“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
Завершено цьогорічний Всеукраїнський літературний конкурс малих прозових форм ім. В. Стефаника.
Насамперед – велика подяка пані Марії Вайно і всім, хто причетний до його організації й проведення. Цей конкурс – не лише прояв нашої поваги до генія української і світової літератури, а й можливість для творчого самовираження і самореалізації для наших обдарованих сучасників, як молоді, так і людей старшого віку.
Адже, чим більше подібних ініціатив, тим більше в нас надій і сподівань, що поле літератури буде засіватися й надалі, незважаючи на сьогочасні драматичні виклики і випробування для нації і держави. Буде засіватися густо і щільно, а що зерно не завжди добірне, – так то вже така природа мистецтва слова. Талант – явище ексклюзивне і дорогоцінне.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, буквально кілька слів про нинішній конкурс.
Добре те, що творів цього року дуже багато. Можливо, найбільше за цих кілька років, відколи конкурс триває. Також треба відзначити, що до числа кращих, на мою думку, слід віднести певну кількість цих творів, з-поміж яких нема яскравого лідера чи лідерів. Маємо таке своєрідне «плато», на якому розмістилися найцікавіші автори зі своїми творами. Переважно всі члени журі й відзначили саме ці твори.
Проте мушу сказати й кілька гірких слів. Оцінюючи той чи той твір, завжди стараюсь бути чесним, адже – «люби, Боже, правду…»
У мене склалося враження, що більшість авторів начиталися «народницької» етнографічної літератури і не розуміють, у чому насправді таїна справжньої літератури. Літератури, багатої на внутрішню силу, на внутрішню потужну енергетику. Літератури Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Григора Тютюнника, Василя Портяка…
Навпаки – у більшості все прісно, одновимірно, убого. Штучні сюжети, поверхнева описовість, лінійність, нерозуміння місії літератури. Зовсім небагато текстів, які мають власне стосунок до Стефаника: малюнок в глибині, інтрига, підтекст, внутрішня напруга, психологізм, увага до деталей, експресія… Отой знаменитий хемінгуеєвський «айсберг», за яким його лише одна восьма видніється над водою, а решта захована в глибині…
Переважно, на жаль, плоска одновимірна лінійність, профанація, претензійність і кучеряві псевдокрасивості, інфантильність, висмоктані сюжети, тексти ні про що, спекулятивні тексти про теперішню війну – штучні, надумані, в стилі совєцьких фільмів про війну, хоча, можливо, ці автори їх ніколи й не бачили. Дехто взявся експлуатувати ще одну «модну» тему – ЛГБТ. Чомусь немало творів про старших людей, про бабусь, котрі доживають віка. Це, певно, ознака якоїсь ностальгії за старими довоєнними часами, така собі інфантильна ідилія молодих авторів.
Здається, переважна більшість авторів не розуміють, у чому призначення літератури.
Але повторюсь: з-поміж творів, представлених на конкурс, є доволі сильні тексти. Їхні автори, ймовірно, продовжать свій шлях у літературі. Кращі з цих творів відзначило журі, і окремі з них друкуються на сторінках «Української літературної газети».
При цьому варто повідомити, що особливу відзнаку – річну передплату «Української літературної газети» – отримала Анна Самусь за психологічну новелу «Зимно».
Михайло Сидоржевський,
голова журі конкурсу
Ольга Глапшун. «Гонір»
(новела)
– Фист не слухай, шо ме’ говорити. Наймивсі-не наймивсі, аби зачепивсі. Нема роботів тепер ніц! – мати хвилювалася, і було її шкода. – Маєш вітців характир. Кимиш, як з останної роботи навіть гроші свої не забрав! І шо з їго гонору? Заслаб, шо уже й не віходили’смо.
– Совість чисту мав, мамо. Памніть добру лишив по собі, – натужно усміхнулася. – Добре. Йкос’ буде.
Ось і садиба, де має «найматисі».
Подзвонила. Високі ковані ворота відчинилися.
Господар, середнього віку чоловік непримітної зовнішності, привітно усміхався:
– Не думав зустріти серед тутешніх, хто володів би кількома іноземними. Маю великі плани: цей край повинен бути відомий усьому світу! Потрібна потужна реклама. Це немалі гроші, але вже стільки вклав їх, тяжко зароблених. Та, як сказав би Паніковський, неважливо, як хто заробив свій перший мільйон.
– Паніковський казав інакше, а фраза «Не питайте, як я заробив свій перший мільйон» належить Генрі Форду, – усміхнулася жінка.
– Бачу, нам буде про що поговорити, – промовив з помітним здивуванням.
Вони вийшли з «палацу».
– Без зайвої скромності скажу, що дав роботу багатьом місцевим. Зверніть увагу на різьблені скульптури – вони фантастичні! Я знайшов майстра в глухому селі, сидів у дома «без гачий», як у вас кажуть, – чоловік зайшовся сміхом з власного дотепу.
І справді, жінка помітила по всьому обійстю неймовірні фігури птахів, звірів, людей.
– В мене він має все необхідне, навіть живе тут, щоб не гаяти час на дорогу. Там далі є будівля для працівників.
Вони підійшли до рекламного щита.
– Ось зазначено про ексклюзивні Іванові скульптури.
– А чому нема прізвища? Такий майстер заслуговує на визнання.
– Повірте, він і частки такого життя не міг уявити! Його вбога халупа була завалена дерев’яними цурупалками, і за щастя, коли з’являлися сувенірники та забирали його струганину за копійки.
Ще якийсь час господар показував різні закутки, розкриваючи перспективи свого задуму:
– Я націлений насамперед на іноземних гостей – люблю масштабність. Тому ви для мене знахідка, бо гарних екскурсоводів, навіть однією мовою, знайти важко. Така сума влаштує? – чоловік раптом витягнув з кишені ручку, записник і почав виводити на чистому аркуші цифри. – Звичайно, ваша робота стільки не заслуговуватиме, бо екскурсій буде не так багато, але, думаю, підкинете ідей для реклами, чи в будинку допомога знадобиться.
Сума вразила. В голові миттю промайнула думка: скільки дірок можна залатати одним махом… Більше їй ще не пропонували і не запропонують…
– Якщо я не заслуговуватиму цих грошей, то навіщо ви мені їх пропонуєте? Як я повинна почуватися після цього?
– Напевне, задоволено, – чоловік примружив очі. – Вам потрібна ця робота, гроші…
– Думаю, мені краще відмовитися, – усміхнулася вона. – Дякую за ваш час.
– Ви повернетеся, – крикнув господар їй услід, – і я вас прийму! Я не гоноровий, як тут кажуть, – і він якось театрально засміявся.
«А я – так, – подумала жінка, і на її обличчі з’явилася гірка посмішка. – І якого дідька він ту суму на папері писав? Поруч же нікого не було…»
Ксенія Ковальська (Світлана Шейкіна). «Баба за дверима»
(новела)
Дивлюсь у вікно потяга, мені гірко. Якби ж то повернути час… Я б слухала розповіді бабусі про село, город, царя, про все. Вона хотіла розповісти.
* * *
Cтоїмо з онукою в очікуванні зеленого світла, нам у кафе за рогом. Дочка з родиною оселилися у цьому місті недавно. Винайняли велику квартиру, тиждень гостюю. Завтра вже додому.
– Завжди шкода часу, згаяного на світлофорах, – кажу онуці.
– Чому? Це ж недовго, – дивується вона.
– Недовго, проте якщо підсумувати, то тих хвилин, що стають годинами, буде багато. Чекаєш хоч на ногах, хоч в машині – не суттєво. А час іде.
– І що?
– Та нічо. Життя тане, а ти стоїш і тупо чекаєш.
– Але інакше можна під машину потрапити, – каже онука.
– Я не про це, – хочу сказати, що час безцінний. Он стільки запланувала, а не встигаю. Сумно. Як попередити онуку про принади марнування часу? – Я про те, що час – то скарб.
Смаколики у вітрині підсвічені й апетитні. Онука замовляє карамельне солоне морозиво і апельсиновий фреш. Я беру зелений чай.
– Знаєш, – кажу їй, – коли я була маленькою і жила взимку у бабусі в селі, вона завжди заварювала липовий цвіт. На подвір’ї росла липа. З боку саду в стовбур вбили великий цвях, на нього чіпляли ключ, йдучи з дому. Ключ був довгий і важкий, в кишеню б не помістився. Один ключ на всю родину. І в селі знали, де чий ключ схований, коли хата порожня.
Онука мовчить.
– Так от. Бабуся сипала у глиняне горня багато цвіту, чай мав насичено-рожевий колір. Я його терпіти не могла. Інколи заварюю собі липовий цвіт, але він ніколи не має такого кольору, як у дитинстві. Не виходить, як у бабусі. Можливо, справа у горнятку. Чи липа була такого сорту, який уже вивівся? Моя версія. А ти який чай любиш? – запитую.
– Я не п’ю чай. Люблю фреш. Ми уже додому, як з’їм морозиво?
– Звісно. Може, хочеш булочку? Зефір?
– Ні, дякую, – в онуки ще кулька морозива у креманці недоторкана.
– А ще бабуся варила узвар. З яблук і грушок. Вона їх сушила трохи в печі, трохи на сонці. А найбільше я любила кисіль із сушених вишень.
– Я знаю про узвар. Ми на Різдво варимо з курагою. Скоро вже додому?
– Так, – я роблю останній ковток, і ми виходимо в мряку.
Вдома онука біжить до комп’ютера і, регочучи, починає спілкуватися з товаришкою. Я мию підлогу в коридорі і бачу, як моє дівчатко сміється і щось показує в екран на миѓах і в зошиті. Зі своєї кімнати дочка голосно нагадує про гурток, і клацають двері.
За тиждень в онуки день народження. Про подарунок я подбала ще вдома, футболку в коти гарно запакувала. Залишилось листівку підписати. На столі в онуки бачила фломастери, намалюю сердечок скільки вийде. Дівчата це люблять. Стіл, вікна, зошити в наклейках. Розписую фломастер на клаптику паперу, ковзаю очима по сторінці розгорнутого записника і мало не зомліваю. Кривими літерами – почерк в онуки поганий – написано: «Блядь, не кричи, баба за дверима».
Варю каву і несу дочці. Її пальці віртуозно літають по клавіатурі, вона ледь повертає голову у мій бік, присуває каву ближче. Дякує. Робота є робота.
– Маєш хвилинку? – запитую, забираючи порожню вранішню чашку. – Дивись, що пише твоя дочка в записнику.
– Ти без дозволу шариш у чужих паперах? А як з приватністю, хоч це і десятирічна дитина? Не чекала від тебе, – дочка вражена.
– Майже одинадцятирічна, – уточнюю.
– Це не принципово.
Уже в дверях чую:
– Гаразд, що там такого страшного ти вичитала?
Я простягаю їй пошарпаний блокнот.
– Ого, коми поставила, за програмою у них якраз зараз коми, – радіє дочка.
Увечері я чую, як вона показує зятю записник, вони розмовляють голосно.
– Нормально, що теща без дозволу шарить у чужих паперах? Диви, манюня коми поставила. З нас «Макдональдс»?
Олександра Гандзюк. «Ти ж пам’ятаєш Володьку?»
(новела)
– Ти ж пам’ятаєш Володьку?
Антоніна випадково налетіла на Вікторію, яка сиділа на лавочці недалеко від дому. На дитячому майданчику гралися діти. Їхні дзвінкі голоси летіли в небо.
– Невже ми не бачилися після випускного? Десять років, як один день! Ти ж пам’ятаєш Володьку? – повторила Антоніна.
Вікторія здригнулася. Чи ж пам’ята-ла вона? Звісно.
Володька незлюбив її зразу, як тільки вона, новенька, переступила поріг їхнього 11-А класу. Невисока й худорлява, вона викликала в нього відчуття зверхності. Він зневажливо посміхнувся, але через мить його обличчя скривила гримаса, коли дівчина наблизилася до його парти, за якою (неписані правила!) сидів сам – визнаний красень, відмінник, спортсмен. І навіть не замислився, яке ще місце може зайняти новенька, адже єдине вільне сидіння було біля нього.
Дівчина незворушно поклала на стілець сумку, витягла з неї зошит, ручку, щоденник. З кожною покладеною на стіл річчю Володьчина лють зростала. Він одним махом скинув усе на підлогу:
– Зі мною сидіти не можна!
– Невже? – усміхнулася новенька. – Хіба ти завжди кусаєшся без намордника? Дивно. На собаку ніби не скидаєшся. Але, сподіваюся, що ти й не невихована свиня – піднімеш мої речі й вдруге не будеш таким неввічливим, бо полетиш слідом за ними.
Набуті роками авторитет і повага тріщали по швах. Скинутого, зрозуміло, піднімати не став. Дівчина, нахиляючись за речами, голосно проказала:
– Такий молодий, а вже ревматизм мучить.
Володьці не вдалося покладене нею на парту скинути вдруге: Вікторія крутнулася і якимось вмілим прийомом викрутила йому правицю з такою силою, що хлопець засичав, мов гусак, повільно осідаючи на землю. Ще секунда – і він вже риє носом підлогу, не маючи змоги, та, зрештою, й не прагнучи підвести голову від сорому. А над ним знущально лунає:
– Хто повзає, той не літає.
І вже його речі метеоритним дощем летять з парти на підлогу під знущальне:
– Зі мною сидіти не можна!
Більше вони не спілкувалися. По закінченні школи бачилися тільки раз. Зустрілися випадково на якомусь заході. Він навіть її не впізнав: роки за кордоном зробили з неї красуню. Носила прізвище колишнього чоловіка. Постійно запрошував до танцю, робив компліменти.
Зголосився провести додому – ніч, зима, слизота.
А на ранок – війна.
– Ти ж пам’ятаєш Володьку? – втретє повторила Антоніна. – Пішов воювати добровольцем. Майже одразу пропав безвісти. Аж тепер встановили особу. Сьогодні ввечері привезуть.
Яке горе батькам – єдиний син. А в нього й дітей не було: дружина зрадила напередодні війни, добре, що встиг розлучитися.
Дурне я спитала. Ви ж ворогували. Де тобі його пам’ятати! Піду. Прости його, Вікторіє, якщо завинив перед тобою: він вже за це перед Богом дав відповідь.
Колишня однокласниця підвелася і поволі почала віддалятися з важкими сумками в руках.
Коли її постать зникла з виду, молода жінка наблизилася до дітей, які гралися в пісочниці, поклала руку на голову маленькому хлопчику півторарічного віку і прошепотіла, ледве тамуючи сльози:
– Володю, синку, пішли татка зустрічати…
Марія Каменська. «Жодного знаку»
(новела)
Вона знає, що у смерті є передвісники й знаки. Вона боїться передвісників смерті. Вона боїться її знаків. Боїться їх більше, ніж самої смерті. Що страшніше: померти чи знати, що хтось помре? Знати, що хтось помре, але не знати, хто саме.
Коли квітне старе алое на підвіконні в старому домі, хтось помирає.
Так їй у дитинстві сказали. Алое заквітло, і помер її дідусь.
Коли на цвинтарі забувають речі, байдуже що – хоч волосинку з голови, хтось помирає.
Мама не пам’ятає, що тоді забула, але помер мамин брат.
Коли з колоди карт витягують пікового туза, хтось помирає. Обов’язково помирає.
Її подруга витягла з колоди карт пікового туза і втратила коханого.
Вона втрачати коханого не хоче. Вона нікого не хоче втрачати.
Вона не купує додому квітів, не ходить на кладовища і не торкається карт. Вона не хоче, щоби хтось помер через неї. Вона вчить молитви, купує ікони і молитвослов. Вона заводить у домі вівтар. Вона молиться Христу, Шиві і Будді. Вона носить у гаманці зображення Ганеші й Діви Марії. Вона готова молитися будь-кому, аби тільки більше нікого не втратити. Не втратити його. Того, про кого молиться щодня і щоночі.
«Спаси і збережи», – шепоче, щойно розплющить очі.
«Спаси і збережи», – промовляє, вимикаючи лампу над ліжком.
«Господи, помилуй», – хреститься, коли проходить повз церкви й собори.
«Всі вищі сили, бережіть його», – повторює без упину.
Вона ходить у церкву. Вона ходить на сповіді. Вона ходить на всі служби, буденні чи святкові. Вона тримає сорокаденні пости.
Вона хоче вірити, що всі будуть живі, що він буде живий. Вона докладає до цього багато зусиль. Жодних квітів, жодних кладовищ, жодних карт. Тільки пости і молитви. Вона хоче заслужити милість. Вона хоче заслужити життя. Собі та іншим. І особливо йому.
«Не забирай його, Боже», – витирає зі щоки сльози, поки тоненька свічечка перетворюється на шматок перекошеного від жару воску.
«А що, як хтось таки помре?» – плаче і гонить страшні думки від себе.
Часом їй здається, якщо хтось помре, вона стане вільною.
Часом їй здається, якщо він помре, вона перестане боятися смерті, перестане озиратися і дрижати. Почне жити.
І одного дня він помирає. Телефоном їй так і кажуть: «Він помер. Сергія більше немає».
А вона ж так просила: «Не забирай».
А вона ж так молила. «Спаси і збережи». А вона ж так благала: «Дай йому янгола-охоронця». Вона ж дотримувалася всіх постів і правил, у всіх традиціях і напрямках. Вона перебирала намистинки на білій вервечці. Вона відмовилася від м’яса. Від усього відмовилася. Але ані Крішна, ані Шива, ані Діва Марія не відгукнулися на її благання. Не врятували.
І жодні алое тоді не цвіли. І ніхто нічого не забував на кладовищі. І давним-давно не витягувалися з колоди карт пікові тузи. І вона не пропустила жодної молитви.
А він помер. Він загинув. Його забрали. Ось так: раз – і немає, як клацнути пальцями.
Смерть перед тим не явила жодного знаку. Не послала жодного передвісника. Смерть просто прийшла.
«Я вільна», – каже вона і ховає молитвослов у шафу.
«Я вільна», – каже вона і розставляє на підвіконні квіти.
«Я вільна», – каже вона і більше не боїться.
Все одно смерть рано чи пізно прийде. Незалежно від неї.
Анна Самусь. «Зимно»
(психологічна новела)
Було темно, холодно, трохи моросило вперемішку зі снігом. Вона йшла слизькими вулицями, тримаючись більш-менш освітлених тротуарів, і натхненно сварилася в месенджері. От чому він не розуміє?..
«Це все не те! Ти просто намагаєшся вгадати, що я хочу почути!»
«Але ти сама казала, що тоді не почула від мене чогось важливого…»
Ну от, він дійсно не розумів.
Тепер це вже не важливо! Насправді вона зовсім не пам’ятала, що хотіла від нього почути. Це було роки тому назад. Відтоді минуло наче два інших життя, а він пише, ніби нічого не змінилось…
«Я не знаю, що ще сказати…» – «Ну то нічого і не кажи. Це ти мені пишеш, це тобі щось потрібно, а я від тебе нічого не чекаю, ок?»
Остаточно розізлившись, вона відірвала погляд від екрана – майже центр, «чотири кути» по-місцевому. Можна завернути навколо кварталу, далі повз зачинені магазини, стоянку, і вже буде її район.
На тому боці вулиці ворушились якісь каламутні тіні – ховали обличчя, чимось обмінювались. Перехрестя попереду блимало світлофорами на безлюдні переходи. Зліва напливав густий морок дворів.
Раптом праворуч якийсь рух. Після телефону вона не могла роздивитись… Хто це так різко рушив у її бік? Хоче вихопити телефон? Тінь перекреслила порожню вулицю і в якусь секунду опинилась просто перед нею.
Який сморід! Це був безхатько або наркоман, або наркоман-безхатько, від нього жахливо тхнуло сечею, травою, немитим тілом, невипраними речами і ще чимось здохлим, затхлим і гнилим, ніби він тримав за пазухою забитого щура. Всі ці запахи обрушились на неї, мов цунамі. І так близько! Його бородате обличчя, темне, брудне, перекошене, виринуло з темряви просто перед нею. Уф! Не встигла навіть відсахнутись…
Наступної миті мерзенний тип різко змінив напрям руху і просто в неї перед носом звернув у двори.
Що це було?
Вона все ще не дихала, рефлекторно ховаючи подих від хвилі смороду, але зробила крок уперед. І наступний. Видихнула і пішла далі. Вдихнула аж на перехресті.
Тільки тоді з’явилися звуки – ніби наново почала чути. В навушниках грало щось драматичне, оркестрове.
Як неприємно! І наче ж була готова до якихось таких ситуацій – вона завжди в принципі готова, мала досвід, – але от зараз все одно не очікувала…
Це все сморід.
Вона повернула, «на автоматі» продовжуючи намічений маршрут. Людей більше не було, тільки машини. Почало сніжити.
«Чому мовчиш? Я щось не те сказав?» – телефон мугикнув і знову підсвітив їй обличчя. Це вона так і тримала його перед собою… Може, той тип думав, що в неї айфон, а побачив дешеву покоцану моторолку – і передумав видирати?
«Сонце, ти все правильно кажеш насправді. Це я просто втомлена і зла. Вибач мені», – і смайлик. Дуже нещасний смайлик, бо їй би просто зараз його обійми…
І нащо вона визвірилась на нього? От завжди її як понесе – не зупинити: дурний характер…
Повідомлення чомусь не доставлялося.
Вона підвела погляд, бо мала переходити дорогу без світлофора, бічну. Подивилася на машину, що саме звертала, заглянула водію в обличчя. Але він наче не бачив її, нагло проїхав, не пропускаючи, не збавляючи швидкість. От гівнюк!
Ще одна машина. Та пропусти ж… Водій подивився крізь неї, повернув, проїхав. Наче ж не так вже й темно біля дороги, чому вони не бачать її?
Може, не бачать, бо її немає? Може, той смердючий тип її насправді вбив? Підрізав чи підстрелив так швидко, що вона не помітила?
Вона вирішила не переходити вулицю і пішла вздовж. Що, якщо вона вже не живе? Просто йде собі в зимній темряві, і більше ніхто її не побачить, ніколи…
Та й добре.
Музика все ще грала, хоча тепер ніби здалеку.
Повідомлення не доставлялося…
Сара Рам (Олександра Потапова). Чат «Сім’я»
(новела)
– Семе, доброго ранку – ти поснідав? У холодильнику був йогурт. Дивилася прогноз погоди, у вас прохолодно. Ти вдягнув куртку? – восьма ранку.
Переглянуто. Без відповіді.
– Ти сердишся?
– Ні, у мене урок математики.
– Вибач, я не змогла вчора приїхати, нараду затримали, на потяг не встигла, вирішила залишитися в готелі.
Переглянуто.
– Мам, все зрозуміло. Я вже звик.
– Ну не сердься – на наступному твоєму матчі я точно буду. З яким рахунком зіграли?
Переглянуто. Без відповіді. Абонент вийшов з мережі.
– Лізо, доброго ранку, люба – як учора контрольна? У тебе все добре, встигла на тренування? Знайшла йогурт у холодильнику на сніданок?
Абонент був у мережі о 5:14 ранку. На годиннику – одинадцята.
– Привіт, мам, я залишилася вдома, голова болить. Контрольна норм. До холодильника ще не дійшла. Тато на тренування вчора підвіз.
– Виміряй температуру. Може, ти захворіла. Щось ще турбує?
– Та ніби ні. Добре, виміряю – абонент вийшов з мережі.
Перша година дня.
– Привіт, люба – як конференція? Як усе пройшло?
– Уявляєш, потяг спізнився на годину, і мені довелося з валізою брати таксі та їхати прямо в конференц-зал. Я була не в собі від люті. На щастя, мою доповідь перенесли, і все пройшло чудово. Мої думки зустріли тепло.
– Я дуже радий! – Я ж казав, що твої розрахунки правильні, ти молодець – вже почуваєшся великим ученим?
– Дякую, любий, ти завжди на моєму боці.
Шоста година вечора.
– Коли будеш вдома?
– Через годину виїжджаю, якщо потяг знову не підведе – але ти чекай мене. Я точно приїду.
– Звичайно, я чекаю, єнотику – я так скучив… цей час тут без тебе тягнеться нестерпно.
– Я теж. Цілую ніжно. Побачимось!
На екрані телефону вискочило повідомлення: «Ваш ліміт з використання чат-бота перевищено».
Він поклав мобільний на стіл і підійшов до комода, де стояла фотографія. Жінка посміхалася, однією рукою обіймала за плече дівчинку років шістнадцяти з довгим пшеничним волоссям і розсипом веснянок на вузькому обличчі, як у матері, іншою притискала перед собою повного хлопчика, майже підлітка, у хокейній формі й з ключкою в руці. Взявши фотографію, він підніс її ближче до обличчя, вже вкотре ретельно вивчаючи кожну деталь. Того дня на обласних змаганнях команда Сема нарешті посіла перше місце.
Відкривши комод, він дістав пляшку віскі й налив собі. Минуло три місяці з того дня. На зворотному шляху автобаном після матчу раптом, наче на слизькому, вантажівка поряд заковзала з боку в бік, розгойдуючи багатотонним причепом, наче гігантським маятником. Удар по їхній машині припав точно у пасажирські двері. Йому не вистачило частки секунди, щоб загальмувати й врятувати їх. Сітроен відкинуло вліво, і той, зробивши передсмертне сальто, уткнувся у розкриту свіжу рану землі носом та завмер у глибокому придорожньому рові.
Живим лишився тільки він.
Взявши мобільний, він зайшов у налаштування чат-бота і купив безлімітну версію.
Марія Гамуля. «Ми»
(новела)
Не пам’ятаю, коли востаннє небо було настільки чистим. Жодної хмаринки. Тільки птахи де-не-де пролітали у своїх важливих справах. У повітрі стояв приємний аромат польових квітів. Земля була тепла. Тиша.
Точно не знаю, скільки хвилин чи годин я лежала, просто дивлячись у небо. Знаю, що достатньо, щоб відчути себе єдиним цілим із цим місцем. Відчути себе його частиною.
Почувши вдалині знайомий велосипедний скрип, я трохи підвела голову. Упевнившись, що то Андрій, вляглася знову і зосередилась на мурашці, що впевнено тягнула якусь гілочку. Легкий вітерець війнув поміж травами. Наче струни, вони зашуміли кожна в своїй тональності.
Андрій залишив велосипед, повільно підійшов і сів поряд, мало не наступивши на працьовиту мурашку. Він зірвав квіточку, покрутив її в руках і ніжно подивився на мене. Його глибокі сині очі сьогодні були трошки сумні. І, здавалось, додалось трохи зморщок. Проте це був той самий Андрій. За трав’яною симфонією я ледве розчула його слова:
– Мені запропонували роботу.
Я нічого не відповіла. Я знала, що це означає. Проте згадати, що саме, не могла. Відволікшись від мурашки, підвелась, поправила свою білу сорочку і сіла зручніше. Прислухалась.
– Завтра їду до міста.
Андрій відкинув пожмакану квітку вбік, провів рукою по русявому волоссю і перевів погляд на землю. З його тону я зрозуміла, що це буде серйозна розмова. Я поклала руку йому на плече.
– Я більше не зможу приходити.
Андрій заплакав. Важкі холодні краплі по черзі котилися з очей і гучно падали на землю. Мені здавалось, що я відчуваю кожен удар власною шкірою.
– Знаєш… Я довго не міг наважитись. Проте сьогодні знайшов твій лист. Той, де ти вперше запросила мене сюди.
Я пам’ятаю той день. Тоді я сховалась поміж трав і спостерігала за тим, як він мене чекає. Він прочекав мене цілу вічність. Але я так і не наважилась вийти до нього. Наступного дня він прийшов знов. Приходив і знов. І знов. І знов…
– Я знав, що ти ховаєшся, – він підняв голову і подивився в те місце, де я завжди сиділа, – але не хотів тебе підганяти. Той день, коли ти вийшла до мене. Ох! Ти наче сяяла. Це був найщасливіший день у моєму житті.
Я посміхнулась. Наче наново відчула на собі його захоплений і щасливий погляд. Андрій більше не плакав. Він перевів на мене очі й подивився так, що я відчула себе зайвою. Чи, може, незручною?
– Ти завжди залишишся у моїх спогадах такою.
Його погляд нагадав мені те, про що я забула: початок весни, перші ракети, окупація, підвал, смерть, багато смертей і військові. Найогидніший солдат, що зайшов до нашого будинку у пошуках провіанту, з кривою усмішкою витягнув мене на двір. Андрій просто дивився на мене тими ж синіми очима, як і зараз. Далі я пам’ятаю тільки темряву, біль і думки про те, що смерть дуже близько.
– Ми маємо йти далі. Окремо.
Я вижила. Та Андрій вже не дивився на мене так, як колись. Відводив погляд. Не торкався мене і не говорив зі мною. Невдовзі після деокупації він виїхав у місто. Забрав усі свої речі й навіть не попрощався.
А ми залишились тут.
– Йди до біса, коханий.
Я озирнулась і не побачила ані Андрія, ані його велосипеда. Тільки небо, поле, птахи та тепла земля. Зараз я була частиною цього світу, що мене прийняв. Провівши рукою по своєму вже величенькому животу, відчула не своє серцебиття. Я заплющила очі. Легкий аромат квітів огорнув нас. Було тихо.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.