церква.  При комуністах ту церкву осквернили: спочатку туди звозили кукурудзу, а потім у ній зберігалося добриво, мішки з суперфосфатом. Ну ясно, ніхто й ніколи її не ремонтував, стояла й стоїть вона пусткою та сиплеться по камінчику. Потоптана й понівечена.  Але вночі на Різдво в тій церкві раптом починають світитися вікна. І якщо підійти ближче, то вчуваються голоси, як ніби церковний хор співає. Наче в ній службу правлять. Сміливіші хлопці хотіли зайти й подивитися, що там і як, так не пустило, двері не відчинились. А вдень люди приходили, то відкрилися, я теж зайшла подивитись. Нікого в тій церкві ми не побачили, все було так, як і завжди, – голі стіни, цегла, купол дірявий, а тільки сильно гаром пахло. Мабуть, багато свічок уночі горіло.
– Може бути, то матеріалізувалася намолена століттями добра церковна аура, – якось намагався я пояснити ті вікна, що самі засвітилися. – Якщо обновляються старі ікони, то чому б і церква не обновлялась?
Левко лікар, хірург, і вірить не в потойбічні свічки, а в скальпель та в стовбурові клітини. Але на цей раз і він долучився до Наталки.
–  Зі мною теж була пригода. Якось я блукав біля ставка. Ну, в нас страшненький ставочок – покрився ряскою, рогозою заріс, його так і називають – жаб’ячий. І раптом я відчув, що за мною хтось стежить. І це було просто фізичне відчуття, що за мною стежать, таке сильне, що я ще й зараз його пам’ятаю. Я оглянувся туди, сюди,  ніде ні живої душі, лише очерети й кущі верболозу, а тоді глянув угору й побачив на дереві сову. Велику таку, чорну, – сови ж сірі, а ця чорна, як сажа. Вона пильно дивилася на мене, а я раптом запримітив, що у неї одне око. Інше було приплюснуте, як голкою зашите. І тут я відразу згадав, що в цьому місці біля кладки колись витягли з води потопельницю, стару Явдоху. Я її знав, вона жила на нашому кутку й теж була сліпенька на одне око. І завжди ходила в чорній керсетці, в будні й на свято. Я навіть крикнув – це ви, бабо Явдохо? І мені здалося, що сова засміялася й відразу десь пропала.
– Вони за нами весь час стежать, – підхопила Наталка. – То їхнє улюблене заняття за нами стежити. Було мені, може, років з десять, я вже почала на себе в люстерко видивлятися, – отож, сиджу, дивлюся в дзеркало, розпустила волосся й милуюся сама собою – яка я гарна! І раптом бачу в дзеркало, що позаду мене біля сінешніх дверей стоїть бабця. Зморщена така, як грибок засушений, стоїть і на мене дивиться, дивиться… Я крикнула, вискочила з хати, і відтоді боялася одна в хаті залишатися, щось там було у тій старій хаті. Потім ми її розвалили й побудували нову.
Дощ нібито вгамувався й тепер тільки схлипував, як ображена дитина. Ми теж замовкли й думали про щось незбагненне й моторошне, про чиїсь неприкаяні душі, які шукають і не знаходять притулку, ото тільки в лісі їм спокійніше й трохи краще. Там їх менше турбують. Тоді ще згадали Гоголя, який малим втопив чорного кота і все життя боровся з чортом, насміхався з нього, а чорт потім помстився і після смерті вкрав його череп. І ще хтось пригадав, що в його селі була сторожка біля цвинтаря, і в тій сторожці завжди була тепла лежанка. Навіть якщо не топилося, то все одно була тепла. Нібито грішники, яких не прийняли на той світ, грілися на тій лежанці.
Від усіх цих розмов ставало не по собі навіть таким невірам, як я, і мені подумалося, що серед усього цього клубка вигадок та моторошних домислів очевидно було й щось таке, що справді було і чому намарне шукати якесь  пояснення. Можливо й правда, що звідкілясь згори,  невідомо тільки  з якого астралу, хтось намагається щось нам сказати, попередити, втручається в наше життя й приготовляє нам іншу дорогу, а в нас просто не вистачає лою в голові зрозуміти ті знаки та вістки, що нам посилають.
Хоча інколи ми щось таки сприймаємо.
– Давайте я вам теж розкажу одну історію,  – сказав я. –  Правда, вона не така страшна, як ота пригода з одноокою чорною совою, що стежила за людьми, та все-таки у ній щось є. Ось послухайте. Я вчився тоді в інституті. І страшенно закохався в одну дівчину. Працювала вона в невеличкому кафе, де за 20 копійок можна було випити гарячого молока з солодким рогаликом. Дешево й смачно. Кафешка ця було далеченько, та я все одно чимчикував туди щовечора, бо мені не так смакувало молоко, як хотілося побачити ту дівчину. Було в неї довге русяве волосся, перехоплене широкою синьою стрічкою, і я не зводив очей ні з неї, ні з тієї стрічки. Я говорив їй усякі милі дурниці, намагався щось розповідати, жартував, але вона ставила переді мною склянку молока, бажала “смачного” й відразу йшла до іншого столика. І на тому все моє залицяння кінчалося.
Але ж вона мені так запала в душу, що я просто місця собі не знаходив! Я не мав поняття, як достукатися до її серця, і приносив їй то гілочку жасмину, що до самої осені цвів біля нашого гуртожитку, то приходив, щоб їй сподобатися, в новенькій джинсовці, яку позичав у Юрка, свого модняцького однокурсника, – словом, старався з усіх сил, ледь на голові не ходив, як Том Сойєр перед маленькою Беккі, пам’ятаєте в Марка Твена? Але вона ніби й не помічала моїх страждань. Зате їх помітили хлопці і взялися мене рятувати. Вони брали мене з собою на футбол, записали без мого відома в якусь японську секцію, – здається, називалася вона кендзюцу чи щось таке, там на мечах билися, – а одного разу прийшли й потягли мене на якусь вечірку. Я спочатку віднікувався, а тоді махнув рукою і згодився. Все одно з мого женихання нічого не виходило, то хоч дома не нудьгуватиму.
Отож надвечір ми подалися аж на край міста, на Журавлівку, де по обидва боки шосейки тулилися ветхі будиночки, яких не сьогодні-завтра повинні були позносити й на їхньому місці побудувати щось височенне й незугарне. Мабуть, Юрко вже тут бував і раніше, бо він впевнено підійшов до якоїсь хвіртки й натиснув на дзвіночок. І вже незабаром ми сиділи в натопленій до духоти кімнаті. Пригощали дівчат цукерками, – як зараз пам’ятаю, тоді були такі кругленькі батончики, під шоколад, – пили недороге “Біле міцне” (на нього казали “біоміцин”, і ось це теж про нього – “спасибі, партіє, тобі, що є вино за рубель дві”), – словом, усе було, як і мало бути. Нас троє і їх троє.
Мене посадили біля якоїсь чорнявої миловидної дівчини, яка назвалася… вже й забув, як її звали, пам’ятаю тільки, що була вона повненька й балакуча. Закушували плавленими сирками й кількою в томаті, розповідали всяку всячину, анекдоти, а що вино поступово забивало памороки, то жарти й збуджуючі натяки ставали все відвертішими й ризикованішими. Зустрічалися поглядами, наче обмінювалися обіцянками глибокої втіхи, яку зарані передчували. Сміливішали руки й дотики, і якось самі собою познімалися светри й порозстібалися блузки. І ось уже Юрко десь подівся із своєю подругою – нікому нічого не сказавши, вони встали з-за столу й кудись пішли, – ну так, вони пішли спати! Спати, всім спати! Мене з моєю чорнявкою теж відвели в кімнатку з вузеньким ліжечком, на якому поруч не ляжеш, хіба що тільки один на одному.
Дівчини в мене не було дуже давно, а природа брала своє. До того ж зима доживала свої останні дні, а весною… ну ви самі розумієте, весною грає молода студентська кров, і замість сопромату думки линуть зовсім в іншому напрямку. І мабуть, вона теж скучила за хлопцем, бо вже почала роздягатися, щось говорила, говорила й роздягалася… і уявіть собі, раптом я відчув, – ну просто нутром відчув! – що я повинен встати з ліжка й звідси піти.
Прямо зараз.
І хай потім про мене кажуть, що завгодно. Вважають дивним, пришибленим, мені однаково. Бо я раптом побачив перед собою ту  непоступливу дівчину з молочного кафе. І так побачив, наче вона плакала. Я щось невиразно пробурмотів, вибачився перед своєю красунею, знайшов у коридорі куртку й чимскоріше вийшов на вулицю.
Проти ночі бралося на мороз, холодало. А в тій нашій кімнатці була тепла напівтемрява, щільно причинені двері, й вибачте за пікантні подробиці, на спинці стільця висів бюстгальтер, – чогось він мені дуже запам’ятався: такий білий, біленький, бо на нього крізь вікно падало світло вуличного ліхтаря. І та чорнявка жде мене й нічого не розуміє. Ну й нехай думає, що хоче, мені по барабану. Я ледь не заплутався в провулках тієї старожитньої Журавлівки, та все-таки вибрався на шосейку й тепер ішов прямо й прямо, не озираючись і не жалкуючи, що так вийшло. І що дивно: щось мене, як у спину підганяло – швидше, швидше! Наче я боявся запізнитися, кудись не встигнути, не потрапити – куди? Вірите, я тільки тепер і зрозумів, що поспішаю в те саме кафе, поки воно ще не зачинилося. Мені пощастило і я під’їхав випадковим автобусом, потім промчався навпрошки через заметений кучугурами  університетський парк,  звернув на Сумську і ось уже зовсім близько, вже рукою подати, ще метрів двісті, сто… І раптом я побачив, що вулицею біжить якась жінка, і біжить вона просто на мене. Прийшов би я хвилиною пізніше і ми б розминулися, вона пробігла б далі, непомічена мною. А так… ніби я через те так і поспішав, щоб ми не розминулися.
Це була вона.
Випадок це чи якась містика – судіть самі.
Я кинувся до неї.
–  Що з тобою, чого ти біжиш?
Вона впізнала мене й схопила за руку.
– Ти?! Невже? Я думала про тебе… Ще до того думала, як це сталося…
– Що сталося? Чого ти плачеш?
–  Якийсь гад вирвав у мене сумочку, а тоді погнався…  он там… Мабуть, тебе побачив і втік.
І схлипуючи, вона розказала, що не раз бачила, як я сидів у скверику, ждав, коли вона йтиме додому і потім ішов потайки слідом, проводжав, якщо кафе пізно закривалося, а сьогодні тебе не було й не було.
– А я наче знала, що зі мною повинно щось трапитися. І так хотіла, щоб ти прийшов… Прийди, казала, ну прийди…  І ти  почув.
 
– Ось так, –  закінчив я свою розповідь. – То що це було?  Телепатія? Передчуття? Як це назвати, коли про тебе подумають, а ти почуєш і прийдеш?
Всі мовчали, не знаючи, що мені відповісти.
– Я так гадаю, що є речі мудріші за нас. І якщо ми їм підкоряємося, то вони виведуть нас саме туди, куди треба. Отак раптом встаєш і кажеш сам до себе – мені треба йти. І ноги самі підуть, хоч ти ще й сам не знаєш куди й навіщо. А ти, Катрусю, що ти думаєш?
– Думаю, що сильна любов схожа на материнську. Мати відчуває, що з її дитиною навіть на відстані, бо вона весь час у неї в думках… І просто треба так любити, щоб відчувати, як мати відчуває свою дитину.
Вона й зараз носила на голові яскраву синю стрічку, яка колись так мені сподобалася.

с. Ходосіївка,  2018.