Перший лист із потойбіччя

 
 
Олег ЯНЧЕНКО
Язичницьке грішне літо приходило до вас із тих прохідних північних дворів, які тяглися у бік великого, дуже великого мосту понад колючою рікою, яка не встигала відігрітися як слід впродовж сонячних травневих календ.  Ці двори були подібні один до одного, немов дивні хижі діти злого ведмедя та пораненої оленихи, у горловині кожного з цих дворів був свій ліхтар й напередодні першої ночі язичницького здичавілого літа він танцював посеред опівнічної мли, освітлюючи та відігріваючи цвинтарну травневу стужу свого прохідного двору, він немовби кликав до свого окраїнного північного двору грозу з того боку ріки, він купався та пірнав, досягаючи самого дна у льодяному повітряному потоці, освітлюючи тополю, яка хитається, каналізаційний люк попід нею та пустельну чорно-білу автостраду, яка починалася вже поза межами його володінь. Літо народжувалося потойбіч глибокого холодного потоку, там, де міст перетворювався на великий та ревучий суходільний шлях, посеред глибоких пущ, на вишневих хуторах вздовж того шляху, там опадав білий духмяний цвіт, рясно вкриваючи веранду, дерев’яний стіл у гаю та тих, що спали на веранді, підклавши кулак під голову, десь поза хуторськими парканами та огорожами білий цвіт  потрапляв у воду дочірніх ручаїв старої ріки, його несло течією на південь, до більших та чорніших беззоряних глибин, й інший ліхтар, який освітлював старого дебаркадера коло річкової пащеки, танцював той самий гопак, що і його далекий брат у місті, він бачив народження літа, він кликав грози та дощі собі на гостину. Хтось із вас прокидався, когось з вас будив або голос померлого батька або музична фраза із Бетховена, почута ще вдень у підземці – чи то мелодією на чужому мобільному телефоні, чи то тлом для реклами чогось непотрібного – хтось з вас виходив на балкон аби викурити гірку та кислувату опівнічну цигарку, хтось з вас  бачив, що знявся вітер, що ліхтар танцював гопака понад вогкою переддощовою землею, понад вогким настороженим асфальтом, запальничка немов захлиналася та раз-у-раз згасала, освітлюючи двері, які вели з кімнати на балкон, та велосипеда, який перезимував на балконі у темному куті, на далеких переправах хтось інший намагався прикурити від своєї запальнички, вона весь час захлинался та згасала, вхоплюючи з мороку стропила  далекого мосту та воду попід мостом, то йшла гроза…
…коли хтось із вас прокидався та виходив на балкон, у повітрі вже висів запах дощу, міцний, холодний та ніжний водночас, у кімнаті було млосно та тепло, на балконі стояла посеред темряви невитравна травнева стужа, яка обіймала  вас немов дівчина, яка щойно  викупалася у холодній річковій воді, холодна та ніжна дівчина, схожа чи то на відьму, чи то на потопельницу, хтось із вас курив, із кожною затяжкою сильнішав вітер й наближалися заграви великої гучної грози, немов людина, яка намагалися розкурити свою кислу американську цигарку на далекому мості, йшла вам назустріч  крізь вітер, крізь вже зволожену пітьму, марно намагаючись викресати вогонь із старої випотрошеної запальнички,  голосами вітру сповнено було двори та автостради, було багато шепотів, немов у темряві про щось говорили наші вороги, змовляючись проти нас та поволі підвищуючи собачі та лисячі голоси свої, чутно було лишень як шарудять схоплені вітром тополі та  бузкові зарості й цей вологий густий шум поглинав все довкола, на початку ж осені, у перші вистуджені ночі, коли примерзало повітря, коли твердішала земля, було добре чути на багато верст на південь, чутно було як іншим мостом проходить поїзд, чутно було його стукіт, немов на кухні  ретельно мили посуд після вечері та ставили на полицю, чутно було, як попід мостами проти течії йде чорний катер, прикрашений короною із сухих та гострих вогнів на палубі, він ревів, немов би відлякуючи слизьких та чорних істот, річкових драконів, що мешкали попід мостами, але то було восени, наразі ж починалося літо, горяче мов велика піч, й хтось з вас вже знаходив вранці між кімнатою  та балконом пташине пір’я, дарунок воронів або ж частіше голубів, це було ознакою літа, спекотного літа й треба було  за будь-яку ціну не згоріти у його пічці, допливти до осені та побачити осінній іній…
 
…коли дощ був вже зовсім близько, коли він жбурляв пригорщі перших крапель у глибини дворів, на балкони, на порожні трамвайні зупинки, на бузок, якого було так багато поміж будинків, тоді раптово з’являлася самотня та пізня машина, вона летіла вздовж чорних кварталів із сухої темряви до вологої темряви, вона летіла дуже й дуже швидко у бік середмістя, яке здіймалося у пітьмі багатоярусною пірамідою, деякі  яруси її  були освітлені незліченими жовтуватими ліхтарями та ядучим злим неоном, але більшість ярусів цього древнього міста, пажерливого та хижого, губилися у пітьмах, немов там взагалі не було людей, машина стрімголов мчала туди, хтось із вас бачив лише її далекий притлумлений вогник, неначе самотній рибалка заблукав у густих потаємних протоках та намагався, вперто  й приречено, випливти із пастки тієї на світло великого міста, ближче до мосту машина влітала у вир дощу та усіх дощових свят, вогник немов занурювався у воду й мерехтів вже попід водою, відмовляючись згасати, люди у машині, вочевидь, чули гуркіт дощу, немов їх обступила юрма невидимих розбещених та пустотливих жорстоких дітей, які хотіли зупинити машину, гупаючи у дах та у вікна її, дощ вже йшов по мосту, у дворах відкривалися глибокі та вогкі підземні сховища холоду й вітер міцнішав несамовито та буревійно, верхи тополь хиталися з півночі на південь, оголюючи приховану вдень дзвінку далину й хтось з вас бачив на одному із горішніх ярусів міста освітлену та дуже високу імперську дзвіницю, тобі часто снилися  янголи та триглаві птахи, якими було прикрашено її, тобі часто снилися люди у гостроверхих ковпаках, які грали щось сороміцьке та дивне на забутих музичних інструментах, їх було намальовано на стінах у  череві дзвіниці, іще там був імператор та родина його, один з тих імператорів, що прийшли сюди багато століть тому із глибин великого призахідного моря, там була його родина,  дівчата та хлопці із  непропорційно подовженими головами, у руках вони тримали високі свічки, машина летіла туди, в бік дзвіниці, яка звідси ввижалася не більшою за свічку й її рипучий гострий шум міг розрізати до крові долоні тих царевичів та царівен, які тримали у руках високі свічки…
…коли шум вітру та голоси дощу були десь посередині мосту, від північних околиць у бік середмістя прогуркотіла інша машина, більша та незграбніша вантажна машина, вони горіла гучним помаранчевим світлом, вона важко та втомно несла свій величезний тулуб-фургон крізь темряву, що невпинно холодшала та вистигала, велетенська машина також поспішала на північний схід, її також мав би ковтнути дощ, її гуркіт пробудив безпритульних собак, які отаборилися у сусідньому дворі, живодери із середмістя відстрілювали та відловлювали їх, годували труєною їжею, але ті собаки вперто виживали, ховаючись під землею, там, де проходили труби теплотрас,  велет на чотирьох колесах розбурхав їх, вони побігли на шум та на світло, захлинаючись колючим блювотним брехом, хтось із вас побачив їх, коли вони перетинали галявини ліхтарного світла, багато з них були кульгавими та скаліченими, колись ти водив старою церквою коло дзвіниці чужинців, вони прийшли від того ж призахідного моря, що й прадавній мертвий імператор, їх вразили зображення песиголовців на стінах, там було й насправді їх дуже багато, істот із головами собак та тулубами візантійців, вони купчилися довкола імператора та його дітей, вони були поміж темних скоморохів, чужинців це, здається, налякало, хоча ти знав, що песиголовців було, є і буде багато, далі на північ, вздовж околиць,  там, звідки приходила до вас зима…
…велика машина вже увірвалася у глибини дощу десь на мосту, дощ та дощовий вітер перетнули безліч озер та річок по дорозі сюди, дощ мав стійкий запах розрізаного кавуна, такий запах мали води на північному сході, у тих водах достигало  літо,  до розрізаного кавуна додавався запах молодого осоту та прибережної м’яти, запах  дерева, що розкладалося, запах хижої риби, запах сома або ж щуки, що захлинулася чорним присмерковим сонцем та розкладалася зараз у глибинах дощової мли, дощ посолив очи тим людям, що їхали у великій кабіні вантажної машини й один з них побачив річкового дракона попід мостом, він побачив вже солоними, вже рогатими очима своїми довге, зеленувато-чорне слизьке тіло,  велетенське тіло, подібне до вужа та до змії, вигиналося, пірнаючи та занурюючись до води окруж мостових «биків»,  слизьке тіло світилося у воді мов гасова лампа, попід мостом таких підводних ламп було ще більше, річкові дракони відчували наближення грози та, патраючи один одного, відходили до ще більшої, ще мовчазнішої глибини, велика машина йшла все далі й далі на північний схід, там, де блискавки били у невидиму землю, намацуючи у пітьмах поховані острови дрібних міст та округлі камінці хуторів, що пішли під дощову воду, блискавки натрапляли на громовідводи, їх ковтала чорна всемогутня земля, але у небі народжувалися нові електричні бурі, червоні бурі, сині бурі, білі бурі, вони прорастали крізь дощ та густий хмарогін, вони лопалися та вибухали, шукаючи у пітьмі м’яке м’ясо чи то людської здобичі чи то звіриної здобичі, але натрапляли лише на громовідводи, хтось з вас жбурляв недопалок вниз, у пітьму, хтось продовжував дивитися як наближається ревучий небесний вогонь, ті, що йшли спати, занурювалися до великої темряви, їхні тіла світилися мов підводні лампи, що відходили все глибше та глибше, поволі вигасаючи, ті, що лишалися на балконах, відчували, як попереду грози йде холод, і цей холод пробирав їх до самих кісток, немов восени…
…й ті, що спали, й ті, що не спали, залишаючись на одну цигарку довше посеред балкону, вже відчували колючу стужу, дощ летів з північного сходу, він пройшов понад студеними містами, понад  студеними землями, попід якими було багато підземних потоків та підземних озер, ті, що вже спали, бачили пришестя зими, зима починалася на відстані трьох-чотирьох трамвайних зупинок від будинку твого, вона також приходила вночі, її прихід віщували червоні та холодні згасання сонць напередодні, зима нагадувала ходу людей, ходу тих людей, які були не зовсім людьми, вони були скоморохами, песиголовцями та королевичами зі старих храмових фресок, окрім собачих голів, вони мали лисячі голови та довгі волохаті  ноги, у кожного з них був мішок із сіллю, вони  сіяли її мов збіжжя і вже потім трамваї, старі трамваї, у яких було вибито вікна, приходили до вас із холодними нутрощами вагонів, із посоленими сидіннями та поручнями…
…ті, що  поснули, слухали дощ та грозу, й дощ та гроза видавалася їм розмовою двох людей уві сні – тобі наснився плацкартний вагон, вагон того поїзда, який восени  йтиме на захід крізь тунелі у чорних горах,  йтиме по мостах понад проваллями, йтиме крізь перший мороз й ти слухатимеш розмову двох людей коло вікна, вони невдовзі мають виходити, їм доведеться йти догори старою стежиною, яку вже ковтнув молодий пекучий іній, той, що старіший, розповідатиме про свого собаку, той собака полював на вовків, молодший майже не слухав товариша свого, у ньому сидів вовк або волохатоногий вовкулака, він лише хитав головою мов порцеляновий блазень, дощ та гроза говорили у пітьмах до самого світання….
 

№19 (181) 30 вересня 2016

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал