Пси

136

Готувалося вбивство. Ще ніхто про це не говорив, навіть у
колі вбивць. Вбивством просто пахло, як восени пахне зіпрілим листям. Особливо
відчутним був цей солодкаво-нудотний запах там, де вигулювали псів. Щоденно
вранці і ввечері зодягнені у шкіряні куртки чоловіки приходили в парк, ведучи
на повідках псів без намордників. Великих, добре вгодованих псів. Пси гасали по
парку, ловили палиці, ревно вимахували хвостами перед господарями, які стояли
невеликими групками, хизуючись своїми чотириногими підопічними. Крім псів та
їхніх господарів, у парку в такий час не було нікого. Перехожі, особливо жінки,
оминали його десятою дорогою, шкодуючи власних панчіх, бо пси, вдаючи особливу
прихильність до їхніх ніг, норовили зачепити їх гострокігтими лапами. Сваритися
з господарями було марно, – ладно, ладно, іді побистрєй, а то… – відверто
глузували вони. І таким же глумливим був собачий гавкіт. Звісно, й матері та
бабусі не водили до парку на прогулянку дітей. Дитячий майданчик стояв самотнім
і спустошеним, перед погризеними лавками та гойдалками валялися понівечені,
роздерті собачими зубами дитячі іграшки. Невідомо, чи це були забуті дітьми
іграшки, чи їх приносили з собою господарі, милуючись, як пси хижо шматують
барвисті ляльки. Швидше друге, бо розтерзаних забавок ставало щораз більше, і
заслинені, розпанахані, з повідриваними головами, руками й ногами лежали вони,
як на велетенському полі бою, немов волали про поміч до мовчазного й байдужого
неба…

 

***

…Закривавлені тіла повзли у грузькому болоті і сповзалися
у велетенську купу понівеченого життя… чорне, жовте, сиве волосся
перепліталося, як павутиння, й засотувало у глибоку яму, що пульсувала натужно
і гулко, як втомлене серце… Максим будився, вдивлявся у пітьму – картини сну
все ще тривожили уяву, запах вбивства просочувався крізь віконні рами, пахло
кров’ю і зойком, як у подвір’ї тюрми у Львові… Максим відчув його, лиш
переступив за сіру металеву браму, ноги затерпли, негодні ступити й кроку,
земля мов розверзалася під ногами. Що за вигадки про особливі відчуття
екстрасенсів – та ж кожна людина, здатна відчути цей моторошний подих смерті,
запах тління і гниття, як гниття одутлуватих стовбурів беріз у мордовських
політичних таборах. Там, на болотах, білі опухлі тіла беріз хворіли від соків
людської крові, від омасти перегнилих людських тіл, сотень тисяч, мільйонів
тіл, ще недавно молодих і сильних, жагучих і прекрасних…

 

***

У присмерково-холодній тиші холу колишнього НКВС, тепер МВС,
яріла бронзою таблиця з прізвищами невтомних борців за владу Рад. Максим
байдуже ковзнув поглядом по прізвищах, пам’ять відмовилася зафіксувати бодай
одне, двері праворуч вели до кабінету начальника, де портрети керівників
держави мінялись у відповідності до політичних перемін, як і книжки на вмонтованій
у стіну шафі… Каву? Чай?… Приємно знайомитися з українською
інтелігенцією… Пси, звичайно, запаскуджують вулиці, неможливо перейти, щоб не
натрапити на купу лайна… А за границею є Товариства захисту тварин, вони ж
дбають і про те, щоб господарі вигулювали псів у відповідних місцях… Нам ще
далеко… Безкультур’я… Корупція… Повна безвідповідальність… Скільки
бідних бездомних собачок… Нікому покормити… Старенька, що за власну куцу
пенсію піклується собачками… Вгодовані у парку?… Добре, але за границею
песики мають власне кладовище… Це справа міськвиконкому – де вигулювати
псів…

 

***

– Оксано, це досьє, кажучи мовою кримінальних романів, на
власників псів… Я боюся. Мені знову снився сон про розтерзані ляльки, що
сповзаються докупи у велетенську яму вічного сну,  з кам’яним хрестом, як на Янівському цвинтарі
у Львові, де закатовані енкаведистами немовлята… І довгі білі коридори якоїсь
лікарні…

Тонкі дівочі пальці гортали папку, з вуст рвалося «не треба
цього, Максиме…», а вголос – «я заховаю і збережу… чи маєш копії? «Так» –
відповів очима Максим. І добре, що очима – налагоджена здавна система
підслуховувань все ще служила, невідомо кому, але служила… Бо за тиждень
хтось невідомий перевернув догори дном Оксанине помешкання… Досьє зникло…

Максим ішов довгими білими коридорами. В реанімаційній
палаті – Оксана… синці під очима і пасма синців на коханому обличчі… Довга
чорна коса у білому пакуночку…

 

***

Довга чорна дівоча коса з розверстого могильника
Дрогобицької тюрми НКВС… низький, щоб схилятись у три погибелі, вихід з
тюремного підземелля… звідси приречених виводили на розстріл… Ляльки
сповзалися у моторошну яму, маяли барвистим заболоченим лахміттям… Максим
зривався зі сну, палив цигарку за цигаркою, аж поки сон знову не долав його.

 

***

– Десь вони збираються на значно жорстокіші забави – мовив
Остап, – парк лише місце вигулювання… Може, на Поліссі? – Хлопці розгорнули
карту, позначили місця літування диких качок. Непрохідні болота. Очерети. Там
чужака підстрелять за милу душу. Але спробуймо…

Ранковий туман розповзався, як дим, гасив голоси й
обличчя… Наполохані качки зривалися з гнізд, ранили криком тишу… Очерети
мовчали, сумно чвакало болото… Анікого… Мов вимерло довкіл…

– Де ж, до лиха, вони збираються? – Остап черкнув голосом,
як сірником…Ранком хлопці засікли двох – сідали з псами до гомельського
поїзда, на плечах чималі ранці, мисливські рушниці в руках…

 

***

Заграничні паспорти мало лише троє хлопців, та хай йому
грець, їхати треба негайно. Ранці з різним крамом, мовляв, звичайні собі
торгаші, на заробітки… Квитки у плацкарт… У купе заробітчани не сідають…
У купе їздять ті, з псами… – Ех, нам би пару вівчарок… Або бультер’єрів, –
додав наймолодший, Івась…

– Бультер’єрів в іномарках возять… – Остап нервово
зав’язав ранець, перекинув через плече.

 

***

Болото чавкало під ногами з навісним писком, розліталось
з-під ніг мишиними грудками. Максим бридливо піднімав ноги, ковзався по
роздушених сірих тільцях, з-під вутлого куща виповзло гаддя, стрілою кинулося
до очей й зависло на руці, вжалений палець набряк і посинів, рука нервово
стріпувала слизьке кільце, мов диригувала невидимим оркестром – й оркестр
величезних кострубатих флейт загув невдоволеними голосами… Ліс, чужий і ворожий,
засотував у пітьму чорних колон і обірвався різким дзвоном… Максим зірвався з
ліжка, кадри навіженого сну ще миготіли в очах, а дзвінок у двері все гаратав і
гаратав… Міліція… Обшук… Є підозра, що це ви вчинили напад на свою
наречену…

– З чим ви приходили востаннє до своєї нареченої? –
запитання зависло над полірованим столом і поволі повзло до Максимової
свідомості.

– Я… з чим?… Звісно, з цукерками… – голос, мов не
свій, а в глибині – чому? Чому вони питають «з чим?»…

У засмердженій дешевим тютюном камері слідчого ізолятора
лисий татуйований здоровань сьорбав бурду, причавкуючи після кожної ложки. –
Ти, браток, не крути хвостом, краще зразу признайся – половину скостять по
статті. Мені до тебе діла ніякого, я й не питаю, за що тебе, – лисий обтер
рукою рот, відсунув металеву миску. – Тут порядок такий: хочеш – кажи
сокамернику, за що і як, не хочеш – мовчи… А в общаку не помовчиш – там
швидко роззують язик, – додав він по надумі.

– Ти звідки знаєш? – запитав Максим.

– А я на розкрутку. В таборі півня пришив, гада, – здоров’як
смачно вилаявся. – Но-но, не крути носом, краще вчися в мудрих людей… Так що
там тобі шиють?

– Напад… на… наречену… – знову голос, немов чужий.
Максим заплющив очі, настирне питання «з чим приходили?» мов пробуравилося
крізь товщу стін… Чорт з ним, скажу їм, з чим приходив. Досьє ж пропало… А
про копію не скажу…

 

***

– Чому не сказали відразу про досьє? – У кого копія? Не було
копії? Дивно…– Ви підозрюєте достойних людей… – Що вам зробили пси? –
Собака – друг людини, а ви…– Кому ви ще говорили про досьє? – Кому ви
називали прізвища з цього свого досьє? – Вигулювати псів нікому не
заборонено…– Ми скеруємо вас на експертизу до психіатра…– Чому ви вбили
Оксану? – Так, ваша наречена померла… – Надіньте йому гамівну сорочку – він
сам, як собака, – на людей кидається… Бандит…

 

***

Максима вели довгими коридорами тюремної лікарні, руки
назад, затягнені міцним ременем… У палаті накинули гамівну сорочку, мов білий
саван… Шприц зі снодійним… – Так здійснюються мої моторошні сни, –
промайнула гадка й загасла… Вперше Максим спав без снів…

 

***

– Хто твої друзі? – Чому ти вбив Оксану? – Кому ти говорив
про досьє? – Ти будеш говорити, гад, або вийдеш звідси придурком… Відведіть у
палату й одягніть гамівну сорочку…

Максима знову вели довгими білими коридорами, руки назад…
Він знову спав без снів…

 

***

– Що тобі зробили собаки? Ти ж нелюд якийсь – підозрювати
достойних людей лише за те, що вони тримають собак… Ось у мене теж є собака….
Алло, Пьотр Санич, як ти? Завтра ж субота… Ага, зранку о шостій… Качки
тепер – клас… Закусь прихоплю… У тебе манія – ти в афекті напав на
дівчину… Ну, ну, не кидайся, як собака. Собака ти і єсть собака. Відведіть у
палату й одягніть гамівну сорочку…

***

Болото чавкало під ногами з навісним писком, розліталось
з-під ніг сірими грудками. Остап зупинився, сторожко притулив палець до вуст.
Неподалік гавкали пси, долинав п’яний гамір… Пси загавкали голосніше… –
Почули! – прошепотів Ярослав. Остап рішуче ступив вперед.

– На мєсто! К ногє! – металевий голос зупинив собачий
гавкіт. На великій галявині горіло багаття, довкіл сиділо зо два десятки
чоловіків у штурмовках. Один підійшов до хлопців:

– Ви откуда, юноші? По лєсу в такую тємєнь… Ладно,
прісаживайтєсь, коль уж прішлі… Налєйка-ка, Іванич, парням, смотрі,
замьорзлі… Дак куда ви і откуда? Ладно, можетє нє говоріть, нам нє
інтересно… Пєйтє, пєйтє… Со свадьби, говоріте? Випімші уже? Ну і ну… Дак
кто женілся? Дружок… М-м-м да… Ви русскіє? Бялоруси? Дак акцент у вас
какой-то нє-русскій… А, бялоруси… А по бялорускі не умєєтє… А на хрєн вам
бялорускій… Ладно, попєйтє чайку…

Тепло розлилося по тілу, пеленою заволокло очі… Чорт
побери, додали щось, – крізь повісьмо сну подумав Остап. – Не треба було
чаювати…

…Затерпле, майже голе тіло пронизував ранковий холод. –
Роздягнули…пов’язали нас, як кошенят. – Остап ледве повернув голову у бік
хлопців. – Не треба було чаю…

– А що від цього змінилося б? – Ярослав відповів байдуже,
наче приречено. – Прощаймося, хлопці…

– Ну што, проснулісь, бандєровскіє сволочі? Ішь ти, с самого
Кієва за намі єхалі? Інтєрєсно, да? – спортивної виправки молодик різко копнув
Остапа в бік. – Да ми вас, бандєровскую сволочь, убівалі і убівать будєм…

– Чекісти смердячі! – голос Остапа задзвенів, як надтріснута
струна…

– Да, чекісти. Потомствєнниє. Мой дєд такіх, как ти, в
трідцатиє гноїл… І отєц…В пятдєсятиє…

– На фіг ти єму ето рассказиваєшь… Давай, начінай работу,
– підійшов другий…

– Пусть знаєт! Дурь ти, дурь послєдняя. – Молодик знову
повернувся до Остапа. – У нас повсюду свої люді. Нас вєдь предупрєділі, что
досьє єсть у вашего етово, как єво, Максіма… Ігрушєчкі вас вивєлі на слєд,
да? Вот і попалісь ви, как ігрушєчкі – потрєніруєм собачєк на живом дєлє. А
Максім ваш в прідурках уже ходіт… Он ето – і молодик покрутив пальцем біля
скроні…

– Хватіт базаріть, начінай дєло, – долинув голос того, хто
звечора зупинив псів…

– Пусть мальчікі узнают всьо хоть пєрєд смєртью – в даль-то
такую єхалі, развєдчікі йо… Так вот, собачєк ми на ігрушках обучалі, как
дєтєй брать, в залог, у вашіх бандєровскіх сволочєй… Штоб не виступалі… Ви,
падла, работалі на нас і работать будете… Всю жизнь. До скончанія вєка…
Понял?…

– Давай, разв’язивай, акастєнєлі вєдь. Пускай разомнутса, а
то нікакой барьби нє будєт…

… Звільнене від пут тіло немов пронизував електричний
струм. Ярослав люто розтирав руки. – Я їм так не дамся, – бурмотів під ніс.
Остап поглянув на рожеві верхи дерев, голубу криницю неба… Так по дурному
вмерти – від собачих зубів!… Він різко повернувся і, мов стріла, кинувся на
молодика. Краєм ока зауважив, як другого заюшив по пиці Ярослав.

– Взяять! – загриміло металом, і зграя псів кинулася
вперед…

… Закривавлені тіла повзли по грузькому болоті,
відштовхувались погризеними руками від почорнілих колод, пси рвали тіло,
волокли по землі… Понівечене життя скручувалось у чорно-кривавий клубок…

– Простіть, брати, – прошепотів Остап…

– Прощай, друже! – Ярослав повернувся на спину, обхопив
уцілілою рукою собачу пащу, та інша, вишкірена до потворності, вже впилася йому
в горло…

– Сволочь, сєйчас і тебя… – заболочені чоботи грізно
насувалися на Івася.

– Матінко Божа, порятуй, – на ще зовсім юне обличчя лягла
тінь жаху і надії. Пси зупинилися неподалік, з розверстих пащ скапувала тепла
кров… – Матінко Божа, порятуй!…

– Взяяять!

Пси стояли, висолопивши криваві язики. Івасик підійшов до
найближчого, торкнувся рукою загривка. – Ти не винен, – прошепотів, – ти просто
пес.

…Наростав тупіт чобіт, юрба здивованих, розлютованих
чоловіків ревіла, як під час футбольного матчу. Кожен кричав до свого пса,
вимагав нападу… Зачервонілі очі метали блискавки. Закривавилося небо,
метнувши громом над верховіттями дерев… Івасик увійшов до середини собачої
зграї… Щільніше, поміж теплі тіла, між натужне дихання… собача слина з
кров’ю скапувала на землю.

– Взяяять! – повітря розітнули нагайки.

І раптом блискавкою метнувся найслухняніший із псів. У зграю
вишкірених облич…За мить у дикій круговерті перемішалися людські й собачі
тіла.

 

***

Лісничого здивувало страшне собаче виття, що луною огорнуло
ліс. Здавалося – виє кожне дерево, а небо стрясається громами ридання…
Старенька «ява» приторохкотіла на галявину. Жахливе видовище, що постало перед
очима лісника, було не до уяви – довкіл лежали пошматовані чоловічі тіла, з
перегризених горлянок булькала кров… З десяток постріляних собак лежало
побік, деякі ще ворушилися. Лісник розвернув мотоцикла, щоб прикликати на місце
страшного дійства міліцію і в поспіху не зауважив напівголого юнака, що міцно
тримався за шию великого і міцного вівчура. Побік сиділо ще кілька псів – вони
довгим задумливим поглядом провели мотоцикл і повернули морди до юнака.

– Ходімо, друзі!

Пси підвелися. Івась увійшов до намету, виніс звідти одяг –
свій, Остапа, Ярослава. Поклав одяг старших своїх побратимів на їхні понівечені
тіла, в кишені – паспорти. Потім одягнувся сам… Десь здалеку гавкнуло кілька
пострілів. Пси нашорошили вуха…

– Ходімо! Або їх стріляють, або самі стріляються – це вже не
наша справа…

… Суглинистою поліською дорогою йшов юнак із зовсім сивим
волоссям, за ним бігла зграйка псів. Зупинилися біля струмка. Пси хлебтали й
хлебтали воду, гасили спрагу, а може, й пам’ять… Вода рожевіла, вода
очищувала собачі морди…

– Ну от і кінець… І пси можуть бути людьми. Добрими
людьми…

Копиця сіна огорнула Івасика теплом і духмяним запахом. Він
поклав голову на собачу лапу і заснув міцним сном. У сні прийшли Остап і
Ярослав, присіли поруч… – Лишилося зовсім мало, – сказали, – лісами-полями
перейти в Україну, вивести псів, щоб їх не постріляли, зустріти Максима й
Оксану, оприлюднити досьє… А потім приїхати на нашу могилу й перевезти нас в
Україну.

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!