Єреванський літературно-мистецький часопис «Нарцис» надрукував оповідання Раїси Карагезян «Кьору», котра відома як перекладачка книжок українських письменників вірменською мовою. Зокрема, в її перекладах у різний час вийшли твори М.Коцюбинського, В.Земляка, Григора Тютюнника, П.Загребельного, Ю.Мушкетика, «Українські народні казки, «Антологія сучасного українського оповідання» та ін. Наразі письменниця завершила роботу над відтворенням вірменською мовою перлини української літературної класики – повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Вміщуємо оповідання членкині НСПУ Раїси Карагезян в перекладі українською.
«Якось багатий городянин надумав зводити сина в бідне село, щоб показати, як несолодко там живеться. І коли по кількох днях гостювання вони повернулися до міста, батько запитав хлопця:
– А що, синку, сподобалося тобі в селі?
– Дуже, батьку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– А бачив, як там селяни бідують?
– Авжеж, бачив…
– І що ти на це скажеш?
– А те, що коли в нас один пес, то в них – чотири, а котів і не злічити. У нас мармурова ванна, а в них річка, якій ні початку, ні кінця. Нам світить кришталева люстра, а їм сяють небесні зорі. Ми ходимо по продукти до магазинів, а їм наїдок дарує земля і ліс. У нас газон перед ґанком, а в них неозорі лани. Нас будить дзвінок годинника, а їх – сонце і кукурікання півня. Ми тратимо гроші, щоб помилуватися природою, а вони серед цієї краси живуть. Ми відгороджуємося од світу парканами, а їм належить увесь світ.
Як зачув це батько, так і сторопів, не знав, що й одказати синові на таке».
Мандруючи лабіринтами всесвітньої павутини, частенько надибуєш ось такі оповідки, як ця. Притча про те, що найбільший наш скарб – незаймана природа, зелена трава, чисте повітря і вода, шумовиння океанських хвиль, вряди-годи збурених магнітним полем, та й наш одвічний оберіг – сонце-світило – також належить сюди. Інтернет – велике диво, знак поступу, людського розуму, але чи справа лише в цьому!
Ця притча пробудила в мені тугу по зоряному небу. Давно призабуту зажуру. Кажуть, що мешканці великих міст хворіють без зоряного неба, як, скажімо, від нестачі вітаміну А! І мені здалося, що я також заслабла на цю недугу, щойно прочитавши притчу. Адже чого раптом мені згадалося Кьору – загублене серед високогогір’я занґезурське сільце та його нічне небо?
Ніде я не бачила потому таких великих зірок, яскравих і навдивовиж близьких. Зорі в Кьору були інакші, не такі, як скрізь! Від них струменіла незбагненна магія, як від зірок з фільму « Вечори на хуторі біля Диканьки або Ніч перед Різдвом», що їх відьма верхи на мітлі викрадала з неба до своєї торби. Цей фільм я переглядала разів сто і залюбки подивилася б його у стоперше і в стодруге. Бо хто зна, може, це саме зорі Кьору в ньому?…
Кьору вже немає. Вірніше – немає назви села, але є красива природа, його скелясті гори, дивовижні стрімчаки, ущелини, осиротілі оселі, занедбані садиби, зарослі чагарями садки і… великі-превеликі зорі. Але на мапі не існує такого села, і немає його мешканців. Це прикордонна зона, небезпечна для життя, де ще відчутний жахкий подих карабахської війни, пам’ятка недавньої кривавої історії.
Я була страшенно залюблена в таємничі нічні шерхоти та згуки Кьору. Моя мачуха походила з цього сільця. Тож мене спроваджували туди на час канікул, либонь, щоб спекатися мене бодай улітку. Я не любила полуденну спекоту цього бідного на зелені вруна й дерева гірського сільця, не любила його круті курні вулиці, застиглість його печерних жител, мацун з овечого молока і зволожений лаваш, яким мене годували, кудкудакання квочки і кукурікання півня… Біля мене не було моєї бабусі і все довкруж видавалося там мені якимось непривітним і ворожим. Мене охоплювало почуття самоти і туги і найбільше мені хотілося, щоб день минув швидко, як одна мить. Сільську босоногу дітлашню бентежило моє міське вбрання і сандалі. Згодом вони до них звикли, та це не були мої подруги з нашого двору, а мати моєї мачухи похмура Шушан не була моєю бабусею, кам’яна печера, в якій покотом спала вся родина, не була моєю домівкою. Я нудьгувала по місту і хотіла плакати, бо знала, що бажаю того чи ні, а змушена буду лишатися в Кьору стільки, скільки визначили мені дорослі. І щоб приховати сльози, я ховалася у виярку між двох пагорків, що здіймалися над печерою, мов ті верблюжі горби. Там я давала волю сльозам, а наплакавшись, котилася згори порослим травою схилом, потроху звикаючи до долі маленької вигнанниці.
Шкода тільки, що тоді я не розуміла, що то було не вигнання, а скоріше усміх долі. Бо Кьору тепер видається мені справжнісіньким Божим раєм, а загублене серед бескиддя вбоге сільце – найчарівнішим у світі куточком, і я знаю, що в житті все відносне і мінливе, і що світ сповнений краси… І тепер, через багато-багато літ, чого б я лиш не дала, аби знову опинитися бодай на якусь мить у виярку між отих двох диво-пагорків, у їхніх обіймах, мов у материнському затишному лоні, а потому покотитися згори донизу. Потрапити до тієї улоговини між двох пагорків, де панувала вселенська тиша і супокій. Де, лежачи горілиць на порослому травою схилі, я зорила у синь небес і вслухалася у світове безгоміння…
А тоді я попросила постелити мені на копиці сіна, аби бути ближче до зірок. Родичі попервах здивувалися, але в Кьору не звикли сушити голову над дитячими забаганками. Та й прохання моє стосувалося хіба що зоряного неба і копиці сіна. Тільки й того! Отож я почала спати надворі. Втопаючи в запашному сіні, я дивилася на розсіяні по темній ряднині неба зорі, що приязно підморгували мені в моїй самотині, і тішилася, що вони зі мною, дослухаючись до нічного шерхоту…
Кьору було таке ж бідне, як і те село із згаданої оповідки. В Кьору не було води. Кьору не мало землі. В Кьору було лазуреве небо і печери, якими його щедро наділила природа, а ще гори, скелі, шпичаки та урвища і… каміння, каміння, каміння. Сільчани жили в нетинькованих кам’яницях та дарованих їм Богом печерах. Скніли, а не жили… Кьору було мальовниче, але й страхітливе. Та не скелі й стрімчаки, а глибоченні прірви навівали острах. Сільські злидні, нужденний побут, гамір замурзаної й запилюженої дітлашні, важезні металеві глеки з водою на плечах молодих невісток, зойк безнадії і безпорадності в крапелині поту, що млоїв їм очі, в тяжкому їхньому стогоні на крутій крем’янистій стежині з ущелини до села – це також Кьору. Невістки з водою на плечах, малеча і всі в тому селі, для яких повсякденним наїдком були мацун і лаваш, лаваш і мацун, мацун з лавашем і лаваш з мацуном, були аж сірі. Та й саме Кьору видавалося мені сірим, як те погасле в домівці вогнище, і такою ж залишилась в моїй дитячій пам’яті щемка картина цього села. Зате селу додавали барву його золоті зорі, боязке шемротіння мілководної річки в ущелині, цятки садів то там, то сям на схилах гори, хмільний дух браги у діжках з шовковицею, медвяні ягоди шовковиці, гудіння бджіл, кумедне мекання кіз, овече «бе-е-е» і віслюче «гі-га-а-а».
Ох той віслючок, покірлива, невибаглива худобина…
Говган був батьком бідної родини з Кьору і моєї мачухи, сумирний, добросердий худорлявий чолов’яга з блідим лицем. Пам’ятаю його поношену, мабуть, привезену ще з фронту шинелю, що теліпалася на його кощавій, цибатій постаті. На його змарнілому лиці одразу западали в око руді будьоновські вуса, що стирчали в різнобіч і які видавалися штучними, ніби їх навмисно причепили йому під носа. Картину доповнював віслюк, який підмагав Говганові годувати родину, що складалася з народжених від двох одружень синів, дружини, невісток та внуків. Віслюком він довозив дрова, лантухи з борошном, воду в великих бляшаних посудинах-кужах, як міг забезпечував сякий-такий прожиток родині. Кам’янистою, звивистою, крутою стежкою пер він усе це до найдальшої садиби, що приліпилася на самому крутогорі і складалася з низки просторих печер та розлогого дворища перед ними. Це був Говгановий осідок. І якогось дня, добираючись тією стражденною дорогою, чи то від спекоти, а чи від утоми а, може, просто від старості віслюк брикнувся та й скинув із себе змореного господаря. І ця дурнувата витівка віслюка стала початком розпаду Говганової родини…
Від отриманих ушкоджень, так і не прийшовши до тями, Говган скоро помер. Це був неабиякий удар для родини, надто для геть сліпого Єновка – сина від першої померлої дружини, який також мав жінку та цілу купу дітей. Оплакувала його овдовіла дружина Шушан, вбрана в традиційну занґезурську намітку, з туго запнутим ротом та разком срібних монет на лобі, яка й без того рідко коли всміхалася. Оплакували його доньки, що зуміли прилаштуватися в місті, – моя мачуха та її старша сестра Саті, – завжди всміхнена і привітна, з яскраво наквацяними губами, яка працювала продавчинею в Ґорісі. Оплакували сини, які вже обзавелися своїми сім’ями, старша невістка Флора на призвісько Фолі, бо кокетливе ім’я Флора більше пасувало б до Єлисейських Полів, а Кьору кокетливість не сприймало. Отож Кьору підлаштувало це заморське ім’я до своїх печер, до крем’янистих стежин, претворивши його на Фолі.
«Яка ще там Флора?! От Фолі – інша річ. Агов, Фолі! Фолі!..»
І Флора покірливо прийняла переміну свого імені, але як невістка родини, в якій від сотворіння світу трималися традицій, в глибині душі ненавиділа сімейне жіноцтво – від свекрухи і до зовиць. А на свого чоловіка – безвольного, інфантильного і дещо недолугого Симона – сина Говгана і Шушан, який народився після Саті та моєї мачухи, дивилася ніби зверхньо, попри те, що з ним її пов’язувало кохання, а може й привид кохання. Більше того, Симон, не без доброї волі самої Флори, викрав її в сусідньому селі і без згоди батьків привів до Кьору. А що відчайдух Симон знехтував волею своїх старосвітських батьків, то цей його зухвалий учинок, мов помахом чарівної палички, перетворив Шушан на пантеру, яка за найменшої нагоди ладна була розтерзати невістку. Проте й Фолі не вигладала перед тією пантерою бідолашним оленятком. Ні! Вона знала ціну своїй крицевій волі, бо була хоча й маленька, а таки проворненька, знала, що мрійливому Симону потрібна жінка така, як вона, знала, що саме цим вона завоювала Симонове серце, прихилила його до себе. Вона не мала яскравої зовнішності – дрібненька, смуглява, навіть непоказна, на відміну від красеня Симона з профілем Аполона і розкішною шевелюрою богемного художника з Монмартру. І, може, саме для більшої відповідності цій своїй претензійній зовнішності, Всевишній наділив його потягом до віршування. Сяк-так навчаючись у сільській школі, Симон нишком мережив вірші, записуючи їх до учнівського в клітинку зошита, що завжди тримав у себе за пазухою. Тобто, хоч там як, а Симон був поетом.
– Та коли ти вже перестанеш порпатися в тому зошиті!– час від часу осаджувала Симонове поетичне натхнення Фолі і буркотіла: – Краще б ото за господарство взявся, недотепо. Чи немає тобі чого робити в домі?!.
Наділивши Симона хистом до віршування, Всевишній, однак, не дав йому належного поціновувача. А що він був наївний, мов дитина, зрештою, як і всі поети, то цим уміло користувалася Фолі, тримаючи чоловіка в кулаці, від чого свекруха та симонові сестри ще більше ненавиділи невістку і дедалі більше зневажали слабодухого Симона. Лише Говган ніколи не втручався в жіночі чвари, тож Фолі таки щиро оплакувала кончину свекра після зрадливого вибрику віслюка.
Та попри побутові негаразди, Фолі зуміла народити чотирьох доньок, щоразу сподіваючись на сина. І з кожною появою чергової дівчинки дедалі дужче зневажаючи поета за його неспромогу зачати хлопця.
– Боженьку, ну пошли мені нарешті синочка, бодай одненького. Хіба я кому що погане вчинила?.. – намарне благала Фолі.
Поява на світ ще однієї – четвертої – доньки знаменувала завершення родинного поповнення і кінець спробам Фолі хоч якось обстояти Симонову чоловічу честь в очах сільської громади.
А що зненависть – одна з гірших людських пристрастей – призводить до нежданих наслідків, до того ж Фолі надто хотіла позбутися тиску зовиць, які незримо пильнували ії життя з Ґорісу, особливо після смерті Говгана, тож однієї погожої днини вона оголосила про свій намір перебратися з Кьорі до селища в Араратській долині неподалік Єревана. А, можливо, до переїзду спонукало ще й бажання Флори будь-що позбутися остогидливого прізвиська Фолі і поновити своє солодкозвучне ймення…
– Ох, ох, ох… Вже й сили немає битися з цими скелями, щоднини дертися на гору нагиньці з кужем, – бідкалася геть висхла від нескінченної клопотнечі, смагляволиця, хоча й маленька, однак проворненька Фолі. – Та й що це за харчі – лаваш і мацун, мацун і лаваш. Переберемося до Єревана, мо’ там виб’ємося в люди …
Рішення дружини Симон сприйняв без особливого захоплення. Він не мав планів бодай якось міняти життя родини на краще, вірніше, не здатний був узагалі на якісь новації. Був він, було село Кьорі з його горами, скелями, зоряним небом, з дарованими природою печерами, які завше тебе прихистять. Що ще треба віршувальнику в цьому світі! Натомість в передмісті столиці його чекала перспектива копирсатися на грядці та просиджувати штани на базарі, геть невтішна як на людину, що духовне ставить вище матеріального. Але через неспромогу встругнути сина він не мав влади над жінкою, тож не осмілився їй перечити.
– Хай буде по-твоєму, – несміливо згодився він, але подумки присягнувся хоч би там як, а повернутися колись до Кьору. Та, на відміну од своєї прозорливої дружини, він і не втяв, що його рідне село направду конало, так і не розквітнувши згідно більшовицьких обіцянок, і геть знеможене вже опинилося обіч життя.
Років кілька по тому радянська влада надумала полегшити горянам їхні щоденні клопоти в особливий спосіб і, маючи неабиякий досвід з депортації народів, ударно переселила всю людність Кьору на загублену серед стрімчаків рівнину, поруч з крихітним районним летовищем, мовби для того, щоб мешканці Кьору, полишивши свої рідні скелі й урвища, душею й серцем прилучалися до здобутків радянської цивілізації у вигляді майже іграшкових деренчливих «кукурузників».
Отож покинутий Кьору осиротів і став Гарташеном, тобто, селом на рівнині. Насправді, Кьору де був, там і лишився, але вже без мешканців, а рівнинний Гарташен заселили колишні горяни, які хоч і спустилися з гір, проте так і лишилися затуженими по своїх скелях верховинцями. Начебто й керувалися гідними намірами, зрештою й умови проживання поліпшилися, але не стало хоч і страхітливих, проте таких рідних горянам ущелин, хмільного духу шовковиць у діжках, велетенських зірок на нічному небі… А рідні могили? А Симонова туга?.. Та хіба хто думав про це. Хоча помилково було б вважати, що мешканці Кьору з радістю розлучалися з своїми мальовничими горами. Говганнова могила також лишилася в знелюдненому Кьору. Ніхто більше не навідувався до неї. Де Кьору, а де Гарташен!.. Пам’ять про цього доброго чоловіка заросла чагарем, забулася і стала «старим цвинтарем». Іноді мені здається, що Говган поліг десь на полі бою і залишився там як той невідомий солдат.
Проте маленька, але проворненька Фолі, маючи певність, що ім’я Флора, яке так пасує до Єлисейських полів, не згірш звучатиме і в Араратській долині, прихопивши зошита в клітинку і чотирьох доньок, без жодного жалю полишила Кьору, присягнувшись подумки ніколи більше не вертатися в це село, де стежка крута як ніде, куж з водою найважчий, а свекруха Шушан найлютіша.
Багато років по тому, коли Фолі давно вже була Флорою, а Симон мав в Араратській долині дім, зведений його руками, в ньому знову озвався поет, і туга по Кьорі різонула йому серце. Бо що ж то за поет, коли його серце не крає туга…
І попри те, що прожиті в Араратській долині літа не минули марно, родина зіп’ялася на ноги, мала сякі-такі статки та й, нарешті, побільшала на такого жаданого синочка, а нагорьована Флора була поруч, хоч і з новими клопотами – як ото доньок заміж видати, Симон так і не звик до рівнини та гомону близької столиці. Він серцем і душею лишився в Кьору і ніяк не міг змиритися з думкою, що Кьору вже немає. Хоч Симон і полишив Кьору, але Кьору зачаївся в одному з куточків його серця, добувся Араратської долини, болів і щемів йому, повсякчас нагадуючи про себе, що він є. Тож довірившись своєму серцю, а не чуткам, що Кьору вже немає, не сказавши нічого родині, Симон – вірний своєму поетичному покликанню, прихопив потертий уже зошит з віршами, полишив свій власноруч збудований дім, якому так і не знайшлося місця в його серці, і одного чудового дня опинився в містечку Ґоріс, поставши перед своїми вже підстаркуватими сестрами, яким здалося, що він звалився з зірок.
– Хочу навідатися в Кьору, – сказав Симон, мовби виправдовуючись за свою несподівану з’яву, промовив так спокійно, мовби клацнув пальцями і гоп – два-три десятки літ назад повернулися. Так, ніби й не було переселення, не було карабаської війни і час зупинився, як у тому зіпсованому годиннику. – Поїду, село навідаю, в гори виберуся, шовковиць жменьку, другу хоч скуштую, більше нічого не хочу, лиш це в мене на думці.
Сестри неабияк подивувалися, а спам’ятавшись, подумали, що тут, либонь, без потойбічних сил не обійшлося… А що вони могли вдіяти? Адже Кьорі запав Симонові глибоко в душу і ніколи не полишав її. Та все ж спробували відрадити його.
– Ну й дурниць наговорив наш братик Симон… Немов з глузду чоловік з’їхав ?.. Подумай, який рік зараз… Яке ще там Кьору?.. І де в біса той Кьору!? Що від нього зосталося, дурню!? Знайшов коли навідини влаштовувати… Стільки он горя довкола, стільки лиха! А коли з тобою щось трапиться, пропадеш нізащо, – побивалися сестри.
– Що буде, те й буде…– лиш мовив збайдужіло Симон.
Сестри немов у воду дивилися. Симон подався в Кьору, та й не повернувся.
Стояло літо, тепле, якраз пора шовковиць. Однак поета відтоді так більше ніхто і не бачив, та й не відомо, чи скуштував він медвяних шовковиць з милого його серцю Кьору. Та й чи лишилися там ще шовковичні дерева? Разом з Симоном пропав і заповітний зошит у клітинку з його віршами…
Йшла війна, Кьору опинилося в зоні бойових дій. І в ущелинах довкола Кьорі тюрків аж кишіло…
«Хоча б одного вірша мені було б прочитати з Симонового зошита», – шкодувала я. І подумала: «Недарма кажуть, що єдине, чого не виправиш у житті, це втрачений час…»
Авторизований переклад з вірменської Олександра Божка
“Українська літературна газета”, ч. 13 (279), 3.07.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/