Прощання з імперією

99

 
 

З циклу «Світ за порогом»

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
15.
…чи переслідували нас, спантеличених, передчуття неуникності і неминучості сценарію, за яким ми очамріло скніємо ось уже майже три каламутних і хмільних десятиліття? чи розуміли ми тоді, знетямлені, в час, коли на нашу землю знову прийшов великий неспокій (цього разу на довгі десятиліття), що ж насправді коїться – з нами, убогими, і довкола нас у цьому фантасмагоричному зворохобленому гармидері? чи ми, легковірні і безтямні сліпці, з причини пихатої наївності своєї опинившись на якихось цивілізаційних задвірках і потрапивши чи то в петлю заклятого часу, чи в якесь зачароване коло, і змушені знову й знову навпомацки торувати вузький звивистий шлях поміж вербами і кущами калини, бачили тоді зловісні попередження про неминучий крах безрадісних глевких ілюзій, що ними ситі наглядачі згодовували нас, голодних і легковірних, обіцяючи захмарну химеру усвідомленої необхідності колективного щастя і тотального благоденствія? чи прочитали ми чорні багатозначні знаки щезання дотеперішнього лінійного, плаского часу, котрий безповоротно розчинявся в невиразному й скупому на радощі, прісному минулому і полишав за собою гіркий осад і тоскний щем зрадливої й куцої пам’яті? у галасливому майданному юрмищі, поміж сполоханого і збудженого натовпу, під прапорами жовто-блакитних і червоно-чорних барв (що їх найсміливіші з нас того першого вечора принесли з собою потайки, захованими під одяг, і тремтячими руками підняли над головами; стояла рання весна, а чи пізня осінь, низьке непривітне небо понурою попоною звисало над принишклим містом і холодний рвучкий вітер виклично і якось навіть демонстративно шарпав благенькими полотнищами, що тріпотіли, кволо надимаючись над закляклим натовпом; ми сторожко озиралися навсібіч, проте посланці диявола не з’являлися, – так ніби хтось у високих зашторених кабінетах вирішив до визначеного часу побавитися з миршавими наївними шмаркачами, подарувати нам примарну надію на те, що здихаючий, але ще смертельно небезпечний гігантський пітон цього разу не заковтне свою жертву, а зробить це пізніше), ми залишали в сірому, закіптюженому, одновимірному вчорашньому  – яке проте дотепер було звичним, зрозумілим, усталеним, і ми зжилися з ним, ми стали його частиною, ми просякли його запахами, його смородом, його затхлим нутряним духом  – зачаєний, успадкований спаралізованими батьками і потятими сивими дідами шкурний страх безпомічного сповзання в прірву, липкий холодний страх, котрий розпеченим залізом впікся у кров, у плоть, виїдав мозок і гнітив серце (бо ми знали, ми бачили, як стинають підняті голови і ламають хребти, котрі не хочуть згинатися в покорі), генетичний страх від револьвера, націленого в потилицю, тваринний страх здохнути голодною смертю під чужим тином, ниций страх бути розтоптаним, розчавленим велетенським і безжальним молохом цієї сатанинської імперії-монстра – імперії червоно-кривавої зірки і серпа з молотом, брехні й показухи, імперії диявольських ракет, колючого дроту і гігантських концтаборів для інакомислячих, імперії паханів і вертухаїв, арештантських пайків і сотень тисяч безіменних стукачів, імперії автомата калашнікова і ницого колгоспного рабства, імперії кухвайок, кирзових чобіт і блідорожевих жіночих панталонів до колін, імперії з її огидними і в’їдливими чиновниками, мордатими суками-начальниками, лютими як голодні пси опричниками в червоних погонах, вишколеними гебістами зі скляними холодними очима професійних убивць, і байдужими, покірними як вівці, звиклими до смертей і тухлої задухи, зневіреними, схожими на пацієнтів божевільні громадянами; це був страх засудженого до страти знетямленого арештанта, котрий не знає, в чому його провина, проте слухняно йде на заклання; страх загнаного в ярмо, у смердюче багно, упослідженого і безправного як худоба раба; вічний страх беззахисної, безпомічної жертви в пазурах знавіснілого і прагнучого свіжої крові хижака; ми залишали в минулому сірий світ, заштрихований в безрадісну барву, і ступали у незвідане, у недовідоме, яке видавалось, хоч і в розмитих, розпливчастих контурах, але чомусь неодмінно в оптимістичних кольорах надії; надії на що? ми не знали, бо це був рух навпомацки, наосліп у пітьмі по бездоріжжю; ми прощалися зі своїм проклятим і проклятим минулим  без жалю, не задумуючись над тим, що прийде час, і бродіння перманентного неспокою знову прийде на цю землю, і надовго заволодіє нею, опустивши її в чорториї новітньої смути…
 

№24 (186) 9 грудня 2016

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!