Петрик

 

(Пам’яті Петра Сороки)

Олесь ВОЛЯ

Зі щоденника

15 липня

Вийшов «Дзвін» (за квітень). Тобто з запізненням на три місяці, але все одно журнал лишається улюбленим – його, мов свята, чекав. Отже, відкладаю весь інший сторонній клопіт і мерщій читаю Петрика Сороку «З далин і надовкруж». Тепер я зовсім іншими очима, зі ще близького його потойбіччя, сприймаю кожен рядок-рядочок. Сприймаю як заповіт, з далин і надовкруж уже відлетілого в небесну далеч рідкісного українського лицаря-патріота.

«У нас як не одна крайність, то інша, – суворо зауважуєш ти. – Як не меншовартість, то погорда, як не гріх, то святенництво, як не жорстокість, то сльозлива розчуленість. Ми так і з талантами своїми поводимося: то піднімаємо в надхмарні висоти, то жбурляємо в брудну клоаку, то наділяємо лавровим вінком, то готуємо терновий. Нація крайнощів – неврівноважена, стихійна, імпульсивна, непрогнозована… Нація безпросвітнього рабства і диких бунтів, сліпої покори і кривавої гайдамаччини. І що таке наш шлях за так званої незалежності? Від кайданів – до Майданів».

Що тут заперечиш супроти такого пронизливогого волання? – анічого. Як були рабами, так лишаємося, встрягнувши й устрягаючи в смердюче болото безвиході й безпросвітної неволі. Тож іще болючіше робиться від усвідомлення, що ми знову і знову наступаємо на одні й ті ж граблі зрадництва й лукавства; досі не можемо зорганізувати себе так, аби над нами, українцями, не продовжувала збиткуватися ненажерлива грошолюбна космополітична гнидь без роду племені, яка ще цинічніше, нахабніше і з більшим зухвальством нами ляльководить…

Розумію також, що цей вихлюп обуреної, вкрай зболеної душі не був випадковим, сказати б, настроєвим, а таке почуття мучило тебе, Петрику, в кожному прожитому дні, як мучить, власне, кожного зі свідомих українців.

Ти, Петре, не стільки й не настільки жив «політикою», а був насамперед творчою, б о ж о ю особистістю. Жив Богом, шукаючи його в терзаннях-потрясіннях, і це робило тебе стійким і твердим, мов скеля; вирізнювало серед інших талановитих, неординарних особистостей.

Ти, як на мене, невсипуще думав про літературу, про розширення горизонтів її загальнолюдських і національно– українських; відтак твої розмисли про творчість, пошуки оригінальних шляхів у ній залишаться надовго, вони – своєрідний підручник-посібник для становлення майбутніх літераторів. Приклади? Ось: так і просяться вони, щоб їх запам’ятали, користалися ними:

«Справжній стиліст у високе небо духовності злітає вже з першої фрази, у нього кожен вислів афористичний, глибокий і непроминальний, у нього не знайдеш пустопорожніх, зайвих речень, з його текстів не можна викинути не те що фрази, а й словосполучення, слова, титли і коми. Редагуванню він не підлягає». Або – читаймо далі: «Про стиль великого майстра можна говорити як про трагічний і масштабний, катарсисний і сповідальний. Тут не лише всесвітня мудрість, а й любов, краса, доброта і милосердя».

Ми добре знаємо, як любив і сповідував жанр щоденників Петро Сорока, а тому не випадково в його свідомості з’явилися такі точні, діамантно відшліфовані міркування: «Щоденники – жанр, який вимагає повернення. Щоденники треба перечитувати і кожен раз відкривати по-новому. Вони – єдина течія, в яку можна вступити вдруге і втретє. І не тільки можна, а й треба. Інакше таїться загроза нічого не зрозуміти, не осягнути.

У справжніх щоденниках завжди більше у підтексті, ніж у словах. Це голос душі, яка шукає себе поза фразою». Чи не правда неповторні, рідкісні своєю заглибленістю й точні міркування? Тож і я, котрий денники веде протягом піввіку, всім серцем-душею погоджуюся з відшліфованими до афоризму думками твоїми, Петрику, і повторюю вслід за тобою: «Ведіть, братове, щоденники. Ведіть! Адже щоденник стане незамінимим, найріднішим очищувачем душ од скверни, фальшу, дурисвітства, котрі, як більмо, почасти затуманюють зір духовний, віддаляючи від Бога й, зрештою, від сами себе… Ведіть щоденники, як вели їх наші Тарас, Леся, Франко, Довженко. Гончар».

…А ще я відкрив і спостеріг: що глибша особистість, то болючіше шукає саму себе, сумнівається, мучиться й розтерзується на хресті Істини. Саме до таких, на моє переконання, й належав Петрик. «Чому я страждаю? – сповідувався перед самим Усевишнім Петрик: – Тому що іншим завдав стільки ж болю? Це справедливо. Але я цього не знаю, не можу навіть припустити, що міг когось зранити так глибоко, як це життя ранить мене… Щось тягнеться з попереднього життя? Щось за родом? Хто це може сказати. Залишається тільки вірити, що не буває безпричинних і безцільних страждань. – Й вочевидь, ані на йоту не сумніваючись, додав: «Прийняти постулат, що світ несправедливий, означає прийняти світ без Бога». Воістино так, козаче Петрику: ми в такій же мірі продовження Бога, як і Бог продовжує свою нескінченну таїну через нас і в нас…

Ще додам: Петрик був православним х р и с т и я н и н о м. Християнином настільки і в такій мірі, в якій існує звичайна українська душа, котра ніколи не жила, не живе й не житиме без Віри, Надії й Любові. Петрик був настільки чистим, світлим, що, здається, з отого незвіданого потойбіччя мені світить його образ тим світлом неповторно-зцілюючим: «Постійно веду три щоденники,– зізнавався він: – одні для всіх, інший для самого себе, третій для Бога. Оцей третій найсокровенніший і пишеться виключно на небесних сувоях, у паперовому вигляді його не існує. Це мої покаяльні псалми, що мають допомогти душі вистояти на Страшному Суді, зрозуміти глибину падіння і неуникність земних пасток».

…Отож я здогадувався, Петре, що весь ти зі сум’ятливих страждань був зітканий, із сумнівів, котрі єство твоє шматували безжально, але… що в такій мірі і на таких болючих порухах, не допускав. Прости мені цей гріх, брате. Гріх недостатнього розуміння тебе…

Реклама. Купівля електронних квитків на літак дає можливість обійтися без візиту до каси авіакомпанії або аеропорту. Вам не потрібно нікуди їхати і взагалі виходити з дому. Для оформлення замовлення онлайн потрібно клікнути на цей лінк

Залишити коментар