Похолодало. Похолодало настільки, що такого ніхто не сподівався. У таку пору ще випав сніг, хоча на луках трава дерлася вгору. Випав сніг, появились не приморозки, але морози, здавалося, що усьому кінець, до того ще й до берегів Канади причалився якийсь великий льодовик… Жах!.. Після ранньої весни природі прийдеться починати з самого початку. Стільки наснаги, стільки терпіння. Вітер зі злістю жене хмари, у цьому він чогось послідовний. Кажуть, що на півдні вже листя на берізках появилось, тут ще й бруньки не видно.
Напевно, якось так воно і з людьми, як з тим туманом, що його вітер розганяє, з тим листям і бруньками на берізках… Та місцеві вже до того звикли. Пристосувались до близьких скель. Люди сильні мов скелі, тільки голови у них не пропорційні – трохи завеликі. Скелі нагадували казкового дракона, який погрожував, що кожної миті рушить ближче до людей. Старожили з прихованою посмішкою казали, що це нащадки колонізаторів. Кожен знав своє. Ці місцевості колонізували кілька століть тому. А тепер?..
Традиція. Продовження роду. Спадковість. Лешек боявся всіх цих понять. Боявся, що не виконає заповіт батька, крім того, ще й мешкав у будинку, який збудував батько. Була це вілла, стиль якої відрізнявся від інших у цьому містечку. Так воно й мало бути, бо батько відрізнявся від інших міщан. Він не працював у недалекій каменоломні, не привозив з півдня фрукти і овочі, не продавав їх на базарі. При тому поважав всіх, хто сумлінно ставився до будь-якої роботи.
«Варфоломій з капелюхом», – так його всі знали. Капелюха ніколи не знімав, яка пора року не була б. Мати попрощалася з цим світом, коли Лешку було чотирнадцять. Після його народження вона довго хворіла, хоча Варфоломій її посилав і на курорт, і розшуковував різне лікарство, спілкувався з лікарями – вже здавалось, що неміч минає, але незадовго знову появилась і тихесенько забрала її з собою…
Варфоломій її дуже любив. Вечорами гуляли містечком, багато хто із заздрістю дивився на цю пару. Вона була гарна і мовчазна. Навіть коли хвороба робила своє і вона вже була худенька-худенька, лице не змінилося. Постійно ще чарувала своєю красою, але сама повільно зникала…
Варфоломій був друкарем, була у нього ще й палітурна майстерня. Вмів зробити все, і все робив акуратно – у замовників не було ніяких претензій. А замовників буле немало. І реклама для маленьких фірм, книжки для міських графоманів, два-ти серйозні видання, підшивки газет і журналів, навіть міський уряд привозив сюди документи, аби зробити підшивку. Більше того, приходили бабусі з молитовниками, щоб зробив нову палітурку, аби знову їх могли покласти на своє місце у лавці в костьолі.
Лешек був постійно з батьком – придивлявся, допомагав.
З Олею познайомився на одній вечірці. Була вона з недалекого гірського села. Вона була гарна, а він не спускав з неї очей. Коли нарешті наважився підійти до неї, то сказав таке банальне, аж самому було соромно.
– Ви така гарна, – прошепотів.
– У нашому селі всі такі гарні, – розсміялась, та подумки сказала лиш так для себе: «З цим можна».
– І розумні, – додав Лешек, але Оля вже не чула його уїдливості.
Оля працювала у бухгалтерії швейної фабрики. Тоді ще не думала, як поскладати своє життя, бо життя – це не пазл. Мінялися директори, керівники, начальники, мінялися замки на їхніх дверях, а Оля залишалась на своєму місці. Гарна і слухняна. Перше знайомство і перша любов проходили у класичному ключі – вечірки, кіно, ресторан, келих вина… вечеря біля свічок у нього вдома. Чогось усе набрало швидких темпів, а до того ще й робота. Виявилось, що її дедалі менше… Лешек про це не говорив, навіть виду не подавав, що діється щось погане, аби не затьмарити цей радісний час. Весілля відбулось у затишному ресторанчику. Людей було небагато. Оля вже кілька тижнів тому переселилась у віллу Лешка і настільки у цьому будинку укорінилась, що дуже швидко знаходила речі, про які Лешек і забув, де їх поклав.
Лешек. Акуратненько підстрижені вусики, з-під яких не зникала таємна доброзичлива усмішка. Велику увагу приділяв своїй зовнішності, скажім, як він одягнений, бо, як любив казати: «Людина, хоча вона і здібна, але якщо одягнена всіляко, то вона непевна, втрачає довір’я інших». Напевно, це була спадкова ознака, бо і його батько, та ще й дід, приділяли цьому неабиякої уваги.
Здавалось би, що все гаразд. Просто ідилія. Правда, такого не буває, мабуть, у книжках, і то не у всіх.
Змінювалась обстановка, змінювались люди, помінявши замки у дверях… Оля дедалі частіше пізно приходила додому. На роботі її чекали нові завдання, не можна було їх відкладати на наступний день. Лешек її в нічому не підозрював, крім того, друкарські справи не клеїлись, конкуренція його витісняла з ринку і змушувала шукати вихід з положення, закривати друкарську справу ніяк не хотів.
***
Трава ще лежала причесана недавнім снігом. Виблискувала на сонці то сивим, то масляним кольорами. Першою опам’яталась лозина. Починає боязко зеленіти. Ні, не боязко, а скоріш соромливо. Навколо ще сіро, а вона вже виставляє на показ себе, свої бруньки.
Лешек, щоб не тратити час на довгі розмови, повні запитань: де хто був, де з ким забарився, приносив їй подарунки. Годинник і квіти. Мабуть тому, щоб показати їй, що час пливе і все минає. Та вона це розуміла по-своєму: «Забракло у нього фантазії», – кепкувала подумки, коли із вдаваною вдячністю приймала подарунки. Здавалося, що ця жінка у всьому розчарувалася. А тепер – це вже була гра, яка не приносить насолоди, однак грає її чудово. Іноді їй з усього цього аж голова розколюється. Глянеш на неї, аж оку хочеться плакати. Беззахисна, сумна, нещаслива, хоч з моста у воду… Самогубців вона поважає. Де ж у них береться стільки відваги? Ні, ні, їй краще грати свою гру. Вона йому співчувала, та водночас не хотіла позбутися цієї забави. Час летів, не зупиняв його ні подарований годинник. Цей час нічого не лікував, він тільки підганяв події. Тиша. Чути лише цокання годинника. А де ж дитячий сміх і плач?..
Увечері Лешек не міг втриматися вдома. Блукає один старими вуличками міста. Згадує, бо є про що згадати. Усе було інакше, та й він не був той же. Здалеку долинають свистки потягів, у недалечкому будинку хтось сильно гримнув дверима, по дорозі промайнула машина, фари якої і не зауважили його. І знову спокій, не чути навіть і його човгання, та він не човгає, навпаки, високо підіймає ноги, аби самого себе не налякати. І постійно розмотує вузлик спогадів. День минув, але він не хоче, щоб ніч була тільки сном. Не бувало, щоб колись ламав над собою палицю. Завжди знаходив якийсь вихід. Зупинявся біля костьола. Тиша. Глянув на недалекий цвинтар, де блимало кілька свічок. Мертвих він не лякався, скоріш живих боявся. Все навколо навіювало смуток, який змішувався з намірами, які неминучі. Це вже було боляче. Тоді вже спогад не наздоганяв спогад, але виринав обов’язок і спроба навести лад.
Не можна отак аж до світанку. Треба повернутись у дійсність. А дійсність? Аж голова йде обертом. Як від усього цього втекти? І куди? Не втечеш, не вдасться. Він добре знав, що удвічі нічого не буває, ні дитинства. Дрібні монети, сховані під камінням, за які купиш ті найсолодші цукерки, забуті руїни незбудованих хат, в яких замешкали страх і якесь дивне чарівне, чародійне миготіння.
Після усього того падаєш у сон, мов у прірву… Радісно зустрічаєш світанок. Не треба про це нікому розказувати, бо лиш тоді усе може повторитися.
Тепер усе інакше. Нічого не повториться, та відступати також не хочеться. За усім, на що хтось зазіхає, є його труд, примножений спадок. Завтра треба знайти вихід і навести порядок. Та всі конструктивні думки накриває вагання і втома. Він же не з тих, хто ударами кулака по порожньому столі доказує свою правду.
Понаїжджало тут всіляких. На швейній фабриці подавали собі ручки нові люди. Не приховувалось, що прибув німецький інвестор, який купив фабрику і почав наводити свої порядки.
Ранок пахнув суницями. Лешку так здавалося. Чи завіяло його з недалекого базару, але найскоріше суницями запах солодкуватий спогад дитинства. У дійсність його повернув дзвінок на дверях. Листоноша. Подає йому кілька листів. «Вже почалося», – подумав Лешек і обережно відкривав конверти. Вже не вертів головою, як раніше, повільно звикав до поганих звісток. Податки, податки, податки, а звідки узяти гроші, коли замовників дедалі менше, а розлучатися з друкарською справою не хочеться. Поради та допомоги годі сподіватися. Оля, напевно, про це все і не знає, якщо і догадується, то розмова між ними останнім часом не клеїться. Вже думав, що напише некролог для фірми й для себе. Передумав. Виявляється, що життя само пише такі некрологи…
Оля приходила додому дедалі пізніше. У хаті панувала нестерпна тиша. Він і починав про щось говорити, але розмова здебільш кінчилася короткою сваркою. Про суттєві справи розмови не було.
Коли Оля зайшла у хату, він пригадав ранковий запах суниць. Ага, це ж був запах її волосся, подумав Лешек, але ж не про це хотів з нею говорити.
– Ти чого мовчиш? – запитав тихо.
– Нема про що говорити. Ходиш, як без душі. Як привид. як німа тінь.
– Бо є причина. Але тебе це не цікавить. Маєш свій світ, своє оточення.
Оля злякалась його слів. «Може, він щось знає», – подумала зненацька.
– Ти постійно з тим своїм майном, – зреагувала нарешті.
– Своїм. Чому не нашим?.. – Лешек постійно ще не давав своїм словам такої гостроти, на яку заслуговувала обстановка. Не збирався розказувати про повільний крах фірми. Про збитки. Але вже не витримав: – Все пропадає. Ніхто вже мені не допоможе.
– Ти мене у свої справи не включав, не вводив.
– Я вже казав, що у тебе свій світ.
Вона не знала, чи це якийсь натяк, або уїдливістю хоче приховати свою безпорадність.
– Наші світи не зійшлися.
– Що тим хочеш виправдати? Свій холод, своє відчуження?
– Ти занурився у себе. Нікого не бачиш, нікого не чуєш.
– Навіть гуркіт друкарських машин, – Лешек з якоюсь дивною легкістю приєднався до її слів і зовсім її розгубив. Це була його невеличка перемога. Звичайно, йому плювати на такі перемоги.
Оля вибігла з хати і вже не повернулася… Зовсім зникла згадка про суничний запах ранку… Не було вже ніякого сну, лишилось тільки безладдя в душі і жорстока дійсність. З її втечі він ще не опам’ятався, стояв, мов закопаний, забравши в руки сьогоднішні конверти…
Лешек аж тепер зауважив, що у хаті дедалі менше її речей. Заглянув у шафи, де раніше був її одяг, а там майже порожньо. І до нього дійшли чутки, що зв’язалась з якимсь німцем. Чого люди не наговорять. Не питав про це, аби не розпалити дальшу сварку. Усі розмови за його спиною кидали на нього погане світло. На людях опинився в дуже незручній обстановці, зокрема, коли запитували! «А як там дружина?». У цьому зацікавленні було виявлено, що вже всі знають, а до нього ніби ще не дійшло.
Наступного дня зустрілись на кухні.
– У місті люди про нас говорять, – заговорив першим.
– Люди завжди про когось говорять.
– Правда про того німця?
– Я працюю на цій фабриці, де він директором.
– Ну, і?
– Я йому потрібна.
– І вночі?
– Так, і ніччю.
– Значить, все. Кінець.
– Кінець.
– А далі?
– Кінець. Далі так жити не можна. Зроби так, щоб люди про нас якнайменше ляпали, щоб ми недовго волочилися по судах.
– Ви вже домовились… А де я? Про мене забули?!
– Тобі треба з Вальтером зустрітися.
Таки й зустрілися. У ресторані «Славія» на головній вулиці. Знайшли місце біля вікна. З вулиці їх було видно. Ніхто вже не розносив цю новину.
– Ви знову встанете на ноги, – почав Вальтер, недопивши каву. Він намагався, щоб його голос звучав оптимістично. Вальтер був майже на голову вищий від Лешека, увесь у білому, ніби щойно зійшов з тенісного корту. Гладеньке лице без зморшок, статура атлета робили його насправді молодшим за його суперника. Який же там із Лешка суперник, коли прийшов домовлятися!
– Ви вже мені наступили на ногу і заступили дорогу, – відповів Лешек після невеличкої паузи. – Ви ж не знаєте це місто і цих людей, які люблять ритися у чужому болі, які вміють сипати сіль у рани.
– І з цього є вихід, – цей німецький ділок не розумів й не хотів розуміти плаксивим словам Лешка.
– Я зроблю все, щоб знов запрацювала ваша фірма. У мене тільки одна умова: не натягувати розлучення з Олею, не водити її по судах. Це треба зробити швидко і без великого шуму.
– А гарантії? – Лешек побачив, що такий хід розмови сподобався його «торговельному партнеру».
– Ще на цьому тижні поїдемо в обласний центр, мій юрист оформить всі потрібні документи.
– Я про гарантії, – Лешек настирливо повторив свої слова, він хотів чути, чи німець бодай трішечки думає і про нього.
– Забезпечу вам нові друкарські технології, у вас буде стабільний замовник. Що ще більше треба?
– Ви просто її купите?
– Називайте це як завгодно. Але ви зможете продовжити свій бізнес.
– А для кого це все? Я ж один.
– ? ? ?
***
За кілька днів випадково зустрів Олю на вулиці. Зустрілись як чужі люди.
– Ну, як, домовилися? – запитала колишня дружина.
– Господи, як ти постаріла, – незрозуміло глянув на неї і на прощання незрозуміло похитав головою.
Іван ЯЦКАНИН,
м. Пряшів, Словаччина
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019
На правах реклами. Ремонт квартир под ключ в Вышгороде. Ищите компанию по ремонту квартиры, дома, или офиса?! Не знаете кому доверить комплекс дизайн ремонт? Ремонт квартир Вышгород.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал