Раїса Харитонова. Оповідки

564

СИЛА СЛОВА

Про свої екстраординарні здібності, як і про силу свого слова, Уляна навіть не здогадувалась. На проповідях у бабтистській церкві, куди років двадцять тому привели її особисте горе і сусідка, що мешкала поверхом нижче, чула, що Слово було у Бога, і що воно було Богом. Словом Господь зцілював і навіть воскрешав. Та що там казати, вона й на собі відчула Його силу. Але щоб самій мати слово за інструмент…

Просто так сталось: якось пастор, коли його єдина і вже немолода донька нарешті знайшла собі путнього чоловіка і ось-ось мала їхати до пологового відділення, порадив пастві благословляти усіх вагітних, щоб вони благополучно народжували здоровеньких і талановитих дітей. Вона й послухалась. Тільки в око потрапить їй кругленький живіт когось із вагітних чи немовля у візочку – зразу ж до Бога: дай, мовляв, Господи, цій дитині талант і щасливу долю, і допоможи прославити своєю унікальністю Україну. І, хоч у її багатоповерхівці та районі, а пізніше й у місті та різних кутках країни один за одним почали з’являтися на світ вундеркінди (один трирічний малюк на шоу «Україна має таланти» вразив усіх тим, що знав геть усі існуючи прапори і якій країні вони належать; друга дитина у вісім років(!) стала чемпіоном світу з шахів, третя взяла срібло на європейському змаганні з гімнастики, четверта перемогла на міжнародній олімпіаді з математики, п’ята – на міжнародному конкурсі піаністів імені Володимира Горовиця, шоста придумала, як позбутися людству шкідливих поліетиленових покладів… А скільки талантів не вмістилось у шоу «Голос країни»!), Уляна не знала й не відала про свій дар, вона просто мала добре серце і всім бажала щастя. По буднях із шваброю підробляла в одному з численних столичних банків, бо її вчительської пенсії не вистачало навіть на комуналку, а в неділю ходила до церкви.

Отак люди живуть і не відають ні про свої, ні про чужі здібності чи можливості. А можливості, наприклад, у Григорія, який стояв у черзі в супермаркеті перед Уляною, були, дивлячись на його кошик, наповнений делікатесами, чималенькими. Хтозна, можливо, що й саме завдяки її молитвам. Жінка, якби не поспішала додому, де на неї чекало підібране два дні тому нещасне й голодне цуценя, може, і не звернула б на нього уваги. Та касирка – як на зло! – повільно і довго фіксувала на чек сьомгу, краби, сервелати, пармезани, авокадо, кокоси, банани, круасани та інші марципани, ще й поповнювала рахунок на телефон. Тому їй, з буханкою під пахвою, й урвався терпець: роздратовано зиркнула на хлопця та й… оніміла – перед нею стояв її чоловік! Ще молодий! Двадцятип’ятилітній… Одягнений у модне чорне пальто і огорнений хмаркою дорогих парфумів. Уляна ледь не вигукнула ім’я покійного. Ну просто індійське кіно якесь! Але він чистою московською мовою ще більше спантеличив Уляну, звернувшись до касирки: «Блаґадарю. Здачу астафтє сєбє на канфєти».

«Господи, це ж що виходить, – біжучи за хлопцем, шепотіла Уляна, – ти мого бандерівця воскресив, мов Лазаря, і – у москалі?!».

Доки «лазар» вкладав делікатеси в багажник свого джипу, ошелешена Уляна, з відкритим ротом і широко розплющеними очима стояла так близько, що він сприйняв її за одну з бабусь-пенсіонерок, яка змушена жебракувати. Він привітно всміхнувся до неї, мовчки витягнув з портмоне стогривневу купюру і сунув у її суху поморщену руку, якою вона тримала хлібину.

– Ні… ні… Не треба, Федоре! Я…

– Фёдором звали моего отца, а я… Я – Григорий.

Вони, здивовані, ошелешені, застигли і мовчки, не кліпаючи, дивилися одне на одне: вона вражена схожістю хлопця зі своїм покійним чоловіком, а він – тим, що вона назвала його ім’ям батька. Пауза начебто і не така вже довга, як здалась би сторонній людині, а Уляні вона видалася завбільшки у сорок років, бо перед очима, як на екрані, промайнуло пів її життя. Здогад, що цей Ґрігорій – не її чоловік-геолог, а плід його довгих відряджень, плід його зради, встромив їй ножа в серце.

– Вы что знали моего отца?

Обличчя її зблідло, губи посиніли, буханець і сто гривнева купюра випали з рук… – Григорій ледь встиг підхопити її, коли вона падала в густий аспидний морок.

Уляна не чула, як виє сирена швидкої, що говорить їй хлопець, але в передпокоях лікарні на мить прийшла до тями і почула як він назвав її (чи своє?) прізвище: Федорчук.

Її врятували. Сказали – син оплатив лікування.

 

Індійського кіна не буде: вони не шукали одне одного. Ну хіба що Уляні все частіше став снитися її коханий, молодий і красивий Федір Федорчук, який пристрасно цілував її, теж молоду і красиву, і шепотів на вухо: «Ти народиш мені сина?»

Вона продовжувала ходити до церкви і при нагоді завжди просила Бога благословити кожну вагітну жінку і плід її во чреві.

       МАКС

Ніби-то існує теорія, що характер людини, а то й долю, формує і визначає ім’я. На кшталт «як назвеш корабель…».

Я – Макс. Я – максималіст. Усе, або нічого – моє кредо.

З перших днів життя я мав свою кімнату в елітному будинку, тричі на тиждень плавав у басейні, щоліта – в морі (або в Чорному, або в Середземному), навчався в найкращій з музичних шкіл, у найкращому з ліцеїв, отримав червоний диплом одного з найпрестижніших університетів України. Я мав і маю усе, про що мріяв. Але…

Прізвище моїх батьків Зозулясті. Про те, що я не Зозулястий, а «зозуленя», мене просвітили, коли над губою з’явився натяк на вуса. До вусів теж були натяки «доброзичливців», але вони в одне вухо влітали, а в друге вилітали: «зозуленя» сприймалося як прізвисько, похідне від мого прізвища. А виявилося, що воно похідне від долі.

У чотирнадцять років я розчахнув вікно, щоби випурхнути з чужого гнізда. Мене ошпарив шмалький вітер, прірва дихнула сіркою і я закляк. Боковим зором я бачив, як сусідка (наш будинок побудований амфітеатром і вона все життя підглядала за мною, ще й доносила батькам: чого це ваш Макс так пізно лягає спати… А ви знаєте, що Максим почав курити… Учора ваш Макс показав мені…) махала руками і щось кричала зі свого балкону. Зараза!

Я стояв на підвіконні і дивився вниз, де вже парувала калюжа моєї крові, де на колінах бліда як смерть мати в рожевому домашньому халаті й у одному капці збирала тремтячими руками з обледенілого тротуару мій розбризканий мозок… Хоч насправді в цей час вона стояла під замкненими дверима моєї кімнати і благала відчинити, бо, мовляв, має мені сказати щось дуже важливе.

Важливе? Одна думка зашпортувалася за іншу: може, щось сталося з батьком чи, може, у неї виявили рак? Знайшлася моя справжня матір? Можливо, вона і не кидала мене, а загубила, чи вкрали?.. Може, померла при пологах?.. Краще б померла, ніж… Краще б…

Я відімкнув двері: «Що я маю знати?»

З того, як мати мене обняла, я зрозумів, що вона вже знає, що зі мною; і що тремтить вона всім тілом зовсім не тому, що у все ще розчахнуте вікно струмує холод. Це було нестерпно. Я вирвався з її тремких обіймів і кинувся на ліжко, аби вона не бачила моїх сліз.

– Синку, що сталося? Це тато тебе образив? Тато? Ні? – увімкнула дурня, напевно намагаючись загальмувати, відтермінувати біду, що мов товарняк, на шаленій швидкості уже вилетіла нам назустріч. – Щось у школі трапилось? Може, ти закохався? – все ще намагалася перевести стрілки. – Ні? – І вже майже нечутно: – То що ж?

Як мені сказати? Як?! Буркнув:

  • Я нещасливий.

– Ти нещасливий? – здалося, що вона зраділа цим словам. – Чому, Максиме? Чому? Що тобі не так?

Вона почала перераховувати усі атрибути щастя, які мали б зробити мене щасливим: ролики, велосипед, комп’ютер, рояль, фотоапарат, перемога на олімпіаді з математики, смартфон, море, центр столиці, друзі…

– Ще про банани та цукерки не забудь, – не стримав я роздратування. – Вважаєш, цього досить?!

– Не досить? – розгубилася. – Ми любимо тебе… І цього не досить?

– Не сип мені солі на рану!

– Якої солі? На яку рану? Про що ти? Я кажу правду.

– Правду? Правду?! Може, тоді чесно скажеш, хто моя мати?

– Я… – хапнула повітря. – Я твоя мама.

– Брехня! Брехня! Брехня! Я все знаю!

Кляті сльози!.. Я уже не міг їх приховувати… Плювати, що чоловіки не… Я не чоловік, я – птах з чорною міткою.

– Ти… Ви – не моя мати!

Раптом вона боляче схопила мене за лікоть і наказала зняти светр і футболку. Я остовпів. Тоді вона, не відводячи очей, сама почала роздягатись: рвучко стягувати із себе джемпер, розстібати (радше – відірвати) ґудзики на сорочці… Що відбувається? Що все це значить?.. Цей стриптиз збив мене з пантелику і (не знаю, як пояснити) налякав чи що, але істерику зупинив.

Мати простягнула ліву руку:

– Дивись!

Майже під пахвою на внутрішньому ніжно-білому у блакитних прожилках боці руки темніла „родзинка”.

– А тепер покажи свою руку!

Там була майже така сама родимка. Чортівня якась!

– Ну і що? До чого тут вони?

– Бачиш – вони, Р О Д И м к и, ідентичні!.. – її очі переможно сяяли. – Це ж не просто так! Вони – наш код!

Вона дивилася мені в очі (я ніколи такою одержимою її не бачив), очікуючи, коли до мене нарешті дійде якесь надлюдське розуміння, прозріння…

– Штрихкод… Розумієш?

Але ноосфера мовчала. Я стояв як бовдур.

– Я – твоя мама… Духовна. А це, синку, важливіше, ніж однакова група крові!

Вона обняла мене, притиснувшись обличчям до грудей, де шаленіло моє серце. Я здивувався тому, що був уже вищий за неї, що –  ось – бачу не зафарбовану сивину на її маківці. Чомусь згадалося, як я колись гепнувся з триколісного велосипеда, і як мама мінеральною водою з пляшки промивала мені рану на коліні, дмухала на неї; як я обнімав її за шию і плакав, коли вона несла мене додому. І плакалось мені тоді так солодко, як більше ніколи в житті…

– Я дев’ять місяців носила тебе в душі, – гаряче дихала вона мені в плече. – Лягаю було спати і подумки розмовляю з тобою, співаю: „Котику біленький, котику сіренький, не ходи по хаті, не буди дитяти”… – вона тихенько, розчулено засміялась.

– А я любив, коли ти мені співала «За туманом нічого не видно».

– Я хочу, синку, щоб ти знав, що, коли твоя біологічна мама, може, через якусь скрутну ситуацію, скажімо, не було житла, не було розуміння з боку її батьків, а може, й батьків у неї не було, і ні роботи, ні грошей на існування, або її зрадив той, кого вона кохала… (причин може бути як маку в склянці), вже хотіла було перервати вагітність, то саме моя любов і моя молитва – я в цьому впевнена! – зберегли тобі життя.

Обнявшись, ми стояли і мовчали. Кожний думав про своє. Наші серця билися в одному ритмі. Мені знову пригадалися дитячі сльози, і я підсвідомо зрозумів, чому вони були солодкими…

– Спасибі Богові і тій жінці за те, що ти є, – сказала мама. – Хіба це так важливо, чия кров у твоєму тілі?

Вона поцілувала мене в долоню (цей поцілунок я ніколи не забуду!) і притулила її до обличчя.

– Важливо, сину, тільки одне – мати чисту і добру душу.

 

Мама померла раптово, коли мені виповнилося вісімнадцять. Я вже був студентом. Тато за півроку після неї загинув у автотрощі.

У комоді під купою білизни я натрапив на мамин щоденник. Після нашої розмови, вона розшукала жінку, яка мене народила. Її прізвище викликало у мене гомеричний регіт, бо звучало як насмішка: Аїстова. Антоніна Анатоліївна Аїстова.

А.А.А.

Аїсти, тобто лелеки, приносять дітей… Три «А» – це символ плачу покинутого немовляти?..

Її адресу мама обвела олівцем, напевно, знала, що колись цей щоденник потрапить мені на очі.

Невже вона… чому вона хотіла, щоб я поїхав у забуте Богом крахове-трахове-страхове-прахове-Курахове?..

Я – Макс. Не знаю, хто назвав мене так: та, яка народила, чи та, яка виховала. Але поцілили в яблучко: я – максималіст. Усе, або нічого – моє кредо.

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 (313), 22.10.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!