До
церкви Ореста доїхала автобусом – люди підказали. Пройшла дворами між
однотипними шістнадцятиповерхівками і побачила хрести на золотих банях. Ця
Покровська не менша за ту, на Подолі, але здалась якоюсь холоднішою, чужішою.
«Бо я до неї ще не звикла», – подумала Ореста, хрестячись до надвівтарної
ікони. У цьому районі, куди вона недавно переїхала, все і чужіше, і
маргінальніше. «А звісно ж, Борщагівка – не Печерськ», – кепкує на її скарги
Михайло. У подільській Покровській Ореста надвівтарну дуже любить і, коли буває
там на відправі, стає так, аби весь час її бачити: на сумному обличчі
Богородиці невідомий художник вималював очі Орестиної мами, в яких незглибима
печаль навічно поєдналась із вселюбов»ю та всепрощенням…
Сива
свічкарка в червоненькій хустинці сказала, що панахида сьогодні не правилась і
вже не правитиметься, треба прийти взавтра, а все принесене можна викласти на
отой он столик праворуч. «Бачите? Люди вже позалишали там свої дари, то й ви
так зробіть».
У
церкві було напівпорожньо. «Це й хлопці взавтра зможуть прийти», – подумала
Ореста про синів. А сьогодні вони по роботах. Стараючись не цокати каблуками,
вона пройшла до столу, обережно виставила на нього із сумки хлібину, пляшку
олії і пляшку вина, баночку меду, зсунула все докупи, а зверху поставила
папірець із маминим ім»ям та свічку. Другу ж свічку запалила перед розп’яттям,
що стояло неподалік столу. Дивилась, як тріпоче вогник, і не зразу зауважила,
що плаче. Жаль за чимсь невимовним і безсилля перед тим, що не підлягає
людській волі, вгніздилися в її душу після маминої смерті і не покидають. «А за
мамою не плач, не можна», – суворо наказувала їй стара сусідка ще в селі, коли
справляли поминки на сорок днів. Ореста роззирнулась по іконах, що сумно поопускали
очі, витерла сльози й рушила до виходу.
«Не
переживайте, – заспокоїла її балакуча свічкарка, – все буде добре. Взавтра
після літургії отець Тарасій відправить панахиду. Приходьте на дев’яту».
Поспішати
не було куди – субота, й Ореста поволі пішла незнайомою вулицею вгору: кудись
вона та й виведе. Церква сколихнула в ній дивні звуки. Слухала їх, пробувала
пов»язати між собою, а звуки виривалися сполохано і мчали кудись. «І що воно
таке – життя? – думала. – А що таке людська доля? І як вона людині дається?..»
Ось уже й півроку по мамі. Відстраждала вона, відболіла, відмучилась. Стільки
всього спізнала, стільки стежок зверстала, покірна й згорьована, і тепер –
кануло, мовби й не було нічого. Мамі б в інший час народитись, а не в той
проклятий колгоспний. Може б, і вирвалась, бо ж розумна й співуча була, а до
того ж беручка та роботяща. Хотіла бути вчителькою і стала б нею, та бабка не
пустили: «Он ланка чекає – гайда туди…» І зразу після восьмого класу запрягли
її на все життя. Ще й за нелюба віддали. Проте мама не вміла бунтувати. Й дочку
не раз спиняла: «Терпи». «А що вам від того терпіння? – обурювалась Ореста. –
Батько все життя знущається, влада юшку з вас душить, а ви все «терпи й терпи».
Та скільки вже можна?..» «А ти не будь розумніша за всіх, – застерігала мама. –
Бо люди теж не дурні, щось та й думають». «Нема толку з того думання», – рвала
вудила Ореста.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Її
київське життя було дуже далеким від того сільського, до якого звикла мама. Але
хіба їй усе виповіси? Приїдеш на день-два – щось помогти, перекинутись
словом-другим…Та й навіщо хвилювати? І так має за що переживати.
Орестині
просвітянські побігеньки давно вже відійшли. Згадує тепер то з поблажливою
усмішкою. Хоча що там казати? Вона тоді справді наївно вірила, що теж будує
державу: виступи в школах, на заводах, курси української мови, статті в пресі,
гарячі дискусії з українофобами… Які бурхливі й стрімкі роки! Сама горіла й
інших закликала: прокидайтесь!.. Аж поки не збагнула, що політика – це суцільна
облуда й лукавство. Туди травоїдні та ще й поодинці не йдуть. Туди треба –
зграєю, відточивши кігті. А вона була невиправною індивідуалісткою. І
романтиком. Тож не дуже додивлялась-дослухалась до тих дочірніх «спільних
підприємств», які так рясно засіялись і в які перетікало все державне багатство.
І поки вона з собі подібними махали прапорами та виборювали «Ще не вмерла…»,
метиковані людиська прилаштовувались у тепленьких місцях і набивали тугі
кишені…
Із
маминим відходом усе в її житті змінилось, змінилась і гама кольорів цього
світу. Тепер каріатидою стала Ореста, і саме їй випадало тримати небо
пам’яті…
Вулиця
полого здіймалась вгору, Ореста неуважно роздивлялась закапелки незнайомих
дворів і раптом зупинилась, мов од удару: праворуч від дороги, за невисоким
парканом, до якого прилягав куценький садок, вона побачила обдертий
двоповерховий будинок. Невже? Невже це він? Не може бути! Й досі ще є? О
Господи! Скільки ж це часу минуло звідтоді?.. А де ж тоді було її загратоване
вікно? Всі вікна і тепер загратовані. А хто ж сьогодні за ними? Інакодумці?
Шльондри? Торгашки?.. І там є лікарі? Такі самі? Ні, не такі, бо час змінився.
А як же її тоді везли у цей дикий район?..
Стояла
й ошелешено роздивлялась голубу табличку при вхідній хвіртці: «…клінічна
шкірно-венерична лікарня…». Все, що пережила тут і що здавалось навіки
забутим, раптом знову вогненним селем ринуло на неї, і чула, як горять її щоки,
як від сорому й гніву тіпається серце. Гади! Гади!! Як вони зламали їй долю, як
понівечили душу! І, певно ж, смакували її сльози й муку, реготали з дурненької…
Та хіба з неї одної?
Роззирнулась,
чи хто не бачить її стану. Перехожі байдуже проходили мимо. З-за дерев
прозирали бані Покровської. Який же це був рік? Треба пригадати. Так, початок
вісімдесятих. Розлучення з чоловіком, двійко малих синочків на її руках, квіти
до пам’ятника Тарасові Шевченку біля університету, виклики в КДБ на Рози
Люксембург, погрози і залякування, а потім – заманювання, щоб стала
стукачкою… Мама, нічого не відаючи, а лише серцем чуючи, як непереливки
Оресті, взяла її дітей до себе в село, а вона, тридцятирічна, ні жона і ні
вдова, на острові самоти… Підкочувались, провокували, кров молоду спокушали,
та вона своїм котячим чуттям, своєю невсипущою гіркою насторогою чула їх за
кілометр. Не змогли взяти «на гарячому», із самвидавом, який тоді йшов через її
руки, – навіщо їм ще одна героїня? Вчинили підліше, технологи сатани, – бо хто
ж стане їй в оборону?
…Гінекологом
у їхньому районі була симпатична Галина Павлівна. Вона розмовляла з
відвідувачками тільки українською, і це багато про що сказало Оресті. А до того
ж обидві виявилися великими любителями літератури, й Ореста, що тоді працювала
бібліотекарем у школі, не раз приносила своїй рятівниці найсвіжіші надходження.
Насамперед лікарка спитала, чи Ореста має чоловіка, а коли почула, що
розлучена, зітхнула: «Тепер розумію, звідки ваше запалення». Ореста ретельно
виконувала всі приписи Галини Павлівни, прийняла потрібні уколи, й та нарешті
її виписала, попередивши: «Через місяць треба буде повторити аналіз».
Весна
прийшла стрімко, за кілька днів земля вкрилась пахучою травою, ожили й
зазеленіли дерева, і людські душі теж оживали у надії та сподіванні. Ореста
відпросилась у директора школи на один день і на вихідні навідалась до села,
помогла мамі витягти з льоху картоплю, побачилась із своїми «горобчиками». Ті
були замурзані, але здорові і не могли нахвалитися своїми сільськими пригодами.
Мама цього року ланки не брала – мала вже йти на пенсію. «Не можу повірити, що
це я буду нарешті вдома, що не будуть мене з усіх боків тлумити», – не раз
казала здивовано дочці.
А
на роботі в Орести, як і кругом, почалось чергове «закручування гайок» і
«вичищання дисидентського руху». Друзі попередили, щоб нічого особливо
важливого не казала по телефону, бо все прослуховується.
Невдовзі
у філармонії був вечір, присвячений Шевченкові, адміністрація викреслила із
його програми «Заповіт», проте Ореста й ще кілька відчайдухів вийшли до сцени і
таки заспівали його. Адміністрація обурено галасувала, гасила в залі світло,
погрожувала «порушникам порядку» покарою…
Нарешті
Ореста змогла забігти в гінекологічний кабінет. Нова медсестра сказала, що
Галина Павлівна у відпустці, і сама взяла аналіз.
А
через день, коли вранці Ореста збиралась на роботу, в її двері подзвонили,
зайшов чоловік із військовою виправкою і сухо повідомив, що вона – «разносчіца
вєнєріческой болєзні», і він має відвезти її в лікарню.
Вона
не отямилась навіть тоді, коли суворі супроводжуючі вивели її з «воронка» і,
проминувши вузьку хвіртку, завели в кабінет невисокого молодого лікаря. Той із
доброзичливою іронією розпитав заціпенілу «хвору» про «обставини» хвороби,
заповнив лікарняну картку і наказав медсестрі відвести новоприбулу на другий
поверх.
Лише
там, у тісній кімнатці із загратованим вікном, до Орести повернулось відчуття реальності.
Вона зрозуміла, в яку пастку потрапила. Кому сказати про це? Як довести свою
безгрішність і хто їй повірить, якщо вона – лише піддослідний кролик, а в них у
руках – «докази», дарма що липові?
Всі
дні вона сиділа в кімнатці, плачучи й виючи, як вовчиця, що попала в капкан.
Медсестри донесли про це лікареві, й він, викликавши її до себе,
доброзичливо-співчутливо радив: «Ну навіщо ви аж так? Побудете, підлікуєтесь, і
все промине, забудеться». Опускала невидющі очі, з відразою приймала призначені
процедури і думала: «А що ж вони мені колять? Що ще руйнують?» Інші пацієнтки
закладу подивовано хіхікали в неї за плечима, хтось навіть пробував заговорити
до Орести, та вона була мов закам’яніла. Ні думати, ні їсти їй не хотілось, і
часто впродовж дня вона так і не заходила до їдальні. Все, що могла робити, –
це годинами дивитись у вікно. Там під теплими вітрами прокидались яблуні,
вбирались у зелене листя, а на одній, що притиснулась до паркану, так і висіло
сухе торішнє райське яблучко – дивом зуміло витримати зиму. «Господи, як добре,
що я побачила дітей, – поверталась тоді до Орести притомність. – Але що ж ці
гади напишуть у лікарняному бюлетені?»– накочувалась нова хвиля відчаю-розпуки.
Страшенно боялась, що недобрі чутки дійдуть до мами, до села. Що тоді? Як
пояснити їм цю неправду? Як оправдати своє добре їм’я?..
Скільки
днів її тоді мордували? Забула. Лікар усіляко пробував висловити їй свою
симпатію, заводив «для розрядки» душевні розмови, навіть щось про політику
натякав. Здається, тоді він дав їй таки звичайний бюлетень із діагнозом «гостре
респіраторне…». І коли скінчився термін «перевиховання», вона не вийшла –
вилетіла із страшної лікарні.
На
роботі директорша, що слова не могла сказати, не пославшись на «завдання
партії», влаштувала їй обструкцію, проте Ореста вже знала, що має робити. Вона
метнулась до мами в село, там було тихо, люди брались за городи, картопля гарно
покільчилась, а Орестині синочки назбирали цілу торбу скарг один на одного, та,
побачивши мамині подарунки, відразу геть про все забули.
Ореста
приїхала до Києва і подала заяву на звільнення. Університетська однокурсниця
взяла її коректором у технічний журнал, що його видавала залізниця. А Київ уже
почали стрясати мітинги – імперія почула свій кінець…
…Тепер Ореста стояла й дивилась на куценький
садок за невисоким парканом. А ген неподалік від будинку притиснулась до
паркану безлиста яблуня. О диво-дивне! Невже та сама – з райськими яблучками?!.
м. Київ