Під відкритими небесами

209

 
(розділ із повісті «Волинка»)

Василь Бондар

Згасала зима. І не тільки за відривним календарем – це відчувалось і в повітрі. Лагіднішали морози, важчали й набиралися водою сніги – видно було, як загострюються горби, як скидають білі шапки дерева і чорніють стовбурами проти захмареного неба; чути було, особливо вночі, як з шумом просідає сніг по влоговинах та ярках, як шумить-висвистує вітер у безлистих деревах; ще не бігли струмки, не появлялось сонце поміж хмар, але вже віяло весною і в один якийсь день могло початись справжнє снігорушення.
І чим ближче підступалась весна, тим дужче розкручували гамірну людську каруселю партійні й артільні активісти в Гарманівці. Криком і ґвалтом сповнювався чи не кожен день, коли розорювали заможних і середніх хліборобів-господарів і майно перетягували у артільні склади та обори, коли відправляли куркулів та середняків усією родиною, включаючи і грудних дітей, за межі України, коли видирали із удовиної хати мішок картоплі чи який фунт сала… Через день бігала вузенькими й слизькими вуличками села невеличка й проворна дівчинина, виконавець сільської ради Мотя, й скликала людей то на збори комітету селян-незаможників, то на сільську сходку, то на засідання працівників артілі «Вулкан»… Гарманівка гула, зітхала, дружно підносила руки під час голосування, мовчечки обурювалась і нагромаджувала в серці грона гніву…
Старий Тихін після того, як здав своє хазяйство в артіль, ходив селом і поза селом без роботи, як з-за вугла мішком прибитий. По три рази на день підступався до корівника, в якому стояла їхня куцорога Білка, і кожного разу боявся переступати поріг, аби не бачити докірливого її погляду. Бо ж і сіно своє з горища все перевіз сюди, і буряки цукрові та пастернові, і картоплі лишив тільки на родинні потреби, а  то все вигріб із льоху, але ж якби сам доглядав, а то… Ходив коло артільної худоби менший з братів Ануфрієвих, Тилимон, якого більше гульки в сільбуді цікавили та нічні пиятики-оргії у бригадній хаті, а не худоба, то Тихін, як заставав його в короварні, просив за свою, за Білку, якій буряки треба сікти дрібненько, аби не вдавилася, а Тилимон гнав його матюком: «Кібеніма такі балачки: це як кожне мені буде вказувать, котрій, шо, як і скільки сипати, то в мене голова репне. Хай звикають до артільних норм: у нас вівці, бики, коні, корови – всі рівні, всі однакові…» Якось випадково Тихін забрів у стайню й ледь упізнав Прокопового Каштана: стояли три шкапи в одній загорожі й бились головами об стіни, наче зачумлені…
Одного вечора Тихін приніс у хату шматочок паперу з писаними від руки літерами. Папір був жовтий, давній, з одного боку з відбитками друкарської фарби – видно, порізана на кусочки якась стара, мало не дореволюційна афіша. Він підібрав той папірець на ґанку кооперації, коло вхідних дверей: їх кілька там валялось, але він узяв один слідом за Танахом Погрібним і сховав у кишеню. Він не знав, що воно за таке, але зрозумів, що щось важливе, раз Танах підібрав першим і сховав у пазуху. А як вертався додому з кооперації, то іще надибав такі самі папірці на воринах, пришпилені акацієвими колючками.
– Ану, Катре, йди-но сюди, – покликав дочку, як повечеряли усі гуртом гречаною кашею з пряженим  козиним молоком. Поклав перед нею смужку обрізаного паперу – так наче, як ото наклейка на консервній банці: – Прочитай мені, темному.
Катря, п’ятикласниця, підступилась до гасової лампи, пробігла очима папірець кілька разів з краю в край, а потім сказала:
– Це релігійна агітація нашого попа або дяка.
– Ти мені читай усе, що написано, а не переказуй. Слово в слово читай! – сказав батько Тихін.
– Ну от слово в слово: «Православні християни! Півмісяця назад КеНеСе на свому збіговиську…»
– Що за кенесе?
– Не знаю: великими буквами написано: КеНеСе.
– Читай далі.
– «…на свому збіговиську прийняли рішення закрити нашу церкву. Приходьте на суботню ранкову службу, кому небайдужа наша віра Господня і її будуще».
– Все? – спитав батько.
– Все, – відповіла Катря. – А що ще має бути?
– Підпису нема ніякого?
– Нема, – Катря покрутила смужку в руках, подивилась із зворотнього боку і ще раз сказала: – Нема.
– Добре, давай бумагу сюди, – сказав строго батько. Помовчав, заховавши папірець у рукав, почухав скроню нігтем, глянув на дочку: – Ти тільки нікому не розплещи, що я таку бумагу читав. Чуєш мене?
– Та чую, – невдоволено сказала дочка. – Можна подумати…
– Можна чи не можна – не твоє діло. Сказано – нікому! – посуворішав батько. – І Павлові не кажи, каесемівцю задрипаному. Зв’язався з циганами… Не кажи! Чуєш мене?
– А я сама скоро в каесем буду поступати, – посміхнулась Катря.
Батько вже вставав з-за стола, але слова дочки його зупинили. Та глянувши на її рідне усміхнене лице, він і сам усміхнувся:
– Тільки попробуй мені, то пострижу і відвезу в манастир.
– Не треба мене лякати, – огризнулась Катря. – Минули вже ті часи.
– Я тебе не лякаю, але якщо ти боїшся манастиря, то знай: він не гірший від цього каесему. Чуєш мене?
Павлуня Катря не здивувала, хоч підносила прочитану листівку як таємницю: він сам був на останньому засіданні комітету незаможників і бачив, як вони голосували та як показували підписи гарманівських селян, зібрані у двохстах дворах. А в селі шістсот дворів з гаком. Це те засідання, на якому зачитували останній по сьогодні список на розкуркулення, а другодні возили список у район на затвердження. План, здається, перевиконано…
На ранковій відправі церква ледве вміщала прихожан: здається, пів-Гарманівки прийшло молитись Богу. Павлунь бічком пропхався поближче до амвону, аби все чути й бачити. Але нічого такого особливого не трапилось ні до початку, ні під час ранкової служби. Батюшка Никодим відправив заутреню, прочитав молитву за живих  і за померлих: «…Упокой, Господи, душі спочилих рабів твоїх: батьків… родичів, добродійників наших і всіх тих, що положили життя своє за волю України і за святу Українську автокефальну православну церкву, і за всіх християн та всяку душу…» І тільки як закінчувалась служба, по залу пішов шумок: не розходьтесь, на подвір’ї храму правління церковної общини хоче говорити з прихожанами…
Надворі сяяло сонце й капало з стріх. Треба було б тішитись і радіти світлій днині, а в серцях людей зачаїлися туск і тривога. Вони обступили паперть з усіх боків і чекали виходу отця Никодима. Але вийшов якийсь невисокий чоловічина у підчикриженій киреї з широкою на всі плечі вилогою. Він зняв шапку і вклонився громаді:
– Слава Ісусу Христу! – зринуло з його вуст.
– Навіки слава! – відказала багатоголоса юрба. І згрудились усі, напираючи на передніх.
– Я православний віруючий Іван Засядьвовк, – відрекомендувався він.
– Батюшку нашого давай!
– Отця Никодима! – залунали нетерплячі голоси з юрби.
– Я казатиму за згодою із отцем Никодимом. Хай він хоч трохи перепочине після служби. Послухайте мене, я не заберу багато часу… – Павлунь із перших слів угадав по голосу того чоловіка, що був із ним у льоху. Він недавно приїхав до них, казав батько, десь із-під Проскурова чи Кам’янця – одне слово, із західного Поділля. – Діло таке… Подивіться ондого за воротами, що робиться – се прийшла комісія переписувати наше церковне майно.
Юрба стривожено загула, наче дупло з осами, в яке шурнули патиком. І повернула голови до церковної брами: там уже телесувалась купка людей, але на подвір’я вони не заходили.
– Діло таке… На засіданні комітету гоцих лайдаків, перепрошую, комітету незаможників, прийнято рішення про ліквідацію нашого храму. Ще в середині лютого вони назбирали підписів щось там дві сотні (по хатах ходили, може, пригадуєте, запитували: ви за ради чи проти?), а потім вкупі з Беззадіним склали список нового правління церковної гобщини. А те правління на другий же день відмовилось від своїх гобов’язків і без нашого з вами відома подало голові сільради Семену Сушку заяву: забирайте, мов, у нас ключі від храму і робіть ревізію всього церковного майна!..
Юрба знову загомоніла, заворушилась.
– Не пустимо в церкву!..
– Хто там, у новому правлінні?
– Хай батюшка скаже, що робити!..
– Почекайте, не перебивайте! – гамував пристрасті Засядьвовк. – Ми сьо’дні усією громадою маємо підтвердити повноваження старого правління гобщини. Згода?
– Згода!!! – заволала юрба.
– А хто там у новому правлінні, зачитай христопродавців! – знов вигукнула якась молодиця.
– Та чи воно вам треба?! – надривав горло Засядьвовк. – Вони даже кількох каесемівців туди записали, цих безбожників, Сугака, Передерія Павла… Хай їм Бог буде судія… Я нагадаю вам старий наш склад…
Павлунь, як почув своє прізвище, то аж голову втягнув у плечі: його ж ніхто про це не попереджував, не питав, чи хоче він до того правління належати. Це Аза з Беззадіним крутять… Йому здалось, що на нього всі оглядаються, що виженуть зараз із юрби… Але ніхто не оглядався, всі очі й вуха були спрямовані на паперть.
З храму вийшов отець Никодим. Високий, молодий з чорною смоляною, коротко підстриженою бородою, він був одягнений святково, урочисто, як і на вранішній службі, але тепер його облачення аж сяяло під сонячним промінням, пострілювало блискітками навсібіч і робило батюшку іще святковішим. У лівій руці він держав великого хреста, а правою притримував поли золотих риз. Люди одразу притихли, хвиля неспокою вляглася.
– Слава нашому істинному Господу Ісусу Христу! – отець Никодим тричі на всі боки перехрестив людей. І коли вони сердечно відповіли йому, звернувся до них із щирим словом: – Рідні мої і віддані тисячолітній вірі наших предків, те, що сказав брат во Христі Іван – істинна правда…
– Ганьба! Позор христопродавцям! – вигукували з різних кінців натовпу.
– Але я їм, дорогі браття і сестри, ключа від храму не віддав, щоб ви знали…
– І правильно!.. Слава Богу!.. – знову з юрби.
Батюшка вийняв із риз великого, у півліктя, ключа від притвору й підніс над чорним клобуком.
– І не віддамо!.. Церква наша!..
Над головами пролетіла велика, як добре яблуко, сніжка й розпласталась на колоні з правого боку, а рештки снігу посипались людям на голови. Усі обернулись до воріт: там, за високою дерев’яною огорожею, кілька чоловік то нагинались до самої землі, то випрямлялись, наче кланялись церковним воротам.
– От ви бачите, чесні прихожани, для чого вони хочуть забрати у нас святий храм, – продовжував проповідь отець Никодим. – Сьогодні по всій руській землі ганьбиться праведне ім’я нашого Бога, іде безсоромний наступ на нашу віру, відбираються й руйнуються наші храми – диявол торжествує. Але правда на нашому боці, Господь нас випробовує на міцність нашої віри, на терпіння, на вміння і в критичні моменти бути разом, не дати себе розколоти, роз’єднати, зневіритись…
Іще кілька сніжок ударились об стіни храму, хтось зойкнув у юрбі.
– Та прогнати їх, циган паршивих!..
– Це ж бандити – на церкву руку піднімати!.. – обурювались християни.
– Не звертайте уваги на богохульників, які зневажають святе, – провадив отець Никодим. – Ми свого не віддамо. Я із завтрашнього дня поїду по всіх довколишніх селах і закликатиму людей, вірних нашої церкви, аби допомогли встояти проти цієї підступної навали. Давайте зберемося знов через тиждень ось тут же. Всі чують? Через тиждень. Ми збережемо храм! Не піддавайтеся на провокації, будьте всі як один! Слава Ісусу Христу!
Отець Никодим знову тричі перехрестив віруючих, вклонився перед народом низько і пішов у храм. За ним слідом подався Іван Засядьвовк і ще кілька членів церковної общини. І тут з брязкотом посипалось кольорове скло з фронтонного вікна, потім кілька сніжок упали прямо на паперті. Жінки з останніх рядів, що вже рушили до вхідної на церковне подвір’я брами, підібравши подоли рясних спідниць, бігом кинулись на вулицю, підскочили до купки людей, які ліпили сніжки: кого попхнули, кого звалили, а потім давай молотити усіх підряд кулаками по чому попало. Сугак і менший Ануфрієв спробували захищатись, але жінок прибувало й прибувало: вони як потужна й невідворотна хвиля здіймалась, аби накрити весь невеличкий гурт хлопців і дівчат. Ще мить – і їх розірвуть на шматки. І тоді з вигуком «Ноги!» вся каесемівська братія рвонула з місця в кар’єр, одбігла трохи, зупинилась, шпурнула кілька сніжок у жіночий гурт і подалась без оглядки в напрямку сільської ради.
Павлунь підоспів до місця бійки, як каесемівців і слід вичах. Знайшов тільки у сніговій каші шматок Сугакової облізлої заячої шапки, який завше теліпався в нього, буцім надвереджене вухо у покусаного пса. Нащось узяв його й заховав у кишеню.
Дорогою додому Павлунь не переставав думати, що пора йому вже виписуватись із цієї каесемівської гоп-компанії. Мало того, що так познущались над ним у льоху, а тепер ось, диви-но ти, як безцеремонно записали в нове правління общини! Та ж йому хотілося розтанути у людському гурті, як сніг розтає на сонці, коли назвали ім’я з паперті. І це ж усі почули! І батькові теж тепер як у очі дивитись? Попробуй доведи, що ти ні при чому. І так уже його в родині ніяк інакше, а циганом звуть… При чому тут цигани? Але теж нікому не доведеш, що Аза ніяка й не циганка, а побачили колись постановку в сільбуді про циганку Азу і все: каесемівці – цигани. Бо воно таки трохи й схоже: ходять по хатах, трусять людей, обманюють, як ото з тими списками про закриття церкви, побираються-грабують, а ночами гульдибасять до посоловіння в очах…
Та найбільше Павлуня печалило те, що його натурально дурять із музичною школою, із оркестром для Гарманівки… За півроку Павлунь побачив: із дня в день знай одне в КаеСеМі торочать: наповнення посівного фонду, агітація за артіль і більш нічого. «Не піду більше на їхні збори та їхні заходи і квит! – вирішив Павлунь. – Будуть приходити, будуть погрожувати – не без цього, але він більше до них не піде… Краще вже сидіти вдома та на волинці гугнявити… Недавно в газеті прочитав, що десь там у Харкові чи Києві виконували рапсодії для волинки з оркестром. От би хоч краєм вуха почути!..»
Та через тиждень він довідався про зовсім гинче, як каже Іван Засядьвовк, значення слова «волинка».
Із самого ранку, тільки встигли попорати хазяйство домашнє, в кого його ще не відібрали чи хто не здав сам у артіль, майже зі сходом сонця забемкав великий дзвін на церкві, задзвонили тоненькими голосочками менші – мелодійний благовіст колами пішов на недавно скреслу і знов примерзлу Вись, на засніжені поля і далі аж за пагорби, за обрій, де до тривожно-ніжної церковної музики дослухались по сусідніх селах та хуторах. У Павлуневій душі ця благовісна перезва завше зроджувала бажання жити красиво і довго, творити добро людям і собі, радіти сонцю, небу, пташці, квітці…
Знову була служба ранкова, знову запросили людей на сходку під відкритими небесами. Народу зійшлося більше удвічі, ніж минулого разу. І облич було багато незнайомих – недарма, видно, отець Никодим навідувався у довколишні села. Павлунь не послухався Азу, а таки пішов на ранкову службу: стояв неподалік від каплиці при самому вході на церковне подвір’я, звідки було видно найкраще. Заправляв на зібранні, як минулого разу, Іван Засядьвовк. Його вже ніхто не зганяв із паперті, навпаки – ловили кожне його слово. Він гаряче, аж ходором ходили по його лицю жовна, говорив, що влада в особі голови сільради Семена Сушка не хоче визнавати старого правління церковної общини і вимагає таки занести йому ключі від церкви та надати можливість ревізійній комісії оглянути й переписати все церковне майно. Ревіла й гоготіла народна стихія від паперті до вхідної брами.
– А де сам Сьома? Чого його тут немає?
– Хай сам признається людям – чия церква, чиє майно!..
– І Беззадіна сюди – сіра конячка, ховається поза спини!..
На паперть зійшов високий і тонкий, як голобля, чоловік, попросив у головуючого слова. Скинув шапку-вушанку, розчесав п’ятірнею закучманого чуба, прокашлявся статечно:
– Я  з Матусевого. Не буду багато розводити, скажу найперше: тримайтеся зубами за своє, не йдіть ні на які зговори з цією сатанинською владою… І нас так само дурили, як і вас: нове праління, ревізія… А зараз нічого немає: познімали до останної ікони у церкві і кудись вивезли чи спалили…
– Та хіба таке може бути, Господи прости? – заквилив жіночий голосочок із натовпу.
– Може! – сказав упевнено і махнув шапкою в руці на підтвердження. – Ще й як може! Ось прийдіть у Матусеве та й побачите, як каесемівці познущалися з нашого храму… І ні голова сільради, ні районне начальство не хочуть нас слухати… Треба їхати аж у Зінов’ївське, щоб просити дозволу на повернення церкви. Та й невідомо ще, чи дозволять. Гуртом треба, гуртом!.. Бо розчавлять усіх по одному…  – Чоловік умовк, наче згадував, що іще мав тут сказати. – Спасибі отцю Никодиму, що до нас навідався та запросив… А тим часом наші віряни будуть ходити до вашого храму, про це мене просили вам передати. Господи спаси нас, грішних!..
І пішов униз, у юрбу, несучи непокриту голову з розкучманим чубом понад усіма людськими головами.
Дрібним кроком вибігла на паперть худенька проворна жіночка. Спиналась навшпиньки, щоб здаватись трохи вищою. Заговорила теж дрібненько, під стать своїй фігурі:
– Люди добрі, що ж це таке робиться? Світ не бачив такої наруги! Скільки, скажіть мені, з Гарманівки вивезли уже куркулів на Соловки? А ми мовчимо…
– Туди їм і дорога! – мовив хтось із гурту похмурим басом.
– Ага, ага! – підігріли слова молодицю. – Туди їм і дорога, кажете? А чи ж ви не бачите, що вже й середняків мало не всіх поперемацували: або в артіль, або на Сєвєр! То скоро й до решти доберуться, до всіх нас, от що!
Іван Засядьвовк квапливо виступив наперед жінки-промовця й підняв руку:
– У нас, перепрошую, не політичний мітинг – ми про церковні справи говоримо…
– А я не про церковні?!. – перебила його молодиця. – Я про диявольські, от що. Йдіть-ідіть у колгоспи та артілі, то вам там поставлять на лобі й на руках печаті, тоді ви вже ніякого сатани не скараскаєтеся, от що.
– Годі, годі, не треба нам політики, – відстороняв жіночку головуючий.
– Хай говорить!.. Чого рота затикаєш? Вона правду каже! – невиразно, наче собі в пазуху, гукнув хтось із юрби, чи не Танах Погрібний.
– Браття і сестри, ви ж хочете нашого сьватого готця послухати? А ще ж і резолюцію нашої сходки ми маєм прийняти й проголосувати… Послухайте ж, не шуміть!
Але люд уже його не слухав: голови повертались назад, на церковну браму, хтось крикнув: «Депева! Розбігайтесь!» Інші чулись голоси: «Стіймо! Не йдім нікуди!».
Павлунь одним із перших побачив, як до церковної брами з боку Матусевого під’їхали сани, запряжені двома сірими в крапочку орловськими рисаками, і як із них на ходу зіскочило четверо у довгих, мало не до п’ят, військових шинелях та в гострих на маківках шапках. Струм ударив Павлуневі в ноги. Вони прудко, майже бігом подались в обхід натовпу, який їх уже помітив і шелестів та озирався надовкруг, перепитуючи одне в одного: «Де? де?». В одному з чотирьох Павлунь не зразу розпізнав Буртмана,  аж тільки коли той почав відставати і перейшов на крок та став явно накульгувати, опираючись на ціпок.
Ще не встиг вийти з храму отець Никодим для проповіді, як на середині паперті опинились ці четверо.
– Кто здесь руководит волынкой? – строго й різко запитав один із прибулих: на синіх петлицях його шинелі рубіном вигравали по три вишневі кубики.  Праву руку він за звичкою тримав на кобурі. При слові «волинка» Павлунь інстинктивно мацнув себе під лівим ліктем. – Кто закапёрщик?!
У задніх рядах люди почали потроху розбредатися: хто прямо гунув, не оглядаючись, у церковні ворота, хто ступив два кроки, зупинився, пристояв мить і знов ступив, а дехто задкував, поглядаючи на боки.
– У нас зібрання віруючих християнської православної церкви, – виступив із юрби, яка вже почала давати тріщини, Іван Засядьвовк.
– Именем закона ваше собрание закрыто. Всем слышно?! – голосно й різко спитав військовий.
– Якого закону?.. І яке ви маєте право втручатись у церковні справи? – гукнув хтось із глибини натовпу.
– Кто это сказал?!
Тиша. Тільки чоботи шоригають по намерзлому снігу та ще покашлюють простуджені то там, то сям.
– Кто сказал, я спрашиваю?! – повторив начальник. – Идите сюда, не бойтесь, я объясню.
Ніхто не рушив у бік храму. Усі, майже всі від храму віддалялись.
– Понятно, – мовив тихіше військовий. – Собрание закрыто. Разойтись!
Четверо у військових шинелях, з портупеями навхрест, стояли посеред паперті й дивились, як народ слухняно вибирається за ворота, витікає з церковного подвір’я, мов пшоно з лійки. Троє одного зросту, стрункі й дебелі, як стовпи, четвертий – невисокий, перехняблений, як стовп підгнилий. П’ятим із ними стояв Іван Засядьвовк.
– Ведите нас к отцу Никодиму! – наказав Іванові військовий з кубиками на петлицях, коли подвір’я зовсім опустіло.
м.Кіровоград
 

Прокоментуєте?