Переїзд

 
Григорій ШТОНЬ
 
Ярослав уважно позаглядував у бічні дзеркала; жодного Шумахера. А попереду – як мух. Він давав себе обганяти задля розваги; хай тішаться потужностями своїх тарадайок. Поки не почнеться обіцяний дощ. Тоді сто вісімдесят кілометрів – лет, а не всього лиш прискорення, яке нічим не загрожує…
А мать його перемать! Звідки він взявся? Викинутий на середину траси велосипед завмер разом з «Ленд Ровером». Видно, дядько розраховував на проскок, повіривши не глуздові, а оку, для якого чимала маса видається не такою прудкою, як маса тарганяча. А якби я не натис на гальма?
– Набридло жити? – Ставлячи зашмульгане це запитання, Ярослав відхилив білясебні дверці, глянув на показчик пального, на годинник і ледве не захлинувся: перед машиною не було нікого. Ліворуч і праворуч теж. Позаду, – він зісковзнув на асфальт – те саме. До того ж йому вже сигналили. «Хонда», бус і, здається, «Октавія». Звідки їх принесло?
– Може, щось треба? – Водій «Хонди» бог зна для чого вдарив носком у заднє колесо позашляховика, присів, звівся і… здимів. Дорога теж стала тільки дорогою. Без жодної на ній залізяки.
Не зважай… Це розконцентрація. Чути про таке не чув, але фіксувати доводилося. Зір не втримує в собі навіть гнаної вітром газети. Треба з’їхати з траси… Отак… Тепер спи.
За відсутності летючих перегазовок салон став заповнювати макабричний сморід. Серед його cкладників вирізнявся важкий запах поту і розпареної шкіри, що йшов не від сидіння, а від розсупоненого і кинутого на траву сідла. Дівчина, що на ньому колись гицала, теж медоточила чортизна чим. Навіть вночі у ліжку. Тільки не відкривай очі. Це пройде. Вже, здається, пройшло.
Де я? Зрозуміло – уві сні, але про що? Між напіврозклеєними повіками щось заворушилося й стало купою вершників. Багато хто з них здригував, щось від себе відсовував і спихав на землю. Чи й не жінок, що зводилися і чекали, коли ґвалтівники їх позалишають самих.
Це вже ближче до тями. Як незреалізований історик Ярослав знав про звичку степовиків вдовольнятися на ходу. Правда, уявляв він це з веремією проклять, плачів. Тут нічого подібного – тільки обсмикування і неспішна хода назад, де на згвалтованих чекали чоловіки, батьки, діти… Його дружина теж з цих країв… Про дурне, хлопе, думаєш…
Так – на цій ділянці траси нікого, тому що …нікого. Ситуація під чиїмось контролем. Забезпечення фантомного переїзду могли б взяти на себе інопланетяни, проте нафіга їм це? Давня історія теж ні при чому. Інша річ – матричний людський матеріал. Його доводиться переховувати, щоб не повторювати давно зужите. Були скіфи, і нема скіфів. Були гуни, і нема гунів. А мішанина Зауралля з Московщиною досі невитравна. Дається взнаки навіть при ракетах. Китайці, монголи себе не розтринькують. А ці – тільки вперед. До чужого, на чуже, не визнаючи жодних святинь. Цілком можливо, що їм потрібні не ми, а свіжа біоніка. Схрещення паскудства з паскудством до добра не приведе…
Ну-ну, далі. А схрещення Рязані з тим, що ти щойно бачив? Якщо воно можливе. Генофонд Росії псутий – це безперечно. Принаймні, Росії ординської. Але щоб ця проблема заторкувала навіть Хмельниччину – тут багато неясного. Почнемо з того, що Поділля – то слов’яни, слов’яни і ще раз слов’яни. Ті, хто оце їхав, не імітація, а ошметок войска Аттили. Воно ґвалтувало і завойовувало не світ, а себе. Поки не самоусвідомилося як непереможна сила. Після цього капець. Силі; її провідники і уособлювачі позакохувалися в себе. А далі те, що й завше – розвал…
Енергетика великих чисел у поєднанні з тотальним знелюдненням дрібнить навіть природну ідею. Істинно звеличує малість. Надій, сподівань, прагнень. Люби ближнього, як самого себе. Що може бути простішого? Проте й це як було побажанням, так побажанням зосталося…
Збезчещені жінки чуються лише непомитими… Це засвідчує їхня хода… Неспішна, прямозора, духовно вознесена…
Не будь ідіотом – який при Аттилі Дух? А при Цезарі, конкістадорах, Гітлерові, Сталіні? В катакомбах, на полях бойовищ, в концтаборах його ніхто не ростив. Хіба переслідував… Тому й переслідував, що відчував. Навіть при такому смороді.
Хочеш сказати, що й ця нечисть не просто нечисть, а частка чогось загальнонеобхідного? І Дух чи якась інша субстанція нею опікується без наказу земних чи небесних можновладців, тобто життєпотребно…
Чого не знаю, того не знаю, а, бачиш, сиджу і не маю наміру ослухатися. Тих, хто дорогу перекрив, від овиду до овиду очистив і перенаповнив чеканням. Воно важить більше, ніж здійсненність будь-якого з бажань. Скажімо – обібрати і з’їсти яйце, ковтнути кави. Тут йдеться про речі важливіші.
На дорогу збоку незримого селища стали ступати і чекати на поповнення групки, скоріш від усього, вірників. У полотняних сорочках, вільних штанях, без вишивань і вінків. Налаштовані не войовниче, а всепрощенно. Ярослав тільки зараз помітив неподалік зниклої у розквітлому льоні траси водойму. Вершникам вона не відкрилася, а чоловікам і юні усміхалася з утомою, що властива добру, коли його потребують ще і ще. Оточена прибульцями, водойма зблиснула раз, зблиснула вдруге, зблиснула втретє і заніміла. Не стало чутно й вірників.
Ярослав саме так і уявляв обряд очищення не тіла, а душі. Річкою, полем, горами. Гріх, щоб не стати заразним, потребує омовіння. Були перед ним протослов’яни чи котресь з відгалужень акацірів – не суть важливо: Ярослав уперше зримо побачив базову основу рідномовного етносу. Не мечоносного, а порідненого із землею…
Але, ще раз запитую, при чому тут я? Ярослав уже давно не спав, хоч свідомість й далі туманили фрагменти знань, до яких пристали скарби береженого ноосферою минулого. Під’єднання до зйомних її гнізд надбаної зорової конкретики належало до явищ аномальних: кожен кодований упродовж віків образ має стале змістове наповнення. А тут кіношна всіляка приблизність, надуманість, а то й відверта брехня. Приємна, але несприйнятна: велич у давнину і велич теперішня при зустрічі одна одну не впізнали б. А тут одна одній підігрують…
Стоп – підігрують… Не вони, а я надиктовую правила цієї гри у прозірливість. Але ж живе життя не фіксується тим, чого в ньому вже нема. Надто на момент фіксації…
Неправда – є. Парфенон не міняється. А що в ньому живого? Все живе. У тому числі й мова форм, мова величі, мова краси. Згоден – мене до неї привчили. Але після мене не потоп, а та сама мова. Сталість зі смертю бореться. У тому числі й відворотна…
Ґвалт передбачає святість. Інакше кому вона потрібна? І для чого?
Ярослав відчув, як єству повертається усвідомлення його малості, тиражованості, замінності. Наразі – конгломератом знань про все і нічого. Щасливі знедолені – для них існує доля. Щасливі не відаючі – для них не існує відання…
Що що? Слідкуй за мисленням!.. Що в голову – те й на язик.
А звідки – в голову?
Замнемо… Відсутність передбачає присутність – це не потребує ні підтверджень, ні заперечень. Хоч заперечення можливе – навіщо мені мільйон? Я маю те, що маю. А ви майте більше…
Так, пішли далі. Невідання не означає якихось мізкових порожнин, дебільності, сплячки. Я дивлюся на трасу і бачу на ній, що бачив. А оцей чоловік з купленим на забиття телям… Господи, чому ти такий жорстокий? Замовкни! Але ж це понад моїх сил. Живлених м’ясом… Цей чоловік не плутає щастя зі знанням. Пам’ятаєш колонію мурах? При переході з одного лісового осідку на інший. Це один з тих мурах. Один із ста тисяч. Мислячих лише про те, що перед очима, що надиктовує шлунок, чого вимагає той чи той звичай. Проте й він частка чогось більшого за себе.
«Ленд Ровер» завівся, здавалося, сам по собі. Здриг і перші метри виїзду на трасу ще мали тіло і мозок розокремленими: руки й ноги робили своє, а в очах то з’являлися, то пропадали поля і видолинки без ожередів, рештків лісосмуг, дубових гайків. Не ландшафт, а лісостеп з єдиною на всю його довжину і широчінь задумою. І, що там казати, красою: ковила і зблискуючі на сонці стяги твердого як очерет полину гнали до овиду хвилі не вітру, а відбиваного неторкнутою землею світла. А що за овидом? Те саме. Аж до самого моря. Сивозеленого, розбурханого стікаючою з важких хмар прохолодою… Справді збирається на дощ. І там, і тут.
Неприємно довгий сигнал посунув «Ленд-Ровер» до запісоченого й порослого павутицею узбіччя. Ярослав збільшив швидкість, глибоко зітхнув і остаточно повернувся у час, де його ніша мало чим відрізнялася від ніш тих, хто його проминає. А хто пробує наздогнати і не наздоганяє – то теж люди не обійдені. При теперішніх цінах на пальне отак от гасати від міста до міста дозволяє собі далеко не кожен…
Шукаючи радіохвилю з чимось розважально-легким, він далеко-далеко, майже під самим небом помітив скупчення вичікуючих невідь-чого машин. При наближенні до них стали видимими їхні кольори, марки. Серце здригнуло й охололо: лівобічну смугу обрав для загину жовтавий бус. Збив його новий «Камаз», позаду якого корчила гримасу невигойного болю «Хонда». Скалічена, як найпримітивніша консерва, в довжину і впоперек.
Польова розв’язка, на якій це відбулося, дурної слави не мала, бо прозиралася навсібіч. Але що мусило статися, те сталося. Без нього.
Біля аварійного скупчен
 
ня металобою Ярослав навіть не пригальмував. Проте перехрестився. Думаючи про двох покійників біля коліс «Камазу». І про себе, поки що живого. Не дозволяючи думок ще багато про що. Дуже багато.
Дуже…
 

28 серпня 2015 р.