Сухоребрий дідок мав чорний, як дим над закляклим край дороги «zетеером», чуб, котрий неслухняно ліз з-під сірої замацаної на козирку кепки майже у червоні очі. А в голомозої блідої дівчинки років шести-семи майже все рідке волосся чогось було попелясто-сивим.
– Як тебе звати? – тихенько, аби не налякати, запитав малу хтось із бійців.
Досі наполохане тендітне дівча тільки визирало з-за спини старого, а тепер взагалі миттю заховалося. І заплакало. Точніше, затремтіло і ледь чутно жалісно заскімлило.
– Та не вона скаже нічого! – важко зітхнув старий. – Вже днів три, бідолашна, не балакає. І не все чує…
Він намагався пригорнути дівчинку, проте та відразу боязко запручалася, продовжуючи тихо схлипувати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Дуже боїться військової уніформи, – знову пояснив дід. – І, чуєш, всіх чоловіків взагалі.
На двох втомлених подорожніх розвідники натрапили у розлогій балці неподалік річки, по обидва береги якої тривожно, гнітюче і мовчки диміло село. Найдужче вражала густа і важка тиша. Адже у дворах чи на вулицях не гомоніли люди. Не гурчали автомобілі та мотоцикли. Не співали птахи. І навіть звично не дзявкотіли собаки. І півні-будильники чогось не співали, хоча якраз була їхня ранкова пора.
– Люди там ще залишилися? – відірвавшись від бінокля, не без надії запитав командир розвідгрупи.
Та старий чорночубий спершу чогось вперто не хотів дивитися у той бік. А ще почав удавати, начебто непрохана сльоза в оці з’явилася з іншої серйозної причини. Приміром, якась необачна чи налякала комаха туди залетіла або пил потрапив.
Потерши почервонілі очі брудною долонею, а потім ще й рукавом суконної куртки, він з-під лоба нарешті глипнув у той бік, де мовчали ранкові півні і не гавкали і не дзеленчали ланцюгами напівсонні пси.
– Немає там людей, – важко видихнув. І тут же додав:
– Одні російські… А вони, чуєш, гірше всяких найгірших фашистів!
Від запропонованої фляги з водою нові знайомі чомусь відмовилися. За словами діда, воду вони досі ковтали із річки і напилися з запасом.
– Солодка, як чай! – сумно посміхнувся він. – Запивали нею печиво, – показав на пістрявий пакет біля сухого пенька.
Потроху розбалакавшись, дід все ж взявся розказувати про недавні події.
– Два чи навіть три дні наше село обстрілювали. Аж земля двигтіла! Люди порозбігалися. Одні, чуєш, встигли виїхати від смерті подалі. Інші досі лежать у згорілих хатах. А хтось у погребах ховався, а потім вночі вибиралися, тихцем бігли до лісу і далі тікали. Я не встиг. Та й вони теж чогось забарилися, – показав у бік дівчинки, яка у цей час пильно розглядала свої почорнілі нігті.
– Потім зайшли вантажні машини і кілька танків, – продовжував він. – Ті самі, що, чуєш, із білими Z … Трохи ці вояки погорлали й поїхали кудись. А п’ятеро нелюдів залишилися. Вони спершу добряче напилися горілки. Далі, чуєш, перестріляли всіх собак. Ще добили наших поранених людей у хатах і дворах, звідки чувся стогін… У сусідському дворі в погребі, чуєш, вирішили пересидіти двоє жінок і четверо малих дітей. А це дівча якраз вибігло по щось до хати. Тепер каже, хотіла взяти ще одну ковдру для малого братика… Ага… А тут, чуєш, і росіяни вже у дворі. Вона тоді мерщій вилізла через вибите заднє вікно хати і прибігла до мого двору. Куди подітися? Я її за руку і мерщій до вже зруйнованої літньої кухні. А там віконце дивиться якраз у сусідський двір…
Оповідач замовк і нахилив голову. Було помітно, спершу не мав ніякого бажання далі щось розповідати. Та потім звів догори мокрі очі, зупинив погляд на автоматі розвідника і раптом стрепенувся. Різко звівшись на ноги, забалакав голосно, впевнено і майже скоромовкою.
– Хлопці! Чого ж стоїте? Ви ще встигнете! Чуєш?!. Вони ж досі у магазині сидять! Прямо там допивають ще недопите. Встигнете їх прибити! Бо це звірюки! Вони, коли почули дитячий плач з погреба, кинули туди аж три гранати!… З диму, крику і стогону якось виповзло поранене найменше дитинча. Так ці тварюки малюка назад у погрібець вкинули. І ще три гранати вслід! Щоб, значить, погріб зовсім завалився… Шість гранат! Аж шість для двох жінок і чотирьох дітей!.. – нервово загинав він пальці, стискуючи кулаки.
Невдовзі двох вцілілих жителів села вивели на дорогу до автомобіля, аби вивезти у безпечне місце. І саме в цей час із боку знищеного роzіянами села прогриміли підряд відразу шість вибухів гранат. Посивіла дівчинка, навіть попри майже втрачений слух, зіщулювалася і здригалася після кожного вибуху. А дід, пригорнувши налякану малу до себе, спробував її заспокоїти:
– Не бійся! Чуєш? Немає вже цих фашистів…
Мала, схоже, не чула. Але щось зрозуміла. Бо знову мовчки заплакала.