Про діда Гошку

 
 

Рік тому, 27 листопада, відійшла у засвіти Валентина Запорожець.

До уваги читачів пропонуємо її спогади, написані незадовго до смерті.

 
Валентина Запорожець
 
Мій дід, Гошко Янек Леонович (за світським паспортом  Гошко Іван Левкович), ще за царської влади разом зі своїм братом Шимоном прибули до України купити землю. І купили. Відтоді заснувався в тому краї цілий хутір Мокра-Корма. То був польський хутір. Місце те дуже мальовниче. Ліси, пагорби та видолинки. В одному з видолинків – річечка, вузенька і спокійна. То невеличка притока р. Тетерів. Колись по обидва боки річки, на пагорбах, гніздилися добротні хати з великими земельними ділянками, обсаджені  сортовими плодовими деревами. Нині це Чорнобильська зона. На жаль, після повернення з евакуації (1946 р.) я застала  тільки здичавілі садки й дощенту зруйновані будівлі (малими ми лазили по тих деревах і робили «хатки» на печищах). А дідова хата без огорожі, з великою розлогою грушею під самим ґанком вже стояла поміж двома рівнесенькими вуличками на шістдесят дворів.
Купивши землю, дід мав намір по-справжньому займатися землеробством, а Шимона більше захоплювала техніка. Його мрією було збудувати млин. Він сам зробив його креслення, найголовніші деталі привіз із Німеччини, і якимось, тільки йому відомим способом поглибив річку й збудував, можна сказати, мініатюрного казкового млинка. Ось так і жили. Дід обробляв землю, сіяв, орав, а Шимон молов зерно на борошно. Жили дружно й заможно. У діда  було  дев’ятеро дітей, і всі, як розповідала моя мама, були дуже гарні. Не дивуйтеся, але я навіть не знаю, як їх усіх було звати. Нерадісне – гірко згадувати. Мама казала, що найкращою була Рузя.  Вона померла від голоду – дуже просила хліба, але хліба не було… Дітей після основного трирічного навчання в школі дід віддавав до пані Ядзі. Вона вчила їх польської мови, правил  увічливості та кожного за його здібностями. Моя мама, наприклад, стала кравчинею.
У діда Гошки колись була дуже гарна садиба, уздовж межі у два ряди, скільки сягає око, росли стрункі берези. Я застала лише одну. Вона стояла  посеред города, мов та негасима свіча, що не давала загаснути в пам’яті тому далекому людському спокою, якого вже ніколи не знатиме ця земля.
Дід користувався повагою в усій окрузі. Багато допомагав людям. І не зважаючи на подвійне розкуркулювання, для господарства мав усе. Їздив до міста лише за фарбою та склом. Його руки справді були золоті: міг зробити все –  від постола, кошеля до ткацького верстата.
З усіх страв найбільше любив гречані млинці з грушевим мочанням. А груші вирощував найкращі. За новими сортами їздив ледь не до самісінької Італії. Щеплював їх, пересаджував, виводив нові сорти. Але  недовго тішився тим заняттям. Прийшла пора великої колективізації. Дід, щоб уберегти сім’ю, першим вступив до колгоспу, але це його не врятувало. Тільки за те, що  він поляк,  його жорстоко побили. Поклали на ослоні й на очах у всієї родини били дрючками, аж поки він знепритомнів. Тоді забрали землю, худобу, пішли  під зріз і берези. А все, що залишилося, обклали такими податками, що навіть аби продали все до нитки, то виплатити його було несила. Податок брали навіть із  дерев, які не плодоносили. Сад довелося вирубати. Із грушами так вчинити було тяжко. Ті, що були молодші, дід викорчував і посадив понад дорогою. І от диво – груші прийнялися. Жодна жива душа не зачіпала їх. Бо то були груші Янка Гошки! А вже, коли вони достигали, дід легенько їх знімав, накладав у кошик і ставив на краєчку дороги, й тоді ласували тими грушами й малі, й дорослі.
При другому розкуркулюванні ті нові червоні «господарі» забрали всю провізію й одяг, і все, що було в хаті, коморі, хліві. Потім посадили всіх на підводу й повезли невідомо куди і за що. Привезли до річки (певно Дніпра), повантажили на пліт і пустили вниз за течією. Тепер вихоплюється з далекої пам’яті, як розповідала бабуся, що після страшного голоду, холоду і хвороб опинилися вони на великому пароплаві й допливли туди, де були вже чорні люди (не знаю, що то могли бути за люди). Ось там підійшов до них благородний чоловік у довгій шинелі і сказав, щоб вони поверталися, що їх ніхто не чіпатиме, бо вони тут не приживуться. Вони послухалися порад того чоловіка й повернулися. П’ятеро дітей померли в дорозі.
Коли повернулись, хати їхньої вже не було. Тільки три берези нагадували, що тут жив великий господар Янко Гошка.

Хату збудували нову, без підлоги, але світлу і простору. І знову почали господарювати. Колгосп навіть виділив коня, на якому дід Янко возив мене до першого класу за чотири кілометри. Працював дід завжди багато й важко. І все в нього було в тій роботі до ладу. Колгоспні начальники завжди питали в нього поради, коли сіяти, коли косити, як  годувати свиней, доглядати худобу, особливо молодняк.
Дід ніколи не сердився. Ніколи не сварився. Не нарікав на долю. Багато мовчав. Його очі завжди світилися іскорками доброти й веселої лукавості.
Шимона, дідового брата, теж розкуркулили. Але це вже було після війни. Прийшли якісь, повикидали все з хати і сказали, що хату забирають на зведення сільбуду. Розкидали, розшматували. Звезли дерево на пагорб. А вранці від Шимонової хати залишилася тільки прим’ята трава. Ніхто не чув і не бачив, хто, куди і для чого її перевіз. За кілька днів люди склали таку собі халабуду, але Шимон у неї не пішов. Жінка Марися ночувала в дочки, а Шимон у млині. Тоді совіти добралися й до млина. Шимон плакав і просив їх не рушити. Але то були не люди. Побили та виштовхали  Шимона; й каменя на камені у прямому значенні цього слова від млина не залишили. Шимон дочвалав до свого городу, впав і лежав у картоплинні, поки гіркий біль не розбив його серце. Я все  те бачила. Був сонячний літній день. Сонце стояло в полудні. Шимон горілиць лежав у квітучій картоплі і на те місце, де серце, йому для чогось поставили догори дном слоїка. Напевно, той слоїк мав відтягувати біль.
Коли зруйнували Шимонового млина, у річці не стало води…

№22 (184) 11 листопада 2016