Правила мінус

232

(фрагмент із кіносценарію)

Оля і Ляля в літньому кафе. За ними фонтан. Голуби.

– Я завжди жалкувала, що не народилася бабкою, – говорить
Ляля, – за певних умов це єдиний спосіб не помирати. Ти постійно переходиш з
однієї форми життя  в іншу. Не важливо,
наскільки естетично ти виглядаєш під час відомих станів існування. Головне –
безкінечність процесу і відчуття буття. Як пори року, вони не набридають…

– Певно, але як же можливість думати, мріяти.

– А якщо без цього?

– Взагалі?

– Взагалі.

– Сумно. Як на мене, у всякому випадку.

– Справді, бажати примітивніше, ніж аналізувати і  мріяти, однак приємніше, погодьтесь.

–  Ви зараз про що
подумали? Про статеві стосунки? Тільки чесно.

– Скоріше тілесні, чи сексуальні, якщо так  краще. Я не обмежую ці можливості лише
статевим зв’язком, точніше протилежно статевим. Розумієте про що я?

– Звичайно, що ж тут не зрозумілого… Ну ви даєте! Ви, що це
серйозно?

– А що тут такого? Моральні кордони для плебсу. Кожна мораль
– насильство над особистістю, обмеження природної свободи. Хай це терплять
сільські вчителі і провінційна інтелігенція.

– Ну, не знаю… Це можливо занадто… Мізантропія майже…

– Що ви?  Я слабка
інертна особа, заражена тією ж соціальною бацилою. Гадаєте спори соціальної
гнилі не проникли в мене, атакуючи організм від народження? Від них не втекти.
Вони жалять і занурюються в твоє тіло одразу ж після обрізання пуповини.
Зважте, обрізання металевими ножицями. З першим ковтком повітря в тебе просякає
штучне тіло, заражаючи плоть хімічними елементами. Інша справа – тварини. Мати
сама відгризає пуповину своїй дитині, природнім шляхом ізолюючи від довкілля.
Немовля захищене, канал життя зачинено для хвороб, мерзоти, надуманих правил
поведінки. Коли вовчиця вовчиці злизує вологу у дні тічки, зграя не
відвернеться, ніхто не  гавкатиме, не
вишкіриться. Природа не обговорюється. Ти просто пил, ніщо, аби втручатися, не
вийшов ні розумом, ні рилом, сиди і не рипайся.

– Ви мені подобаєтесь…

(Практично продовження розмови в ліжку).

– Ти мені теж. Добре, що ми зустрілися в цьому кінотеатрі.

– Люблю ходити туди, він незвичайний.

– Чому він такий?

– Не знаю…

– Певно, такого більше нема.

– Що тобі приготувати на сніданок? Ти любиш яєчню?

– Обожнюю. А ще варену ковбасу і банани. У них сексуальна
структура, вони приємні для губ і язика. Напевно, я могла б їсти м’ясо
равликів, однак щось стримує мене…

Обоє сміються.

– Так ми жили, доки одного разу Ляля не сказала: «Я хочу щоб
у нас була дитина». З цього все почалося. Я сказала: «У мене є сестра, вона, як
дитина». І ми пішли навідати її.

 

Металеві ворота. На них вивіска: «Дитячий будинок-інтернат
3-го профілю».

– Що означає третій профіль?

– Рівень розумового розвитку. Адже він у кожного різний.
Хоча  вони теж люди… Вони, як діти…

– Це що, дурдом?  Тут
живе твоя сестра?

– Ти хотіла дитину. Немає різниці, як вона виглядає, якщо
вона твоя. Ти її любиш, все інше – байдуже, вона твоя і все.

– Ти часто відвідуєш її?

– Я не була тут вже майже місяць… Відтоді, як ми
познайомились…

Дівчата дивляться одна на одну.

– Гаразд, ходімо, – погоджується Ляля.

Заходять на подвір’я.

– Чекай, ти говорила, що народилася, коли твоя мати померла.
Як вона може бути твоєю сестрою?

– Вона старша від мене на рік, однак вона, як дитина…
Розумієш? Вони не дорослішають.

– Хто?

– Такі люди… Діти…

– Ніколи?

– Напевно… Гадаю, ніколи…

– І як вони живуть?

– Щасливо…

– Хочеш сказати, добре бути дурнем.

– Розумним  бути
добре?

– Розумним бути складно, проблемно.

– Дурнем просто. Краще жити просто, чи складно?

– Складнощі нікому не потрібні…

– У них їх нема…

– Досить, не заплутуй. Ходімо дивитись. Вона схожа на тебе?

– Вони схожі один на одного. Все відбувається через двадцять
першу хромосому, вона зайва.

Відчиняються двері. В кімнаті біля телевізора на килимі
сидять люди-діти третього профілю, з ними вихователька в білому халаті.
Упізнавши Олю, вона говорить, звертаючись до дівчини з ознаками хвороби Дауна.

– Ліза, до тебе прийшли.

– Ліза дивиться на Олю з-під лоба. Потім байдуже підходить
до дверей.

– Здраствуй Лізо, – посміхаючись, говорить Оля.

– Ти-ти-ти мене покинула? – заїкаючись запитує Ліза.

– Чому?

– Тебе довго не було. Що ти принесла?

Гості розгублені.

– Розумієш, ми не збирались, все вийшло не заплановано…

– Що?

– Ми, обов’язково, наступного разу… Чого б тобі хотілося?

– Гумку.

– Гумку?

– Жувати.

– Добре… Ходімо прогуляємось…

Ліза торкається рукою до Лялі.

– Це твоя подружка? Як тебе звати? У тебе є хлопець? Колю
звати Коля, це мій хлопець. Він зараз в ізоляторі, у нього короста.  Ми любимо котів. Бабай, сволота, він не
любить котів. Ходімо…

– За півгодини у них полудник, – говорить вихователька.

– Гаразд, ми не довго.

Оля, Ляля та Ліза ідуть садом.

– Раніше у нас було багато собак, великих і малих, –
говорить Ліза, – Бабай їх ловив, кидав у піч, вони горіли, ми бачили. Вони не
хотіли горіти, тікали, він ловив їх і кидав 
у вогонь, так наказав директор.

– Хто такий Бабай? – запитує Ляля.

– Бабай! – нервово відповідає Ліза.

– Не гнівайся, – заспокоює її Оля. – Бабай – сторож і
кочегар за сумісництвом.

Ліза дивиться на Лялині груди.

– Завтра у нас баня. Бабай підглядає, коли ми голі. Валя
сердиться і рве волосся. У неї велике волосся поміж ногами, їй треба митися,
всім треба митися, щоб не було корости. Котів у руки брати не можна… У Валі є
ліфчик, їй няня принесла, вона робила масаж, я не вмію робити масаж, у тебе є
ліфчик? (Торкає Лялю за груди).

Ляля від несподіванки жахається, дивиться на Олю,
посміхається.

– Наступного разу я неодмінно куплю тобі ліфчик. – говорить
Оля.

– Ліфчики різних розмірів. Слід знати який. У мене який?
–Ліза задирає футболку.

Дівчата переглядаються, посміхаються.

Ляля дивиться на Лізу.

– У тебе гарні груди.

– Колі теж подобаються. Я йому показувала один раз. Ми з ним
одружимось, коли виростемо.

– Хіба ви ще не дорослі?

– Дорослі. Але ми ще не виросли.

– І коли це станеться?

– Нам скажуть.

– Хто?

– Директор.

– Чому директор? – Дівчата посміхаються.

У Лізи серйозне, навіть суворе обличчя.

– Він директор…

Дівчата розгублені. Поступаючись, вони погоджуються.

– Твій Коля красивий? – запитує Ляля.

– Ми найкрасивіші тут. Я красива. – Ліза закидає підборіддя
та чекає на відповідну оцінку. Дівчата кивають на згоду.  Він любить тільки мене. Нікого більше не
полюбить!

– Як можна? – підтверджує Оля.

 

Вітер шугає кущами бузку. Ліза стримує руками капелюшка,
вітер задирає їй сукню, під нею кольорові чоловічі труси. Дівчата посміхаються.
Ліза дивиться кудись за дерева, на обличчі 
тривога.

Біля господарських будівель, вздовж цегляної стіни іде
старий горбун в теплому ватнику. Він зупиняється, дивиться на незнайомих
гостей, потім зникає за сараєм з голуб’ятнею на даху.

Ліза продовжує дивитись туди, де зник старий, вона  в оціпенінні, у неї тремтять руки.

Дівчата помічають це. Зрештою, Ліза заспокоюється.

– Це був він? – Запитує Ляля.

Ліза мовчить. Оля обіймає її за плечі.

Ходімо, ти обіцяла показати Лялі Колю.

Ліза зворушується:

– Його видно у вікно, – говорить вона. –  В ізолятор заходить не можна. Не можна. Олі
не можна, Лялі не можна. Можна дивитися. Скоро Колю вилікують. У мене була
короста. Тепер немає. Треба мити руки.

– Безперечно,  –  погоджується Ліза.

Дівчата підходять до цегляної одноповерхової споруди, на
стіні три вікна. Ліза стукає в одне з них. Згодом у вікні  з’являється 
велика кругла голова з маленькими відстовбурченими вушками, коротко
стрижена, обличчя в ластовинні. Побачивши Лізу, обличчя розпливається в щирій
посмішці й малесенькі круглі очі щезають за пухлими щічками. Це Коля, він махає
Лізі рукою і шле повітряний поцілунок, його обличчя приємно зворушене.

– Чухається? – голосно гукає Ліза.

Коля скоса спостерігає за дівчатами.

– Це Олі  подруга
Ляля, – пояснює Ліза.

Коля продовжує оцінювати ситуацію і нарешті киває.

– Треба мити р-р-руки… – говорить Ліза.

Коля показує у вікно долоні.

Оля тихо говоре Лялі:

– Йому скоро двадцять п’ять, скоро вивозитимуть.

– Вивозитимуть?

– Вивозитимуть звідси.

– Куди?

– В притулок для пристарілих.

– Чому для пристарілих, він ще молодий?

– У них не існує проміжних 
закладів. З дитячого будинку – в будинок для пристарілих.

– А як же Ліза?

Оля стинає плечима.

– Лізі двадцять чотири, і потім вони все одно потрапляють до
різних притулків, дівчата проживають окремо.

– Адже вони люблять одне одного. Їх не можна розлучати.

– У них не питають.

– Чому? Вони ж люди.

– Вони інші

– Ну  і що?

– Є правила…

– Про що ти говориш?

Чути голос Лізи:

– Оля привезе жуйку! Тобі з машинкою?

Коля дивиться на гостей, соромиться.

– Йому з машинкою, – говорить Ліза, – він збирає, у нього
багато. –  Коля дивиться на гостей, – Ну
ми пішли, – несподівано говорить Ліза, посилаючи повітряний поцілунок.

Коля здійснює аналогічний жест і посміхається. Ліза іде. Оля
і Ляля прощаються з Колею.

– На  полудник
запізнюватися не можна, може не вистачити чаю. Ще дають коржики.  Коли ти приїдеш? Завтра? – запитує Ліза,
звертаючись до Олі.

– Завтра? – 
дивується  Оля. –  Я думала… Гаразд, завтра, – погоджується
вона.

– Ну я пішла. Запізнюватися не можна. Ідіть.

Ліза обіймає Олю, потім Лялю. Іде, не оглядаючись.

 

Оля і Ляля ідуть вулицею.

– Вони знають? – запитує Ляля.

– Що?

– Ну, що їх 
розлучать?

– Здогадуються. Рано чи пізно це відбувається з ними.

– Це жахливо… Це насилля. 
Дикість якась, так не можна…

– Не всі так вважають.

– До біса, Людина має бути вільною, хоч якою б вона була.

– Можна говорити про це. Говорити легко.

Ляля зупиняється.

– Це не слова. Ми могли б допомогти їм. Чому ні?

– І що ми можемо зробити?

– Їх треба забрати обох.

– Коля нам ніхто, чужа людина. Ми не маємо права.

– Він сирота. Чому б нам не всиновити його.

– У нас нестандартна сім’я, нам не дозволять. Право
виховувати мають традиційні сім’ї – у них скоректована моральність.

– Що?

– Та ну тебе.

Дівчата сміються, потім несподівано цілуються. Чоловік, що
проходить поряд, звертає на них увагу      

– Щось не так? – запитує у нього Ляля, – гадаєте, цілувати
обличчя, на якому за кожною щетинкою ховається мільйон мікробів, гігієнічніше,
ніж бездоганну жіночу шкіру?

Чоловік здивовано оглядається і прискорює ходу.

 

 Величезний кирзовий
чобіт наступає на екран. Чоботи переміщують ноги Бабая. Вони ідуть в густій
траві до дерев’яного сараю, зарослого бур’яном. Біля сараю старий схиляється і
заглядає у вириту під стіною нору. Там у гнізді з соломи сплять сліпі  цуценята. Величезна волохата рука тягнеться
до виводка і витягує з нори  кількох
цуценят, потім з’являється знову і забирає тих, що залишилися. Топчучи траву,
брудні чоботи повертаються назад, поряд погойдується старе поржавіле відро.
Чути, як у ньому скавулять цуценята. Неголене обличчя Бабая. На ньому не знайти
жодних проявів емоцій, хоч скільки б шукали. Здається, шкіра, що обтягує череп,
такої товщини і міцності, що уколи її стальною голкою, та зразу ж зламається.
Вузький лоб, що навис над переніссям, прикриває маленькі, близько посаджені
очі, губи великі, нижня щелепа величезна, все обличчя до очей вкрите цупкою
щетиною, волосся на голові коротко стрижене, єдине місце, не вкрите волоссям –
шкіра навколо очей. На Бабаєві темний ватник, що він не знімає ні взимку, ні
влітку, і дуже схожий в ньому на злодія. За його спиною, тримаючи дистанцію, то
зупиняючись, то несміливо наближаючись, біжить сіра сука, соски якої майже
торкаються землі. Бабай щось бурмоче собі під ніс (слів не розібрати), і голос
його швидше схожий на ричання. Вигляд його зловісний, від кремезного
згорбленого тулуба  віє люттю, а постава
нагадує якогось велетенського дикого звіра. Він наближається до річки. На
стежці, що веде до дерев’яної кладки, зарослої осокою, стоять Ліза і Коля. З
наближенням Бабая вони відступають в траву.

– Дядя, – говорить Ліза, – не треба топить собачок.

Бабай не зупиняється і не звертає уваги.

– Дядя, ми вам коржиків дамо, – знову говорить Ліза і
витягує з кишені покришені коржики.

Бабай зупиняється, простягає руку. Ліза не наважується
підійти. Зрештою, переборюючи страх, вона робить кілька кроків, кладе у
величезну долоню коржики і враз відступає. Бабай засовує коржики в кишеню
ватника і продовжує йти до кладки.

– Дядя Бабай, – знову говорить Ліза.

– Ух! Дурні! – замахується на них Бабай.

Ліза і Коля лякаються його ричання і відбігають.

Бабай виходить га кладку.

– Не топіть собачок, ви не попадете в рай!  –  з
останньою надією кричить Ліза.

Бабай розмахує відром і 
щенята летять у воду. Якийсь час вони тримаються на воді. Бабай
спостерігає, як ті намагаються врятуватись, обличчя його позначило щось схоже
на посмішку, якщо вона буває у великих звірів. Чути, як він тихо ричить. Згодом
на поверхні не залишається жодного цуценяти, і Бабай повертається назад. Біля
води бігає сіра сука, витягуючи морду  і  принюхуючись до вологого повітря ріки. Коли
Бабая вже не видно, Ліза і Коля виходять на кладку. Вони довго дивляться на
темну воду. Потім Коля, заїкаючись, раптом вимовляє:

– У-у-уб’ю… Б-б-бабая… 

 

Чути голос Олі:

За характером своїм ми шукачі. Що ми шукаємо? Нових форм
життя, приміряючи їх до себе. Ми не можемо і не хочемо бути ординарними. Разом
з тим, ми намагаємось бути максимальними споживачами, адже все це більше не
повториться: сонячне проміння, краплі дощу, вранішній туман, роса на траві, все
має бути використано до останньої краплі нашими душами і тілами. Крім того, ми
хочемо і можемо творити добро. Ляля права. Інакше і бути не може. Раз вони
люблять одне одного, ніщо не повинно завадити цьому.

Звучить симфонічний оркестр.

Оля і Ляля сидять в театрі, їхні руки стискають одне одну.

В повітрі дощовий пил. Туманний осінній день. До річки іде
Бабай, в його руці іржаве відро. Позад нього біжить мокра кішка.

В осоці, біля кладки, сховалися Ліза і Коля, у них мокрі
обличчя і відкриті роти, вони не дихають носом, щоб не сопіти.

Бабай виходить на мокру дерев’яну кладку. Ліза і Коля
з’являються зі своєї схованки і тихо навшпиньки наближаються до Бабаєвої спини.
Весь цей час продовжує звучати симфонічна музика, скоріше урочиста, ніж просто
мажорна, скажімо, «Зима» Вівальді чи Романс Шостаковича, та сама, що звучить в
театрі, де знаходяться Оля і Ляля. Бабай дивиться на воду, де ще тримаються на
поверхні сліпі кошенята. Розігнавшись, Ліза і Коля штовхають великого страшного
звіра в спину, і той, не втримуючись, падає у воду. Його накриває хвиля. Ліза і
Коля зі збудженими обличчями дивляться на воду, що проковтнула Бабая.
Несподівано вода закипає і на поверхні з’являється страшне неголене обличчя.
Бабай незграбно пливе до кладки і хапається за її мокрі дошки. Ліза і Коля  з майже божевільними  від страху і ненависті обличчями несамовито
б’ють ногами по величезним волохатим пальцям. З грудей Бабая виривається глухе
ричання, його пальці розбиті до крові, мало-помалу вони слабнуть, важкий
намоклий ватник тягне його під воду, і скоро ріка остаточно проковтує його.
Скрипки та віолончелі на сцені театру продовжують урочисто звучати. Оля і Ляля
в сутінках зали. Ліза і Коля з розпашілими обличчями. Вони важко дихають.
Останній музичний акорд. Аплодисменти. Оля, 
Ляля і вся зала театру піднімаються зі своїх місць. Загальна овація.
Овація лунає кілька секунд, потім поступово стихає. Задумані обличчя Лізи і
Колі. Вони дивляться на темну воду ріки. Потім Ліза повертається до Колі і
цілує його в губи. Щоки Колі розпливаються в посмішці і його маленьких
простодушних очей практично не видно. Оля і Ляля виходять з театру. Ідуть
нічною вулицею.

Голос Олі:

– Високе мистецтво зворушує, збуджує, надихає, а головне,
воно приносить свої позитивні результати.

На кладці стоять Ліза і Коля, вони тримаються за руки, у них
натхненні обличчя. Далеко за річкою сідає сонце. Продовжує звучати голос Олі:

– Якби наша свідомість чітко розмежовувала сенс і  спосіб буття, природний відбір контролювався
б найкращою частиною людства, і тоді до тріумфу гармонії один крок. Можна жити
ще простіше, ще щасливіше…

 

м. Новомиргород на
Кіровоградщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!