Погром

Неймовірно,
але і в радянські часи мені довелось в мініатюрі відчути, що таке погром.

Це було в шкільні роки – тоді нас, учнів трьох дев’ятих
класів, направили з рідного райцентру у міську військову частину на
передармійську підготовку.

 І ось військова
частина, справжній старшина – молодий і енергійний. Він шикує нас, веде в ліс.
Ми розкидаємось на траві, збираючись вислухати уславлені бойові бувальщини. І
першим військово-патріотичним причастям стає антисемітський анекдот у виконанні
старшини.

Я, радянський єврей-комсомолець, піднімаюсь і
демонстративно виходжу. Плутаючись у лісі, добираюсь до табору. Пізніше
виявилось, що по дорозі я подолав якісь важливі стратегічні укріплення.
Подолав, прийшов у свій намет і заснув нервовим сном втікача.

Але хоча пішов я демонстративно, демонстративності моєї,
як і мене самого, ніхто не помітив. Невдовзі сержант зробив перекличку і
оголосив пошуки. Хлопці декілька разів прочесали ліс, повернулись у табір
голодні і злі, і знайшли мене сплячим у наметі.

Увечері до мене підійшов п’яний старшина:

– Тебе что-то не нравится, да ? Тебе не нравится
что-то…

– Да, не нравится!

– Отак от, да? Вот за это вас люди и не лю-ю-бят…–
тягуче стогне старшина.

– Нас люди не любят?! Мы где – в Советском Союзе или в
гитлеровской Германии?!

– Я, значить, не советский?! Ну, теперь тебе… Так что
тебе не нравится, что?!

– Ваши антисемитские анекдоты!

Старшина аж відкидається назад і очманіло дивиться на
мене. Антисемітизм для нього – природна стихія, а хіба риба може не любити
воду, птаха – повітря?

Очманіння проходить і змінюється гримасою болю й огиди, а
з покритих значками грудей знову вилітає стогін:

 – Вот ты как…
Вот за это вас люди и не лю-ю-бят!

 Невдовзі я побачив
старшину біля хлопців з паралельного класу і відчув, що він взявся за діло
по-військовому серйозно.

Друзів у мене було багато, але всі вони кудись зразу ж
зникли. І все ж у таких випадках скривджені світу цього об’єднуються –
хлопець-білорус з незрозумілим прізвищем Драпеза попередив мене: сьогодні вночі
Коля Медведчук влізе в палатку і битиме мене, а заодно і Ігоря – мого
товариша-єврея –  зав’язаним на вузол
рушником.

Погромна звитяжність пробудилася. Я розглядаю Колю
Медведчука і в моїй голові виникає заздрісна літературщина: «Один из тех, кто
выдержал испытание на мужество». Коля невеликого зросту, але широкоплечий, дуже
міцно збудований, руки і ноги мускулясті, коротка сильна шия. І цей моторошний
погляд  спідлоба  – погляд молодого  пітекантропа! О, що б я зараз тільки не
віддав би, щоб бути таким, як він! Отакий хлопець не забиває собі голову
фантазіями, а готовий у будь-який момент, прямо серед білого дня бити, кидатись
камінням, гризти ворога. Сьогодні вночі в намет увірветься зразкова і безжальна
бойова машина!

Час тягнеться нестерпно повільно, росте тривога, образа,
ненависть. Настає вечір, потім ніч.

“Знаете ли вы украинскую ночь? Нет, вы не знаете
украинской ночи!”. Бринить Чумацький шлях, гоголівський місяць ридає в знемозі,
а два жидки з жахом і якимось незрозумілим нетерпінням чекають, поки їм
пообривають пейсики.

Я чомусь таки задрімав тієї ночі, але зразу ж прокинувся
від легкого шарудіння.

 В пітьмі наді мною
виростає кремезна фігура – пітекантроп уже в наметі. Я миттю сповзаю з подушки.
Мене в темряві він не бачить і зразу ж лупить по подушці, не відчуваючи, що
вона пуста. Про всяк випадок я кричу: «А-А-А!» Ще один удар – я знову скрикую.

Єврейська тисячолітня винахідливість – в дії. Медведчук
стрімко опускає зброю національного відродження ще на одного іноплемінника,
який, незважаючи на мої крики, чомусь солодко хропе. Але в темряві месник
втрачає національну орієнтацію і попадає нижче пояса сплячому Валері Морозу.

А Валера Мороз – це вам не єврейський хлопчик, а
українська дитина, вихована на сільськогосподарській праці і парному молоці –
справжній бугай. Він з ревом пораненого циклопа зіскакує і в наметі починається
райцентрівський панкратіон.

Дивні, але логічні співпадіння бувають в житті –
виявляється, Валера мав на Медведчука “зуб” і вже бив його за якісь образи.

– Ти давно всирався в моїх руках?!! – реве розлючений
Валера. – То ти ще й сюди вліз?!!!

Медведчук відбивається і намагається щось пояснити
стосовно “жидів”, але Валері зі сну не до єврейсько-українських відносин – він
затискує голову Медведчука під пахвою і довго, з насолодою б’є в обличчя.
Медведчук плаче і просить відпустити.

– Ні хера, ти должен почуствовать настоящу мужску силу!

 Валера у виховному
екстазі  бере Медведчука за горло і
душить.

– Ой, Валерочка, я вже почуствовав!

– Ето ще не боль!

…Ранок. Валера трохи заспаний. Медведчук повністю запух
і сильно кульгає – на обличчі вираз збещещеного благородства. Ну, а два
єврейчики усіма силами роблять вигляд, що дуже постраждали, але ніяких слідів
цього не  видно. Погром закінчився і
продовження вже не буде – українська душа відвела душу.

Залишаються дрібні антисемітські вправи. Старшина
примушує всіх копати; я, як завжди, коли доходить до фізичної праці, тільки
вдаю, що працюю, і тут же з усіх боків чується:

– Ти бачиш – Іван робить, а жид стоїть!

 – Ти бачиш, які в
Івана руки чорні? Не хочеш копати – їдь у свій Ізраїль!

 – Хлопці, нє, хіба
я на цих жидків вироблю?!

Спочатку я киплю, але несподівано це починає мене все
більше смішити. На мене сиплються гумористичні перли,  я вмираю зо сміху, хлопці це помічають, їм
теж стає смішно – вони вже не зляться, а стараються мене розсмішити і…
сходять з єврейської теми. Ну, а 
Медведчук виглядає і винуватим, і добрим. І видно, що в душі він цілком
нормальний пацан – цей Медведчук!

Приїхавши додому, я все розказав батькові.

– Мне стыдно и противно, – сказав батько, – очень
противно!

  – А что я мог
сделать!

–  Да, ты ничего не
смог, а я бы смог. Сколько раз я говорил тебе – занимайся спортом, качайся!

Наступного дня батько пішов у школу – скаржитись.

Хлопців злегка «проробили».  І їм, і мені було трохи соромно.

Цікаво, що саме з тих часів я спокійно слухаю майже всі
анекдоти про євреїв. Думаю, власне антисемітських анекдотів майже не існує –
все це просто гумор. Лише в анекдотах про погроми я, хоч убий, нічого смішного
не бачу, хоча той погром був ще смішним!

м.Житомир