Раїса Харитонова. Птаство моє, птаство…

496

Зазвичай вранці, коли виходжу з під’їзду, мене зустрічає радісне вороняче «кааар» – сигнал чатового: «Їсти!». І все місцеве птаство – сірі ворони, голуби, горобці (якось навіть сорока приєдналась) – летить, накриває мене хмарою, чиркає об мене крилами, кидається у руки, під ноги… – точнісінько як у другій серії «Сам удома» – їсти, їсти!

Спочатку снідають ґави, старші за віком і рангом. Молодші спостерігають разом із голубами, які розпачливо метушаться осторонь, боячись одночасно і голодними залишитися, і дзьобака отримати. Проте старші визбирують собі лише ласі шматки (хліб і крупа їх мало цікавлять).

Я завжди за чесність і справедливість. Та ворони живуть за принципом «сила закону не знає». Їм ближче до душі методи українського олігархату. У нього принципи майже такі ж: «Чиї гроші, того й правда». Дехто з ворон такий кмітливий, такий ненажерливий, безсовісний і меткий, – меткіший за Фігаро! – що умудряється на льоту підкови для себе зривати! Доля кидає тобі горішок, а цей фіґаро його – хап! – і живи як хочеш! А дехто – справжнісінький актор! І роль Гамлета, який вічно розмірковує «бути чи не бути», йому не цікава. У нього своя концепція: «було – не було!». Вдовольняється і роллю кози, що бігла через місточок і вхопила лише листочок. Вициганить, бува, у мене хвіст недоїденого однією з моїх кішок азовського бичка, поцупить у сусідки горішок, усе це – я бачила! – заховає в ямку біля парапету, замаскує сухим листям або гіллям (ніяка податкова ці офшори не намацає!) і повертається за добавкою. Знаючи про ці воронячі шахрайства, я встановила свої правила: очікую, доки птахи ущільнять навколо мене коло, і тоді – як у відомому віршику про сороку-ворону «тому дала, цьому дала…» («а цьому не дала» – у мене немає) – годую всіх за власним методом: з руки – у дзьоб. Нікому не дозволяю одурити себе. Та й не хочу когось обійти, лишити голодним, ображеним, і нажити собі у такий спосіб ворога. Бо той, кому нічого не дісталося, може наздогнати і вліпити запотиличника.

Щодо синиць – вони їдять виключно з підвіконня і годівничок. Не царське це діло штовхатися жовто-блакитним на такому ярмаркові. Доки немає снігів та лютих морозів, вони вміють уполювати собі смачненьке і на обід, і на вечерю. З вересня у них сезон ретельних ревізій вікон і балконів столичних багатоповерхівок (от би так наші комунальні служби до зими готувались!). Обстежують кожен куток, орендований на зиму павуками, жуками, чиїмись лялечками: хто – в білих спальних мішках-коконах, хто – у лискучих, як труни державних чиновників, хітинових саркофагах. Буває, і «корівка» якась у щілині ховається, і муха анабіозна тулиться до кватирки, аби при слушній нагоді – раз-з-з-з! – і залетіти до тебе – навіть у січні! – в теплу квартиру на чай з варенням. Знаючи про ці санітарні нахили синичок, часто кладу їм на підвіконня шматочок несоленого сала як бонус за сумлінну працю. Бо нащо мені мухи в хаті, та ще й у січні?! Щоби він не впав, фіксую капроновою ниткою, або тонким дротом. Але ж – ворони!.. Вони теж знають і про звички синичок, і про їхні годівнички, і про сезон сала, яке вони теж не проти щодня шматувати, яко орел печінку Прометея. Ці спостережливі і розумні, не згірш за приматів, дзьобаті чи то опанували метод сучасного рейдерства, чи то користуються досвідом комуністів 20-х–30-х років. Вороняча «продразвьорстка» проста: одна з ґав чіпляє лапою годівничку за верхній край і або розгойдує її, або перекидає. А тоді вже всі бенкетують. Отож, голод теж має два боки медалі: з одного – мучить, а з другого – учить, тобто сприяє розвиткові мозку.

Ворони чудово знають і про сезон горіхів. Точніше про недавні зміни у ньому, що відбулися два роки тому, коли ціни на харчі, особливо на горіхи, підскочили по саме нікуди. Це спричинило багато проблем. Пенсіонери та двірники, а частіше комерсанти базарів, кинулись у всі київські двори, сквери і навіть лісосмуги, що уздовж невтомних, безсонних автотрас, обривати горіхи ще до того, як у тих «висохне молоко на губах» і вони самі вилущаться зі своїх зелених кожушків у світ широкий, де їх завжди радо чекають і перехожі, і ворони, і голуби. Минулі роки щоосені ворони тільки те й робили що, прихопивши у дзьоба міцного горішка, кидали його з висоти на бруківку, на асфальт, під колеса авто на переході біля світлофору. Після такої операції-трепанації з насолодою виїдали горіховий мозок, наїдаючись від пуза і накопичуючи, як ті ведмеді, рятівний жирок, що грітиме їх в люті морози краще за будь-яку шубу. Тепер же, особливо цієї зими, багатьом із них було непереливки. Довелося навіть розмочувати в калюжах сухарі, які рідко входять до воронячого раціону. Отож, кожний мій горішок для них у цьому році був як подарунок від святого Миколая, чи як бутерброд з червоною ікрою для охлялого пересічного пенсіонера на Новий рік.

Багато хто думає, що ворони всі однаково «сірі», що вони усеїдні та ще й нечупари. Це неправда. Є серед них і «білі», тобто особистості. Я знайома і приятелюю з такою. До «білих» вона належить не тому, що має білу плямку на лобі, а через «білий» (читай – світлий, радісний) голос, який ніколи ні з чиїм не сплутаєш. Тому називаю її Монсарат Кабальє. Окрім дуже приємного тембру, її «карр» має різні модифікації. Інколи неймовірні! Вона увесь час експериментує! Копіює чужі голоси, воркує, цвіркоче і навіть муркоче!.. «Сірі» по-чорному їй заздрять, навіть булінг не раз влаштовували. Каркали, каркали і таки докаркались: торік їй нарешті виповнилося чотири роки і вона вийшла заміж. Запала в душу (як колись Попелюшка) київському Каррр-о-Левичу! Тепер вона живе не де-небудь, а на височезному розкішному каштані у дворі славнозвісного письменницького будинку, де колись жив сам Олесь Гончар!

Приятелюю також і з ґавою, яку називаю Аллою. Вона має поважний вік, розмірену поважну ходу, широкий пухнастий сірий кардиган розміру XXХL і молодого жилавого чоловіка. Галкіна. Знаю її вже років десять. Вона – вдова. Чотири роки тому її перший чоловік разом із добродушним лабрадором моєї приятельки спокусилися «гостинцем» від догхантера. Алла дуже мудра, терпелива, стримана, охайна і пречудова мама. Торік у неї з Галкіним були двійнята: одне пташа світло-сіре, аж блакитне, а друге темненьке. Чомусь мені думається, що шляхетність у неї в крові від народження. У будь-яких ситуаціях тримається гідно. Коли роздаю смаколики, вона, на відміну від інших, ніколи не кидається мені під ноги. Сидить осторонь і чекає, доки я сама до неї підійду і пригощу. Сказати, що Галкін її дуже любить, – нічого не сказати. Він її обожнює. Ховає для неї у підгорлі ласі шматочки, носить їй дорогоцінні горішки і навіть пір’я для гніздечка збирає.

Щодо нечупар. Якщо вороні трапиться на очі калюжа, вона обов’язково і спрагу втамує, і викупається в ній, і перед тим, як обідати, помиє прострочену сардельку, прополоще жилаве м’ясо, з якого гарна господиня не стала котлети ліпити, змиє плісняву із шматочка твердого сиру (не плутати із дорогезним сиром з пліснявою)… А от кружальце ковбаси, що несподівано випало на асфальт з бутерброда школярика, може з’їсти і не миючи.

 

Якщо з вересня до березня ворони живуть зграями і літають там, де їм літається, то як тільки пошлюбляться, ніхто з воронячих родичів не має права безкарно порушувати кордони простору новоствореної родини. Особливо жорстокими і нетерпимими (навіть до великих собак) вони стають, коли у них з’являються пташата. Зазвичай – одне, хоч орнітологи й пишуть про чотири-п’ять яєць у гнізді. Але столичні ґави балувані. Знають, що й одне здатне своїми вимогами, апетитом та непогамовними криками з чотирьох-п’яти ранку до десятої вечора довести до сказу не тільки їх, а й усіх дво- і чотирилапих, хто мешкає поблизу їхнього гнізда. Торік я спостерігала за однією парою, яка наважилась на двійнят. Не знаю, чи вдавалося їм за день хоч одним хробаком перекусити. І чи вижили вони взагалі: ці двійнята мали такі величезні пащеки, що – аж страшно подумати – могли і батька разом із принесеним черв’яком проковтнути. Та літо швидко минає. Ненажерливі нащадки стають на крило, переходять на самостійне харчування і чекають – не дочекаються свого першого «віденського» балу.

Одного раннього вечора ще теплого молоденького вересня ви раптом чуєте і бачите, як з усього району до скверу злітаються ґави. Це родичі випускників: їхні старші брати і сестри, діди і бабусі, п’ятдесятилітні прапрадіди й прапрабабці, дядьки і тітки, кузини й кузени, свояки, шуряки, дівери, зовиці, сусіди та інші гості (минулого року, наприклад, була присутня і вальсувала сорока-білобока). Щасливі батьки теж кружеляють у цьому галасливому граї. Хваляться своїми наташамиростовими, балконськими, галкіними, вронськими, воронцовими, крикуненками та іншими каррр-еніними. По закінченню свята нарешті скасовуються кордони, всі отримують шенгенську візу і аж до березня прийдешнього року безперешкодно літають, де хто хоче.

Щоправда, інколи буває, до такого балу ще далеко, а у сквері повно ворон. Таке трапляється, якщо раптом хтось із них помирає. Тоді птахи безперешкодно злітаються оплакувати неборака. Сидять на деревах навколо нього і кричать-плачуть, плачуть і кричать. І ніхто ні з собак, ні з людей не має права в цей час наблизитися до небіжчика навіть на двадцять метрів. Щоби поховати його по-людськи і мови не може бути! Бо буде якщо не задзьобаний, то проклятий на невизначений час. Пам’ять і особливо злопам’ять у ворон ще та! Якщо кого незлюблять, то як тільки бачитимуть кривдника, летітимуть за ним і каркатимуть в спину, а то й з піке по голові на горіхи можна отримати. Про це я знаю з власного досвіду: якось намагалася допомогти самовпевненому пташеняті, що вистрибнуло з гнізда, не навчившись літати. Хотіла пересадити його на гілку, бо ж у сквері повно собак. Так такого дзьобака отримала від його татуся, що якби хто увімкнув секундомір, то напевно переконався, що я ще можу прославити Україну на міжнародних змаганнях з марафону.

Але зла не тримаю. Та й за що мені ображатись на них – за любов до свого ґавеняти? Звідки їм, воронам, яких ми відверто не любимо, знати, що у нас на умі?

Особисто я поважаю ворон. Та що там, поважаю, – щиро захоплююсь ними, їхнім інтелектом, допитливістю, їхньою подружньою вірністю, батьківською відданістю і відповідальністю, умінням дбати про завтрашній день, пречудовою пам’яттю… Їхній пам’яті можна позаздрити! Інколи хтось усміхається, вітається зі мною, а я не можу пригадати: хто це. А ворона лише раз тебе побачить і – на все життя. Чесно, не перебільшую.

У мене є приятелька, яку я навідую раз на тиждень. Шлях до неї біжить через залишки лісу. Його вперто і нещадно пожирає мегаполіс, випорожнюючись все новими і новими хмародряпами. Тому цей, поки що вцілілий в загазованому Києві райський острівець сьогодні густо заселений крилатими, хвостатими, чотири-, восьми- і сороканогими переселенцями з окупованих містом територій. У ньому завжди повно різних жуків, птахів, їжаків і голодних вивірок, змушених через перенаселення старцювати уздовж дороги та чисельних стежок до двох нових «комфорт таунів». Тут, особливо влітку, – справжнісінький вавилон! Отож у мене в кишенях завжди щось є. Для кожного знайдеться гостинчик. Для білочок беру навмисно надколоті горіхи. Стукаю горішок об горішок і вивірки весело мчать до мене. Одні одразу ласують, другі ховають на вечерю чи на завтра. Під пень, у торішнє листя, у траву… Вони ж не ховрахи з безрозмірними щоками. Ворони теж на стук летять. Сидять мовчечки на деревах і гострим оком пильнують, куди білка дорогоцінний горішок сховає, щоб тут же його й поцупити.

Якось до імпровізованого стола голубів прилетіла кривенька ґавуся. Щось у неї з лапкою трапилось: шкутильгала. Може, вивихнула. Може, комусь невдало запотиличника вліпила. Може, важку годівничку для синиць невдало підчепила. Хтозна. Безперечно, я її нагодувала.

За тиждень чимчикую засніженим лісом. Морозяка! Та я у рукавицях, в іншій, теплій курточці, з каптуром на голові, навколо шиї жовтогарячий шарф. І раптом переді мною сідає і заглядає в очі – як ви думаєте, хто? – криволапка! Як вона мене впізнала?!

Ота фраза «проґавила» – запевняю вас – не про них! У ґав усе під контролем! Вони дуже спостережливі та гострозорі: й одненьке зернятко в сухому листі від них не сховається. Та що їм моя «інша» курточка! Вони мене навіть у протикоронавіруснім обмундируванні одразу ж впізнали! Мабуть, і чадра їх не зіб’є з пантелику. Цікаво, чи впізнають по закінченню карантину? А в протигазі? Тьфу, тьфу, тьфу – не дай бог!

 

Коронавірус. Карантин. Він не тільки кара для нас, людей, зачинених у своїх панельках (тепер знатимемо, як воно канарейці співається за ґратами), а й для голубів та ворон, адже харчів для них поменшало в рази: кафе, ресторани, базари зачинено, отже, немає ні м’ясних обрізків, ні недоїдків. Люди без роботи – значить і без зарплати. Ціни на харчі ростуть. Усі живуть у режимі економії: нічого зайвого, що в перспективі може зіпсуватися, не купують, на тарілках нічого не залишають, пшеницю для птахів не купують. Не пошикуєш. Раз в три дні, може, хтось, ідучи до крамниці чи в аптеку, й винесе цілий запліснявілий батон (ключове слово – цілий), здуру куплений про запас, а більш нічого. А хто його вдзьобає? Для якого птеродактиля цей черствий батон винесли? Та візьміть же поріжте його, або хоча б розламайте, розмочіть, а тоді виносьте. Та не до смітника, а покладіть так, щоб його голодні горобці та голуби побачили. Он скільки ми уже втратили наших братів менших у злочинних та диверсійних пожежах! Збережімо хоч цих, міських крилатих.

Проте птахи не тільки від голоду потерпають, а й від спраги. Фонтани не працюють і дощів катма. Та й зима скінчилася, щоб водоканал, латаючи іржаві труби, розливав на всі боки ріки. Нема де напитися, людоньки, ні пташині, ні коту-безхатькові, ні собаці! Нема! Я це зрозуміла, коли перед карантином пересаджувала квіти. Ллю воду під кожну рослину, а дві ворони тут же, нікого не боячись, як перед смертю, кидаються і ковтають, поки вона не встигла всотатися в землю!.. Таки правда: голодний та спраглий кия не боїться.

Отож, у сквері поналивала я всім спраглим крилатим і чотирилапим води у розрізані навпіл пластикові бутлі, а вдома виставила воду за вікно. Поставила на кондиціонер в біленькому емальованому судку. Удень прилітали і ворони, і голуби, і горобці. Уночі – бачила – місяць із вітром плюскалися, попіл від чорнобильських та житомирських лісів намагалися змити. Та одного дня судка не стало. Якась сорока-ворона вирішила поцупити, бо вже непогамовне вороненя вилупилося. Ніколи їй туди-сюди мотатись. Але ж судок важче за неї в кілька разів! У дзьобі не втримаєш… Отож упав він з одинадцятого поверху (царство йому небесне), як недосвідчений альпініст зі скелі. Звичайно, я образилась. Емальований посуд зараз дорогий. Ворони теж зрозуміли, що накосячили, бо наступного дня ніхто ні о шостій ранку, ні в обід, ні увечері не каркав мені у вікно і не вимагав: де вода? де обід? де вечеря? Та серце ж не камінь, на другий день таки пробачила: каструлю виставила. За пів дня – половину випили!

Минуло кілька днів. Якось дивлюся – що за дивина, що за аномалія?! Поки я руханку робила, поки приймала душ, усе вікно дощ заляпав. Де він узявся? На небі жодної хмарини! Підходжу до вікна і бачу: ворона, ніби вона й не ворона, а справжнісінький баклан, з головою пірнула в каструлю і крилами розбризкує на всі боки отой, хай і аномальний, довгоочікуваний всіма дощ! Та так натхненно, що мене і не бачить (очі її ніколи б мене і не бачили б, бо такий кайф їй перебила!). А як схаменулась, то ледь не перетворила мою алюмінієву каструлю на сріблясту літаючу тарілку. Хоч учора, холера, таки спробувала запустити з неї великомасштабний дощ! Але каструля, народжена каструлею, літати у небі не може. Хіба що – з мого одинадцятого поверху. Та й скільки там у ній тієї води, щоб вимити закопчений димом і смогом Київ, щоб загасити навколо нього палаючі смітники, ліси, поля, торф’яники, плавні, очерети… і врятувати диких качок з каченятами, лелек, на яких цілий рік чекали пошлюблені молодята; гусей, які колись урятували і Рим, і нашого Івасика-Телесика; беззахисних жабок, куріпок, їжаків, зайців, сліпих, тиждень тому народжених білченят, бобрів, лисиць…Невже ми вироджуємось у нелюдів, якщо таке творимо? Невже нам нічого і нікого не жаль? Нічого, окрім грошей? Гроші, гроші… Поки вдень і вночі в голові у нас гроші, наші діти згуртовуються у вовчі зграї, забивають заради забави безпомічну тварину, старого безхатька, а потім – і чиюсь людську дитину, може, єдину у батьків, вистраждану і вимолену у Бога… І як тут не вжахнутись? Як не заплакати?

Та ворони, яких ми, двоногі, зневажаємо, у сто разів кращі за нас. Вони своїх не вбивають і дітей виховують, хоч як би важко їм було, і напризволяще їх не кидають… Нехтуємо Божими законами, законами Всесвіту, законами пращурів. Але вони діють: усе, що ми сіємо, нам і пожинати…

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (278), 19.06.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!