«Подумки я вже попрощався з життям…»

255

Зі скупих розповідей негероїчного фронтовика (уривок)
З раннього дитинства я любив слухати татові розповіді про війну, й не розумів, чому він так зрідка – і то тільки у відповідь на мої нескінченні умовляння – погоджувався вдаватися до скупих спогадів про ті героїчні часи. Значно більше можна було дізнатися з його розмов із односельцями-фронтовиками, коли хтось із них заходив до нас у неділю – найчастіше в якійсь справі до тата. Зазвичай вони сідали до столу біля вікна наріжної кімнати, заставленого вазонами, мати ставила на стіл скромну закуску та чарки, тато через довгий засклений ґанок ішов у напівтемну «хату велику» – так у селі незмінно називали більшу з кімнат будинку, аналог міської вітальні, – діставав із великого саморобного буфету почату пляшку горілки, і невдовзі починалося найцікавіше – спогади про їхні фронтові дороги.
Я всідався біля другого вікна під крислатим і височенним – під стелю – деревоподібним вазоном, який мати жартома називала пальмою, і затамувавши подих, дослухався до тих розмов. Зазвичай спочатку йшлося про різні справи та події – чи то в нашому селі або в районі, чи на залізниці (тато, почавши після війни молодшим стрілочником, на ту пору вже давно був начальником нашої станції Вадул-Сирет, з якої „годувалася” значна частина села). Та найцікавіше починалося, коли, покінчивши зі справами та перехиливши пару-трійко чарчин, починали нескінченні розмови «про войну» – і про важкі фронтові будні, і про криваві бої, і навіть про жахи концтаборів – декому з сельчан випало сповна скуштувати й того лиха.
На жаль, тато більше любив слухати, аніж розповідати про своє. Тому про його фронтові будні я знав небагато. А про деякі подробиці взагалі дізнавався випадково, до того ж – не від нього. Так, тільки порівняно недавно довідався, що з вересня 1944 року, воюючи на 4-му Українському, він перебував у лавах прославленої за часів Л. І. Брежнєва 18-ї армії, та й то тільки тому, що тато попрохав мене зробити йому до «Удостоверения участника войны» (їх учергове замінили на книжечки нового зразка наприкінці 80-х) обкладинки з поліетилену. Саме зі згаданого посвідчення я вперше й дізнався про те, що на фронті він перебував у 4-му гвардійському полку 2-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії. Коли, здивований, я запитав, чому ж він про це не обмовився жодним словом навіть тоді, коли ця армія разом з її уславленим начальником політвідділу Брежнєвим досягла зеніту слави в керованому ним СРСР, тато спокійно завважив, що тоді, на фронті, він не те що жодного разу не бачив, а навіть не чув про «свого» героїчного начполітвідділу, тож і хвалитися нема чим…
До речі, з їхньою уславленою (двічі Червонопрапорною!) гвардійською дивізією вже наприкінці війни сталася найбільша з можливих для військового з’єднання прикростей: десь у березні-квітні 1945 року, звільняючи Чехосло-ваччину, дивізія втратила свій прапор. І що найбільш образливо – не в бою «із переважаючими силами» ворога, а, як гірко наголошував тато, «по-дурному», через нерозпорядливість власного ж штабу: при передислокуванні дивізії штабна колона відстала від основних сил, і на роздоріжжі німці, виставивши своїх, переодягнених у червоноармійські однострої регулювальників, спрямували її просто в свої «обійми»…
Тато Лукинюк Василь Миколайович (посерединi) - єдине фронтове фото, без дати
Відчайдушні намагання командира дивізії (гвардії полковник Чорний), який одразу ж по отриманні тривожної звістки про цю прикру пригоду сформував мобільний пошуковий загін і сам же його й очолив, знайти та відбити «заблудлий» штаб успіху, на превеликий жаль, не мали. «Не можу, звичайно, поручитися, що все відбувалося саме так, бо я був простим солдатом, – додавав тато, – але саме так оповідалося тоді про це в самій дивізії». Проте до кінця бойових дій дивізію не чіпали – розформували її десь «аж» у серпні 1945-го. Як згадував тато, зганьблену дивізію не лише позбавили гвардійського «доппайка» в харчуванні, а позабирали навіть обмундирування, видавши натомість старе, поношене та вицвіле, лата-не-перелатане…
Особливо гостро мене цікавило, за що саме його було нагороджено тим чи іншим орденом (сподівався – за якийсь дивовижний подвиг) або медаллю, і подивовувався тим, що найбільше тато пишався не так орденами, як двома добряче потертими медалями «За відвагу»: «Це тобі не якісь-то там «За бойові заслуги», які давали усім…»
Досить часто, коли нікого не було вдома, я заходив до завжди прохолодно-посутенілої «хати великої» й знімав із шафи потерту дерев’яну, з товстої нефарбованої фанери валізу, із якою тато повернувся з фронту, і звично витягав із нього заповітну картонну шкатулку. Зі схвильованим калатанням серця відчуваючи на долоні холодну вагу орденів і медалей з потьмянілим металом, потрісканою емаллю та зблідло-витертими стрічками, переглядав нечисленні фронтові фотокартки, перечитував збережені документи на нагороди та невикористані повоєнні пільги, і, згадуючи один за одним усі відомі мені з розповідей епізоди тієї страшної пори, знов і знов переживав їх у своєму серці.
Ба більше – стояв замість тата, заполохано вдивляючись у страхітливу темінь близького лісу, на чатах під Ужгородом, який, як розповідав тато, потім довелося брати вдруге, бо «після того, як вибили німця, наші, натрапивши на знамениті ужгородські півниці, так перепилися, що німці наступної ж ночі тихцем зайшли і, вирізавши силу-силенну людей, без жодного пострілу знову захопили місто»; іншим разом, завмираючи від уже добре чутої неподалік гортанної мови, самотужки вибирався вночі з оточення, що вже замикало своє смертяне коло, «а ті, – журно хитав головою оповідач, – хто залишився в очікуванні наказу своїх командирів, які чкурнули першими, так ніколи більше й не повернулися»; чи повз – «а було то якраз у великодній день 2 травня 45-го» (тато мав чудову пам’ять: мене нерідко вражало, як добре він пам’ятав, якого дня чи бодай у який період – на масницю, перед Великоднем, у пилипівку, на Благовіщення чи після Різдва – відбувалася та чи інша подія, якою була погода, як виглядала місцевість, хто був присутній) – йшли під кулеметним вогнем якимось чеським цвинтарем, коли «взвод, що повинен був вибити звідти німців, не хотів іти вперед без сапера» і т. ін.
Але особливо мене хвилювали випадки, коли тато міг (та що там «міг» – мав!) загинути. «А як же тоді було б зі мною?» – пульсувала тривогою в малечому мозку розпачлива думка, і я не міг знайти відповіді на це, здавалося б, абсурдне – з огляду на те, що я все таки є – запитання. Звичайно, дещо вже стерлося з моєї пам’яті, однак деякі епізоди закарбувалися так, ніби я почув їх лише вчора.
«Було це восени 1944-го, під час звільнення Чопа, – розповідав тато. – Ми саме закінчували робити проходи для піхоти на залізничному переїзді – очистили від протипіхотних і протитанкових мін, поставили дороговкази – коли надійшло повідомлення, що нас викликає комполку, полковник Дружинін. Вже тільки одне це свідчило, що завдання буде серйозним: не часто нам його ставив сам командир. «Наш обоз застряг отут, – Дружинін уперся вказівним пальцем біля якогось села на розстеленій на столі карті, помережаній різними позначками, і на мить затримав палець, даючи можливість нашому комвзоду Челяпіну зорієнтуватись, – бо шосе і підходи там виявилися замінованими. Мені доповіли, що міни там якісь незвичайні, таких нібито ще не бачили. Ваша задача…» Зрозуміло…
Пішли ми туди. Ще нібито й не так пізно було, однак через низькі дощові хмари, що час від часу проривались миршавим холодним дощем, здавалося, ніби вже звечоріло. Старший групи сержант Зінченко залишив нас у якійсь кузні на краю села, а сам пішов з’ясувати, що і як. Повернувся спохмурнілий: «Міни дійсно якісь нові, як розміновуються, невідомо… – відчувалося, що він якось важко, мовби з натугою, добирає слова – нічого доброго це не віщувало. – Але полк чекати не може. Тому на розмінування доведеться йти парами…» Це прозвучало, як вирок – кожен із нас добре знав, чим воно пахне, оте «йти парами»…
За жеребом я потрапив до третьої пари.
Ми передислокувались ближче до замінованої дільниці, і перша пара пішла. Напружено дослухаємось. Невдовзі лунає потужний вибух… Після другого настала й наша черга.
Йдемо, а ноги, мов ватяні – не слухаються, підгинаються від страху. Під-ходимо ближче: на дорозі чорніють три великі свіжі воронки. Напроти ближ-ньої лежить у придорожньому рівчаку перекинутий, понівечений вибухом «студебекер», а від наших попередників і сліду не лишилось. «Давай закуримо, – каже мій напарник Федосєєв, – хапатня нам зараз ні до чого». Хоч він і значно старший за мене – з вигляду, мабуть, на всі сорок потягне – однак і йому, звісно, теж непереливки. Тож як не силкується подолати той смертний страх, однак марно – зуби третяка так і вибивають, так і цокотять…
Залазимо у дальню воронку – там ще відносно сухо – всідаємося. Федосєєв повагом витягає з нагрудної кишені складений клапоть газети, з ватяних штанів – доволі хирлявий кисет, добуває з нього добру пучку нарізаного тютюну й заходиться тремтячими руками неспішно скручувати велику «козячу ніжку». Мені, здається, ще гірше: він бодай якоюсь справою зайнятий. Нарешті кілька разів глибоко затягується й нібито трохи заспокоюється. Сидимо мовчки, а в мозку переляканим птахом б’ється одна-єдина думка, від якої аж серце скніє: ось вона, наша смерть – поряд – і нам її вже ані відсунути, ані відстрочити!
Від того моє тіло наливається таким тягарем, що, здається, ніщо вже не зможе його змусити підвестись. Тим часом веселий вогник, попихкуючи та потріскуючи, невблаганно пожирає залишки самокрутки, а насправді – останні миті нашого життя – подумки я вже з ним попрощався…
Та раптом глибоку надвечорову тишу розітнули кілька безладних пострілів, затим почулися якісь вигуки, долинув тупіт ніг, і знову постріли. Визираємо: до нас, несамовито розмахуючи руками, біжать наші хлопці і щось кричать. Виявилось, що піхотинці знайшли якогось чи то німця, чи то угорця – інші казали, що власівця – у сільській церкві ховався. Як з’ясували, допитавши, вони дізналися, що він знав схему закладення цих мін, а головне – вмів їх розміновувати…
По всьому одну з тих мін – а всього їх було тридцять дві – ми віднесли командирові полку, бо донині таких, дійсно, бачити ще не доводилось. Нехай вже там наші інженери помізкують, що і як, бо, коли розміновувати так, як оце ми „парами” – то ніяких саперів не настачишся. А Федосєєв усе ж загинув – у тому ж таки Чопі…»
– А це сталося навесні 45-го, у Чехословаччині. Наша двічі Червонопрапорна гвардійська дивізія розмістилася на ніч у дуже живописному лісі. Вранці інженер полку капітан Чорненко вибрав з-посеред нас п’ятьох саперів і повів до узлісся. Там він показав невеликий пагорб, у якому наказав нам влаштувати спостережний пункт для командира полку. Неподалік від того місця у низинці протікала невеличка річечка – як ото Фоса на нашій станції, метрів за 100 від нас починалося чисте поле, а кілометрів за три-чотири далі виднілось якесь село. Ну що ж, справа звичайна, нам добре відома – ми таких споруд уже не один десяток звели, то ж одразу приступили до роботи. До обіду ми вже викопали бліндаж, зробили перекриття й насипали над ним товстий шар землі. Я з Дубчаком з Івано-Франківщини (тоді – ще Станіславщина) пилили у тому видолинку стовпчики для облаштування всередині СП лавиць, а Муха неподалік ламав гілля для бліндажа. Мій односелець і тезка Василь Возняк, розстеливши на даху бліндажа плащ-палатку, різав хліб, консерви, сало – готував обід, а п’ятий, Баляс, стояв коло входу, спостерігаючи за цими приємними приготуваннями.
Раптом далеко за пагорбом розірвався німецький снаряд. Певно, якась випадковість, подумалося, адже німців ніде не видно й не чутно. Але за якийсь час пролунав ще один вибух – тепер уже з великим недольотом, наче хтось брав нас, як мовиться в артилерії, у «вилку». «Знаєш що, Василю, – каже Дубчак, – пішли-но звідси, подалі від гріха». Тільки-но ми зайшли у бліндаж, як неподалік вибухнув третій снаряд – він влучив самісінько у те місце, де ми нещодавно пиляли стовпчики, та так точно, що залишену там пилку рознесло на друзки. Балясу осколками пробило груди, а Мусі – пірвало живіт. Перший помер тут же, у мене на руках, другий – уже в медсанбаті. А Возняка одним махом знесло з даху разом із накритим «столом», однак, слава Богу, навіть не зачепило…
– А остання куля знайшла мене вже наприкінці війни… – Тато неспішно дістає з прим’ятої напівпорожньої пачки «Верховини» приплющену цигарку (тоді він ще курив), задумливо розминає її пальцями обох рук і, злегка мружачи від близького вогню сірника очі, припалює. Зробивши кілька затяжок, якийсь час мовчки спостерігає, як дим тонким повісмом в’юниться до стелі, відтак продовжує. – Було це в кінці квітня, а може, вже й на початку травня, неподалік чеського міста Оломоуц, яке саме взяла наша дивізія (цікава історична паралель: чотирма десятиліттями раніше це ж місто, як переповідав мені тато, «брав» і його тато – мій дід Микола, воюючи, щоправда, за протилежну, «австрійську», сторону). Ранньої пори, тільки-но поснідавши, ми йшли утрьох у розташування штабу полку: посередині капітан Чорненко, праворуч від нього сапер Наумов, а ліворуч я. Хоч наш улюблений командир і був інженером полку, та нерідко залишався ночувати у нашому взводі – любив бути серед солдатів.
Місцевість, якою пролягла та дорога, була нерівною. Тож вона змійкою звивалася серед пагорбів та невеличких гайків, лише зрідка добігаючи справжнього узлісся. Недавно тут пройшов дощ, і дерева стояли ще мокрі, мерзлякувато струшуючи з себе рясні краплі, а на дорозі вряди-годи траплялися калюжі різного «калібру». Обходячи найбільші з них, ми неспішно йшли серединою дороги, щоб на нас не надто капало з дерев. Забалакавшись, я не помітив, як ступив правою ногою у невелику, але глибоченьку калюжу, від чого мене різко хитнуло праворуч. Тієї ж миті відчув, як щось різко вдарило мене у ліве плече, а по руці гарячою цівочкою заструменіла кров.
«Снайпер, схоже, цілив тобі просто у серце, і якби ти раптом не хитнувся, він би не схибив», – сказав капітан, перев’язуючи мені плече, коли я навідруб відмовився піти у медсанбат, мотивуючи тим, що й так загоїться, адже кістку не зачеплено. Насправді ж, я просто боявся втратити свій взвод і «свого» капітана. Чорненко теж збліднув і усміхався самими лише неслухняними губами, розуміючи, що йому поталанили не менше, ніж мені, бо якби він, з огляду на вранішню прохолоду, не вхопив у взводі чиюсь куфайку, що прикрила його офіцерський кітель, то, поза сумнівом, снайпер цілив би не в мене…» – татове обличчя засвітилося тихою внутрішньою радістю – і за себе, і за улюбленого командира – ніби він знову тільки-но пережив ту далеку, незабутню мить.
Важко сказати, що саме рятувало мого тата від, здавалося б, неминучої загибелі – Божа рука чи сліпий випадок, однак у бабусі, яка над усе вірила у Господню силу та милість, подібних сумнівів, певний, не виникало.
– А взагалі-то мені поталанило від самого початку, – не раз наголошував тато, – дуже поталанило.
– У чому саме? – недовірливо запитую тата, певний, що йому якраз і не поталанило: не здійснив жодного героїчного вчинку, що хоча б з натяжкою «потягнув» на подвиг.
– Коли нас, пострижених, обмундированих і сяк-так озброєних (мені дісталась всуціль заіржавіла, непридатна до використання гвинтівка з мотузкою замість ременя, до того ж – без набоїв, та навіть якби вони були, все-одно заіржавілий затвор неможливо було зрушити) привели на поповнення 2-ї гвардійської Двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії, що входила до складу 18-ї армії Четвертого Українського фронту, я зі своїм зростом опинився скраю, на правому крилі. Доки представники різних підрозділів, зібравшись, з’ясовували між собою, кому скільки належить узяти новобранців, повз нас, пильно вдивляючись в обличчя, неспішно пройшов невисокий кремезний капітан і, різко розвернувшись, несподівано заговорив до мене українською мовою, чомусь притишивши голос:
– Звідки будеш?
– З Буковини, пане капітан.
– Не пан, а товариш, – засмагле обличчя капітана примружилося доволі приязною усмішкою. – Сокиру і пилку в руках тримати доводилося?
– Хіба ж у господарстві обійдешся без цього! – відповідаю вже впевнені-ше. – До того ж мій тато – знаний у селі тесля.
– Гаразд! – капітан кинув швидкий погляд у бік все ще заклопотаного гурту командирів і так само стиха додав, – візьми ще чотирьох із тих, кого знаєш, і без зайвого шуму йдіть за мною…
– Так я познайомився з інженером 4-го полку Чорненком, – продовжив свою розповідь тато, – а вже за якусь годину ми були у саперному взводі. Якби не той добрий чоловік, наш капітан, то випадала мені пряма дорога до матінки-піхоти. І хтозна, можливо, й я ліг би у чужу землю, як і близько сотні наших односельців…
Він замовк і в задумі задивився у вікно, вкотре поринувши спогадами у ті далекі часи, у ті чужі землі…
Вихований на героїзмі Корчагіна та Чапаєва, Матросова та Гастелло, я тоді був геть розчарований таким «негероїчним» поводженням мого тата на війні. Он мій однокласник Сашко Шмаров, син приїжджого начальника станційної митниці, не раз похвалявся, що рота, якою командував Шмаров-старший, за один день відбила аж шістнадцять атак німців, і її командира подали на присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Але не присвоїли, бо після того бою Шмаров-старший, розповідав Сашко, у запалі вилаяв свого командира полку за те, що роту залишили без будь-якої підтримки. Оце я розумію – герой! А тут, якщо по правді, то й похвалитися нічим. От якби я сам там побував, то вже не так би зумів прославитися! Що й казати, не поталанило мені з цим – народитися вчасно…
Зрозуміло, що захоплений яскраво змальованою в книжках та кінофі-льмах відчайдушною звитягою радянських воїнів, я аж ніяк не міг вважати воєнну професію сапера такою вже героїчною, а тому на запитання моїх верстваків, ким був мій тато на фронті, зазвичай казав, що мінером. Вже значно пізніше довелося мені почучи коротку, але доволі вичерпну характеристику цих непомітних і водночас незамінних «трударів війни» від людини, яка взагалі розповіла про страхіття війни багато чого такого, про що не могли знати найталановитіші письменники, навіть виїжджаючи подеколи в райони бойових дій у своїх бутафорських одностроях, що відповідали їхнім – таким же бутафорським – військовим званням, із рипучим реміняччям новеньких портупей та хвацько «згармошених» хромових чобіт, бо таке можна було достеменно взнати лише із самої середини солдатського буття. Маю на увазі уславленого російського письменника, рядового тієї війни та її інваліда Віктора Астаф’єва, який напередодні свого 75-ліття в інтерв’ю тижневику «Столич­ные новости» зокрема наголосив: «…А саперного взвода у нас не было постоянно, их выбивали в первую очередь – как командиров взводов».
А вже про те, що першу половину війни татові випало служити в румунській армії: наше село розташоване в кількох кілометрах від кордону з Румунією, тому після початку війни його не встигли призвати до лав Червоної армії, яка швидко відступила, – я й не заїкався. Правда, служив він у самому Бухаресті, до того ж – на залізниці.
Чому його взяли саме на залізницю? Певно через те, що в очах румунського військового командування українці, як і всі не-румуни, були на кшталт «унтерменшів», а тому надати їм честь захищати інтереси Великої Румунії на передовій, а фактично – перспективу збагачуватись за рахунок грабування окупованих територій, мабуть, суперечило засадам великодержавної політики. Тож, мобілізований невдовзі після початку війни, він супроводжував військові ешолони «аж до самого Бухареста», а з наближенням фронту, влітку 1944 року, втік разом із Штефаном, чоловіком однієї з маминих сестер. Більше місяця пробиралися вони городами та лісами, обходячи населені пункти та харчуючись підножним кормом і різною городиною. Врешті-решт їм таки вдалося перейти лінію фронту й вони благополучно дісталися до рідної домівки. Та через кілька днів його вже призвали «наші»…
Відтоді проминули десятиліття. Позбавившись дитячого максималізму, а надто – зрозумівши, що війна – то не стільки неперервна череда відчайдушних подвигів, скільки повсякденна важка, брудна та кривава спільна праця, неймовірне напруження всіх сил безлічі людей, переважно таких же «негероїчних», як і мій тато, я зовсім інакше сприймаю ті татові розповіді.
Тому тепер я задав би йому зовсім інші запитання. Зовсім інші…
Але, на жаль, відповіді на них я так ніколи вже й не отримаю – відповідати нікому…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!