Тоді також зайшли в кав’ярню, щоб випити каву. Це було рік тому, коли закінчили четвертий курс філфаку і проходили практику по редакціях. Вулиці були задимлені, повні смороду, липкої спеки та гостей з усієї країни. Дехто хотів хоча б через канікули чи відпустку побути бодай день-два у столиці. Мілош і Даніел через обідню перерву ходили у кав’ярню випити каву. Якось, зразу за Даніелом, присіли до сусіднього столу дві старші дівчини і попивали лікер. Довго на них вони не звертали уваги, бо після довшого часу Данієл знову розбалакався. Він був чудовим кінологом, другом і знавцем собак. Він знав напам’ять увесь родовід собаки… Цілий вечір різними пригодами вмів розвеселювати компанію. Саме тоді розповідав, що європейські кінологи встановили у Китаї, який є колискою багатьох собачих порід, анормальну нестачу собак…
Мілош слухав, слухав, притакував, але не забув і про дівчат біля сусіднього столу. Спостеріг, що вже випили свій лікер, встали і довго підсували стільці до столу. Потім зі столу взяли свої сумочки, встромили їх під пахви, а коли відходили поміж столами до гардеробу, де були їх легенькі літні манто, довго на обох задивились, ніби їх до себе заманювали.
Тоді Мілош перебив Даніела:
– Вибач на хвилинку, зараз повернуся.
Мілош підійшов до дівчат. Ота, яка йому охоче відповіла на усмішки, саме вдягала легеньке манто.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
–Дозволите? – запропонував і допоміг їй. – Мене звати Мілошом, –відрекомендувався.
– Адела, – сказала дівчина, – а це – Неша…
Адела була чорноволоса, Неша блондинка, але у обох були зрощені брови, гарні, міцні й великі зуби. Саме й тому були дуже подібні одна до одної.
– Ви сестри? – запитав Мілош.
Вони на себе весело зиркнули, розсміялись, і великі здорові зуби заблищали в їх вустах.
– Лише подруги, – відповіла Адела.
– Не могли б ми колись зустрітись? – запропонував Мілош і вклонився Аделі.
– У мене ліпша пропозиція, – сказала Адела. – Вдома у мене залишилось трохи вина, запрошую вас… Але візьміть із собою і приятеля, щоб Неша не нудьгувала…
Отак розпочалось їх дивне знайомство. Даніел зустрічався з Нешею, Мілош з Аделею, але про те, що з дівчатами витівали, їм якось не хотілось розказувати… Уникали розмови про це під час зустрічі… Мілош краще розвивав свої відомі теорії, а Даніел його вже зовсім не слухав.
– Як я вже тобі казав, у мозку існує сто тисяч вузлів, між якими відбувається зв’язок, а результатом цієї діяльності є думання, це означає – свідомість. Це основа, від якої відштовхнуся. Наша галактика, наш диск, Молочний Шлях, до якої належить і наша сонячна система, отже, й наша Земля, є, на мою думку, також величезним мозком, діаметр якого дорівнює ста мільйонам світлових років. Окремі сонця і планети нашої галактики, це, на мій погляд, лише якісь вузли, подібні до тих, які знаходяться в мозку людини. Між окремими установками нашої галактики, як і між вузлами у мозку, проходить за допомоги світлових променів, нейтронів та інших частинок постійний зв’язок так, як у голові людини. Наша галактика – це ж величезний думаючий мозок, який випродуковує свідомість, яку ми досі не вміємо, і не можемо охопити. Але, брате, йду ще далі! Напевно знаєш, що за допомогою радіотелескопів можна бачити мільйони отаких галактик, як наша. Вони разом створюють якісь максигалактики, це означає – максимозки. Окремі галактики діють у цій максигапактиці як вузлові пункти у мозку людини. Максигалактики також продукують думання і створюють максисвідомість. І максигалактики є в свою чергу вузловими пунктами супермаксигалактик, супермаксимозків і так далі, без кінця… Це саме діє і навпаки… Молекула – це також якийсь мінімозок… Розумієш?
– Плювати мені на твої вигадки, – сказав Даніел знеохочено, встав і відійшов. Отак і подібно до того тероризував Мілош Даніела, щоб не був змушений говорити перед ним про головне, що його гнітило… Від того часу, коли почав зустрічатись з Аделою, проживав незвичайні речі… Вже у першу ніч, коли переночував у своєї першої знайомої, появилось видиво чи сон, який пізніше певен час постійно вертався: нерухомо лежав на якомусь смітнику, а великий півень топтав курку прямо на його грудях; курка голосно кудкудакала, від болю верещала і кігті своїх ніг затинала глибоко у його тіло. Коли вранці проснувся, на його грудях насправді були криваві засохлі подряпини. Дуже здивувався. Це пояснював собі так, що коли ввечері з Аделею хильнув над міру, мусив десь упасти й поранитись… Неясно пригадував, що усю ніч душився, щось йому не дозволяло дихати, і сам себе чув уві сні стогнати… Був би про це запитав й Аделу, але вранці її ніколи біля себе не знаходив. Звичайно залишала йому записку із звісткою: «До побачення увечері, коханий!» Кволий і втомлений добрався на роботу і .щоб не задрімати прямо біля столу, відскочив перекусити щось у близький буфет і підкріпитись горілкою. Через день якось відпочив, а після обіду, після роботи в редакції, перетерпів муки, оскільки запекло боровся із спонуканням знову відвідати Аделу. Щось його від цього візиту відштовхувало, але знову щось інше його дивовижно приваблювало. Зрештою не витримав і пішов. Адела, як звичайно, його з радістю привітала. Годувала його добірними стравами і поїла алкоголем. Потім уже зовсім не протестував, коли його клала спати у ліжко і гасила світло. Зразу пірнув у глибокий сон, мов камінь у воду. Йому приснилось, що бачить два величезні циліндри, які відкочуються від себе, а з-під них сплющені, стоншені до товщини паперу вилітають його власні кінцівки. Світять якимось червонуватим світлом, як грізні постаті із гри тіней. Прилітають до нього, дико кружляють навколо нього і навіть пролітають крізь нього, ніби був з повітря. Кричать, ревуть на нього, а водночас з них сочиться кров і капає у траву навколо нього і зразу ж змінюється на квіти з жовтими пелюстками. Квіти ростуть дуже швидко, їхні золоті голівки вже обступили його з усіх сторін, і їх так багато, що вже не може з них виборсатись. Вже сягнули його зросту, набиваються у його вуста і ніс. Він їх випльовує, рве, обскубує, але задихатись не перестає. Йому здається, що вмирає, і тоді страшено вигукне, прикинеться і безладно мацає руками у пітьмі.
– Адело, – прошепоче, але жінка не відповідає, лише хихочучи розрегочеться, як збуджена кобила. Намацає її руками і усвідомить собі, що Адела сидить на ньому, розкарячивши ноги, усвідомить собі, що їздить верхи на ньому, як на коні, коли їй заманеться, вмикає світильник, всуне йому у долоні свої перса і пристрасно присмоктується до його губ. Знову засинає, і йому здається, що стоїть перед якимсь освітленим будинком. Його вікна й двері зачинені, але будинок порожній. Повернеться до нього спиною і тоді побачить перед собою луку, по якій хтось із сутінків наближається до нього. Це якийсь чоловік, коли хтось пробігає мимо нього, на хвилину поверне до нього своє обличчя, і він із здивуванням відзначив, що це він сам. Чоловік лише якось дивно, якось із болем посміхнеться, і, не зупиняючись, поспішає далі… Він хоче закричати вслід за ним, але голос із жахом застряне в горлі, бо помітить, що втікачеві облизує голі п’яти настирливе полум’я, поступає за ним, а той не може його позбутись, з якою силою не поспішав би… Вранці Мілош проснувся з почуттям тривоги і головним болем. Пройшов хитаючись у ванну і, коли глянув на себе у дзеркалі, жахнувся. Він був блідий, мов крейда, ніби з нього вицибеніла кров. Губи у нього були опухлі, до крові потріскані, і коли їх, переборюючи біль, вмивав холодною водою, то сичав. Він думав, що у кімнаті він сам, але коли перебрався у друге приміщення, знайшов усміхнену Аделу, яка сиділа у кріслі. Її зрослі брови притягували його зір.
– Як ти спав? – запитала весело.
– Мені снились жахливі сни, – зізнався.
– І мені, – сказала і знову без причини розсміялась.
– Поглянь на мої губи, – сказав, доторкнувшись їх пальцем, від болю заохкав.
– Ти дивуєшся? – Адела безупинно сміялась. – Ми в ліжку аж до ранку таке витворяли…
Здивовано на неї глянув, але не зізнався, що нічого не пам’ятає.
– Не почуваю себе найліпше, я мав би бодай кілька днів відпочити, – сказав під час багатого сніданку. – Сьогодні ввечері залишусь вдома і буду лікуватись…
– Отаке ти б мені зробив? – сказала мило і люб’язно його погладила по жилуватій шиї. – Сьогодні ж у мене день народження… Пообіцяй мені, що прийдеш!
– Ну, гаразд, – нарешті погодився, – але після того вже відпочину.
Вона не сказала нічого, лише знову тихо засміялась і вирядила його на роботу з пляшкою коньяку.
– Випий з друзями за моє здоров’я, – і змовницьки підморгнула, зачинивши за ним двері.
На роботі пляшки зовсім не відкривав, сховав її у своєму робочому столі, набрав телефонний номер Адели, бо хотів виправдатись, що не прийде, але при кожній спробі клав трубку. Довго блукав містом, висиджував у напівпорожніх кав’ярнях і коли нарешті приблизно о десятій ввечері опинився під Аделиними вікнами старого будинку, побачив не лише те, що у них світиться, але й почув голосний гамір. Адела святкувала. Він вибіг по сходах і перш, ніж подзвонив, натиснув клямку. Було відчинено, кімната була повна дивних людей. Адела затягнула його до них, не намагалась навіть представити їх, зразу ж напувала його алкоголем. Насамперед почував себе немов на карнавалі масок, але поки встиг собі усвідомити, що це неправда, знову напився, а потім йому було все байдуже. Коли оці машкари до нього приставали, Адела їх від нього відганяла, а йому це подобалось. Він і не знав, коли опинився в ліжку… Снилось йому, що стоїть біля дороги десь у полі і жде автобуса. Трохи далі сидить у канаві кілька жінок і чекає на автобус. На спині у них великі білі оберемки, на які спираються. З клунків стирчать в’язки цибулі, її запах шириться усюди довкола. Зразу пригримить велика вантажна машина і зупиниться біля жінок. Ті почнуть наввипередки шкрябатись на причеп і показують Мілошеві своє голе підсуконня. Декілька з них йому кивають, щоб виліз до них. Коли до них нарешті рушить, простягне руки, машина швидко рушить. Жінки боязко заверещать, і за мить вони вже далеко. Оглянеться і побачить, що там залишилась ще одна жіночка з оберемком на спині, у довгих сукнях, з чобітками на ногах, хустиною на голові. Біля неї на землі скавучить сука і гострими зубами гризе жінці чобіт. Спочатку здавалось, що сука лише грається, але чути, як хрящать кості, хоч жінка болю ніби взагалі й не відчувала. Він підійде до неї, поплескає її по плечі, щоб звернула увагу на собаку. Жінка повернулась до нього – а це ж смерть. З вишиваної хустини втуплюється в нього голий череп. У порожніх очницях горять маленькі пломінці, з вуст виходить дим. Здоровенні зуби кожної хвилини цокотіли. З переляку йому перед очима затуманилось, і в напівсвідомості йому здається, що вмирає. Коли приходить до тями, бачить, що сучка його облизує, а неподалік стоїть автобус, який у ту ж хвилину рушає з місця. Через скло від’їжджаючого автобуса втупилася у нього знайома смерть. Отоді почнуться у клунку смерті ворушитися й скавучати щенята, сучка розбіжиться скільки й сил, щоб наздогнати автобус… Мілош опритомнів з неприємним почуттям, навколо була тьма. Біля себе намацав Аделу і дуже потішився, що вони вночі разом. Притулився до неї і почав її жадібно цілувати, і вона пристрасно відповіла на його поцілунки… Кохались, і зразу при якомусь проблиску світла, бачить, що любить бабуню, бабу-ягу чи стару чаклунку, або відьму з чорними, щербатими зубами… Було це почуття туги… Коли оглянувся, була це знову Адела, але як тільки її доторкнувся, замість її дівочого обличчя появилась бабусина роззявлена пика… Поспішно вдягнувся, Адела тим часом сиділа у кріслі і лише тихо сміялась і навіть не боронила йому відійти… Увечері, правда, вже до неї не прийшов, переночував удома. Але як тільки заснув, мучили його грізні сни, і він у напівзабутті відчував, як на нього знову налягло почуття страху, і знову аж до самого ранку на ньому їздило верхом. Не міг його позбутись, і після кількох днів до нього лише душа ходила спати. Тривало це до того часу, поки його не покликали на маневри у місцеві казарми, і поки не одягнув на себе військову форму із зірками молодшого лейтенанта на погонах. Правда, почуття тривоги його відвідало і у казармах, але коли побачило зірки, насамперед від нього перелякано відступило, потім їх у почутті шаленства хотіло зірвати, але цього вже йому не дозволив. Після військових навчань дав собі витатуювати п’ятикутну пентаграму прямо на плече, але таку малесеньку, дрібну, що звіддаля виглядала як більша крапка, і не був змушений закривати її рушником на басейні для плавання… Приляг на рушник і п’ять метрів від басейну задрімав слабкому післяобідньому сонці. Після довшого часу, здається, я вперше дрімав спокійно та без нестерпних снів. Не відчував, що на його плече сів великий ґедзь і що з його шкіри виссав маленьку пентаграму, взагалі цього не спостеріг. Можливо, і тому, що неподалік лежала гарна молода дівчина і усміхалась до нього.
– Я не хотіла вас розбудити, – заговорила до нього дівчина, – але зараз це вже можу вам сказати…
– Що таке? – здивувався.
– Ви лягли на мою губну помаду. Він вискочив і підняв рушник.
– Справді!
Підняв губну помаду і подав їй з розгубленою усмішкою.
– Вибачайте, я напевно вас затримав, – виправдовувався. – Міг би я це якось винагородити вам? Можу вас запросити на морозиво?
– Можете, – погодилась дівчина.
– Я – Мілош.
– А я – Гелена, – сказала дівчина.
Облизували морозиво, але після кількох метрів Гелена попрощалася, бо поспішала. Довго за нею дивився і не міг пригадати, чому йому здавалась якоюсь знайомою. Потім лише махнув рукою і побрів додому. Після вечері довго дивився на телевізор, аж заснув… Знову прокинувся з гнітючим почуттям, що на ньому хтось сидить… Так, сиділа на ньому жінка.
– Це ти, Адело? – вигукнув, охоплений жахом.
– Я її сестра, Гелена, – відповіла жінка.
Мілош заплющив очі й обняв жінку. За хвилину відчув, як болюче вкусила його в плече. Не закричав, лише стиснув повіки і випустив з-під них дрібні сльози. Біль зростав…
– Рятуйте! – пискнув слабкуватим голосом.
– Пізно, коханий! – захихотіла Гелена і затяла зуби в його горло…
Зі словацької переклав
Іван Яцканин
Про автора:
Петер Ярош – словацький прозаїк, кіносценарист, телесценарист, автор радіоп’єс. Належить до літераторів, які вкінці 50-x та на початку 60-x років намагалися модернізувати словацьку прозу. Він творець стилістично варіабельної прози, яка виходила з модерного розуміння реалізму.
Після закінчення Філософського факультету Університету ім. Коменського в Братиславі (словацька та російська мови) працював редактором газети, на радіо, але також завлітом словацької кіностудії Братислава – «Колиба».
Його прозовий дебют – повість « Післяобіддя на терасі» (1963). Романом «Жах« (1965) письменник починає довгий період відхилення від реалізму. На його творчість вплинула поетика французького нового роману, з якого використовує зокрема зосередження на деталь. Цей прийом комбінує з елементами абсурду. Це відчутно у збірках оповідань «Менует» (1967), «Повернення зі скульптурою» (1969). Великої популярності здобув оповіданням «Пахо – розбійник гибський». У другій половині 70-x років свою увагу зосереджує на роман. Результатом цього зусилля є його найуспішніший твір «Тисячолітня бджола» (1979). Дальші його твори: «Магма» (1982), «Німе вухо, глухе око» (1984), «Верхи на сплячому велетневі» (1985), «Пси женяться» (1990), «Корабель любові, або Хроніка добрих надій» (2000).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.