Поліська мудрість Пелагеї

Мені пощастило майже все дитинство і юність
провести поруч з видатною, а, можливо, й геніальною людиною. Та це я усвідомив
значно пізніше. Тоді ж, у 50-60 роки минулого ХХ століття, вона була для мене
просто бабусею, мамою моєї мами Оксани. Моєю рідною бабунею Палажкою, котра
розповідала казки, легенди, всілякі історії, до якої приходили за порадами,
ліками на наш хутір люди з села Згорани і навіть з інших сіл. І яка годувала
мене смачними борщами і ще смачнішою гарбузовою кашею.

Пелагея Тимофіївна Кусько (у дівоцтві Слісар)
(1899–1973) – була звичайною поліською селянкою, напівграмотною, яка все життя
працювала на власному, а після війни й примусової колективізації на колгоспному
полі, збирала ягоди, гриби, лікарські (бабуся казала – помочні) рослини. Вона
була невисокою, тихою, мовчазною, але коли починала говорити… В якійсь казці
з вуст дівчини-красуні вилітають перли-самоцвіти. Такі ж дорогоцінні перли
падали з вуст бабусі Палажки. То були слова, що складалися в прості, але які
образні, цікаві й глибокі думки!

Пізніше я не раз казав: от якби мені тоді
теперішній розум, скільки мудрих думок, історій, казок, поліських міфів,
легенд, почутих від бабусі, я би записав. Та коли почав відтворювати на папері
те, що збереглося у пам’яті, здивовано відзначив – збереглося таки доволі
багато. А потім прийшло й відкриття – збереглося не тільки завдяки пам’яті, а
головне тому, що почуті роздуми, історії, поради були такими, що
запам’ятовувалися легко й надовго. На все життя. Як виявилося, не в одного
мене. А й у багатьох людей, яким пощастило з Палажкою Тимофіївною спілкуватися.
Ба, більше – в тих, кому розповіді передали їхні батьки чи бабусі. Така сила
тих думок. Мабуть, у давнину такі, як Пелагея Кусько, й творили те, що
збереглося в пам’яті нащадків, як усна народна творчість. Як народна мудрість.

Чи не найскептичніше до бабусі й неїних (люблю це
поліське слово) оповідей ставився її чоловік, а мій дід Федір Іванович Кусько
(1900 – 1983). Я не зустрічав пари контрастнішої, ніж дід і бабуся. Дід був
суворий, як у нас казали, нарваний до роботи, не давав спуску й перепочинку ні
собі, ні близьким, і як міг беріг свій хутір. Він єдиний з хуторян (а довкола
Згоран було більше двох десятків хуторів) категорично відмовився переселятися
до села в часи ліквідації хуторів, правдами і неправдами,  навіть підкупами і хабарями (пів свині, сало,
самогон), захищав своє обійстя, аж доки, вже після смерті бабусі, хутір не
з’їла меліорація. Бабусині історії дід називав побрехеньками, і все ж, завважу,
при всій його домашній авторитарності, навіть деспотизмі, нерідко, накричавши
на  бабусю (бабська глупота і т.д.)
робив, як вона радила.

Бабуся Палажка була глибоко віруючою людиною,
щонеділі й на великі й малі свята ходила до церкви в сільський
Свято-Дмитрівський храм, збудований ще 1674 року, один з найдревніших
дерев’яних храмів Волині. Та поряд з вірою (знала напам’ять безліч молитов і
цілі сторінки з Біблії) в ній уживалося язичництво, древні вірування й повір’я,
знання глибинного, здавалося, бозна з яких глибин видобутого фольклору і
правічної народної філософії.

Такою була бабуся Пелагея, мудрість якої я й хочу
передати через почуте колись мною й іншими людьми, вам, поєднавши в деяких
моментах з мудрістю інших моїх земляків-поліщуків.

 

Як треба жити людині?

Я
часто думала – чого дерево росте просто собі, з маленького роблячись великим,
день за днем, рік за роком, на тому ж місці, тико розростаючись в ширину і
увись, аж то того чєсу, який відміряв йому Бог, а людина має відмучитися, з
усіма хворобами, страхами мало не з самого дітоцтва? А потому подумала –  та ж і дерево може зламати та ж людина, і
буря, і вітер його січе, й дощ. І я ни знаю, скіко натерпілася та берізка чи
вільха, перш ніж виросла. Може й людина тако живе?

Б’є
людину, січе, вимочує, шматує і карає?

За що? Я ни знаю. За той гріх, що вона зробила? За гріх
Адама і Єви, як батюшка кажуть? Али ж давно була та Єва. То за що? У мине чєсом
таке ото питання поставало, як дивилася на зірне небо. Тамечки стіко то зірок,
очей Божих. Кажуть, то янголи на нас дивляця. А як дивляця, то хіба ни бачать,
як ме страдаємо, як тєжко робимо, скико то людей пропадає ни за що? Хрищусь і
до Бога звиртаюся – прости, Боже, цеї грішні думки. Али ж воне до голови
лізуть. Ти, Боже, їх дав. І Матір Божа казала: думайте, бо люде. То, кажіця,
батюшка таке про Богородицю казав. І тут в мине душа терпне, тіло німіє од
думки: а може, то я сама таке придумала? Господи, скажи, ци я листочок на твоїм
дереві, ци хто я, просить тибе раба Твоя Палажка.

 

Людина й дерево

Ще
мої бабуся покійні казали, що кожна людина має своє дерево. Я допитувалася – а
яке моє дерево? Бабуся й казали – таке, яке тобі найбільше до душі. Я спитала:
«А як узнати, яке до душі? Мині всіляки дерева подобаються». Бабуся сказали:
«Підростеш – сама зрозумієш. І вибереш».

Чула
я, що людині начебто призначене певне дерево. А я так думаю – душа все ж
відчути повинна – яке. І коли збагнеш – то твоє дерево, сміливо приходь до
нього, гладь, тулися тілом і душею, свої думки йому звіряй. І відчуєш, що тобі
легшає, що тягар, який носила на серці, який ноги, як те кінське путо,
спутував, зник, мовби донизу опустився. Легко стане йти, думати й захочеться
увесь світ пригорнути.

 

Про ласку і добре слово

Не
скупіться на ласку, бо часом людина хоче добре слово сказати, а тут таки згадує
– він ци вона мине обідили колись, ци думає – ич, як вирядилася – яка краля, як
пава шпацірує, хвіст розпустила, а куди б то? Чого я їй маю казати, та за одяг
або вигляд хвалити? Обійдеться! Не обійдеться, кажу я вам, теє слово, як
дерево, що мало спалахнути, зігріти, зітліє, зморщиться, стане обвугленим, а
затим трухлявим. Бо ни сказане було, ни народилося, а мало би радість принести.
А те нисказане слово забирає часточку з вас самих, людина меншає, сама того не
помічає, і їй, гляди, їдне, друге ни вдається. Бо сили нима. Помаліла людина.

 

Дитина

Приходжу
в їдну хату, а там дитина плаче, аж заходиться. А мати гримає: «Чого
розревілася, як тая корова? Ни плач, а то наб’ю». Оте «ни плач, а то наб’ю» ни
раз чути доводилося. Дитина чєсом ще більше плаче, а чєсом зіщулюється, бо ж
мати страх прикликала. За плечима, в мішку незримому той страх сидітиме. А
скажіте-но: «Чого тобі, моє маленьке?» Я було так мамі їхній порадила, а вона:
«Так ни з того, ні з сього ревисько зачала, з доброго дива». Нє, ни буває з
доброго дива, значить, щось засіло в маленькім серденьку. А мо’ воно й каже тим
плачем: «Мамо, я є, а ти мене не помічаєш». Помічайте маленьку дитинку.
Людинку.

А
то я дитинці їхній кажу, на яку мама насварилася: «А ти мамі сонечко подаруй,
вона й усміхнеться й сваріння своє забуде, чого гнівалася». «Як то, каже мала,
сонечко ж на небі, як його подарую мамі?». Я й раджу – підстав ручку, хай
промінчик сяде на неї, а ти його мамі занеси, торкнися, на руку неїну той
промінчик посади, побачиш, що буде. 
Дивиться недовірливо, а тоді відбігає. Другий раз я коло тої хати  йду, а воно вибігає, саме вже як сонечко:
«Бабусю, ви-те правду сказали, помогло, мама мине ще й по голівці погладила».
От бач, кажу, а ти не вірила.

 

Де є Бог

Ни
раз я чула од людей, як на Бога нарікають.
Жаліються: чого ти, Боже, такую долю тєжкую дав, оно в сусіда й хата біліша, і
все вдатніше, а я скіко жили не надриваю, нічогісінько ни виходить. А десь там,
далеко, пани й паничі. Розкошують і їдєть калачі, а наша сим’я чорним хлібом та
бульбою перебивається.

Я кажу чєсом: а Святе Письмо згадайте. Ісус казав, що
шмидше верблюд пройде через вушко голки, ниж багатий до раю втрапить. А мині
кажуть: багаті теї вушка обходять. Мо’ й обходять, тико хто скаже, що там у
нього далі? В душі, серці й житті…

Якщо ж подумати, то хіба людина живе ни в раю? А рай може
бути і в твоїй хаті. Тико посади собі те дерево, з якого райські яблука
збиратимеш. На покуть снопа постав, якого кроме тебе нихто ни може вижати. І
попробуй небо очима погладити, а воно тибе погладить.

Бог живе у траві й у вітрі, у листочку й тому клаптику
неба, що до тибе крізь хмарку дивиться. Говорити з травою і листком – значить,
тоже говорити з Богом.

Батюшка ото до мине: «Чув, Пелагеє, кажете, що Бог
скрізь? А Бог тільки єдин у трьох лицях. На небі він, тому й зветься наш Отець
Небесний».

Я йому сказала: «Отче, я простая жінка, й Вам видніше.
Тико ж так хочиться, аби Бог був і з нами. Од того чогось тепліше стає».

Чула я од старших людей, що посилав Бог свого сина на
землю ни тико тоді, як він Ісусом був. А ще ни раз, щоб людей випробувати. Ни
дарма ж на тих, хто жебрає, в лахмітті ходить, кажуть, що то Божі люди.

Мій старий таких ни любить, кричеть, то ледацюги, нироби.
А я так думаю: хіба пуйшов би жебрати, як міг щось робети? То ж нищєсні люде,
як то тєжко руку простягати. А як би ще міг Бог людину випробувати? Хіба
сріблом-золотом?

Отой Іванька Полапський ходить, копієчку просить. Федько
ни привічає його, то я, якось так виходить, що чую, коле він має на хутір
прийти, копієчку ци там хліба на стежку виношу. Старий каже: «Ти от йому
копійку даєш, а ти йому в очі поглєнь. То ж розумна людина. Хитрий, і таких, як
ти, дурить». Ой ни дурить, чує моє серце.

 

Необхідний відступ

Ще коли ми жили на хуторі, і вже в селі, я час від часу
серед інших мандрівних жебраків, котрі навідувалися до села, бачив Іваньку
Полапського, як його прозивали, бо був родом з сусіднього села Полапи. І
взимку, і влітку ходив у старому суконному пальті, постолах, старій шапці.
Завжди просив-співав: «Подайте Христа ради Іваньці копієчку». Брав справді
тільки копійки, сердився, коли хтось давав паперового рубля чи й пару рублів.
Плакав і казав: «Чого смієшся над Іванькою, хіба ти такий багатий?» Розповідали,
що в юності був контужений на російсько-японській війні і з того часу
жебракував, ходячи від села до села. Потім, приїхавши якось в село, почув я, що
коли Іванька помер, то нібито в старій хаті, до якої час від часу повертався,
знайшли кілька мішків тих монет. Інші казали, що гроші забирала сестра й за них
збудувала хату, а ще ходили чутки, що вийшовши за село, Іванька викидав гроші в
річку чи болото.

Я ж хочу сказати, що після тих дідових слів, переданих
бабусею, я вирішив придивитися до Іваньки. Пам’ятаю, ранньою весною, ще не
зійшов сніг, ми разом з покійним татом різали колоди на дрова. І тут на
подвір’я зайшов Іванька. Мені таки вдалося заглянути йому в вічі. То справді
були розумні світло-сірі очі. Не хитрі, не насторожені, просто очі розумної
людини, які дивилися трохи вивчаюче і начеб… Начеб співчутливо. Я (мені йшов
тоді сімнадцятий рік, якщо не помиляюся) аж здригнувся. І цей погляд лишився в
пам’яті назавше, як і лишилася загадка цього чоловіка. Божого чоловіка, як у
нас казали.

 

Загадковий сивий дід

Іванька Полапський згадується ще й з іншого приводу. На
Поліссі існує легенда про старого-старого, сивого (чи білого) як голуб діда.
Дід той не вельми акуратний, в нього вічно шмарклі течуть, зашудраний
(розпатланий), ходить з костуром, бочком, ледь накульгуючи. Просить копієчку і
пампушечку, хто дає – той знаходить потім під порогом чи біля воріт, або й ще
десь пригоршню, а то й дві золотих чи срібних монет. Якщо ж йому відмовляють,
то  починають в хаті речі пропадати,
хворіє і гине худоба, а то й трапляється пожежа. Можливо, не тільки із
співчуття, а й знаючи цю легенду, Іваньці не відмовляли в копієчці, а то й
годували. Часом діти дражнилися з Іваньки, то він грозився палицею, на яку
спирався, часом якось по-чудернацьки лаявся, а після того  ставав і гірко-гірко плакав. Раз я чув цей
плач і він був дуже схожий на дитячий.

При тому чоловік повторював:

– Обідили, обідили Іваньку.

Це ж казав, якщо хтось зупинявся й питав, чого він плаче?
І ще:

– Обідили, обідили Іваньку, сміються, ни дали копієчку.

Як це поєднати з розумним поглядом, з бесідами про життя,
які він часом заводив з людьми – не знаю.

В легенді ж про старого, сивого й шмаркатого діда,
розповідається, що він, зустрічаючи когось на дорозі (найчастіше найбіднішого),
сміявся і обсипав монетами з латаної-перелатаної торбини, та не «копієчками», а
справді золотими монетами. Часом казав:

– Ти позначений. Мушу обдарити.

Що означали ті слова – ніхто не знав. Позначений долею,
Богом? І на чому та мітка? Може, то Дід-Доля?

 

Відчуття хутора й світу

Бабуся прожила перші неповні 33 роки свого життя в селі
Згорани, наступні 41 рік – на хуторі, на краю лісу, за два кілометри від села,
хуторі, куди 1932 року переселився дід із сім’єю, після дозволу польського
уряду жити на хуторах. За своє життя бабуся була кілька десятків разів у місті
Любомлі, раз у Володимирі-Волинському, ще, згадувала, в молодості на прощу до
Почаєва ходили. Ну і до родичів у сусідні села Полапи, Куснище, Перешпу,
Сильно, Пехи, Положево навідувалася, в основному пішки, рідко на возі. Може й
ще десь була, про те не відаю.

Та тепер, згадуючи почуте від бабусі, від мами й інших
людей про бабусю, я розумію, що проживши головнішу частину свого життя на
поліському хуторі, бабуся Пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж хутора,
як частини чогось невимірно більшого, може світу, а може, й цілого космосу, і
світу в цілому, а чи не найголовніше – людини в цьому світі. Зрештою можна
сказати, що вона мала свій власний космос.

 

Повитуха-бабниця

Бабуся була знаною в селі (і не тільки у своєму) повивальницею  (повитухою). Правда, по-місцевому,
по-поліськи то називалося – бабити. Під цим малося на увазі – приймати пологи,
перерізати пуповину й зав’язувати пупа, здійснювати той магічний обряд,
дійство-з’яву, внаслідок якого людина й з’являється на світ. Ну, а жінку таку
звали бабниця. Знали, що бабниця Палажка не просто приймає пологи, не просто
перерізає пуповину, не просто дає дитинку в руки матері чи кладе їй на груди
теплу й живу істоту, а при цьому промовляє заповітні слова, від яких і дитина перестає
репетувати, налякана першим знайомством із цим незатишним світом, і мати також
швидко приходить до тями і, як казала одна односельчанка, «наче засвічується».

Те, що прочитаєте нижче, я почув частково од бабусі,
частково од мами (на жаль, вже теж покійної), частково від жінки, в якої бабуся
бабила.

Пелагея готувала себе до бабиння. Казала, що передчувала,
кому дитина (знала, до кого покличуть) має з’явитися на світ. Молилася,
постилася і (цікаво й зворушливо) вдягала в ті дні світліший одяг.

Брала з собою на бабницю материнку, любисток, медівник і
траву, яку називала лісниця живуща. Казала, що дух їхній сприяє, аби пологи
були легшими.

Подумки промовляла при появі дитини молитву, в якій
жінка, що передавала слова: «Зроби, матінко Божа, цеє дитятко цвіточком, який
вбирає сонце, росу і дух Божий невловимий».

Матері казала: «Дитя перші три-штири мінути ваші думки
чує. У світ з собою візьме. То перша блискавка, що їй путь осіяє».

– Мені теє слова здавалися дивними, якимись зумисними, а
потому пойняла, що тітка Палажка знала щось таке, що нам не було дано, – то
слова жінки, що у неї бабила бабуся.

Зараз я міркую про велику силу думки, а отже підсвідомого
в житті. Бабуся це відчувала, знала про це? І згадую біблійне: «Всіляке таємне
стане явним». І далі бабусі Пелагеї: «Ти ще тільки зле подумала, а вже гаддя в
лісі заворушилося».

Чи не тому вона твердила, що такі важливі перші хвилини в
житті людини, перші слова, звернуті до маленької істоти, перші речі, які має
робити жінка, звівшись на ноги після пологів:

– Подивися, ци хата заметена, як ни була, попроси, хай
хтось теє зробить;

– Глєнь у вікно, навіть, як вечір ци ніч надворі, шукай
зірку або квітку;

– Зведи очі до образу Божого;

– Подєкуй матері, що тебе народила;

– Душа дитяти, що в хрещенні з’явиться, за тобою слідкує.

Звісно, тепер пологи приймають професіонали-лікарі, але
чи не зводиться все до механічного сказати б процесу? Може тому, що немає душі,
духовності, в акті появи нової людини так багато травм, каліцтв, народжуються
діти з вадами, що впливає на все подальше життя?

І нарешті ще один момент. Бабуся розповідала, що було
кілька випадків, коли народжувалися мертві діти. Точніше, не мертві, а ті, що
не закричали одразу, не подали ознак життя. Одним з таких був автор цих рядків.
Коли в мами пізнього осіннього вечора розпочалися перейми, тато був відряджений
з нашого Кусого хутора в село. Бо за традицією, приймати пологи могла й мати
породіллі чи сестра, а от бабити, проводити завершальну частину дійства могла
тільки спеціально запрошена бабниця – жінка з іншої сім’ї. І тато поночі
почимчикував у село, до нашої родички баби Наталки. Потім з гумором розповідав,
як кілька разів потрапляв у болотяні пастки, як поспіхом з кладки зісковзнувся,
ото ж прийшов у Кузли, куток, де жила баба Наталка, геть із замоченими ногами.
Назад йшли удвох, а що ніч була темна, хмарна, до того ж вітряна, то хоч стежки
були знайомі (від хутора до села – два кілометри), то теж обоє позамочувалися.
Баба Наталка встигла на той час, як пологи вже почалися. Обоє й приймали дитя,
яке не закричало.

–
Господи, мертве, – зойкнула породілля, моя мама Оксана.

–
Без паніки, – наказала баба Наталка.

І
обоє бабусь (а їм тоді тільки трохи за п’ятдесят перейшло) взялися, кажучи
по-сучасному, масажувати груди, серце новонародженого, а бабуся Палажка вдихати
повітря через ротик. І хлопець зарепетував, розриваючи повітря й ті хвилини, що
поздавалися мамі вічністю.

Мені
здається, я бачу, як стоять коло дерев’яного ліжка двоє жінок, що боролися за
моє життя – статна красуня бабуся Наталка і невеличка, та завжди мовби сповнена
якимось незримим сяйвом, бабуся Палажка. Царство їй небесне й велика подяка.

Бабуся
згадувала ще одні такі пологи, коли – тепер вже дівчинка – не закричала одразу.
І вона теж масажувала, дихала в рота. І вже охопив відчай, поклала поруч себе,
щоб передихнути. Й тут почула слабенький поштовх, як виявилося, то ворухнула
ніжкою новонароджена.

–
Молода я тоді була бабниця, чуть з ума не зійшла од розпачу, – згадувала
бабуся. – А як побачила – заворушилося дитєтко – світ раптом посвітлішав. І
дитє ни заплакало, а заспівало, так мині здалося.

–
А як заболіє маленьке дитєтко, тре матері перейти дві стежки, що разом
сходяться, і сказати: «Матінко Божа, що всі стежки знаєш, подаруй отую їдну
моїй дитині, вона ще її не сходила, ще ни ступала, ніжками ни зігрівала. Ни
пошкодуй, Матінко, свеї стежки, ни забирай дитєтко нихожене, ниспіване,
ниголублене. Хай летять болесті на штири волості й за вітром розвіються, прошу
тибе, Богородице, як би за сина свого, то чув усей світ, а я тибе прошу, милостива,
почути. Амінь.»

 

Два сонця, два корені, дві гілки

Ставлення
до батьків, до пам’яті предків, до родових традицій посідало особливе місце у
світогляді й системі моральних цінностей бабусі Пелагеї.

Запам’яталося, з якою особливою, сказати б зворушливою, ніжністю
вона ставилася до своєї мами Пріськи. Її мама, а моя прабабуся прожила довге
життя й померла на 96 році. Була вона за моєї пам’яті теж тихою й мовчазною,
доброю до нас, правнуків, аж до останніх літ земного буття дуже працьовитою,
лише в останнє п’ятиріччя, вже за дев’яносто, страждала тим, що тепер називають
хворобою Альцгеймера – поступовою втратою пам’яті. Мене, вже підлітка на той
час, дивувало й навіть лякало, коли прабабуся, як я приходив з села на хутір,
питала: «А чий же ти будеш, хлопчику? А як тибе звати? А хто твоя мати,
дитинко?» Бабуся в таких випадках казала:

–
Не дивуйся, Володьку, бабина пам’ять у вирій полетіла швидше за неї. Пташки
тоже чєсом летять і ни вертаюця.

Пам’ять
як птах, що летить і приносить у дзьобі поживу для людини, цей образ, на мій
погляд, один з найбільш вражаючих серед багатого на образи, часом вельми
парадоксальні, мислення бабусі Пелагеї.

А
ось її думки щодо роду:

Хто
свій рід ни памнятає, того стежка у світ не пускає.

Хто
свій рід ни памнятає – в того й колодязь усихає.

Рід
як велике дерево.

Скіко
памнять про рід – такий широкий світ.

Якось
я почув од бабусі:

–
Мати і батько – два сонця, два корені, дві гілки.

Вона
пояснила:

–
Всяко буває. І мати з батьком часом злі й несправедливі. Тико ж сонце тоже за
хмару ховається, а чєсом і затменіє лучається. Тико ж того ни перестає гріти?
Чого світло навіть у хмарний день? Бо десь там сонце. От вирушиш у світ, батько
й мати всеодно тибе гріти будуть.

І
далі:

–
Людина ни сама по собі, а з родовим корінням. Як дерево ни росте без кореня –
так і людина. Два найбільших корені – то батько й мати. І крила, як птахи –
два. Бо батько уму навчить, а мати – серцю, котре ни тико з лівого боку в
людини, а там, де серце серце й чує – своє й чуже.

Оте
«де серце серце чує» врізалося у пам’ять.

Шаноба
до тих, хто дав тобі життя, казала бабуся, то не тільки те, як ти їх слухаєшся.
То те, що ти про них у душі носиш, відсіюючи полову злості, щоб лишились зерна
любові.

Суха
пам’ять – ще один вражаючий образ пам’яті, пам’яті, де живе тільки злість,
прикрощі, яких тобі завдали.

Така
пам’ять, вчила бабуся, ніколи нічим добрим не проросте, особливо на ближніх, на
твоїх дітях, що з того ж кореня пішли.

Суха,
зла пам’ять – не родить.

Вона
може ожити, як всохле дерево, на якім раптом пагінець з’являється. Він житиме,
а от дерево – ні.

Особливо
небезпечна суха пам’ять щодо батьків, казала бабуся.

Згодом
я почув знамениту легенду про сина, якому його кохана, аби довів свою любов,
наказала принести материнське серце. Й коли він вирізав серце й ніс до жорстокої
коханої, то спіткнувся і впав, а серце, що покотилося по землі, спитало: «Ти не
забився, синку? Тобі не боляче?»

Я
згадав, що подібне чув і од бабусі.

Притча
від бабусі Пелагеї звучала так:

–
Полюбив раз хлопець дівчину, вдатну та гарну, тико вельми примхливу та серцем
нидобру. І раз сказала: «Докажи, що любиш. Принеси те, що тобі у твоїй матері
найдорожче».

Задумався
хлопець. Ласка материна дорога, любов, те, як вона усміхається. Вся вона. А що
найдорожче? І подумав: усе, що мені дороге, породило мамине серце. Коли мати
спала, вийняв з неї серце й поніс коханій. Тико йдучи побачив, як небо
потемніло. Темно-темно стало. З переляку упустив мамине серце.

А
воно покотилось, викотилося на небо й стало замість сонця світити. Заплакав
хлопець і назад вернувся. А там коло порога щось гарєче лежить.

–
Пусти мене, хлопче, – каже, – я буду твоїй матусі замість серця.

Мені
здається, суть цієї історії – притчі чи легенди – в тому, що без матерів, без
їхньої любові й любові до них не може існувати світ. Як і без сонця.

Пам’ятаю,
ще бабця казала, що гріх зобижати сироту, лишати без доброго слова.

Що
яка б людина не була невдатна в житті, ціну їй не складеш. Нещасні діти,
матір’ю недолюблені. Нещасна матір, яку діти забувають, як одиноке дерево серед
поля, на якім нічого не росте.

І
ще одна коротка притча. Виглядала й виглядала мати сина, що в світи далекі
подався. Геть зістарилася. Нарешті син приїхав. На золотій бричці, з
жінкою-панею. Повно добра всякого навіз.

–
То все вам, мамо, – каже.

–
Чую ніби знакомий голос, – одказує мати. – Тико ж никого коло брички ни бачу.
Повна бричка, тико без хазяїна.

 

***

Книжка «Із
сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» готується до друку у видавництві
«Клуб сімейного дозвілля». У ній читач знайде також прислів’я і приказки, молитви,
замовляння,  рецепти народної медицини,
оригінальне трактування снів і погодних прикмет, життєві поради  й роздуми,  
поліські обереги, казки, міфи і легенди від простої, але мудрої жінки
Пелагеї Кусько.