Геник ходив до
школи доти, доки ноги вміщалися під партою, а як перестали вміщатися, мама й
каже:
– Генику-Генику,
нащо тобі, Генику, та школа? Ти вже з неї виріс. Он який дядяша вимахав.
Кеньдюх, як шанька – їси за шістьох, то пора хоч за одного робити.
Геник аж
засміявся від радості, таке почувши. Не те, щоб Геник не хотів у школу ходити.
Хотів. Усі ж кудись щоранку йдуть: люди – на роботу, діти – у школу. І він би
ходив, байдуже, що парта в коліна тисне, а чоботи – в пальці, а голод – за
кеньдюх. Терпів би, на дошку дивився б і вчителів слухав, якби не вредні діти.
Усе їм не так: то «прийми ноги» кричать, то слідом біжать – кривляться:
«високий, як тополя, а дурний, як бараболя». А Геник стане та лиш дивиться на
них, дрібненьких, злих, з висоти свого росту та лиш усміхається, бо не знає, що
його робить.
– То чув? Завтра
йду тебе з школи забирати.
Другого дня по
цім рішенні пішла мама з Геником до школи й каже директорові:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Випустіть мого
Геника зі школи досрочно. Він вже на колгоспника вивчився. Дайте якусь справку
та й ми підемо.
Вчителі не
перечили мамі, лиш сумно зітхали, поглядаючи жалісно на Геника. А Генику хоч би
що, стоїть, усміхається радісно з-під стелі.
– Нам вже й самим
шкода дивитися, як він, бідний, сидить, скорчившись у три погибелі, на задній
парті, а ноги – коло дошки, – оце й все, що сказав про Геникову науку директор.
Лиш фізрук Іван Федотович не хотів прощатися з Геником, все об поли руками
ляскав та приказував:
– Генику-Генику!
З ким же ж я тепер у волейбол буду грати!
– А я буду
приходити на фізкультуру, – пообіцяв Геник, щасливий, що хоч одна душа у школі
за ним жаліє.
І приходив би,
якби не вредні діти. Тож часом здалеку дивився, як вони бігають по
спортмайданчику та ніяк в кошик на стовпі м’ячем не можуть попасти, а Іван
Федотович об поли ляскає та свистить у свисток.
Вернувшись
додому, мама поклала написану директором довідку про закінчення школи Геником у
його метрику, сховала в скриню і каже:
– Ну от, Генику,
ти й вивчився. Тепер будеш робити по спеціальності. Колгоспним торбарем. Тож
бери отой мішок кропив’яний здоровенний з-під бараболі, я його витріпала, та
йди в поля. Отако – попаски-попаски, сам щось скубнеш і свиням принесеш. А то
скоро хлів рознесуть.
Геник і раніше,
скільки себе пам’ятає, ходив у поля, але з маленькою торбою. А от тепер,
виходить, вивчився й на великий кропив’яний мішок.
Тож засміявшись,
щасливий, що мама його похвалила, взяв мішок і пішов стежкою за городи. Геник
маму слухав. Трохи побоювався, але більше любив. Бо мама його любила. І жаліла.
Коли приходили чужі люди забирати кудись його, мама вигнала їх з хати. А тітку
Степаню – з подвір’я, коли та прийшла маму лякати:
– Віддай його в
патронат, бо він росте, буяє, а скоро буйним стане, ще бити тебе буде, або, як
от люди розказують, в М’якоході було: убив!
– Марш звідси! І
щоб я тебе більше не бачила на свому обійсті! – закричала мама страшно на тітку
Степаню, аж Геник злякався, як та пішла, сказала Геникові строго, хоч сльози
текли річками з очей:
– Чув?! Будь
смирний! Добрий будь, не здумай битися чи людей бити, бо тебе уб’ють або викличуть
міліцію і в тюрму запроторять!
Геник не розумів,
чого він мав бити маму чи битися з людьми, коли йому й без них добре. Тож
бувало ще й сонце не зблисне з-за лісу колгоспного, ще й риба не скинеться в
колгоспнім ставку, і не підпадьомкне перепілка на ланах колгоспних, як Геник
прокидався, брав мішок під пахву і, похитуючись, як тичина на вітрі, ішов туди,
де йому було гарно і вільно, ніщо не дошкуляло, не сердило і ситий був, бо знав
краще за голову колгоспу, що де росте й дозріває. У лісосмугах родили рясно
черешні та шовковиця, у садку – яблука й груші, на горбах над річкою – солодкий
горох, у долині – огірки з помідорами, під лісом – кавуни, а коло цвинтаря –
морква. Тамувала голод, що вічно терзав Геників кеньдюх, і кукурудза, і в
стеблах і в качанах молоденьких. Отак, попаски, попаски й наїдався Геник від
пуза. Не треба було мамі й вечерю варити. Та, про себе дбаючи, не забував
Геник, що вдома їсти хочуть і свині, і кури, і коза Манька. Тож під вечір
брався за роботу: напихав у мішок усе, що під руку траплялося, і залягав у
лісосмузі чи десь у корчах, бо мама наказувала:
– Як мішка будеш
перти, то трохи оглядайся, та ховайся, як побачиш, що з начальства хтось їде. А
краще всього, вертайся поночі. А то зловлять, будуть бити або оштрафують. А в
мами грошей нема.
Але Геника ніхто
не ловив, хоч його двометрову фігуру з горбом-мішком за плечима важко було не
помітити на рідних колгоспних просторах навіть при місяці. Жаліли Геника і маму
його бідолашну, що не могла кінці з кінцями звести, і люди, й начальство. Слава
Богу, на ту пору в колгоспі стало легше жити, та й Брежнєв, прийшовши до влади,
попустив трохи: не гасали полями на конях об’їждчики, ніхто не ловив жінок по
дорозі додому, не витрушував з торб колоски, тим більше не судив і не садив, як
за Сталіна, та й податками не морив, як за Хрущова. Тож, відчувши волю, народ
кинувся повертати собі колись експропрійоване державою. Хто – машинами, хто –
тракторами, а хто – торбами. Брежнєв став першим радянським царем, кого народ
простий, трохи відживши, справді полюбив. І найбільше за те, що «сам крав, і
людям давав». І Геникові теж, бо він теж – радянська людина і їсти хоче.
Тож виходило, що
лякала мама Геника радше за звичкою і про всяк випадок, бо хто його зна, як
воно повернеться: сьогодні – так, а завтра – інак. Москва – далеко, Бог –
високо… Геник же, нічого того не знаючи, маму слухав: вертав додому потемки. І
мама, зачувши його важкі кроки, натужне дихання, бігла назустріч, відчиняла
ворота, тихенько тішилась та хвалила Геника:
– Ого! Ну й
припер! Тракторний причеп! Ото молодець! Куди тому Яшці з його полуторкою чи
Денисові – з комбайном!
Геник теж
тішився, тихенько сміявся, згадуючи, що мама ним недавно перед людьми
похвалялася, чув, як казала тітці Степані:
– Мій Геника
невчений вартий усіх вчених, по школах товчених.
Але мама не довго
тішилась Геником – взяла раптом і вмерла. Одного осіннього вечора, коли
повернувся з поля з мішком кукурудзи, вона не вийшла відчинити ворота і Геник
стривожився, і щось обірвалось в його середині. Кинувши мішок у хлів, відчинив
двері у темну хату і при світлі місяця побачив маму – вона лежала на долівці
перед самим порогом, видно, бігла його зустрічати.
Геник просидів
біля мами на землі цілу ніч, а як сонце зійшло, пішов до баби Домки,
сповістити, що мама не дихає й не говорить. До тітки Степані, що жила
по-сусідству, боявся йти, щоб вона не подумала, що він маму убив, і не
викликала міліцію, щоб його в тюрму запроторити.
Проте тітка
Степаня, почувши від баби Домки страшну новину, стала голосити, жаліти бідного
Геника і згадувати, як бідна мама ним тішилась. А тоді побігла по кутку кликати
жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову, Гукову Лідку і Надію Пилипівну.
Жінки прийшли і теж стали жаліти Геника.
Навіть голова колгоспу, якого Геник вперше побачив на похороні, жалів. А потім
усім селом маму поховали на цвинтарі, за яким морква росте, і поминки зробили,
і згадували її добрими словами, що роботяща була, все життя на нормах
проробила. А Геникові наказували не журитися, а жити собі далі і, може й,
оженитися, щоб не одиноко йому було.
Геник вдячно
сміявся, але йому було страшно, наче заблукав у нічних полях, і не може дорогу
знайти додому, де його чекає біля воріт мама.
На другий день після смерті мами раптом випав
сніг, прийшла зима і стало життя Геника гірше смерті. Хоч за вікном стояв білий
від першого снігу день, а Геникові було темно і він не знав, що робити і як
жити. У хаті було холодно й порожньо, у полях – теж. Але він все одно брав
мішок і йшов з хати, і блукав непривітними, задубілими полями цілий день і
повертався під вечір з кількома мерзлими буряками чи картоплинами, в надії, що
все страшне йому приснилося, і мама повернулась із цвинтаря і знов чекає його
коло воріт.
Але мама не
верталася. Часом навідувались баба Домка і тітка Степаня, вчили Геника, як
розпалювати дрова у плиті і варити барабольку на вечерю.
І Геник навчився
палити в плиті і варити усе, чим запасся за літо, а заодно і жити без мами. І
пережив зиму. І не одну. Як хом’як у нірці, чекаючи весни, коли нарешті
зазеленіють поля і він візьме свій кропив’яний мішок і буде ходити і пастися,
аж доки, зморившись, не засне в лісосмузі чи на цвинтарі коло маминої могилки…
Але одного дня
світ мов перевернувся, і люди – як подуріли. Перепинили Геника, як він звично
рано-пораненьку з мішком у поля йшов, кричать:
– Генику, ти
куди? Нема вже колгоспу! І поля колгоспного нема! Поділили! І тобі за городами
трохи вділили. Як не є, а ти таки був колгоспником!
– Колгоспник! –
засміявся Геник. – Я на це вчився!
– Авжеж! –
засміялися й люди, а тітка Степаня зітхнула:
– Генику-Генику!
Ти вже не колгоспник. Ти тепер одноосібник. Здай комусь дужчому за себе
хазяїнові свій наділ в оренду, а сам за ті гроші живи, припіваючи.
Геник нічого не зрозумів, але усміхався,
пам’ятаючи настанову мами бути з людьми завжди смирним і привітним, щоб не били
і в тюрму не запроторили. Тож, усміхаючись, обійшов людей та й пішов собі своєю
дорогою туди, де йому добре і вільно було, і де він усе розумів. У поля.
І знову все було,
як при мамі. А одного разу навіть краще. Бо до Геника під саму хату приїхали
якісь люди на машині, винесли з неї велику коробку, з якої стали діставати
всіляку одежу, яку стали приміряти до Геника, і він сміявся, бо одежа була
якраз на нього, і штани – до кісточок, і сорочки з довгими рукавами. Та
найбільше втішився Геник коричневими черевиками на товстій підошві і на
шнурках. Коли люди поїхали, Геник взувся в них і пішов пройтися полями, уперше
забувши прихопити мішок.
Але скоро і в
полях усе змінилося, і Геник перестав розуміти, чого його тепер люди, свої ж,
сільські, ловлять, все з мішка висипають і кричать, що лиш ще раз побачать на
полі, то ноги переб’ють. А деякі й б’ють. От і Вітка-фермерка, натрапивши на
нього, як він у горосі пасся, видерла мішок з пригорщею стручків і купкою
помідор на дні і пригрозила, що в міліцію здасть.
Гонили Геника із
колгоспного садка, але якісь чужі люди, ще й стріляли. З переляку Геник
сховався в лісосмузі і просидів там до глупої ночі. А як вертався, коло воріт,
на тім місці, де колись мама стрічала, чекала його тітка Степаня. Поблимуючи з
темряви очима, сказала сердито:
– Генику! Я що
тобі сказала, що вже нема колгоспу! І поля вже не колгоспні, а людські! А
людського красти не можна! Ти ж не лазиш по городах, не вибираєш огірки! Отож і
не лазь по полях! Бо вб’ють!
Геник від страху
зіщулився, зігнувся в каблуку і так висів униз головою над низенькою Степанею,
доки та не пожаліла:
– Генику-Генику,
ти не встидайся, кажи нам, сусідам, чого хочеш, ну там поминдорки, чи огірочка,
та й будемо давати, нам не шкода сироті. А на поля не ходи, бо ми їх здали в
оренду чужим людям, і тобі треба було здати свій пай Яроцькому, а він тобі
зерном буде платити. А може й грішми, він чоловік хоч і багатий, але добрий, от
нам дороги обіцяв заасфальтувати, церкву збудувати… Треба буде порадитись з
головою сільради… Бо що ти з тим зерном робити будеш, а за гроші хоч хліба собі
купиш, а то, бідолаха, одну бараболю з буряками їси… Не ходи, бо люди
сердяться, і кажуть, що вже й б’ють тебе. Я ж не ходжу моркву красти в
Яроцького, бо він мені й так її дасть за землю. Так і ти роби. Ти мене
розумієш, Генику? – допитувалась тітка Степаня.
Але Геник з тої
плутаної бесіди лиш одне зрозумів, що не зрозуміє, як це жити і в поля не
ходити. Цілу ніч він не спав – думав, а рано пораненьку взув свої бутси,
стягнув із жердки в комору останній кропив’яний мішок і пішов у поля сумний та
невеселий, наче прощатися.
Ще й сонце з-за
лісу Яроцького не виткнулось, ще й риба не скинулась у ставку Яроцького і
перепілка не встигла підпадьомкнути на ланах Яроцького, а вже в селі Корчуватому
– крик, зойк, лемент:
– Ой, Боо-о-оже!
Геника зловили і б’ють! Які люди чужі! На машинах! І стріляють!
Першою те уздріла
тітка Степаня, коли козу у вишняку на межі припинала пастися, а як уздріла,
обімліла і стежкою полопотіла, ойойойкаючи та за серце хапаючись:
– Ой же ж б’ють!
Ой щось робімо! Бо вб’ють!
А тоді побігла по
кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову, Гукову Лідку і Надію
Пилипівну.
Жінки повибігали на вулицю, а за ними й
чоловіки і діти, питаючи стривожено:
– Хто? Де?
«За що б’ють?» –
не питали, бо всі добре знали, за що бідного Геника б’ють.
– От горе! –
біжить-лементить баба Домка. – А я ж його бачила з півчаса тому! Бачу: іде
стежкою через мій город на поле з мішком. Кажу: Генику, вернись, не йди, бо
битий будеш!
– Я теж його
завертала! Та хіба він чує? – мало не плаче Степаня, відхекуючись.– Це ж на тім
тижні Віта з Михайлом у помідорах зловили. Теж, либонь, поштурхали трохи…
– Тітко, не
говоріть того, чого не знаєте! – Почувши, що її пом’янули, не втрималась,
вискочила з-за високого тину найкращої в селі хати Віта-фермерка. – Ми не били,
хоч варт було! То його, казали люди на базарі, били і в Хащовому, і в
Магдалинівці.
– То він уже по
чужих селах, бідний, ходить?! – сплеснули руками одні.
– А що йому –
розум завадить?! Йде собі полями! – зітхнули другі
– Бо їсти хоче…
Воно ж, бідне, не понімає!… – заступилася Поцілуйчиха…
– Ага! Пожалійте!
Не понімає! Якби він зірвав дві, три і з’їв! А він у мішок пірить! А в мене там
пару кущів тих помідор – ще сама не пробувала! Думаю, що це вони так довго
достигають? Коли не прийду – зелені! Середина літа, а вони зелені! А то в мене
помічники завелися!
– Але ви
дивіться, – переводить мову на інше Стася Жабкова. – Він по городах не ходить!
Лиш по полях!
– Ну, а я що
кажу: не такий він дурний, як ви думаєте! Робити не хоче! А їсти хоче! Мені не
жалко! Але я світа білого не бачу за роботою, обірвала всю середину,
позвоношник звередила, я – з вищою освітою! А він, писати не вміє, а врожай
збирає! Колгоспник!
– Я ж кажу:
думає, що й досі колгосп…
– Ой, дивіться,
везуть! Чи то ведуть! – гукнула Сонька Гукова, котрій зі свого перелазу було
видно вулицю аж до поля.
– А ма-амочко… А
це що таке, лю-ю-юдоньки, за процесія?! – скричала Степаня.
Усі оніміли:
вулицею від поля справді наближалася якась процесія, щось таке, що й по-іншому
не назвеш. Попереду на малій швидкості рухався чорний позашляховик сільського
благодійника Степана Самойловича Яроцького. Того самого, що був головою
райвиконкому, а тепер орендує усі села в районі і їхнє Корчувате разом із
ставком, полями і лісом, а за це обіцяє дорогу до села заасфальтувати і церкву
збудувати.
Але за кермом не
пан Степан, а синок їхній, а з вікон машини якісь парубки веселі визирають. А
за машиною… гойдається, хилитається каланча якась… Хтось високий, з мішком на
голові… А Господи! Так це ж Геник бідолашний! Гупотить важко здоровенними
черевиками, шпортається, а руки обидві вперед виставлені – до машини мотузком
прив’язані!
Порівнявшись з
людьми, машина різко зупинилась, а бідний Геник з розгону наскочив на її крутий
зад і сповз під високі колеса. З машини вискочили круті хлопці, здерли з Геника
мішок і всі ахнули, побачивши його побитого, кров’ю заюшеного.
– Ето ваш? –
спитав синок благодійника, дивлячись на людей з вікна здоровенного
позашляховика так, як на людей не дивляться.
– Наш… –
відказали недружним хором перелякані люди.
– Отвяжітє! –
наказав синок благодійника, і веселі його дружки відв’язали Геника, руки його,
довгі, худі, як гіллячки, безвільно впали поряд з нерухомим тілом.
– Он воровал дині
у мєня на плантациі, – сказав строго синок благодійника.
Люди мовчали.
– Забєрітє! –
наказав синок людям, і додав:
– І так будєт с
каждим вором!
І позашляховик
рвонув з місця і зник за поворотом у другому кінці вулиці.
Людям, дивлячись
на Геника, хотілося кричати, але боялися. Лиш Олько Гук спитав нерішуче:
– Може, в міліцію
подзвонити, а то ще скажуть, що це ми вб…
– Краще покличмо
голову сільради, хай вирішує, – похмуро порадив Жабка Петро. – А от і він!
З-за повороту на своїй «Ниві» вигнався голова
сільради, весь мокрий, схарапуджений, мабуть, син орендаря і до нього заїжджав.
– Та ви що? –
закричав, почувши про міліцію. – Геникові не поможеш! Тай сам винен. А Яроцький
дорогу обіцяв і церкву!.. Так що беріть Геника і несіть у його хату. А ви,
дядьку Петре, і ти, Васю, йдіть яму копати. Коло мами його. А ви, Підлісний з
Кобиляком, збийте домовину, там я пару дощок найшов на старій пилорамі. І
нікому ані пік! А завтра поховаємо, як має бути, по-людськи.
І поїхав.
Людям полегшало.
Лідка винесла рядно, на яке чоловіки переклали бездиханне, легеньке, як висохла
соняшничина, тіло Геника і його важенні бутси. Занесли до хати і положили на
ліжко. А жінки стали журитися, в чому Геника поховати, де взяти такі довгі
штани і сорочку з довгими рукавами, бо в самого Геника ото й тільки одежі було,
що спортивні шаровари латані-перелатані, а тепер ще й подерті.
Вирішили принести хто що має зі своїх
чоловіків, аби тіло прикрити. І розійшлися, зітхаючи, що Господь, нарешті,
змилостивився над бідним сиротою, забрав на небо, і тепер Геникові на Господніх
полях буде краще, ніж на сільських, ніхто його не битиме, а навпаки, може,
янголи між себе візьмуть…
На ранок, лиш
сонце встало з-за лісу Яроцького, сусіди, попоравши худобу хутенько, хто з чим
мав позбігалися до Геникової хати, щоб спорядити останнього колгоспника в
останню дорогу.
Зайшли в хату, а
Геника на ліжку нема! Зазирнули під ліжко – нема. На піч – нема. Під піч –
нема. Не було його ні в холодній хаті, що через сіни, ні в коморі, ні в хліві,
ні в погребі. Лідка Гукова на горище по дверях полізла – нема! Обійшли
подвір’я, город, в криницю Домчину зазирнули, вийшли за городи на поле – нема.
– А може, ті
вернулися та й забрали Геника, щоб сліди замести? А може, ожив і втік із села?
– стали гадати. – От якби так було! І ховати нікого не треба, і совість чиста,
і церкву будемо мати, і дорогу до неї асфальтову!!! А може, ще вернеться?
Походить-походить полями, та й вернеться через день…
Але Геник не
вернувся в село. Ні через день, ні через тиждень. Лиш через місяць, коли вже
всі забули про Геника, натрапила на нього випадково та ж сама Степаня, яка
бігла собі раненько (доки сторожа спить) насмикати моркви з плантацій
Яроцького, та натомість невідомо чого завернула до могилки Геникової мами
подивитися, чи розпорядився голова засипати яму для Геника, щоб туди, не дай
Боже, ніхто не впав. Але яма жовто зіяла в густих бур’янах, а над нею висіла й
гула важка хмара з мух, ґедзів та ос. Степаня відважно розігнала лопухом жалку
хмару, зазирнула в яму і обімліла: з ями на неї дивиться… Геник!..
Того ж дня тлінні
останки нещасного Геника й присипали за наказом голови сільради дядько Петро,
Василь та Підлісний з Кобиляком, прикривши тільки віком від домовини, і то на
три чверті, бо ноги бідолашного Геника у величезних гуманітарних бутсах не
вміщалися під ним.
– Ну от і
поховали останнього колгоспника, – сказав, акуратно підрівнявши лопатою
Геникову могилку, найстарший з чоловіків – Петро. Інші, ввігнавши заступи в
землю, – мовчки закурили. Єдина по похороні жінка – тітка Степаня заплакала, а
знервований останніми подіями в селі голова несподівано для всіх пообіцяв
відспівати Геника з мамою на першій же службі Божій у церкві, яку пообіцяв
звести у їхньому селі благодійник їхній – Степан Самойлович Яроцький.
У відповідь на цю
обіцянку з глибини полів вітер доніс щось схоже на зітхання…